Похибка у ворожінні

***

Я лежала на широкому ліжку застеленому білим шовковим простирадлом. Розмістилася під самісіньким вікном. Поруч, відвернувшись від мене, дрімав Оскар. Кімната не знайома, проте, схоже - будинок Філендерів. Відповідний стиль. До того ж смак господаря чітко проглядається.

Почувалася щасливою. Неначе щойно відбулася довгоочікувана та радісна подія і я досі відчуваю відгомін пов’язаних з тим емоцій. Я усміхнулася незрозуміло чому. Обережно перевернулася на спину.

Чомусь захотілося роздивитися свою кисть. Відчула, на пальці щось є. Я відсунула напівпрозору білу штору. Підняла руку й придивилася до каблучки.

У променях ранкового сонця вигравала дрібними діамантами обручка. Кілька невеликих камінчиків у ряд, на обідку із білого золота. Навколо візерунок з лоз, котрі обвивають камінчики. Красиво, вишукано, дорого та нереально. Але у сні, здавалося правдою. Наче так і має бути. Ніби нормально милуватися обручкою. Моєю обручкою.

***

Прокинулася у поганому настрої. Знову ці сновидіння. За що мені все це? Можна я спокійно вшиюся звідси та не мучитимуся від кохання. Не маю альтернативи. Мушу повернутися.

Хоча…Тут згадалося: колись, коли я ще була підлітком, бабуся казала: сни про обручку до весілля. Якщо вона мала рацію, і це дійсно так, то, як зрозуміти, з ким. За кого я вийду заміж? Невже за Філендера. Неможливо! Таке просто не реально. Навіщо я Оскару? Знайде собі жінку зі свого кола та забуде про непримітну потраплянку. А раптом, раптом казка станеться у моєму житті та лорд освідчиться? Що тоді робити? Як вчинити? Мені ж однаково треба додому.

За такими роздумами й пройшли ранкові процедури. Поки збиралася на сніданок, змінила свою думку. Можна й залишитися. Все одно, моє життя зруйновано. Надії та мрії розбиті. Бізнес уже розвалився. Наречений пішов. Залишилися лише батьки. З ними варто побачитися. Бодай для того, аби заспокоїти та запевнити: я жива й зі мною все гаразд.

Про Макса взагалі не думала. Впевнена, кинув мене щойно зрозумів, що трапилося. Згадка про нього спричинила роздратування. Залишився неприємний осад від ситуації та розуміння – назад дороги немає. Та й бажання поновлювати з ним стосунки також. Почуттів не було, тож і страждань великих не маю. Лишилася тільки образа на ситуацію.

Образ Максима вицвів у моїй свідомості. Зблід та втратив значення. Лише розчарування. Нічого більше. То було не кохання. Мені просто хотілося сім’ї та затишку і я готова була за будь-яку ціну домогтися того. Потребувала статусу заміжньої пані. Не про що інше не йшлося.

А от Оскар. З ним інакше. Якось все природно й правильно. Хоча не за каноном. Тепер чітко зрозуміла: я за крок до закоханості. Не в того. Усе складно та незручно. Проте, відчуття якоїсь нераціональної, незрозумілої радості та комфорту приходить до моєї персони в його присутності.

Я підійшла до дверей їдальні. Зітхнула, й опанувавши себе, ступила всередину. Старалася нічим не видати тему своїх роздумів. Не хочу тим ділитися з місцевими.

Філендери щось жваво обговорювали, стоячи біля вікна. Щойно я зайшла, замовкли й подивилися на мою персону. Я усміхнулася якнайпривітніше. Обмінялися вітаннями. Й поки накривали сніданок, ми невимушено базікали. За столом розмова продовжилася. Шуткували, сміялися та налаштовувалися на важкий день.

Одразу після їжі Каролайн пішла, повідомивши: їде у місто. По магазинах, зустрітися з подругами та побачитися з нареченим.

Ми з Оскаром кивнули, провели її. Філендер підвівся. Я теж вийшла з-за столу. Хазяїн будинку покликав слуг. Наказав їм привести сюди економку. Потім звернувся до мене:

- Надвечір має приїхати спеціаліст з потраплянства. Я вас познайомлю, аби він міг якнайшвидше почати розслідування та розібратися з цією справою. Відчуваю, тут є якийсь підступ.

- Я тут ні до чого. – відкараскалася від натяку.

Що собі надумав? Навіщо таке каже? Невже гадає, хотіла пролізти у його будинок?

- Я такого і не казав. – суворо почав той.

- Тоді, що ти мав на увазі? – не полізла за словом у кишеню.

- Хтось сторонній вплинув на ситуацію. Спровокував твоє потраплянство. – пояснив він.

- Навряд. – відказала я.

- Подивимося. Спеціаліст розбереться.

- Згодна. Почекаємо його висновків.

- Якби не необхідність з тим усим розібратися я б і не намагався повернути Аннабель.

- Думаєш вона до того причетна? Ми й гадки не мали про існування одна одної.

- Не в тому річ. Я б з радістю від неї відкараскався. Залишив би тебе. Аби ти тільки захотіла.

Я промовчала. Гадки не маю, як на такі заяви реагувати. Що сказати?

- Ти хочеш піти? Неодмінно повернутися?

- Я вже не знаю, як буде краще. Чи є мені, куди повертатися? Я тут занадто довго. Боюся, втратила в рідному світі усе. – зізналася.

