Похибка у ворожінні

Прокинулася вдосвіта. В кімнаті темно. Спробувала перевернутися. У напівтемряві рука на щось натрапила. Наштовхнулася на сусіда. Сон миттю злетів, я підскочила, розбудивши тим самим чоловіка, що дрімав поруч. Подивилася на нього. Той, кого бачила у люстерку. В житті він ще красивіший. Пройшлася поглядом по його постаті. Наче картинка з жіночого глянцю. Майже ідеальний. Це точно сон, або чийсь жарт. Ну не може такий чоловік бути моїм судженим. Хоча, я б не відмовилася. Не дурна ж.

- Аннабель, що з тобою? – мовив той хриплуватим голосом.

Тут я збагнула, лежу абсолютно гола. Лиш укрита тонкою ковдрою. Прожогом зіскочила з ліжка, находу стягаючи укривало й закутуючись у нього. Головне — не викликати агресії. Незабаром зрозуміє, я – не вона.

- Стривай-но, ти не моя дружина. Ти, взагалі, хто? – спитав він, уже більш бадьоро та милозвучно.

Так і думала. Одразу збагнув, що у ліжку з іншою. Що тепер буде? Що він зі мною зробить?

Нашорошено поглянула на чорнявого. Ніби адекватний. Стурбований, тільки. Здається, вбивати мене не збираються. Можна й поговорити. Я заспокоїлася й пішла на діалог.

- Я тут випадково. – коротко пояснила те, чого поки сама до кінця не зрозуміла.

- Як ти тут опинилася?

- Не відаю. Я ворожила… - показала йому карту, яку досі стискала у руці. Піковий валет іронічно посміхався нам. – після лягла спати, а прокинулася тут.

- Зрозуміло. Тебе занесло неправильним закляттям чи помилкою у виконанні ритуалу. Тоді постає нове питання, де моя дружина.

- Я не знаю.

- Добре, – відмахнувся той і підвівся.

Намагаючись не провокувати своїм роздягненим виглядом подав якусь ганчірку: - На, одягни сукню моєї дружини. Скоро слуги прийдуть будити, не варто їм показувати твою присутність.

Кивнула і повернувшись до нього спиною, скинула ковдру. Швидко натягнула сріблясту сукню з вшитим чи то корсетом, чи жорстким корсажем і спробувала закріпити шнурівку.

В цей час, незнайомець натягнув штани та підійшов ближче.

- Давай допоможу. Треба перешнурувати. В тебе груди трішки менші, ніж у моєї дружини.

- Яка вродилася. – відповіла невдоволено, але дозволила йому допомогти. Не слід зараз влаштовувати суперечку, можна усе зіпсувати. Адже, ми, схоже, на шляху до консенсусу. Тож яка різниця, що він там про мене думає. Тут однаково ловити нічого.

- Та гарна. Ти гарна. – кинув чорнявий роздратовано, затягаючи шнурівку на платті.

Відтепер воно сиділо по фігурі й не видно, що чуже. До того ж доволі зручне. Колір, звісно, не мій, та що поробиш. Не вигнали, і то добре.

- Тебе, до речі, як звуть? – поцікавився він про всяк випадок.

- Аліна. А тебе?

- Оскар.

- Отже, будемо знайомі. – іронічним тоном констатувала.

Закінчивши з сукнею, брюнет відступив. Повернулася до нього обличчям.

Лише тепер змогла нормально роздивитися кімнату. Невеличка спальня. Посередині широке ліжко, біля стіни висока шафа, у кутку крісло, а над ним поличка з книжками. От і все, більше нічого, окрім пари світильників. Усе у теплих коричневих тонах. Дерево та натуральні тканини. Навіть штори на вікні над ліжком, на вигляд шовкові.

- Зробимо так… - почав Оскар по-діловому, не даючи мені змоги довго витріщатися навколо: - Поживеш поки у мене. Тобі допоможуть освоїтися.

- І що далі? – зіронізувала.

- Дослухай. – суворо кинув той, проте, і не думав ображатися: - Я спробую розібратися з цією ситуацією. Здається мені, що тебе не просто занесло сюди, а поміняло місцями з Аннабель.

- З ким? – не одразу второпала, про яку особу мова.

- З моєю дружиною. Ти дуже на неї схожа. Наче близнючка. Окрім вже згаданого, — багатозначно глянув у мою сторону. Я натяк проігнорувала, тож він продовжив: - в тебе інший колір очей та волосся на два тони темніше.

- І це усі відмінності? – не стримала здивування.

- У тому то і справа. Ну ще характер. – усміхнувся він: - Гадаю, ви можете бути двійниками.

- Це погано? - нашорошено поцікавилася. Раптом двійників тут позбуваються у жорстокий спосіб. Треба вивчити ситуацію й розкласти все по поличках, аби мати уяву, як діяти далі.

- Ні, просто факт. Та ми відійшли від теми. Спробую розібратися з тим, чому і, як тебе сюди занесло, проконсультуюся зі спеціалістами, а ти поки поживеш в моєму будинку.

- Куди ж я подінуся. – рефлекторно зіронізувала.

Оскар усміхнувся та продовжив: - Отже, слухай уважно. Зараз вийдеш в коридор. Зустрінеш там покоївку. Скажеш що ти сестра Аннабель і тебе дорогою обікрали.

Питально подивилася на співрозмовника. Він правильно зрозумів мій погляд і детально усе пояснив:

- Скажеш, розбійники напали. Охорону — убили, тобі вдалося втекти. Дісталася села. А за дорогу до маєтку, розплатилася шубою.

- А черевики?

- Загубила, коли тікала.

- Непоганий варіант. Сподіватимемося – повірять. – відповіла.

- Куди ж вони дінуться. А якщо чіплятимуться або ж насміхатимуться – повідомиш мені, я їх швидко вгомоню.

- Най тільки спробують. – підтримала хазяїна.

Оскар усміхнувся, але прокоментувати не встиг. Зненацька, у двері постукали.

- Сніданок готовий! – гукнула невидима жіночка й шумно покрокувала далі.

- Тобі час. Ввечері ще усе обговоримо. Я до тебе зайду. – кинув Оскар.

Я кивнула. Підійшла до дверей, прислухалася. Тихо. Визирнула, й переконавшись, в коридорі порожньо, вислизнула з кімнати.

Опинилася у темному широкому проході. Позаду сходи, імовірно на перший поверх, попереду низка однаковісіньких дверей. Я повільно рушила вперед, розглядаючи світлі шпалери з велетенським золотими квітами та світильники, які повторювали малюнок на стінах, під ними.

Не минуло й п’яти хвилин, як мою персону знайшла покоївка. Дівчина у чорній форменій сукні вибігла з однієї з кімнат і наштовхнулася на мою персону.

- Ви хто? Невже сестра хазяйки. Леді казала, що не погодилися на візит.

Значить, я дійсно на неї схожа. Виходить, Оскар не намагався дурити. Здається, тут не все так просто. Хоча, він може виявитися правим і саме моя помилка призвела до потраплянства.

- Та все ж приїхала. – мовила, старанно зображаючи втому. Треба, щоб вона мені повірила та поспівчувала. Тоді не ставитиме зайвих запитань. Добре що вона молоденька та наївна. Буде простіше переконати у правдивості байки.

- Леді?

- Аліна. – відповіла на не поставлене питання.

- Леді Аліно, з вами дорогою щось трапилося? – знервовано спитала дівчина, поглянувши на мене.

Отже, впіймалася. Можна наговорити усе, що завгодно, повірить.

- Так. На мене напали та обікрали. – відказала сумно.

Покоївка сплеснула руками й заохала.

- Поцупили увесь багаж. Та й засобу пересування позбавили. Ледь дісталася до вас. – поскаржилася, демонструючи розпач і водночас уважно слідкуючи за реакцією співрозмовниці.

По милому личку бачу – вірить кожному моєму слову та щиро співчуває. Я подумки зітхнула. Хороша дівчина. Добра. Не хочеться таку обманювати. Та що поробиш, в мене тут справа виживання.

- Ой, а ваші черевики. – вигукнула дівчина, відриваючи від думок.

- Загубила, коли тікала від розбійників. Я одна вціліла. Вони вбили охоронців. – коротко переповіла вигадану Оскаром байку, прикидаючись, що мені важко про те говорити.

- Ой…йой, що ж коїться. – вигукнула вона та знову сплеснула руками.

- За проїзд довелося розплатитися шубою. – добила співчутливу дівчину.

- Вам точно потрібна допомога. Давайте відведу вас до гостьової кімнати. Потребуєте теплої ванни та нового одягу. Змерзли ж, мабуть, поки дісталися до нас.

