Щоб зрозуміти смерть – пізнай життя

Оминувши поля та невеликий гай, я нарешті побачив кладовище за деревами. Зараз, ще трохи і мене врятовано. Натовп не відставав. Страшно було озирнутися й побачити, наскільки багато ельфів наступає мені на п’яти. Враз дика лоза, що оповивала старезний дуб, потяглася до мене.

- Лови його, Шалапе! – гукнув якийсь чоловік.

- Зараз він в мене потанцює! – пролунав голос у відповідь.

Я поставив бар’єр, але вже за секунду його розбила невеличка блискавка. Лоза міцно схопила мене й підняла над натовпом. Сотні пар очей грізно дивились на мене. У місячному світлі виблискували вили, граблі, мечі та сокири. Вперед вийшли ті самі гвардійці, що минулої ночі вломилися в мій дім.

- Ось ти й догрався, марівське поріддя, - сказав один з них.

- Не смійте ображати величну богиню!

- Богиню?!

Всі голосно зареготали.

- Та вона демониця, що туманить розум таким, як ти! – крикнув хтось з далеку.

- Жалюгідні слабкі людори, що не здатні думати своєю головою! – додав інший чоловік.

- Нищите все, до чого можете дотягтися!

- Ми рятуємо стражденні душі! Некромантія – це не богохульство, а спасіння, мистецтво. Ми видираємо вас, невігласів, з лап смерті, захищаємо від страждань! Ми даруємо життя!

- Ага, а я тоді несу золоті яйця!

Натовп знов засміявся. Але цього разу більш загрозливо.

- Ви, погань нечиста! Лише і можете, що вбивати!

- Не вбивати, а оживляти! – крикнув я. Цього часу мені вистачило, щоб закінчити закляття.

Безліч мерців побігла з кладовища прямо на ельфів. Я бачив жах у їхніх очах, чув злісні та налякані крики. Скелети, напіврозкладені тіла без очей, понівечені трупи – не було часу їх відновлювати. Вони постали такими, якими лежали в могилах, усього з однією метою – знищити моїх ворогів.

Лоза обм’якла і я впав на землю. Мені не хотілося думати про те, що буде з містянами, з трупами, з усім цим. Я лише прагнув забратися звідси якнайдалі, тому кинувся тікати з усіх ніг.