- То залишайся.

Я знизила плечима. Оскар змилувався та перевів розмову на іншу тему. Тим паче до кімнати зайшла сувора жінка середнього віку у форменій чорній сукні.

- Це моя економка, Аделаїда.

Вона кивнула та втупилася у мене, вивчаючи чіпким поглядом.

- Можеш просити у неї, що тобі треба чи чого бажаєш.

- Добре. Якщо можна, папір та олівці, або якесь інше приладдя для малювання.

- Мольберт підійде? – пом’якшала працівниця.

Я кивнула.

- Я дам розпорядження, щоб принесли до вас у кімнату.

Я подякувала й економка пішла, спитавши мовчазного дозволу у хазяїна маєтку.

- Любиш малювати? – поцікавився той.

- Я художник. Мала свою студію. – сумно повідомила.

- Цікаво було б глянути твої роботи.

- Нічого не звичайного. Так, картини на замовлення. – відмахнулася.

Оскар припинив чіплятися, натомість зазначив:

- Мені вже час. Спізнюватися – моветон.

Усміхнулася на прощання. Він узяв мою руку, й обережно доторкнувшись губами до кінчиків пальців, попрощався. Оскар пішов, а я стояла застигнувши посеред їдальні та дурнувато усміхалася.

Невже його дії зумовлені симпатією, а не бажанням позбутися дружини. Розібратися б з тим. А ще зі своїми почуттями. Це зараз нервами розливається тепло й миттю підіймається настрій, а потім, коли усе скінчиться. Як тоді жити?

Я зібралася та продовжуючи усміхатися, покрокувала до себе. Піднялася, ще раз продивилася книжки. Нічого про мистецтво. Що у них тут цінують в цьому напрямі? Як стилізувати під роботи місцевих художників? Чи треба?

Доки розмірковувала, сидячи на дивані, у кімнаті з’явилися двійко хлопців. Притягли мольберт. Поставили біля вікна. За п'ятнадцять хвилин принесли полотно й валізку з фарбами та пензлями. Я подякувала їм, і поки вони переставляли стіл з шаргами, вигадувала що малюватиму.

Хотілося залишити на згадку про себе якусь картину. Таку, щоб можна було повісити у вітальні, чи десь іще на видноті. Ідей небагато. Ретельно обміркувавши всі, зупинилася на зимовому пейзажі. Якраз вигляд з вікна підхожий. Можна підглядати.

Хлопці закінчили роботу та пішли, а я зайнялася творчістю. Узяла вуглик, знайдений у валізці та заходилася вимальовувати ескіз.

Штрих за штрихом поступово складалася основа майбутнього творіння. Шедевром воно точно не стане, та подарунок буде не поганий.

Накидавши ескіз, заходилася писати картину. Змішування фарб, підбирання тонів, і от на полотно лягли перші мазки. Ще трохи й початок покладено.

Тут мене й відірвали від створення подарунку. Перед вечерею покликали до хазяїна будинку. Довелося кинути ледь розпочате та йти.

Спустилася на перший поверх, пройшла до кабінету Філендера. Оскар чекав у дверях. Привітався та жестом покликав заходити.

Знову опинилася у славнозвісній приймальні. Минувши її, ступила у кабінет лорда. Кімната оздоблена різними панелями з темного дерева. Посередині – масивний стіл зі схожого матеріалу. Стільниця накрита зеленим сукном. На величезному вікні ліворуч – штори того ж кольору. Поблизу вікна широке крісло. Навпроти робочого місця господаря – менше, для відвідувачів.

Потрапивши в середину, обернулася. Під стіною біля входу, книжкова шафа з різномасними фоліантами та папками. А в кріслі під вікном сидить гість.

Чоловік підвівся та привітався. Підтягнутий, незрозумілого віку. З густою каштановою шапкою охайно підстриженого волосся. Та головне – з медальйоном мага на тлі попелясто-сірого костюму-трійки.

- Ви - потраплянка? – спитав Едвард Вайтс, одразу після знайомства.

- Так. Трапилася невеличка прикрість. – іронічно відказала.

- Ага. То для вас це не трагедія?

- Уже ні. Сумніваюся, що ще зможу повернути втрачене за час перебування тут.

- Розумію. Тут вже нічого не поробиш. То ви сідайте. Вип’ємо чаю, та розкажете мені історію вашого потрапляння, а я поміркую, чим можу зарадити.

І дійсно, за п’ять хвилин принесли чай та домашнє печиво. Ми розсілися. Оскар зайняв робоче місце, втомлено плюхнувшись на стілець з високою спинкою. Я сіла у крісельце для відвідувачів. Маг повернувся під вікно.

Попиваючи чай та заїдаючи стрес печивом, розповіла спеціалісту свою історію. Опустила, звісно, те, де і в якому вигляді опинилася. Оскар не протестував проти такого приховування фактів. Додав про схожість з його дружиною. Едвард трохи поміркував і мовив:

- Імовірно дівчата таки двійники. Тут треба дивитися за магією. Варто розшукати ту Аннабель та поглянути, що в неї з аурою.

- А повернутися додому я зможу? – нервово запитала.

Двійники ми чи ні, та й магічні аспекти не цікавили. Важливо дізнатися, що там удома та, як на моє зникнення відреагували батьки.