Кивнула з вдячністю і покрокувала коридором слідом за служницею. Та підвела мою персону до одних із дверей та, розчахнувши їх, знаком запросила всередину. Я, не зволікаючи, зайшла.

Просторе приміщення з величезним ліжком під балдахіном. Поруч висока шафа, в стороні туалетний столик. Збоку від входу вузька книжкова шафа з купою фоліантів. Під величеньким вікном стіл з якоюсь грою. Наче шахова дошка та місця для гравців. Посеред кімнати, навпроти ліжка, двомісний диванчик з яскравою оббивкою. Поряд пара крісел з такою ж оздобою. Усі меблі з дорогого міцного дерева, на перший погляд, схожого на дуб. Оббивка та покривало на ліжку з товстої тканини яскраво-синього кольору з зображенням велетенського темно-зеленого листя.

- Я зараз. Швиденько. Нагрію вам воду та принесу усе для ванни. – мовила покоївка та шмигнула за двері у дальньому кінці приміщення.

Я присіла на диванчик та доки чекала замислилася. Прийняти гостинність місцевого, звісно, правильно, та що робити з моїм не знанням їхніх звичаїв та культури. Я ж здаватимуся їм дивною, і рано чи пізно оточення замислиться про моє походження. А якщо зустріну того, хто знайомий зі справжньою сестрою Аннабель? Я ж про неї нічого не знаю. Що тоді робити? Як поводитися? Одні питання і жодних відповідей.

Повз пробігла покоївка. Вийшовши, незабаром повернулася з пакунком. За хвилину покликала мене.

Зайшла до санвузла й ледь не зомліла. Мало не сучасна сантехніка. Окремий, відгороджений півстіною туалет. Та найголовніше, величезна прямокутна ванна вмурована в підлогу з майже звичайним краном. Навкруги лохані – прилади для підігрівання води газом. Це зрозуміла побачивши, як покоївка вимикає прилад.

- Тебе як звуть? – спитала, коли та розвернулася до мене.

- Магда, леді. – швидко зробила кніксен.

Я кивнула та усміхнулася.

- Давайте, я вам допоможу. – кинулася до мене служниця.

Я погодилася і та прудко й вправно розшнурувала на вигляд і дотик шовкове вбрання. Полізла у воду, поки ще тепла. Покоївка вказала на столик з мийними засобами, котрий стояв в кутку недалечко, та вийшла, прихопивши сукню.

Розляглася у теплій воді та замислилася над ситуацією. Непогано було б повернутися до дому. Але, як це зробити? Навіть не розумію, де опинилася і достеменно не знаю, чому. Чи є тут якісь шляхи відходу, себто способи переміщення між світами. Те що я в іншому світі, і так зрозуміло. Дізнатися б, як звідси вибратися.

Я вже вимилася та помила волосся. Мильні засоби були підписані, тож сміливо скористалася принесеними покоївкою пляшечками. Пахли вони травами, квітами та парфумами. На дотик та вигляд – приємні. Схожі на рідке мило. Та й шкіра після них м’яка.

Тільки-но встигла подумати про пошуки рушника та одягу, повернулася Магда. Дівчина подала мені м’який рушник. А потім закутала у теплий, начебто махровий, халат.

- Доповіла про вас лорду Філендеру. – промовила вона, щойно я одяглася: - Він наказав вам допомагати та відшукати усе необхідне, замість втраченого багажу.

- Дякую. – усміхнулася їй: - ти правильно вчинила. Поговорю з ним пізніше.

- Я передам, якщо питатиме про вас. – скромно мовила вона.

Кивнула та разом з дівчиною вийшла з ванної.

Так от яке в Оскара прізвище. Ну, хоч не якесь складне та не вимовне, як ті, що зустрічала в книжках про потраплянців. Хоча на цю тему прочитала дуже мало. Моя найкраща подруга фанатка такого читва, вмовляла долучитися. Та я особливого ентузіазму та радості від читання не проявляла, тож швидко від того відкараскалася. Якби знала, що опинюся в такій ситуації, досконально б вивчила твори. А тепер, доведеться самій викручуватися. Без чужих ідей.

- Відпочиньте з дороги. Пізніше принесу обід. Лорд Філендер просив поки інших слуг до вас не пускати. – відізвалася дівчина, про котру забула, захопившись своїми думками.

- Добре. – повернулася та кинула їй, стоячи посеред спальні.

Магда побігла у справах, а я вирішила вивчити оточення. Кутаючись у теплий пухкий халат пройшлася кімнатою. Штори закриті, тому в приміщені темнувато.

Підійшла до вікна. На фоні зелених шпалер з синіми візерунками, яскравою плямою виділялися білі легкі штори. Знов тканина схожа на шовк. Помацала – дійсно, як товстий шовк, проте легка й невагома. Так і світиться у променях зимового сонця.

Розчахнула їх і ледь не зомліла. Переді мною розкинувся дивовижний зимовий пейзаж. Садок за вікном потопав у кучугурах чистого ніким не спаплюженого снігу. Він іскристим килимом виблискував на сонці. Дерева, вкриті інеєм, наче кришталеві статуї прикрашали місцевість. Усе навколо здавалося нереальним, наче у казці.

З пів години милувалася пейзажем, доки очі не заболіли. Роззирнулася, відводячи погляд від сліпучої білини. Біля вікна стояв стіл з грою. Шахова дошка та фігури розставлені по позиціях. Фігурки нагадували шахи, зате мали зовсім інше забарвлення. Одні – аквамариново-сині, а супротивники трав’янисто-зелені. Деякі з них відрізнялися від сестер. По дві в кожній пачці. На них були намальовані золоті корони, різної конфігурації. Цікаво що воно таке та, як у це грати.

Від вивчення місцевої розваги мене відірвав скрип дверей. То Магда принесла поїсти.

- Ви не лягали, леді? – здивувалася вона.

- Ні. Щось не хочеться. – дипломатично відповіла.

Тоді дівчина дістала з шафи розкладний дерев’яний столик та встановивши його поруч з одним із крісел, швиденько накрила обід. Після цього, вона зробила кніксен та кудись побігла.

Присіла за імпровізований стіл та вирішила скуштувати місцевих страв. Не ходити ж голодною до повернення. Треба якось виживати.

Придивилася до наїдків. Наче нічого незвичайного. Якісь помаранчеві овочі та біле м'ясо невеликими шматочками в окремій тарілці. Столові прибори також не дуже відрізнялися від звичних. Ніж, виделка, збоку – ложка. Усе дерев’яне, прикрашене різьбою.

Узявши виделку, заходилася пробувати наїдки. Овочі на смак схожі на жорсткувату, трошки недоварену картоплю. А біле м'ясо виявилося запеченою рибою.

Перекусивши, відкинулася на спинку крісла та почала розмірковувати. А якщо не вдасться повернутися додому? Сумно, звісно, без улюбленої роботи. Шкода свого маленького бізнесу. Та й без учнів сумую. Як вони там без мене? Взагалі, що спричинило моє зникнення? Як відреагували родичі та друзі? Чи мене замінила ота Аннабель, і ніхто нічого не помітив. А якщо вона не впоралася? Оточення подумало, я з глузду з’їхала та запроторило її до психлікарні, позбавивши мою персону усих прав. Я ж юридично не зможу повернутися. Як доведу, що я то я?

Потік невеселого сумбуру перервав прихід покоївки. Дівчина прибрала посуд та подала мені кухоль з теплим варивом. Від посудини підіймалася пара та пахло травами.

Магда забрала тацю з посудом, а я обійняла долонями чашку, налаштовуючись продовжити куштування. За дівчиною зачинилися двері. Ще трохи посиділа, та все ж відсьорбнула жовтуватої рідини. Вміст виявився трав’яним чаєм. Терпкуватий, з гіркуватим присмаком, та, на мою думку, доволі смачний.

З насолодою випила відвар, розмірковуючи, чим себе зайняти до вечора. Варто відволіктися, аби не впасти в паніку. Зайві переживання нічого не змінять, лише зіпсують настрій та здоров’я.

Напившись, відставила чашку на столик і підійшла до книжкової шафи. Зайнялася розгляданням фоліантів. Обкладинки звичайні. Однотонні з якимись написами великими літерами. Проте, прочитати підписи чомусь не змогла. Невже, це означає, що тут не можу виконувати елементарні речі та доведеться багато чого заново вчитися робити.

Знову зайшла Магда. Мовчки забрала посудину. Поклала якусь ганчірку на ліжко та закривши те балдахіном, пішла.

Вирішила погортати книжку, аби упевнитися у неможливості читати тутешньою мовою. Про те, що тут розмовляють іншою мовою, вже здогадалася. Мовлення трохи жорстке, з численними дифтонгами, та довгими голосними звуками. Говорять місцеві не дуже швидко. Тож зрозуміти можна. Але, зв’язування, що зліплюють слова та купа скорочень ускладнює сприйняття.

