Пломбір по 11

А часом до нас приходив Великий Вася. Він завжди несподівано з’являвся з темряви й зникав також у темряву. Дійсно дуже великий, у довгому чорному брезентовому плащі з моторошним капюшоном. А під плащем — лисий, з волохатими грудьми й круглим, не менш волохатим черевцем. Коли він приходив, бабуся завжди буркотіла: «Оп‘ять цей бандіт приперся, зараз почнеться представлєніє. Тепер усі фрікадельки зжере, тільки-но наліпила дєткам. Здаравєнний бугай виріс, ходе по ночам, як нечиста сила, вже перед людьми встидно. Міліції на нього нема». Але як тільки Вася сідав до столу, бабця починала метушитися, виставляла перед ним усе, що було, та ще й вмовляла з’їсти добавочку. Дядько Вася завжди приносив із собою величезну, тверду, з кривими боками й колючими плавниками рибину. Її розрізали на тоненькі прозорі бурштинові платівки з геометрично правильними лініями від кісточок, які ми полюбляли більше, ніж будь-які магазинні «делікатеси». А коли збиралися гості, бабуся варила овочі, краяла їх на кубики, змішувала із солоними шматочками риби та ніжними кружечками зеленої цибулі й заливала холодним грайливим золотим квасом.

Як тільки Великий Вася заходив до хати, всі одразу починали бухикати від сміху. А вже коли він починав свої довгі заплутані розповіді, слухачі просто хиталися, хтось із жінок обов’язково кричав, щоб він замовкнув, бо тут же ж діти. А ми тулилися до нього з усіх боків, залазили у кишені, смикали за волосся у вухах, лоскотали м’яке пузо. Він, презирливо називаючи нас «дрібнотою», рикав на нас лінивим густим басом, від якого ми з реготом скочувались під лаву, а потім терпляче вислуховував наші історії та скарги й доповнював їх неможливо кумедними подробицями.

Наступного ранку, бабуся зовсім невесело казала: «Слава богу, пішов бандіт. Тепер хоч тихо в хаті буде без цього самашечаго». А ми цілий тиждень згадували його фіґлі та оповідки.

Великий Вася виглядав таким значним і впливовим, що ми були впевнені: він не простий бандит, а головний бандит Києва. Ми страшенно пишались таким родинним зв’язком, адже ні в кого з наших дрібних друзів не було серед родичів справжнього бандита. Ми переповідали всім його історії, перекручували їх по своєму й приписували нічному дядькові зовсім демонічні властивості.

Коли ми виросли, то дізналися, що дядько Василь працював у нудному конструкторському бюро і все життя креслив якісь зовсім не цікаві деталі. Мало того, у нього була блякла, тверда на вигляд і дуже зла дружина та противний вередливий рудий син. Від цього сірого буття він і тікав щотижня на риболовлю.

Пройшло ціле життя. Тепер на старій, похнюпленій дачі ми збираємось раз на рік, кожний зі своєю родиною, своїми історіями та скаргами. Згадуємо найщасливіші часи, коли дід був веселим і майстерним, а бабуся пишною та доброю. Божественний аромат стружки, свіжої фарби й недозрілого білого наливу. Пузатий кавун у відрі колодязної води, пелюстки під склом — дівчачі «секрети», черешні на вухах. Гарячу чумазу картоплю і «куди дуля, туди дим!». Штандера, спалені плечі і дніпровську воду в носі. Церату з намальованими казковими ананасами та бананами на круглому столі, окрошку, вареники з вишнями й наливку для дорослих. Гостей, пісні, регіт, плітки та полуницю зі сметаною на солодке.

А нині ми із сумом роздивляємось вигорілі стіни й почорнілий дах, лаємось, коли перечіплюємось за відірвані дошки, гепаємось головою об низькі балки, шпортаємось на зламаних сходах. Роздратовано відштовхуємо від себе непотрібні й неоковирні речі, що трапляються в недоречних місцях: зламаний круглий роговий гребінець, вицвілу дитячу лієчку-жабку, пожухлий солом’яний бриль, журнал «Барвінок» за липень 1972 року. А потім зі стиснутим горлом підіймаємо цей дорогий мотлох і дбайливо складаємо на полицю – «Іншим разом!».

Від Великого Васі залишилася брезентовий плащ-намет з великою пропаленою діркою. Де він зараз, кому розповідає свої історії?