- На ваш розсуд, леді. Я проведу розрахунки та відшукаю вектор вашого світу. Ми з лордом Філендером туди сходимо й розберемося з тим, чому вас перенесло. А потім, можете повертатися, якщо вважатимете за потрібне. Інструкції щодо налаштувань порталу я залишу.

- Було б добре. Хочу побачитися з батьками та запевнити: жива й здорова. – пояснила я.

- Зможете. Після розслідування, хоч на прогулянки ходіть. – відказав маг.

Попрощалися та розійшлися. Я рушила до себе розмірковуючи про почуте. Що робити, якщо відкриється можливість повернутися? Вже щось не надто прагну.

Не дуже пізно, тож попросивши Магду нагріти воду, полізла у ванну. Так простіше розслабитися та краще думається. А поміркувати було, про що.

Лежачи у теплій воді, аналізувала свої почуття. Ну не хочеться мені повертатися. Чомусь впевнена, моїй появі будуть раді лише тато з мамою. Та й Аннабель наробила такого, що страшно, навіть, припустити. Може, варто залишитися. Починати усе спочатку, звісно ж, не бажаю, проте, у будь-якому випадку доведеться. Не думаю, що мій бізнес іще на плаву.

Я зітхнула, та вилізла з уже вистиглої води. Подумаю про те пізніше. Почекаю що чоловіки накопають. Якщо все так погано, як я гадаю, залишуся. Якщо Оскар не притягне свою дружину. Не зможу жити з нею під одним дахом. Та ще й ділити чоловіка. То вже ні в які рамки не вписується.

З такими ідеями вклалася спати. Краще б мене цього разу спіткало безсоння. Бо сни повернулися та регулярно мучили.

***

Я валялася на широкому ліжку поруч з Філендером. Нас розділяв лиш невеликий простір. Між тілами чорною змійкою лежала туго сплетена коса.

- Оскар, ну Оскар… - награно скиглила я.

- Зараз, зараз. Тільки дочитаю. Маю вивчити ці документи до завтрашнього засідання.

Я схопила його волосся та почала гратися кінчиком коси. Усіляко намагалася відірвати чоловіка від паперів та привернути увагу до себе.

- Аліно! Припини! – він видрав з моїх рук свою багатостраждальну косу, та підвівся. Втік у крісло.

Я образилася й відвернулася до стіни. Така байдужість чомусь неймовірно дратувала. Хотілося, щоб він приєднався до мене і…

Стоп, хоч це й сон, імовірно пророчий, проте, чому я знаю, чого саме очікувати? І звідки знаю, чого від нього хочу?

У солодкий дурман повернув легенький дотик. Оскар провів рукою по спині. Поцілував голе плече.

Серйозно? Здогадуюся, як далі розвиватимуться події!?

Не встигла ані здивуватися, ані заклякнути, чи відсторонитися, різко прокинулася.

***

Я сіла на ліжку та втупилася у простір. Світанок розфарбував кімнату у дивні рожеві кольори. Світло прослизало крізь легкі штори й намагалося розсіяти півтемряву.

Чоловік? Чи, справді, то означає — ми одружимося. Але, як таке можливо…

І радісно з того й моторошно. Невже то все моє реальне майбутнє.

Впала на подушки. Кляла себе подумки за все, що відбувається. Ну чому, чому не змогла втриматися. Не можна було закохуватися в лорда. Не варто собі брехати. Я закохалася. І нехай той сон буде пророчим. Інакше, точно світить нервовий зрив. Боюся цього разу піду у відлюдниці та проживу залишок життя на одинці зі своїми картинами. Якщо не відповість взаємністю…

Такі от ідіотські думки ятрили серце ще пару годин. Потім довелося вставати й часу на моральні страждання не лишилося. Я зібралася до сніданку. Сьогодні надягла блузку та спідницю. Вони добре гармоніювали з косою, зав’язаною сніжно-білою стрічкою.

Потрапивши до їдальні, знайшла там не тільки Філендерів, а ще й Едварда. Бадьорий та усміхнений маг розмовляв про щось із дівчиною. Оскар проглядав ранкову пресу.

Я привіталася. Усі повернулися до мене. На обличчях розпливлися привітні усмішки.

- А ви прижилися, леді. – зауважив спеціаліст з потраплянства.

Оскар посуворішав і метнув на нього ревнивий погляд.

- О як! Цікаво, цікаво. З чого б така буря емоцій. – подумала я, а в голос обережно відказала: - На даному етапі мені доволі комфортно.

- Ти перевершила місцевих красунь. – сказав господар будинку, простягаючи руку.

Я наблизилася та усміхнулася йому. Каролайн та Едвард перезирнулися. Дівчина, відтягнула гостя у бік та почала щось тому тихенько пояснювати. Той уважно слухав і час від часу кивав. Ми ж базікали про погоду за вікном. Філендер зазначив, за три тижні свято закоханих.

- Маєш побачити наші святкування. Це часом дуже красиво.

- І романтично?

- Схоже на те. Сподіваюся, тобі сподобається й не пожалкуєш, що залишилася.

- Облиш. Я уже про те думала. Остаточне рішення прийму, коли отримаю результати розслідування.

- Сподіватимуся – не підеш.

Я знову стисла плечима: - Нічого не обіцятиму.

Якраз накрили на стіл. І ми колективно всілися снідати. За їжею базікали не про що.