Потягла один з томів з найближчої полиці. Узявши його, присіла на диван. Роздивилася яскраву обкладинку з чудернацьким малюнком і розгорнула книгу. Текст мені був не зрозумілий. Письмо не знайоме. Схоже на латиницю, та літери вузенькі й витягнуті, від чого почерк здається гострим. Речення виглядають довгими. Наявна велика кількість ком, зате мало крапок. Інші розділові знаки взагалі відсутні.

Трошки погортала фоліант і натрапивши на картинки, заходилася роздивлятися малюнки. Вмілі кольорові ілюстрації до казки, чи легенди. У писанині мало розбиралася. Чого в школі на уроках літератури навчилася, то й все. А от живопис та ілюстрація, ото моє. За зображеннями зрозуміла, то збірка легенд чи міфів.

Повернулася Магда. Я одразу ж відклала талмуд і підвелася.

- Чогось потребуєте, леді? – спитала покоївка.

- Ти вмієш ось в це грати? – запитала, вказуючи на стіл з грою.

- У шарги? – протягнула вона, та зашарілася.

Я кивнула й попросила: - Навчиш?

- Д-д-добре, леді. – дівчина зробила кніксен та попрямувала до гри.

Сіла на стілець навпроти дівчини й мовила: - Розваж мене, бо читати не сила. Очі болять.

Вона мовчки кивнула та продовжила сидіти.

- То, як в це грають? – весело спитала, щоб розрядити атмосферу. Бачу дівчина не звикла до такої поведінки та уваги збоку буцімто аристократії.

Магда відмерла й заходилася розповідати мені правила та пояснювати схеми гри. Демонструвала ходи, пропонувала спробувати самій. Легко опанувала місцеву розвагу тож уже за годину розпочали першу партію.

Шарги, виявилися майже тим самим, що й наші шашки. Проте, в цій грі наявні король і королева. Їх треба захищати від супротивника. З’їдять прикрашені коронами фішки – гру завершено. Тебе перемогли. Чи якщо забрав ти – партія за тобою.

За цією розвагою, промайнув день. Звідкілясь почувся приглушений бій годинника.

- Ой! - скрикнула Магда, - Я ж маю вам принести вечерю.

- Біжи, пізніше дограємо. – якомога позитивніше мовила, відпускаючи служницю.

Вона вилетіла з кімнати, а я кинула погляд у вікно. Сонце вже сіло. Та в темряві сад, наче світився від білого укривала снігу та льодових скульптур-дерев.

Магда повернулася хвилин за п’ятнадцять. Хутко зіставила з таці чашку з трав’яним чаєм та розетку з булочками. Подякувала їй і хотіла уже відправити відпочивати, проте вона повідомила:

- Лорд Філендер просив переказати, що завітає до вас після вечері.

- Добре. – кинула, розглядаючи посуд. Поруч з фарфоровою чашкою, стояла розетка сплетена з якоїсь лози. Так і не зрозумівши, що то за матеріал схопила булку.

- Я повернуся пізніше і допоможу вам вкластися.

- То зайве. – спробувала відмахнутися.

- В новому для вас місці. Краще я вам розповім, що де і як. – демократично відповіла вона.

- Згода. – зітхнула та зайнялася вечерею.

Дівчина вийшла, і цокаючи підборами побігла кудись коридором.

За пів години у двері делікатно постукали. Отримавши дозвіл, гість неспішно зайшов у кімнату.

Вигляд він мав пречудовий. Навіть відчула себе трохи ніяково, що сиджу тут в халаті та без зачіски. Поруч з джентльменом у чорних штанях, білосніжній сорочці та чорному жилеті, прикрашеному сріблястою вишивкою. Бракує тільки піджака та капелюха.

Відмінним від персонажа з картинок про вікторіанську Англію, його робила лише туго заплетена коса, стягнута товстим шнуром.

- Ти як? Освоїлася? – спитав Оскар, сідаючи поряд зі мною на дивані.

- Не дуже. Нудно у вас. – зізналася.

- З часом звикнеш.

Я питально подивилася на Оскара, ще й скепсису на обличчя додала.

- Не нервуй. Розберуся з твоїм переміщенням.

Невпевнена, що йому те вдасться. Чи знає того, хто на тому знається і може мене повернути додому?

- Щось довідався? – запитала про всяк випадок. А раптом усе не так погано, як здається на перший погляд і зможу повернутися у свій світ.

- Дуже мало. Я був на зібранні магів. Розповів їм про твій випадок. – мовив той.

Невдоволено зирнула на чорнявого. От мені суспільного осуду та пліток бракувало!

- Без зайвих подробиць, звичайно ж. – заспокоїв той.

Мій погляд став м’якішим, я кивнула та він продовжив розповідь:

- Отже. Імовірно, тебе поміняло місцями через гадання. Точно зможе сказати лиш експерт.

Знову питально поглянула на нього.

- Прибуде за три дні. В іншому кінці країни. На Вересковій пустці. Там деякі проблеми… Ну то справи не стосується.

- І що мені до того робити… - скептично почала.

Сидіти тут і тупо чекати не хочеться. Я ж з глузду з’їду від того, що нічого не роблю. Навіть побазікати ні з ким.

- Відпочивай, розважайся. Я забезпечу тебе усим необхідним. – відказав брюнет.

- А… - хотіла спитати про квиток додому. А раптом.

- Щоб відправити тебе у твій світ, необхідно спершу, дізнатися координати, по-друге, дістати звідти Аннабель. Моя не надто благовірна, скоріш за все, спробувала зайняти твоє місце. Захопила твоє життя і таке інше. – він невдоволено зморщився й стомлено опустив голову.

- Шкода. Та нічого не вдієш. Спробую обжитися тут. – сумно констатувала я.

Хоч би Аннабель там мого не попсувала. Сплюндрує бізнес. Моя справа! Аж посіріла від думки про те, що вона може зруйнувати старанно виплекану художню школу. Одним рухом, однією помилкою, або бездіяльністю. А Макс, як швидко він зрозуміє, що то не я. Чи захоче замінити мене на красивішу версію?

Оскар не дав заглибитися у самокопання.

- Бачу ти намагалася читати. – мовив Оскар, вказавши на книгу, котра все ще валялася на дивані.

- Так. Але дудки. Практика показала, я не знаю вашої мови.

- Під час переміщення мозок адаптується. Вчиться сприймати усне мовлення того місця, куди потрапиш. Тому ти одразу мене зрозуміла. – пояснив він.

- І що мені тепер робити?

- Не переймайся. Завтра прийде спеціаліст і за допомогою магії навчить тебе читання та письма. Трошки потренуєшся і будеш цілком спроможна, навіть, працювати з паперами, а не тільки читати простенькі збірки легенд.

- Дякую. – ошелешено мовила.

Не думала, що чужа по суті людина потурбується про мене. Гадала, Філендеру треба лише повернути дружину та відкараскатися від моєї персони.

- Нема за що. Ти моя гостя. Тим паче у нас той, кому в руки звалилася потраплянка за неї відповідає.

От воно що. Стало трошки сумно. Виходить він не бажає допомагати, а зобов'язаний. Проте приховала свої думки. Ще вирішить, що невдячна й точно вижене, а я не готова самостійно виживати у цьому світі. Занадто мало знаю про тутешні умови.

- А якщо потраплянець? – іронічно спитала, щоб заповнити паузу у розмові, та приховати погіршення свого настрою.

- За нього теж, однак меншою мірою.

- Себто, виганяють живим? – продовжила веселитися.

Мою персону охопив іронічно-саркастичний настрій і стриматися вже не могла. Воно з мене так і перло. Говорила поперед думок.

- Мені подобається твій чорний гумор, але ні. Потраплянця зобов'язані навчити всього, чого потребує для виживання, або відвести до центральної контори магічної ради. Після навчання, він вільний йти, куди хоче і робити, що хоче.

- А я?

- А тебе я зобов'язаний утримувати. Якщо, звісно, в тебе не прокинеться талант до магії. Тоді маю передати магам.

Невесела картина. Сказала б – в темних тонах. Обоє в пастці, з якої не можемо вибратися. А, може, здатися магам, аби не мучити Філендера. Не вб’ють же вони бідну потраплянку.

Вирішила спробувати розпитати брюнета на цю тему. Раптом вдасться вмовити його здати мене спеціалістам.

- Нічого собі. – присвиснула та поцікавилася: - А ти не маєш здатність до магії?

