Сутінки Дао

«Самотній вітер твоє вітрило

Понесе далеко-далеко.

Наче хмарку легку

Вітер тебе понесе...»

(Лі Бо)

Вчитель залишив учнів своїх,

Вчитель шукав самотності,

Вчитель сказав учням чекати

Чи то просвітлення, чи то одкровення

Тут, в долині ріки Спокою,

А сам в гори подався

Вузькою стежкою самітників,

І там над прірвою, і там –

Де сосни чіпляються ногами-коренями

За скелі білі, тверді наче кремінь,

До вчителя прилетів вітер

І співав йому пісню Істини

У верховіттях колючих.

І вчитель послухавши цю пісню

Отак тому вітру вторив

Чи то просто говорив у простір,

У порожнечу безодні:

«Рух та круговерть не мають кінця.

Але хто відчути зможе

Тонкі зміни Землі та Неба?

Бо втрачаються речі там –

Надлишок тут,

Повнота тут – недолік там.

Втрата та надлишок,

Повнота і недолік

Слідують за життям і за смертю.

Хто відчути зможе ту мить,

Коли єднаються поява та зникнення?

Повітря та сила

У кожного зростають не одразу,

Форма у кожного зникає не одразу.

Не відчуваєш, коли вони дозрівають,

Коли втрачаються.

Так з кожним днем

Від народження до смерті

Змінюється подоба людини.

Але мить змін відчути неможливо,

Розуміють це пізніше.

Про це мені повідав вітер

Серед гірських вершин...»