Потім, чоловіки зайнялися розслідуванням. Маг повів показувати розрахунки. Кара втекла у місто. Нібито за подарунками. А я попрямувала нагору, працювати над картиною.

День пройшов за малюванням. Сконцентрувалася на картині, аби не думати про розслідування. Що вони там нариють? Що трапилося за моєї відсутності?

Поступово думки очистилися. Мазок за мазком і до мене повернулося чарівне відчуття натхнення. Кожен рух пензлем, наче магія, народжував малюнок з глибини свідомості. Засніжений парк. Лава припорошена снігом. Та тьмяне жовте світло ліхтаря. Ідилія. Ще трошки й ця казка застигне на полотні на довгі роки. Нереальна й магічна.

Від роботи над пейзажем відволіклася лише на обід. Похапцем перекусивши, під невдоволене бурчання Магди повернулася до творчості.

Надвечір будинок ожив. Почулися голоси господарів та гостя, грюкання дверима. Я відірвалася від малювання. Потерла затерплий поперек та відклала пензлі. Ще кілька годин праці й пейзаж буде завершено.

Служниця принесла вечерю. Швиденько накрила на стіл та вийшла. Попоївши, я зручно вмостилася на диванчику з чашкою трав’яного чаю у руках.

Розмірковувала над ситуацією, яка склалася. Цікаво, що там у рідному світі? Що там накопали Оскар з Едвардом? Чим мені все те загрожує? І що робити з поверненням? Залишати Оскара та затишний дім Філендерів не хотілося.

Спіймала себе на думці, хочу залишитися поруч з саркастичним лордом. Писати свої пейзажики я і тут зможу. Може, навіть, знайду учнів… А там що? Що на мене чекає вдома? Пустка, безробіття та самотність.

З почуттями боротися вже марно. Не варто, хоч себе обманювати, я закохалася. Назад дороги немає. То не слід опиратися почуттям. Дати волю емоціям і поглибити стосунки.

Спробую. Якщо ні, то ні. Після такого точно залишуся самотньою. Якщо ж вдасться налагодити стосунки, відчую смак щастя, доторкнуся до мрії, яку вважала нездійсненною.

У двері постукали. Я дозволила зайти. У кімнату ступив стомлений Оскар. Привітався, пройшов до крісла та впав у нього.

- Що там з моєю справою? – поцікавилася.

- Заплутана… - промовив він, та розв’язавши шийну хустку стягнув її: - Зараз все докладно розповім.

- Налити тобі чаю?

- Ні. Дякую. Я там повечеряв, перед поверненням. У вас смачна кухня.

Я стисла плечима.

- Отже, слухай… - почав той оповідь. Я відставила чашку й сіла до нього впівоберта.

- Ми вивчили твоє оточення, опитали друзів, знайомих та сусідів.

- І?

- Твоє потрапляння не зовсім випадкове. – видав той жорстко.

- В сенсі? – не до кінця зрозуміла ідею.

- Тобі допомогли перенестися. – пояснив, вже м’якіше.

- Цікаво. Хто і навіщо?

- Пам’ятаєш в тебе був один сусід. Міг здатися дивним. – став деталізувати Оскар.

- Не дуже. Може, й бачила пару разів. – чесно зізналася.

А чого приховувати. Не надто близько зналася з сусідами. Так перекинутися кількома фразами з приятелями, з ким знайома з дитинства та привітатися з новенькими, от і все спілкування.

- Так от, він з наших. З команди, котра вивчає інші світи. Едвард стверджує, він, перебуваючи у вашому світі, проводив якийсь ритуал.

- Ритуал? – здивувалася я.

Не помічала, щоб у нас хтось магічив. В мене під носом. Хм. Виходить, так захопилася своєю роботою, що навіть не зважала на оточення.

- Так. Щось нам не притаманне. Якась ваша магія. Любовна магія.

- То я тут, до чого?

- До всього. – буркнув Оскар.

Я підвелася й обійшовши диван стала в нього за спиною. Щоб заспокоїти поклала руки йому на плечі.

Я навіть не знаю того бовдура, яке мені діло до його викрутасів. А от напруження та невдоволення Філендера нашорошило. Чи думає, спровокувала того.

- Далі, що? – запитала, аби зрозуміти натяк лорда.

- Він намагався тебе приворожити. – сумно констатував Філендер.

- Приворот не подіяв. Я його не пам’ятаю. Та й не відчула нічого такого. – здивовано прокоментувала.

З цими словами почала обережно розминати плечі брюнета. Той на хвилину замовк. Здається, разом насолоджувалися процесом. Я відчувала сильні руки під кистями, а лорд розслаблено сидів із замріяним поглядом.

Згадувала фігуру, яку встигла побачити під час першої зустрічі. Роздивитися не вдалося, та й так, захоплено роздумувала над тим, що помітила. Помріяти не завадить. За це не вбивають.

- Та магія спричинила те, що тебе перекинуло сюди. – м’яко проговорив Оскар.

Я припинила лапати гостя, але залишила кисті на його плечах. Так от до чого вів. Якби не цей бовдур ми б не познайомилися. Збіг? Чи доля?

- Не переживай. Закляття розсіялося в момент переходу. – про всяк випадок додав Філендер.

Мені що від того? Однаково не помічала ніякого впливу на себе.