- Зовсім трошки. На мінімальному рівні. Можу лише користуватися побутовими заклинаннями на кшталт коригування світла, та чистки одягу. І ще налаштовувати портали. – пояснив Філендер.

- А щодо світла… - почала.

Оскар підняв руку, зробив пас і освітлення перемкнулося з великої кулі під стелею на маленькі світильники біля ліжка.

- Заговорилися ми. Піду вже, мабуть. – мовив він, підводячись: - Виспись. Завтра в тебе, також не легкий день. Заклинання для вивчення забирають купу сил.

- На добраніч. – попрощалася.

Оскар пішов, а я залишилася сидіти на дивані та розмірковувати про інформацію, яку той приніс. Додому потраплю не скоро, тож плакав мій бізнес крокодилячими сльозами. Імовірно, власне весілля пропущу, тому з ідеєю шлюбу теж доведеться попрощатися. А все моє бажання дізнатися про судженого винувате. Не варто було ворожити на дзеркалі. Якби не ота магія, жила б собі спокійно, малювала б свої картинки, дітей навчала. Чоловік, такий-сякий би був, а тепер усе спочатку.

Я зітхнула. Клянучи долю підвелася з дивану й змусила себе попрямувати до ванної. Ситуацію вже не зміниш, то треба, хоча б, виспатися перед завтрашнім сюрпризом від чорнявого красунчика.

Доки вмивалася, на диво теплою водою, повернулася Магда. Дівчина чекала в кімнаті. Уже розстелила ліжко і стояла поруч з якимось згортком у руках.

- Допомогти переодягтися до сну? – спитала вона.

- Ні, дякую я сама.

Тоді дівчина передала мені згорток м’якої бежевої тканини. Здивовано на неї подивилася.

- Це нова. Хазяйка не встигла її навіть приміряти. Сьогодні доставили від кравчині.

- Дякую.

- Не варто. Ви ж у скруті. Завтра підготую сукню хазяйки. Перероблю під вашу фігуру.

- Спасибі. – повторила.

Скинула халат і поки служниця вішала його у порожню шафу, натягнула довгу сорочку з тонкого напівпрозорого полотна. Проста. Прикрашена лиш стрічкою мережива зверху й знизу. На вузьких бретелях. З розрізами по боках. Чесно, гадала буде щось скромніше.

Присіла на ліжко й узялася вивчати край сорочки. На дотик, ніби шовкова.

- Це шейха. Доволі дорога тканина. Якщо вам не подобається, пошукаю щось інше. – засмучено мовила Магда.

- Ні. Все добре. Незвикла до такого. - відмахнулася та вклалася спати.

Дівчина попрощалася і пішла. Я заплющила очі та спробувала заснути. Довго крутилася, поки на мене зійшов дивний сон.

***

Стою посеред невідомої місцини. В молочно-білій легкій сукні та холоду не відчуваю. Взагалі нічого не відчуваю. Усе навкруги оповите густим туманом. Що за крок вже не вгледіти. Та відчуваю – порожнеча. Наче у вакуумі. Опускаю очі – темно-сіра підлога та імла. Одна лише імла.

В голові тенькає думка, маю щось відшукати. Але що… Тут надходить розуміння: ключ, я повинна знайти якийсь ключ.

Обережно ступаю у завісу мряки. Нічого зі мною не відбувається. Починаю беззмістовно ходити навколо, не відчуваючи напрямку та не розуміючи, навіщо йду. Вештаюся ледь підсвіченою білуватою димкою місцевістю.

Здалося, туман розсіюється. Хоча ні, він трансформується. Стовбичу в темряві. Намагаюся зрозуміти, куди прийшла, крокуючи навмання. Підлогою стелеться сірий дим.

Пробую ступити далі, та вдаряюся ногою об щось. Опускаю погляд. Біля ніг, взутих у білі балетки, темніє предмет, схожий на невеличку скриньку, чи то дерев’яну коробку. Нахиляюся, беру у руку й, не стримуючись, відкидаю кришку.

Там на смарагдовій подушці лежить великий золотий ключ. Витягаю, щоб роздивитися. Під ним клаптик паперу. Пробую прочитати. Ухти, а уві сні я можу читати їхньою мовою! На красивому прикрашеному тисненими візерунками папері виведено: «Ключ від серця Оскара Філендера. На вимогу Єдиної Богині творчині Мелл, виготовлено старшим купідоном Терриона. Передати володарці одразу після прибуття».Струснула головою, та ще раз перечитала. Що за маячня? Який ключ від серця?

Почала нервово намотувати кола. Поверніть мене додому. Нащо усі ці ігри. Не можу бути обраною. Я — митець, а не якась там володарка. Схаменіться.

- Не обрана. Ти суджена. – прошелестів мелодійний жіночий голос і я різко прокинулася.

***

Розплющила очі й покліпала намагаючись звикнути до яскравого світла, яке заливало спальню крізь розчахнуті штори.

- Фух, хвала Єдиній, прокинулася. – видихнула дівчина, котра стояла поруч: - Довго не могла вас розбудити.

- Магда? – невпевнено спитала.

Вона кивнула та затараторила: - Скоро прийдуть маги. Наказано підготувати вас до зустрічі з ними.

Розгублено сіла на ліжку. Уже нічого не розумію. Мало мені було потраплянства. Тут іще цей сон. І натяк на те, що нам з Оскаром судилося бути разом. Ну що за маячня. Де я, а де він. Та ще й тутешнє товариство зі своїми правилами та манерами. Я ж збожеволію з усіма тими етикетами. Та й додому хочеться.

Знову пожалкувала про те гадання. Та клясти себе часу не було. Магда поставила на ліжко маленький дерев’яний столик з наїдками й поквапила зі сніданком.

Швиденько з’їла порцію омлету з зеленню, запила знайомим трав’яним чаєм і покликала покоївку. Вона в той час готувала мій одяг.

Служниця забрала столик. Я підвелася, діставши з шафи вчорашній халат, накинула його на плечі та пішла умиватися.

Коли повернулася, на мене вже чекала сукня. Червоний шовк прикрашений чорним мереживом та сріблястою вишивкою. Сувора, із застібками під горло та широкою спідницею, зібраною так, щоб ззаду утворилося щось на кшталт хвосту з невеличким шлейфом. Дівчина допомогла мені одягти плаття поверх сорочки. Підтягнула шнурівку та посадовила за туалетний столик.

Служниця витягла з ящика в столі дерев’яну коробку. Там лежав абсолютно новий набір для зачіски: гребінець, пара стрічок, десяток шпильок. Я забрала в неї скриньку. Самостійно розчесалася та заплела косу. Закріпивши її червоною стрічкою, хотіла вже встати, та Магда зупинила. Змусила мене потерпіти, доки прилаштує чорного декоративного капелюшка, схожого на циліндр у мініатюрі. Після чого підвелася й внутрішньо приготувалася до важкої розмови.

- Ходіть за мною. Відведу вас до кабінету лорда. – мовила покоївка.

Кивнула й наостанок кинула погляд у високе ростове дзеркало. Його принесли ще вчора та поставили поряд із шафою. Впевнилася, зовнішній вигляд – задовільний. Особливо, як на потраплянство та чужу сукню. Незвично, проте, краще поки не виділятися.

Покоївка покликала й покрокувала попереду, вказуючи дорогу. Пройшли коридором, спустилася широкими сходами у просторий світлий хол. Крізь два величезних (від стелі до підлоги) вікна приміщення заливало золотисте світло вранішнього сонця. Воно вигравало на світлих панелях на стінах та різних поруччях сходів. Між вікнами – такі ж високі вхідні двері із темного дерева.

Детально роздивитися оточення мені не дали. Магда поквапила рухатися далі. Завернувши в бік, вперлися у двері. За ними знайшовся коридор, що, як близнюк, повторював знайомий.

Підійшли до одних із дверей. Служниця постукала, а коли відповіли, зазирнула та доповіла про моє прибуття. Потім, запустила всередину.

Опинилася у просторій, темній кімнаті. На тлі сірих шпалер та меблів із темного дерева, тьмяно світилася пара шарів під стелею. Увесь цей простір займали маги. Троє чоловіків розмістилися в приміщенні. Оскар стояв обпершись об секретарський стіл. Маг середнього віку сидів у кріслі для відвідувачів. Іще один молодик підпирав стіну навпроти входу.

Чоловіки синхронно повернули до мене голови. Я привіталася і пройшла на середину кімнати. Запрошені наблизилися й уважно придивилися до мене. В т ой час, як вони зосереджено розглядали мою персону, я вивчала їх.

Звичайні вікторіанські джентльмени. В темних костюмах та з довгим волоссям, заплетеним в охайні зачіски. Молодий мав трикутне обличчя з суворим виразом і худорляву статуру. Старший виглядав добрим дядьком середнього віку. У каштановому волоссі рясно проглядала сивина. Молодик же був натуральним блондином із золотавими кучерями.

