1
― Та що ж особливого у тому святкуванні? ― запитав Степан, скривившись. ― Ти вже втретє мене про плани запитуєш.
― Бо не вірю, що ти зі мною щирий! ― Олесь натиснув на кілька клавіш в ноутбуці та відштовхнувся від краю стола, обертаючись до друга. ― Ну яка піца, який бойовик? Це ж Різдво!
― Так, ― протягнув Степан, зосереджено вдивляючись у жирну пунктирну лінію, яка щойно перекреслила скупчення кружечків і рисочок на екрані. ― Сьогодні короткий день, а завтра вихідний. Ідеальний час для безперервного перегляду фільмів.
Олесь розчаровано махнув рукою, але саме тієї миті з його кишені забринів телефон. Видобувши його і глянувши на екран, здивовано звів брови. А щойно відповів на дзвінок ― навіть Степан почув з динаміку схвильовані зойки та пришвидшену мову.
― Так, звісно. Сьогодні ж перевірю на місці.
Розмова обірвалася, а Олесь провів розчепіреними пальцями крізь власні кучері. Погляд його був розгублений, коли він обернувся.
― Що трапилось?
― Дзвонили замовники. Не уявляю, як могло позривати утеплення. Я особисто все перевірив. Та треба їхати й розбиратися на місці… Мої не зрозуміють.
Олесь натиснув клавішу виклику, коли Степан гукнув друга:
― Я сам поїду, ― а спіймавши здивований погляд, пояснив: ― Тобі не варто псувати родині свято, а ми з Гартом все зробимо.
― Дякую, друже. Сподіваюся, масштаб катастрофи перебільшили, і ви повернетесь додому ще до опівночі.
― Я б не розраховував на це, ― з похмурою усмішкою Степан пригадав голос з телефону.
Згорнувши розпочаті програми і позначивши робочий виїзд, вимкнув ноутбук і швидко зібрав речі.
― Всю інформацію вже надіслав тобі. Головне, не заходь до будинку.
Степан махнув рукою на прощання і стрімко вийшов, ледве не врізавшись у громіздку конструкцію з кількох картотечних шаф, магнітної дошки та сріблясто-сірого принтера.
Дорога додому зайняла значно менше часу, оскільки вдалося оминути традиційний вечірній корок. Тож Степан переступив поріг квартири на три години раніше.
Його зустрів оглушливий гавкіт і сонячно-рудий вихор, штурхання в коліна і нестримні підстрибування. Навіть низенький зріст та видовжене тіло не завадило псові збити шапку з голови Степана, коли той нахилився, щоб відчути доторк холодного носа до обличчя.
Лише за кілька хвилин Гарт трохи вгамувався і нетерпляче зиркнув на повідець, що яскравою стрічкою звисав з шафи.
― Ні, друже, ― хитнув головою Степан, розплітаючи шнурівки на чоботях. ― Сьогодні маємо несподівану подорож.
Пес нашорошив вуха, а Степан швидко згрібав до сумки вечерю для себе і Гарта, пару теплих ковдр та пенал з найнеобхіднішим приладдям. Двічі виклавши собачу іграшку, на третій раз махнув рукою і застібнув блискавку.
Менш, ніж за півгодини, Степан вже пристебнув Гарта паском безпеки і сів за кермо. Дорогу вкривало вогке місиво брудного снігу, тому машина рухалась з великою обережністю.
Сутінки огортали навколишній світ, але дорогу за містом оточував казково-білосніжний ліс. Він настільки сильно контрастував із тим пейзажем, котрий бачив щодень Степан, що він подумки перенісся в дитинство.
Тоді, напередодні зимових канікул, ще зі шкільною екскурсією, він побував у насправді казковому місці. Степан побачив, як народжуються найкрасивіші ялинкові прикраси ― скляні кулі. Заворожено спостерігав, як під дією жару з могутньої печі звичайний шматочок скла перетворюють на тендітну кулю, як її згодом розписують талановиті майстрині, як їхні долоні ластівками літають над тонесеньким склом…
Гав!
Степан різко виринув з власних спогадів і зрозумів, що почав втрачати концентрацію. Струсивши головою, звірився з навігатором та відмітив для себе наступний поворот. Гарт тим часом буркотав щось і дряпав лапами накладку на сидіння.
За поворотом розкинулося невелике село, де й розташувався потрібний Степанові маєток. Будинки тут поділялися на два типи: одні стояли пусткою, занедбані й усіма забуті, й зовсім інші, чепурні, прикрашені до Різдва, з яких лунали сміх та співи.
Машина швидко зупинилася біля потрібної садиби, і Степан, взявши на повідець Гарта, рушив до сусідніх воріт. Варто було йому гукнути господаря, як з-за паркану пролунав голосний гавкіт, а від будинку відділилася собача тінь. Коли вівчарка була зовсім поруч, вийшов і господар.
― Вишня, сидіти!
І тієї ж миті все стихло.
Щойно Степан пояснив, хто він і навіщо приїхав, показав документи і вмовив Гарта облишити залицяння до красуні Вишні, міцний та стрімкий дід виніс з хати ключі від воріт та допоміжної споруди.
― Тільки запам’ятай, хлопче: не потикайся до великого будинку. Навіть від вікон тримайся якнайдалі.
Степан хотів щось відповісти, проте дід торкнувся долонею густої шерсті Вишні, і вони бадьоро почимчикували вглиб саду.
Зайшовши за паркан, Степан роззирнувся, зойкнув і протер очі. Кущі, молоді дерева, та, навіть, новенька розмічена клумба з фонтаном стояли голі й ледве запорошені снігом. Всюди ж навколо валялися шматки подертого й поламаного укриття.
Зненацька дрібні колючі сніжинки вихором зібралися посеред саду і жменями посипалися на обох, ніби хтось намагався відтіснити їх до воріт. Гарт загарчав і гавкнув, але відступив під захист Степанових колін.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!