- А щодо Аннабель? – перевела я розмову на іншу тему.

Оскар напружився. Та я легенько погладила його плече й чоловік заспокоївся.

- Едвард стверджує, ви мали бути сестрами. У вас схожа аура.

- Ви бачилися? – напружено запитала. Приховати своє невдоволення не вдалося.

- Так. Зустрілися у дворі. Пробач, але вона продала твій бізнес.

- Ну, хоч не спаплюжила. – сумно констатувала я.

Він підняв руку й погладив мою кисть, що продовжувала лежати на його плечі. Дивним чином цей жест заспокоїв.

- Аннабель там непогано влаштувалася. Запевнила всіх: вона – то ти. Просто змінилася. Напатякала знайомим дурниць про хворобу та раптову амнезію. Віриш, три дні просиділа у твоїй квартирі, вивчаючи світ.

- Добре, що їй вистачило на те розуму. – відмахнулася від обговорення примарної суперниці.

- Ага. – погодився Оскар і додав: - Це для неї незвично. Життя у вашому світі піде їй на користь.

- Отже, повертатися вже не має сенсу. Однаково ніхто нічого не зрозуміє та не повірить, що я то я.

- Схоже на те. – підтримав чоловік.

- Значить, залишуся. Буде час подумати, як відвідати батьків, аби ніхто не помітив.

- Думай. Скажеш, я тебе проведу крізь портал.

- Добре. – погодилася я з легким серцем.

Всупереч неможливості повернутися додому, настрій стрімко побіг у гору. Дома все більш-менш нормально. Оскар поруч, та ще й не проганяє. Коли б іще мені випало таке щастя, побути разом з коханим.

- Завтра зранку у мене справи у місті, а після обіду можемо провести час разом.

- Як? – весело поцікавилася. Зраділа такій перспективі. Вечір в приємній компанії – неймовірна удача.

- Погуляємо, хоча б у садку. – запропонував.

Тут я посумнішала. Сподівання розбилися, як лід під підбором.

- Гарна ідея, проте… - почала було я, та він мене перервав.

- Про одяг не хвилюйся. Я про це потурбувався.

Ти ди який наполегливий. Та ще й турботливий. Хто б у рідному світі думав про мої потреби. Окрім батьків, звісно ж. Точно треба залишатися. Здається, є шанс окрутити Філендера.

- Тоді я з радістю. – відказала з усмішкою.

- То я тебе покличу.

Підняв руку й узявши мою кисть, легенько поцілував пальці. Я відпустила його плечі та відійшла. Пару хвилин ми мовчали. Кожен розмірковував про своє.

- Вже за північ. Щось я засидівся. Піду уже. – сказав Оскар та підвівся.

Попрощалися. Він раптом підійшов до мене та обережно обійнявши за талію чмокнув у щічку. Та пішов.

І що це було. Натяк на почуття чи просто так. Чи, може, подяка. Хм. Поговорити б з ним про те. Та якось поки не вдається.

***

Наступний день я зустріла з чітким розумінням – не відступлюся від ідеї підкорити Оскара Філдендера. І перше, що зроблю для того, причепурюся до сніданку. Тому, цього разу обрала більш вишукане вбрання.

Одягла симпатичну синю сукню із того матеріалу, котрий подібний на шовк. Довга шелхова сукня облягала тіло, підкреслюючи фігуру. Неглибоке декольте, теж вигідно натякало на приховане під шарами тканини. Застібалася збоку на потаємні крючечки, тому здавалася суцільною. Прикрашена лише вузькою смужкою чорної вишивки із квітковим орнаментом по краю декольте та на манжетах.

Останнім штрихом стала зачіска. Дозволила Магді почаклувати над моїм волоссям. Вона зібрала його в охайний пучечок та випустила збоку кілька прядок. Прикріпила зверху декоративну заколку, щоб прикрити шпильки. Акуратно випустила ще пару прядок ззаду. Образ готовий.

Я глянула у ростове дзеркало. От тепер я ще більше схожа на місцеву. Вишукана та стримана. Ніде вилізти моїй мінливій творчій натурі. Хоча…

Тут мене покликала служниця. Вона притягла якусь скриньку.

- Ось. Залишки хазяйчиної косметики. Для початку вистачить.

- Не варто. Потім з тим розберуся та куплю все необхідне.

- На сьогодні. Ви ж хочете привернути увагу лорда?

- Це так помітно?

- Видно ж, до нестями закохані один в одного, а розібратися зі своїми почуттями не можете.

Я обурено втупилася на дівчину. У відповідь та розвела руками.

Із шумом видихнула. Зібралася. Ще раз видихнула та дозволила допомогти з макіяжем. Підфарбували вії, очі та губи та я побігла до їдальні.

Знову опинилася там останньою. Слуги уже накривали на стіл. Хазяїн будинку стояв біля вікна та удаючи, що розглядає засніжений пейзаж, невдоволено сопів. Каролайн розважала Едварда теревенями.

Побачивши мою персону, вони синхронно привіталися. Оскар зробився ще похмурішим. Ну що йому не подобається? Те що взяла речі його дружини? Так вона точно увесь мій крам розтягала.

Філендер наблизивши та бережно взявши мене під лікоть відвів до вікна.

- Ти, як завжди, прекрасна. – мовив той, якось занадто стримано.