Єдине, що видавало в них магів – масивні медальйони на шиях. Золоті з якоюсь емблемою. Не розгледіти. Та й не дуже цікаво. Хвилювало зараз не це, а реакція тих джентльменів на мою персону.

Дві пари карих очей уважно дивилися на мою персону, наче не могли повірити, що до них у руки потрапив такий гарний екземпляр. Науковий інтерес просто читався на їх обличчях. На круглому повному обличчі старшого — якась доброта, а от молодший здався кровожерливим, ніби людина, яка піде на все заради науки.

Я напружилася, поглянула на Філендера. Той кивнув, заспокоюючи. Буду сподіватися, не віддасть мене їм.

- Отже, леді потраплянка. – проспівав молодший маг солодким голоском.

Мовчки кивнула.

- То чого ви соромитеся. – продовжив він улесливо.

Знову промовчала.

- Забрати б вас собі. Зможу надати вам якіснішу допомогу… - почав ненав’язливо спокушати на зміну покровителя.

- Припини! – суворо мовив старший: - Ти лякаєш дівчину.

- А, може, вона мені сподобалася? – зухвало видав той, поглянувши на мене.

Я пирхнула, ледь стримуючись, щоб не зареготати вголос. Оскар помітив та усміхнувся.

- Філендер сам з тим впорається. – непохитно зауважив старший: - Краще дивись та вчись.

- Усе вчись та вчись. На інше часу не залишається. – пробуркотів білявий.

- Дружині своїй вдома про те жалітимешся. – відказав наставник учню.

- Може, перейдемо до справи? Чи підете? Я вас не тримаю. – видив Оскар.

Маги замовкли та з хвилину тупо кліпали очима.

- Навчіть мене мови та йдіть собі геть. – підтримала оборонця.

- Давай перейдемо до справи. – почав старший: - А то ще не заплатять.

- Вирахую моральні збитки. – підтвердив побоювання магів Філендер, таким жорстким тоном, що бажання сперечатися у них пропало.

Маги закивали й стали до праці. Молодий відійшов трохи у бік, а старший наблизився.

- Присядьте леді. – попросив той.

Виконала розпорядження. Маг простяг руки й тримаючи їх навколо моєї голови почав бубоніти заклинання незнайомою мовою. Мелодійно, співоче, наче схоже на латину, та не вона. М’яка, злегка гортанна, тягуча мова. Читав ритмічно, ніби вірша.

Його монотонне бубоніння заколисувало. Воно затягувало у світ чи то мрій, чи то астралу. В голові запаморочилося. Перед очима постав туман. Кілька хвилин і приступ минув, та мене накрила мігрень. У скронях тенькало, на очі давило. Слабкість напала така, що здавалося на мене поклали бетонну брилу.

Речитатив закінчився. Чоловік відійшов. Я намагаючись опанувати себе, помітила: Оскар випхав магів, сунувши їм гроші.

Філендер наблизився.

- Ти як? Все добре?

Спробувала кивнути та не вийшло.

- Аліно! – покликав.

- Зараз, зараз. Я спробую встати. – ледь чутно промовила. Намагалася підвестись, опираючись на підлокітники крісла, в яке посадовили перед роботою.

Сяк – так встала й похитуючись спробувала відпустити підлокітник. Одразу ж ледь не гепнулася. Довелося спертися на меблину. Віддихалася, ще раз спробувала відліпитися від крісла та зробити бодай крок. Ступила й знову трохи не впала. Мене підхопили, та підтримуючи за талію потягли з кабінету.

Оскар довів до спальні й передав на руки Магді, котра прибирала в приміщенні. Дівчина провела до крісла. Зняла капелюшка розпустила волосся, допомогла роздягнутися та вклала у ліжко.

Я відкинулася на подушки й напівлежачи, мовчки страждала. Прикрила очі, намагаючись заснути, та мігрень не давала розслабитися. Хоч світло перестало заважати.

За пів години почувся скрип дверей, що здався жахливим неймовірно голосним шумом у моїй хворій голові. Я поморщилася та розплющила очі.

До мене підійшов Оскар з якоюсь посудиною.

- Випий, стане краще. – тихо попросив.

Я не сперечалася. Не було на те ані сил, ані бажання. Тому він без перешкод напоїв мене гіркими ліками. Жестом притишив освітлення, та пішов.

Хвилин за десять поринула у хворобливий сон без сновидінь. Чорне марево вперемішку з відгомоном болю огорнуло мою персону. Трошки заспокоїлася. Поволі, ставало легше. Сон став глибший і я змогла повністю розслабитися та відключитися.

У голові - порожньо, як і в душі. Усе забрав біль.

***

Прокинулася пізнього ранку. З вікон лилося яскраве зимове сонце, що відбивалося від сніжного покривала за вікном. За розміщенням світила над небосхилом – близько полудня.

Голова уже не болить. Та й стан пречудовий. Купа невикористаної енергії, яку хотілося якнайшвидше кудись витратити. Спробувала підвестися. Одразу ж підбігла Магда та допомогла вилізти з-під ковдри.

- Мені вже добре. – намагалася відкараскатися від неї.

- Наказано допомагати та слідкувати, щоб з вами нічого не трапилося. – пояснила служниця.

- Ким?

- Лордом Філендером. Він і ліки вам залишив. – вона передала мені скляний флакончик.

Я хильнула гіркої рідини. Один махом випила та віддала посудину дівчині.

- Це все?

- Ні. Лорд… лорд Філендер приставив мене до вас.

Питально подивилася на неї.

- В сенсі, я тепер ваша особиста служниця. – розтлумачила та.

Невдоволено похитала головою. Дівчина зашарілася.

- Я поговорю з ним.

- Не варто. Мене підвищили. А якщо лорд подумає, що я вам не вгодила – вижене.

- Добре. Тільки без ентузіазму. – просила.

Магда радо кивнула та усміхнулася.

- То приготуй мені ванну, та сходи принеси чогось попоїсти. – попросила.

Вона миттю побігла виконувати. Доки валялася у гарячій воді, служниця накрила обід.

Пообідді у двері постукали. Магда швидко відчинила, запускаючи трійку жінок.

- До вас завітала кравчиня, адже потребуєте якось гардеробу. – пояснила дівчина, натякаючи на все ту ж сукню з чужого плеча.

- Не маю нічого проти. – погодилася, та почалася вакханалія.

Познайомившись з повною дамою – кравчинею, та двійкою її молоденьких помічниць-учениць розпочала бій за гардероб. Спочатку дівчата, хутко роздягнувши мою персону, зняли мірки. Вони диктували, а швачка записувала усе в спеціальний блокнот, задоволено киваючи.

- Ви у прекрасній формі. – кинула вона на останок, поки дівчата допомагали одягнути сукню.

- Дякую. – змучено відповіла.

- Шити на вас буде задоволенням. Ми вам такий гардероб організуємо, усі чоловіки до ніг попадають.

Я усміхнулася: - Головне, щоб практично та близько до вашої моди.

- Так, так. – закивала майстриня, поринувши у свої думки.

Магда принесла чай. Розставивши чашки, побігла у справах, а я залишилася сам на сам із творчинями. Та нічого страшного не відбулося. Одна з дівчат дістала з принесеної з собою сумки папку зі стопкою паперів і поклала на столик.

Кравчиня відкрила її, та почала демонструвати мені варіанти вбрань. На сторінках з журналів, вкритих рукописними помітками й малюнках з довгими розлогими коментарями представлені всі можливі різновиди одягу. Жваво обговорювали запропоновані моделі, пили чай та шуткували. Одна з дівчат ще встигала записувати, на що погоджуюсь і чого потребую. Зійшлися на трьох комплектах білизни та п’ятьох сукнях, дві, з яких – бальні. Інше обговоримо і пошиємо пізніше.

Майстрині-творчині пішли вже надвечір. Втомлено впала в крісло та розгублено подивилася у вікно. Там так само як і раніше, виблискували кучугури снігу. Зимові пташки скльовували залишки плодів з обледенілого дерева під вікном.

Прийшла Магда. Дограли партію в шарги, трошки потеревенили. Після вечері завітав Оскар та розпитав про самопочуття. Сказав, що завтра уже можна тренувати нові навички та побажавши доброї ночі, пішов.

Дивний він якийсь сьогодні. Відсторонений, задумливий. Мабуть, має якість проблеми, а тут іще я. Сумно зітхнула та пішла готуватися до сну. Відверто кажучи, його компанія мені подобалася, та сподіватися на те, що залишуся – не варто. Оскар точно захоче повернути свою дружину. Та й навіщо йому моя дивакувата персона. Рано чи пізно доведеться піти, тому не слід звикати та й захоплюватися ним не варто. Не моє. Одружений, зі статусом. І хто я поруч із ним? Не слід, навіть, про те міркувати.

З такими думками поринула у небуття. Цього разу сновидінь не було. То й добре. Не треба ятрити душу й так неспокійно.

***

Наступний день минув за спробами опанувати читання. Одразу ж після сніданку засіла за збірку легенд Терриона. Так називався світ, куди потрапила. Там розповідалося про героїв, створення світу, та перетворення його й початок нової ери. Тут я й зрозуміла, хто та Богиня, про котру йшлося у сні з ключем. То сама творчиня цього світу. Місцеві їй покланяються. В них тут щось на кшталт католицизму, тільки у м’якій формі та без масових молебнів. Для деталей потрібні тексти відповідної тематики. Та їх на полицях не знайшлося. Спитаю в Оскара. Якщо той, звісно, навідає мене сьогодні.

Магда принесла обід і я відволіклася на їжу. Потім, ледь встигла випити трав’яний чай, у двері знову постукали. Служниця відчинила, пропускаючи в приміщення худорлявого хлопчину у простому одязі.

- Посланець від чоботаря. – прокоментувала вона й відступила.

Підліток усміхнувся, привітався і додав: - Учитель прислав мене із замовленням до вас. Зазвичай доставляю, та йду, але тут така справа… замовляли без вас, тож треба поміряти. Знали лише розмір, і все…

Я кивнула. Тоді він витяг із величезної сумки, яку приніс із собою кілька пар взуття. Скинула домашні туфлі, які залишилися від Аннабель, та приміряла новенькі. Створені особисто для мене м’які чорні туфельки, дуже схожі на балетки ідеально підійшли. Наступними йшли шкіряні чобітки для вулиці. Середньої висоти, на крючечках та на невисокому підборі. Третя пара була бальними туфельками попелясто-сірого кольору, прикрашеними бантиками з білої тканини. Теж на невеличкому підборі. В іншому – як глибокі лодочки.

Перемірявши усе те, аби підтвердити, що майстер зробив правильно, розпрощалася з веселим хлопчиною зі скуйовдженим русявим волоссям. Він що п’ять хвилин торкався його, наче не міг втриматися на місці й це допомагало йому не бігати туди-сюди кімнатою.

Служниця провела посланця та пішла за їжею.

За пів години забігла Магда, допомогла причепуритися та нагодувала вечерею. А після неї, вже традиційно завітав Лорд Філендер.

Оскар пройшов у приміщення, втомлено впав у крісло та поцікавився:

- Ну що, опанувала читання?

- Начебто так. – відповіла.

- От і добре. Післязавтра приїде спеціаліст з потраплянства й почне розслідувати твою справу. Гадаю, пару тижнів тобі доведеться пожити тут.

- Добре. Без проблем. Я вже й не сподіваюся на щасливе повернення. – зізналася.

Трохи лячно. Раптом образиться на таку заяву чи сприйме, як нахабство. Хто ж їх, місцевих знає.

- Як забажаєш. – відказав.

- А твоя дружина?

- А що Аннабель?

- Раптом вона повернеться і…

Оскар коротко засміявся: - Думаєш я тебе вижену через Аннабель?

Кивнула, зніяковіло поглянувши у сині очі співрозмовника.

- Хорошої ж ти про мене думки! – посуворішав він.

- Це все ж таки твоя дружина. – не полізла за словом в кишеню.

- Ага. А ще Аннабель мене не в гріш не ставить. Я для неї гаманець. Ну й коханець. А так, нічого. Їй на мене байдуже. Тому, імовірніше, піде, прихопивши усі подарунки.

- Невже все так погано?

- Саме так. – криво посміхнувся Оскар: - Так склалося. Але не будемо про мої проблеми. Хочу познайомити тебе з близькими.

- З родиною.

- Не зовсім. Не всі живуть зі мною поруч, тому лише з сестрою. З іншими родичами – пізніше.

- А…

- Не переймайся. Вона звикла до дивацтв. Тим паче встигну її попередити про твою ситуацію.

- Тоді добре.

- То ти поснідаєш завтра з нами?

- Де? В Їдальні? Чи, як у вас те влаштовано?

- Так. В їдальні.

- А етикет і все таке. Може, мені спершу варто повчитися правилам поведінки у вашому світі.

- Нічого складного. В нас суворих правил дотримуються лише у королівському палаці. Та й те за столом з послами. Просто поїси, поспілкуєшся з нами. Познайомишся.

- Згода.

- От і добре.

Оскар вже збирався йти, та я зупинила брюнета питанням: - А кому у вас поклоняються:

- Єдиній Богині Мелл. А тобі навіщо?

- Щоб не ляпнути якоїсь дурні чи не образити релігійні почуття присутніх.

- У нас з цим не дуже суворо. Та й ми не ревні віруючи. Так ходимо до храму за потреби й знаємо основні правила.

- Які?

- Не переступати закон.

- І все?

- А ще поважати оточення і не звертати увагу на відмінності між людьми.

Питально подивилася на нього.

- Усі ми різні, але всі нащадки творінь богині. Не наша вина, що хтось від нас відрізняється.

- А… - протягнула: - Ну добре. Якщо зроблю або скажу щось не так, попередь мене.

- Звичайно.

Оскар усміхнувся, попрощався та пішов.

Я ще довго сиділа у кріслі, замислено вдивляючись у засніжений краєвид за вікном. Щоб усе це значило? Чого добивається? Чого від мене хоче? Суцільне нерозуміння. Не чоловік – а одна велика загадка. Але ж стриманий, розумний. Чого тій Аннабель бракувало? Мабуть, того ж, чого і мені у наших з Максом стосунках – кохання. Не помітно, щоб вони один одного любили. Невпевнена щодо неї, а він точно байдужий. Ну ранок мудріший за вечір.

Підвелася, закрила штори та вклалася спати. Завтрашній день привідкриє завісу таємниці та покаже, що собою являє Оскар Філендер.

***

Наступного ранку Магда розбудила раніше, ніж зазвичай. Треба встигнути причепуритися до сніданку.

Одягла ту ж саму сукню, яку для мене переробила служниця та нові домашні туфельки. Заплела каштанове волосся в тугу косу. Кинула на останок погляд в дзеркало. Нормально. Трохи готично, та нічого. Могло бути й гірше. Усміхнулася своєму відображенню та рішуче попрямувала до дверей.

Магда провела до їдальні. Спустилися на перший поверх. Звернули, та пройшовши коридором потрапили у простору кімнату. Служниця пішла, а я ступила до приміщення.

Світла кімната оздоблена у теплих сонячно жовтих та м’яких помаранчевих тонах. Меблі зі світлого дерева, до блиску начищений світлий паркет. Посеред кімнати довгий стіл оточений шісткою стільців. На ньому ваза з квітами, двійко приладів з теплими жовтуватими кулями магічного світла. Зелені серветки у дальньому кінці столу. І поки, що все.

Здається, в кімнаті нікого не має. Пройшла вглиб кімнати. Трохи далі – велетенський камін, поруч пара крісел. В одному з них сидів господар будинку та читав газету.

Почувши мої кроки, Оскар відірвався від преси та підняв голову. Якось дивно на мене поглянув, усміхнувся. Вітаючись, відклав читво та підвівся.

- Тобі личить. Навіть більше, ніж моїй дружині.

- Дякую. – здивовано відповіла на комплімент: - А де твоя сестра? Ти казав, вона буде.

- Ще не прийшла. Снідаємо зазвичай разом. А обідаємо і вечеряємо, хто як.

- А ти?

- Снідаю з сестрою, обідаю у себе в кабінеті, щоб зекономити час, а вечеряю у вітальні. Там приємніше.

- Родичі з важкими характерами. – співчутливо зробила припущення. Раптом у них погані стосунки, а я така старатимуся, розчарую Оскара.

Тьху, про що думаю. Яка різниця, як вони відреагують, однаково скоро звідси вшиюсь. Не хочу бути приживалкою.

- Ні. Просто вдень зазвичай зайняті. Не можемо зібратися.

- Зрозуміло. – протягнула та почула чиїсь кроки.

У кімнату зайшла мініатюрна брюнетка у сніжно-білій сукні зі світло-зеленим малюнком по подолу. Привіталася та зацікавлено поглянула на мою персону.

- Це моя молодша сестра Каролайн. – представив Оскар.

- Аліна. – відрекомендувалася.

- Дуже приємно. Цікаво познайомитися з потраплянкою.