- Щось не так? – запитала про всяк випадок.

- Все не так! – видав він жорстко.

- Поясни! – тим же тоном відповіла я.

- Не зважай. Просто в мене проблеми. Я не зможу цього вечора побути з тобою. Та й допомогти з розслідуванням теж. Маги самі шукатимуть того, хто тебе приворожив.

- То в чому справа? – спокійно відказала.

- Ти не ображаєшся?

- Ні. Працюй. Не заважатиму тобі. Маю чим зайнятися.

Неприємно, звісно, та нічого не поробиш. Помітно, в нього стався якийсь форс-мажор.

Сніданок пройшов у спокійній атмосфері. Було не так весело, як зазвичай. Менше базікання та жартів. А так, ніби нічого не змінилося.

Попрощалася з усіма та піднялася до себе. Там знову чекали зміни. Прийшла друга партія вбрання та черевики. На дивані лежали дві пари одягу: чорний костюм для верхової їзди та темно-синій діловий костюм, що складався з білої блузки, штанів та жакета в клітинку. Одяг для верхової їзди також мав штани та довгий чи то жакет, чи то піджак. Спереду він був до талії, ззаду – хвіст до колін.

До всього цього щастя йшли теплі шкіряні черевики на хутрі. Високі чорні. З такими ж застібками, як і черевички для прогулянок. В таких зручно ходити по снігу.

Ми з Магдою швиденько розібрали речі та я всілася за роботу. Сьогодні бракувало наснаги. Натхнення кудись поділося. Наче вивітрилося, разом з настроєм господаря будинку. Чому він мені не розповість. Вважає я не розумію? Чи там якась державна таємниця? Чи політичні проблеми?

То сушила мізки над причиною зміни настрою Оскара, то намагалася зосередитися на творчості. Останнє виходило погано. За цей довгий день мало встигла зробити. Кілька штрихів та один елемент. От і весь прогрес. Навіть від обіду відмовилася. Так мене те засмутило.

- Не переймайтеся. Лорд Філендер усе вирішить. Нічого страшного не сталося. – заспокоювала Магда.

Фанатка роботодавця, най її. Отак все раз і добре. А якщо хтось інший пробує повернути Анабель? Чи той навіжений маг щось утнув?

Я вирішила не гадати. Колись дізнаюся. Змушувала себе писати картину аж до вечері. Силуючи себе з’їла трохи дивної солодкуватої каші чорнильного кольору та запила чаєм.

Пару годин походжала туди-сюди кімнатою, намагаючись опанувати себе. Годинник вже пробив восьму, коли зайшов Оскар. Привітався та стомлено впав на диван.

- Важкий вийшов день. – почав той.

- Що трапилося? – нервово запитала.

- Нічого страшного. Невеликі проблеми. – спробував заспокоїти мене.

- Кажи вже чесно. – суворо насунулася на нього я.

Він усміхнувся: - Робочі моменти. Та ще деякі дрібниці.

Я видихнула. Хоч нічого смертельного.

Присіла поруч на диван і подивилася на чоловіка. Блідий. Темні кола під очима. Точно нервово пройшов день.

- Слухай. Я тут подумала, а що з Анабель у цьому світі?

- Себто?

- Ну у неї ж мали залишитися родичі. Вони не могли не помітити її зникнення.

- Я повідомив усім: моя дружина втекла з коханцем.

- Всі так і повірили.

- А куди їм діватися. Її ніде не має. Не знайдеш не запитаєш.

- А якщо хтось із магів видасть?

- Навряд. Не думаю, що її запам’ятали.

- А Едвард?

- Йому те не вигідно та й доведеться розказати вашу історію колегії магів. Ті влаштують скандал та випливуть усі дрібні махінації… А там таке…

- Добре. Що з родичами твої дружини?

- Вона мені більше не дружина. Нас розвели заочно.

Оскар дістав з кишені папірець та помахав у мене перед носом. Я вихопила, проглянула. Дійсно. Так і є. Філендер тепер вільний.

- Її брат був проти, та я від нього відкупився. Витратив на перемовини кілька годин та все ж вмовив не зчиняти ґвалт. Він, наче повірив, що я її не чіпав.

- Він думав ти її прибив?

- Підозрював. – коротко кинув Філендер.

Добрі родичі. Нічого не скажеш. Такі чуйні…

- То чому він не пішов з тим до правоохоронців? – розмірковувала я в голос.

- Бо не мав доказів. – підтримав мене Оскар.

- Нема тіла – нема діла. – процитувала я.

- Типу того. – погодився візитер: - До речі, про те, Едвард встановив: що ви таки були сестрами. Двійнятами.

- ЩО? – вирячила на нього очі.

- В Анабель була сестра. Але дитинка народилася кволою, і у піврічному віці захворіла. Лікарі не змогли врятувати немовля. Воно померло.

- Про що говорить? – обережно запитала.

- Зважаючи на вашу різницю у віці та схожість аур, ти дістала другий шанс в іншому світі.

- Себто народилася вдруге?

- Типу того.

Нічого собі розклад. Чи таке взагалі можливо. Ні це нереально.

Мої думки перервав Оскар:

- Я чого прийшов, хочу попросити тебе про допомогу. Мій секретар поїхав. Надовго. А мені бракує часу, щоб шукати заміну, посидиш замість нього в приймальні.

- В тебе секретарем був хлопець?