Дівчина підійшла ближче. Стало помітно, вона на голову нижча за брата, проте завзятіша. Взяла мене за руки та проговорила:

- Потрібна буде підтримка чи порада - звертайся. Завжди рада допомогти. Моя кімната поруч з твоєю. Через одну, коридором.

Розгублено кивнула та усміхнулась. Начебто привітно, а там, хто знає. Дзеркал в кімнаті нема, а реакція у присутніх спокійна.

В цей час накрили на стіл. Тож розсілися навколо.

Філендер сів в голові стола, посадовив мене справа від себе. Місце зліва зайняла Каролайн.

Перемовлялися та насолоджувалися смачними наїдками. На столі були знайомі булочки, омлет, та домашнє печиво. А ще запашний трав’яний чай. Нічого незвичайного.

Сніданок пройшов спокійно. Я б навіть сказала весело. Іноді Каролайн починала активно жестикулювати чи гучно сміятися. Боялася здатися не вихованою чи нестриманою, та на її фоні виглядала янголятком.

Після сніданку усі розійшлися у справах. Я попрощалася з Філендерами та рушила до своєї кімнати. Планувала поритися в книжках. Варто дізнатися якнайбільше про цей світ та моє місце перебування. Щось не дуже хочеться бути залежною від Оскара та Каролайн.

Проте, втілити план у життя не судилося. Зайшовши у свої апартаменти угледіла там невеличкий гармидер. На диванчику та кріслах розкладено одяг. Іще коробка стоїть поруч. Магда порпається в ній, обережно перевіряючи вміст.

Підійшла ближче та побачила, в коробці щось на кшталт білизни.

Магда підскочила, бо злякалася мого несподіваного наближення, адже не чула, як я зайшла.

- Ой! – скрикнула вона та різко повернулася до мене.

- Привезли мій гардероб? – зробила уточнення, показуючи рукою на побачене.

- Так. Щойно доставили першу партію. Те що підігнали з уже готового.

- Добре. Давай розбирати. – мовила та заходилася разом зі служницею вивчати надбання та ховати у шафу.

Спершу, вирішила вибрати, у що мені переодягнутися, а далі просто розвішували та складали вбрання.

Тепер мала два повсякденних плаття: фіолетове та темно-зелене. На додачу костюм з білої невагомої блузки прикрашеної стрічками мережива та довгої вугільно-сірої спідниці з широким чорним поясом прикрашеним вишитими бісером орнаментом. До цього додалися дві бальні сукні. Легкі, прикрашені мереживом. Одна біла, драга – лавандова.

Прибравши все згадане перейшли до коробки з білизною. Там містилися три комплекти: білий, чорний та червоний. До них додавався корсет.

На додачу, від себе, кравчиня поклала нічну сорочку. Довгу, напівпрозору. Рубінового відтінку, хай йому грець. Прикрашену чорним мереживом. Одразу ж закохалася у цей шедевр швейного мистецтва. Така краса, аж одягати страшно.

Розібравши нові речі та прибравши усе зайве, вирішила переодягтися. Набридло ходити в чужому. Та й свіже вбрання не завадило б.

Магда заходилася мені допомагати. Спершу пішла білизна, котра мене відверто збила з пантелику. Очікувала побачити щось на кшталт рожевих панталонів. Та замість того, більш менш звичний набір з коротких шовкових шортиків та маєчки. Обрала білий комплект. Стягнувши набридлу вже чужу сорочку, яку поки носила під сукнею, відкинула ненависну ганчірку та схопила новеньке. Тут впоралася сама. Шортики трималися зав’язками на талії. І ніяких тобі поясів. Маєчка на тонких бретелях регулювалася тим, що вони застібалися спереду на гачечки. Можна було застібнути на ту комфортну довжину.

А далі, йшов мій найбільший страх та мучитель – корсет. Тут він був схожий на м’який корсаж з вшитими у товсту тканину чашечками та кісточками. По боках йшли гнучкі лози. Які мали формувати фігуру.

Я видихнула, заплющила очі, знову видихнула, і лише тоді, опанувавши себе, дозволила Магді запакувати мене у це знущання. Впоралися досить швидко. Дівчина діяла охайно та майстерно. Одягнувши, трохи затягнула, от і все. Дискомфорту особливого не відчула. Підтримує груди та вирівнює спину, але не стискає.

- Це нормально? – здивовано спитала, розуміючи, що можу вільно дихати.

- Наче сидить гарно. – промовила помічниця, роздивившись мою персону: - Чи десь тисне?

- Ні. Просто, гадала, затягнеш сильніше.

- Навіщо. Поставу вирівняли, серйозних дефектів фігури не має… Немає сенсу утягувати. – розмірковувала та.

Я полегшено зітхнула та радісно підскочила. Дівчина здивовано на мене подивилася.

- Якщо вам заважає, можемо відмовитися. – обережно зазначила вона.

- Ні, все добре.

З допомогою Магди, одягла довгу фіолетову сукню з вузькими рукавами у три чверті. Без прикрас. Лише навколо невеликого декольте стрічка чорного мереживам і така ж по краях рукавів.

Подивилася на себе в дзеркало. Непогано. Постать вирівнялася. Стала вишуканішою та елегантнішою. Фігура майже не змінилася. Тільки здавалася більш підтягнутою.

Трохи постояла, вивчаючи себе нову. Це тобі не джинси з футболкою. Вбрання робило мене витонченою. Прямо справжня леді.

Натхненна таким перетворенням пройшлася кімнатою. Потім весело підскочила до Магди та закружила її.

- Ніколи так гарно не виглядала! – зізналася служниці.

Та здивовано на мене зирнула. Та нічого не сказала. Почала, мабуть, звикати до моєї дивакуватості.

Я змучено впала на диванчик, а служниця побігла за обідом. Після їжі, я відпустила Магду та продовжила вивчення цього світу.

Наблизилася до шафи та заходилася розглядати колекцію фоліантів. Корисного було мало. Здебільшого усіляка бульварна маячня. Зараз мені не до того. Потребую чогось про місцеві реалії. Ось. На одній з полиць стоїть примітна книга. Висока, товста. Потягнула на себе, й ледь не завалившись разом з талмудом.

Забрала його з собою та присіла на диван, поклавши надбання собі на коліна, розгорнула атлас. Корисно буде отримати уявлення про тутешні землі.

«Террион» виведено крупними літерами на першій сторінці над мапою півкуль. Ця планета трохи менша за Землю. Тут два материки, один архіпелаг з трьох великих островів та купа маленьких острівців розкиданих навколо них та пари вулканів.

Далі йшли детальні карти материків та архіпелагу з великими островами. Йому взагалі відводилася більша частина атласу. Схоже сюди й потрапила. Адже навіщо іноземцям фізичні, політичні та кліматичні мапи іншої держави. Якщо, звісно, він не спеціаліст.

Довго не мучилася, а вирішила пізніше спитати в Оскара, де перебуваю.

Погортала ще трошки видання, почитала про політичну та економічну ситуації. Наче всі з усіма дружать та активно торгують. Сперечаються за колонії, от і все. Виявилося, чисельні маленькі острівки спочатку були незаселені. Їх захопили мешканці материків та великого острова під назвою Вайтерон. Людство тут цікавлять ресурси та корисні флора і фауна.

В кінці знайшла карту місць сили для магів. За них теж точаться суперечки та менш запеклі.

На цьому втомилася. Та й магія мені ні до чого. Однаково не маю до неї схильності.

Відклала атлас й потерла стомлені очі. Перевела погляд на вікно. За ним, йшов лапатий сніг, білим укривалом, лягаючи на старший шар. Схоже розташовані десь у прохолодних широтах, якщо зима така сувора.

Двері відчинилися. Зайшла Магда, тримаючи тацю. Накривши вечерю, знов пішла. Згризши велику хрустку булку, обійняла руками чашку з іще гарячим чаєм та замислилася. Взагалі, часу на те в мене вдосталь.

А думала про хазяїна цього будинку. Чого він від мене хоче? Чому не намагається якнайшвидше випхати додому? І навіщо я йому потрібна. Ех Оскар, Оскар. Чому ти на мене не нагримав та не спробував прогнати, коли зрозумів, що я не Аннабель. Пожалів? А потім, чого не виставив? Чому не віддав магам? Не тому ж, що вони мені не сподобалися. Ставили б свої досліди. Яке лорду Філендеру до того діло?

Здогадки та домисли перервав стукіт у двері. Зайшов винуватиць дилеми. Привітався, пройшов у кімнату та присів у крісло.

- Ну що, оговталася? Не з’їла тебе Кара? – іронічно поцікавився у моєї задумливої постаті.

- Міг би й попередити, що вона ще більш навіжена, ніж моя творча особистість. – відповіла таким же чином.

Філендер усміхнувся.

- От і добре. Радий що ви порозумілися.

- Нам нічого ділити.

- Ну… чомусь мої колишні не могли знайти спільну мову з моєю сестрою.

- Може, тому що вона була молодша. Іще підлітком стикнулася з першою твоєю пасією. – зробила припущення.

- Здогадалася. Та не в ній проблема. – він затнувся: - Облишмо це.

Кивнула та попросила:

- Можеш мені трошки розповісти про ваш світ.

- Що конкретно тебе цікавить? – перейшов на діловий тон Оскар.

- Де я опинилася. Треба якось дожити до можливості повернутися додому.

- Ах додому. – сумно пробурмотів та потім зібрався й мовив: - Давай покажу. Бачив ти гортала атлас.

Передала йому книгу. Він пересів на диван, підсаджуючись ближче до мене та розгорнув книжку. Знайшов мапу архіпелагу та вказав на один з островів – найбільший, під назвою Вайтерон. Отут зараз перебуваємо.

- Ось наше місто – показав жирну точку на карті: - Міртаун – столиця об’єднаного королівства Вайтерона, Ґрінтера та північних островів. – пояснив обводячи назване пальцем.

- У вас монархія? – поцікавилася.

- Конституційна монархія. – деталізував, відкладаючи атлас на сусіднє крісло: - Нашою країною править королева Генрієтта ІV.

- Зрозуміло. Мабуть, весело вам з жінкою правителькою.

- Часом не солодко. – суворо погодився він: - Королева трохи феміністка. Прочухана дає лордам. Буває, лютує дуже. А ще, змушує переробляти законодавство.

- Цікавишся політикою?

- Займаюся.

- В сенсі?

- Я – член парламенту. Палати лордів.

- А… - протягнула.

- До речі, про політику. Завтра у нас засідання, тож поїду на увесь день. Повернуся ввечері. Як чогось потребуватимеш — звертайся до Кари. Якщо, звісно, вона не втече на побачення. В столицю приїхав її наречений. Тому цілими днями вештається у місті.

- Тебе це не бентежить? – здивувалася такій спокійній реакції.

- Дорослі розумні люди. – кинув Оскар.

- Скільки їй.

- Вже двадцять.

- А, тоді, більш-менш зрозуміло.

Здається, тут емансипація проходить швидше. Та й звичаї вільніші, ніж відомі з підручників та історичних фільмів про вікторіанську добу.

- А тобі скільки? – поцікавилася, аби підтримати розмову.

- Двадцять-вісім. Після Дня Кохання мій день народження. А тобі, якщо не секрет?

- Двадцять-шість.

- Трохи старша за Аннабель… - почав розмірковувати в голос він.

- Це погано? – рефлекторно запитала, раніше, ніж подумала, що не варто.

- Ні. Просто, намагаюся зрозуміти, чому вас поміняло.

- І як успіхи? – зіронізувала.

- Поки ніяк. – розвів руками: - Не дуже схоже, щоб були абсолютними двійниками. Можливо, ви мали бути сестрами, та щось пішло не так…

- То навіщо тим так переймаєшся?

- Намагаюсь зрозуміти, за що мені таке щастя. – усміхнувся Філендер.

Пирхнула у відповідь й спробувала відсісти. Оскар взяв мене за руки та проговорив:

- Вона була нестерпною. А ти, ти інша. З тобою приємно спілкуватися. Розумієш мене, не ображаєшся.

- На що я мала ображатися? – не до кінця второпала, до чого він веде.

- На мою саркастичну манеру спілкуватися.

Лиш усміхнулася: - Сама така, як бачиш.

Він засміявся: - Бучу. І це мені в тобі й подобається.

- Ага. Іронія і сарказм – суть нашого життя. – підтримала Філендера.

На хвилину в кімнаті повисла мовчанка. Оскар відпустив мої кисті, посерйознішав та перейшов до суті візиту:

- Взагалі-то, хотів тебе сьогодні ще дечому навчити.

- Чому?

- Трохи магії. Варто перевірити, чи є в тебе здібності та в якій мірі.

- Давай спробуємо.

Однаково зайнятися нічим. Книжки набридли, в шарги грати ні з ким, а розглядати незмінний пейзаж за вікном, теж нудно.

- Давай спробуємо прикликати твою магію.

Повернулася до нього впівоберта. Оскар підняв руки. Підставила свої долоні до його.

- Добре. Тепер спробуй сконцентруватися на теплі в пальцях.

Відкинула зайве, звільняючи голову. Думки розбіглися, як сполохані діти й сховалися десь вглибині свідомості. Відчула, як до пальців потекло тепло з усього тіла.

- Отак. Прекрасно. – спокійно промовив наставник.

Опустила погляд на наші зімкнуті долоні. Навколо його пальців світився синюватий ореол. По моїм же пальчикам бігали рясні сині іскри.

- Можливості невеликі. Точніше сказати – мінімальні. Проте наявні. То непогано.

- Що зможу? – обережно спитала, розриваючи контакт.

Струснула долонями та опустила руки на коліна.

- Налаштувати світло та почистити одяг. Навряд ти в такому віці зможеш розвинути магію. Навіть на роботу з порталом.

- У вас є портали? – поцікавилася. Давно хотіла поставити це питання та не було нагоди.

- Так. У багатих будинках та муніципальний у місті. А що?

- Чому тоді ти одразу не відправив мене додому? – нашорошено мовила.

- Тому, що не знаю координат твого світу. І не маю можливості їх дістати. – буркотливо відповів він.

Відмахнулася та спробувала відвернутися. Вмить стало сумно. Бажання повернутися до звичного життя огорнуло душу. А думка про залишені там здобутки ятрила серце. Справа усього мого життя, імовірно розвалюється, а я сиджу тут і нічого не можу вдіяти.

- Не нервуй. Все складається якнайкраще. – спробував підтримати мене Філендер.

- Для кого?

- Для нас обох, я гадаю.

Промовчала. Скандал нічого не дасть. Лиш попсуємо стосунки. Якщо нема можливості повернутися, то її нема.

Розвернулася до Оскара. Той зреагував на мій перехід до ділового настрою продовженням уроку:

- Давай я тебе навчу елементарної магічної дії.

- Якої?

- Налаштовувати світло.

- А, як його підтримують? Не зламаю?

Він усміхнувся: - Ні. Сильні маги заряджають світові кулі. Їх зазвичай вистачає десь на місяць. Потім кличуть спеціалістів і вони все виправляють.

- А. То добре. Вчи.

- Дивись.

Оскар ворухнув рукою, демонструючи пас. Повторила жест. Потім ще раз, іще. Раз на десятий вдалося приглушити світло. Далі вивчили пас, щоб зробити освітлення яскравішим. Пізніше навчилися перемикати світильники.

Це все далося мені не надто складно. Швидко опанувала необхідне. З кожним жестом вдавалося швидше й простіше. Години за дві з тим впоралися.

- Я, мабуть, піду. Вже майже північ. – зазначив Філендер, підсвітивши годинника, який вчора з’явився на одній з полиць книжкової шафи.

Я кивнула. Він обережно узяв мою руку, та поцілував пальчики, легенько стиснувши кисть. А потім підвівся та пішов, залишивши мене очманіло сидіти на дивані та гадати, що то було.

Чому так себе поводить? Чи, справді, не хоче, аби залишила його. Мені ж тут не місце. Як співіснуватимемо з Аннабель, якщо реально двійники.

Кількість питань не зменшилася. Одні зникли, проте інші додалися. А ще, цікаво, що відчуває Оскар. Звідки такі реакції та поведінка?

Я лиш зітхнула, підвелася. Час лягати. Чи засну з такими думками?

Зайшла Магда, та допомогла з корсетом. Подякувала та відпустивши дівчину, переодяглася у нову ночнушку.

З’явилася думка: як би Оскар відреагував на такий наряд. Тю, чого це я. Не можна в нього закохуватися. Мені ж додому повертатися та наводити лад у зруйнованому житті. До того ж треба поговорити з батьками, розповісти їм про усе та заспокоїти.

Знову зітхнула та залізла під ковдру. В кімнаті досить тепло. Опалення тут теж наявне. Більш менш схоже на звичне. Замислюватися про технологію не стала. Однаково в тому нічого не тямлю.

Тепло повернуло до роздумів про почуття. Варто зізнатися, хоча б собі, в тому, що захопилася лордом Філендером. Не хотіла, трималася, як могла, проте, почуттям важко наказувати. Особливо, якщо не маєш освіти психолога й відповідних навичок. І, як тепер бути? Ще трошки і я по вуха закохаюся. Що тоді робити? Це небезпечно для мене.

З тими роздумами поринула у сон.