- А що тут такого. Син нашого колишнього дворецького. Здібний. Зайвих питань не ставив, виконував усі доручення.

- А… - багатозначно видала я.

Перевірена людина, здібності. Здається, якби то була дівчина Філендер однаково не звернув би на неї увагу.

- То як, згодна? – розвіяв він тишу.

Я кивнула.

- От і добре. Завтра зранку я тобі все розкажу, а потім поїду владнати один інцидент.

Я кивнула. Не встигла подумати про його дивакувату поведінку, він підвівся. Підійшовши, обійняв, чмокнув у щічку, попрощався і пішов.

- Що на нього найшло?- подумала, стоячи посеред спальні та дивлячись на двері, що зачиняються.

Якого біса себе так поводить? Точно щось не договорює. Щось там не те. Чи просто замислив якусь дивину.

Помучившись трошки, вирішила розбиратися з тим усим поступово. Нічого ятрити собі душу вигадками.

***

Наступний ранок не додав розуміння. На сніданку Оскар був такий же ввічливий та відсторонений. Говорив мало. В основному базікала Кара. Про весілля та подружок. Та про події в столиці. Я слухала її в пів вуха. Спостерігала за Філенлером. Він увесь час ходив замисленим.

Після їжі, відвів мене до свого кабінету. Першочергово, став розповідати про мої обов’язки як секретаря. Тут було усе просто.

- Треба розкласти пошту по оцих ящичках. – показав скриньки, які стояли на його столі: - В цей – робочі листи, сюди – приватні, а от сюди — усіляку нісенітницю.

- Зрозуміло. – ще раз оглянула дерев’яні ящички. Запам’ятала позначки та спитала про всяк випадок:

- А, як зрозумію, який куди, адже не дуже добре ознайомлена з вашими реаліями.

- Зверху на конвертах зазвичай роблять приписки. Та й формулювання і найменуванні відправника різняться. Родичі та друзі пишуть коротко і просто, колеги перераховують титули. Усяка маячня офіціозніша, з приставками та повними іменами та титулами. Та ти не бійся, якщо щось переплутаєш, я не ображуся.

- Зрозуміла. – відказала я.

- Якщо будуть листи з приміткою терміново чи щось на кшталт того. – покладеш на середину столу.

Я кивнула. Після цього повернулися у приймальню. Оскар показав уже знайомий стіл та попросив обживатися.

- І ще. Батько скинув на мене управління маєтком, тож, звіти по ньому та по будинку приноситимуть сюди. Розсортуєш їх та розкладеш по папках. Я потім розберусь. Те ж саме зі звітами від економки.

- Угу. – я знову мотнула головою.

- І останнє, якщо хтось мене питатиметься, коли я відсутній, - він дістав із шафи та передав мені планшетку з аркушем паперу та новеньку чорнильну ручку: - запишеш те, що захочуть передати та хай підпишуться, а я також пізніше розберуся.

- Зрозуміло. – мовила я.

- Ну все, бувай. Я поїхав у місто.

Оскар чмокнув мене у щоку та швидким кроком залишив приміщення.

І чого так носиться? Наче сталося щось жахливе. А, може, просто полюбляє свою роботу. Я стиснула плечима та підійшла до вікна. З нього проглядався двір.

Зимовий пейзаж заливало яскраве сонце. Воно золотило товстий сніговий килим. Почувся цокіт копит. З-за будівлі виїхав вершник та вискочивши на дорогу, став стрімко віддалятися від маєтку.

Оскар поїхав. Одразу ж зрозуміла я. Впізнала його фігуру, незважаючи на важкий плащ та хутряну накидку.

Я трошки постояла біля вікна, помилувалася пейзажем, та повернулася за секретарський стіл.

На стільниці лежала пачка нерозібраної документації. Залишок дня витратила на порпання у паперах. Сортувала, розкладала по картонних папках. Про всяк випадок, підписувала їх зверху. Щоб не переплутати й щоб інші швидко змогли знайти потрібне.

Відірвалася лише на обід, та до повернення лорда Філендера не встигла усе розібрати.

Він зайшов, привітно усміхнувся, привітався, та пройшов у кабінет. Я ще трохи посиділа з тими паперами, поки Оскар розбирав свої документи. Потім принесли поїсти. Разом повечеряли у його кабінеті. Теревенили про те се. До Філендера повернувся хороший настрій.

- Ти не будеш проти, якщо у вихідні я займатимуся малюванням?

- Твори. – стиснув плечима.

- А якщо вчитиму того інших? – закинула я вудочку. Варто промацати кордони моєї свободи та вивчити можливості.

- Теж непогана ідея. Треба буде підшукати приміщення та познайомити тебе з потрібними людьми.

Нічого собі розгін. Я ж тільки спитала.

- Після дня закоханих повернеться мій секретар і я звільню тебе від його обов’язків.

- Мені не складно. Просто люблю малювати. – відступила я.

- Гадав, хочеш повернутися до звичного життя.

- У який спосіб? – здивовано вирячила я очі.

- Бачився з магами, котрі вивчають ваш світ, розпитав що там і як.

В мене пропав дар мови. Я сиділа й тупо витріщалася на нього.

- Хотів допомогти тобі тут прижитися. – з хитрою посмішкою мовив, продовжуючи.

Отут точно не договорює.

- Що пропонуєш? – запитала, опанувавши себе. Варто вислухати його позицію.

- Організуєш клуб за інтересами. Для любителів живопису. Будете разом малювати…

- Писати. – за звичкою виправила я.

- Писати картини. – поправився Оскар: - Разом займатиметеся творчістю, обговорюватимете все те. Повчиш тих, хто попросить. Якщо забажаєш, візьмеш пару учнів.

- Яких учнів? – підозріло запитала я.

- Нічого кримінального. Діти моїх друзів. Десяти та дванадцяти років. І молодший принц.

В мене вкотре округлилися очі.

- Принц? – вкрай здивовано спитала я.

- Так. Правда, з ним складніше. Йому вже шістнадцять. Вчитиметься інкогніто.

Я видихнула. Ошелешена новинами, встала, пройшлася кімнатою.

- Розповів про тебе монаршій родині й хлопець благав попросити за нього. Хоче навчатися мистецтва. То його хобі.

- А батьки його мені за те голову не відкрутять? – поцікавилася.

З тими всими аристократичними замороками уже ні в чому не можна бути впевненою.

- Королева схвалила цю ідею. Принц, котрий її чоловік, підтримує захоплення сина.

Я різко видихнула. Підійшовши до столу, стала навпроти Оскара та прокоментувала:

- Ти мене в могилу зведеш. Помру у розквіті літ від серцевого нападу.

- Аліно! – вигукнув він ошелешено й водночас трошки обурено.

- От що одразу Аліно. Я вже двадцять шість років Аліна. Скажи мені любий, а попередити про свої плани та проєкти, котрі стосуються моєї персони ти заздалегідь не міг?

- Міг. – невпевнено мовив той: - Заспокойся. Все нормально. Місцеві не такі страшні бандюки, як ти про них думаєш.

Я розвернулася до нього спиною та пробурмотіла: - І за що мені це?

Спробувала піти. Та мене зупинили. Оскар підбіг та схопив за руку. Обійнявши за плечі проговорив:

- Ну пробач. Не думав, що тебе то так шокує.

- Що від мене вимагатимуть. – спокійно спитала я.

Знала ж з ким зв’язалася і туди ж. Очікувала на те, що піде легко. Ага. Зара’. Не в моєму житті.

- Вони всі нормальні, спокійні, не примхливі. Є двійко не дуже приємних осіб. Ті побурчать і перестануть.

- Я тому безмежно рада. – ображено промовила.

- Ну все. Не нервуй. – притис мене до себе: - Все буде добре.

- Коли? – спитала, прийшовши до тями.

- Що?

- Коли ти пообіцяв усе те.

- Не раніше весни.

Я полегшено зітхнула. Хоч підготуватися встигну. Обурення спало. Стало приємно, що про мене потурбувалися. Спробували допомогти обжитися, повернути втрачену мрію.

На другий погляд, все не так кепсько. Ніхто ні до чого не примушує. Просто хотів, як краще.

Оскар повів у кімнату. Ми йшли не розмикаючи обіймів і було так приємно й тепло, наче усе життя разом.

Попрощалися перед дверима моєї спальні. Як заведено, чмокнув мене у щічку, побажав на добраніч та пішов.

Я ввалилася в приміщення. Побігла у ванну. Вмившись холодною, водою очуняла та змогла тверезо оцінити ситуацію.

Він замислив мене звабити? Чи взагалі зі мною одружитися? Нічого собі! Я на таке й не сподівалася. Думала просто інтрижка. Допоможе, а потім відпустить і я якось виживатиму у цьому світі. Однаково де починати усе спочатку. Та Філендер розвів таку бурхливу діяльність, що я й оком не встигла змигнути, як мені уже все принесли на блюді.

Швидко роздягнувшись, радісно впала на ліжко. Та втупилася у верхівку балдахіна.

Про таке щастя я навіть не мріяла. Ризикувала усим, закохуючись у цього, навіженого, хоч і аристократа. А вийшло так, як вийшло. Не дуже той погано. Єдине, доведеться пристосуватися до життя світської дами. А я не люблю офіціозу. На цій думці стало якось сумно. Я полізла під ковдру, згорнулася у позу ембріона та заснула. Снів не бачила. Мабуть, сценарії скінчилися.

***

Наступний день пройшов, як зазвичай, попередні. Поснідали, розійшлися працювати. Я розклала пошту, закінчила перебирати стопку паперів, які залишилися від попередника. Трохи побайдикувала за секретарським столом, бо ніхто не приходив. Повечеряла з Оскаром і розійшлися.

На вихідні Філендер поїхав, а я зайнялася картиною. Майже дописала той пейзажик. Залишилося кілька останніх штрихів.

У понеділок, повернулася до заміни секретаря. Звично розклала пошту, розсортувала документацію, яку знесли за ті дні. Після обіду економка принесла звіти. Довелося зайнятися ними. А закінчивши, засумувала. Ніхто більше не заходив. Наче знали, хазяїн відсутній.

Оскара не було. Скучала за ним, та робити нічого. Каролайн теж десь бігає цілими днями. Їде зранку до міста та повертається надвечір.

Назавтра повернувся лорд Філендер. Засніжений, втомлений. Він не з ким не розмовляючи, попрямував до своєї кімнати. Відлежувався в апартаментах до наступного ранку. Тоді й пролилося світло на причини його відсутності.