Похибка у ворожінні

***

Того дня, після сніданку ми з Оскаром звично покрокували до кабінету. В приймальні Філендер завів розмову про причини своєї відсутності:

- Аліно, ти маєш про те знати… - почав той із далеку.

- Про що?

- Схопили того мага, котрий робив на тебе приворот. – коротко повідомив.

- І що?

- Поки не відаю. Їздив з магами його ловити. Допоміг з тим. Потім повернувся до себе. А той, залишився у магів. Його допитають і за кілька днів Едвард завітає та розповість про результати.

- Цікаво, що він там їм набреше.

- Сумніваюся, що брехатиме. Вони зможуть витягти з нього правду. Та, підозрюю, причиною твого потраплянства стала помилка того мага.

- Імовірно, так воно і було.

- Ти не хочеш з ним поговорити? Дізнатися, чому він так вчинив?

- Мені байдуже на його закидони.

Філендер здивовано поглянув на мою персону.

- Не тримаю на нього зла та влаштовувати скандал не бажаю. Якщо йому є що мені сказати – вислухаю.

- Тобто тебе не обходять мотиви?

- Ні.

- Навіть, якщо маг, справді, у тебе закоханий?

- А мені, що з того? Не залицявся. Ніякої уваги не приділяв. Про яке кохання може йти мова.

- Він стверджує протилежне. – суворо зазначив Оскар.

Я знизила плечима: - Його проблеми. Я з ним не спілкувалася. І не маю до нього жодних почуттів.

- А в минулому? – не припиняв той.

- І в минулому також. Говорю ж тобі, з ним не знайома! – посуворішала вже я.

Філендер ревнує до мого минулого? Що ж буде, коли зустрінеться з Максом? Якщо здибаються…. Ні не треба такого. Сама навідаю свій світ. Зроблю все, аби вони не познайомилися.

- Про що замислилася? – відреагував брюнет на мою мовчанку.

- Скажи, а ти, бува, не стикався з моїм колишнім? - підозріло спитала.

- Бачився. Разом з Едвардом його розпитували. Зловили під час обідньої перерви на роботі.

- І?

- Що?

- Ну, ви порозумілися?

- Так. Поговорили. Покаявся за те, як вчинив із тобою.

- І як? Чого не знаю?

- Розірвав ваші заручини.

- Забрав заяву з РАГСу?

- Так. Так він і сказав.

- І ви не конфліктували?

- Ні. Максим пішов мені на поступки.

- Вирішили помінятися дружинами? – рефлекторно зіронізувала.

Оскар усміхнувся: - Типу того. Він тебе відпустив. Про Аннабель нічого не казав. Що в них там не відомо. Та є підозри…

- Максим обрав її. – завершила.

- Так. Але поки безпідставні. - спробував заспокоїти мене.

- Добре. Рада що все пройшло спокійно.

Завершити думку не дали. До приймальні зайшов незнайомий джентльмен. Він привітався і вони з Філендером пішли в кабінет. Там надовго засіли за розмовами.

А я замислилася про почуте. Отже, розслідування завершено. Скоро дізнаюся усі подробиці чужого впливу на моє життя. Непогано. Радує що розібралися з тим. Особисто мені уже байдуже на витівки того ідіота. Міг би познайомитися, чи в гості зайти, по-сусідськи.

От те до чого договорилися Оскар з Максимом трошки непокоїть. Що утнуть? Чи що там надумав лорд? Дійсно вирішили помінятися дружинами. Тут я тільки «за». Однаково не змогла б жити зі зрадником. Та й уже встигла закохатися у саркастичного брюнета.

Зітхнула та потай пораділа, у Філендера вистачило розуму не зчинити скандал та не затіяти бійку. Хоч Макса й не любила, та все одно шкода його.

Такі висновки дали змогу впевнитися, прийняла правильне рішення, коли залишилася. Вдома було б гірше. Хоча і тут не солодко…

***

Потекли рутинні будні. Ми з Оскаром працювали, очікуючи новин від магів. До Філендера навідувалися колеги та приятелі. Я нудьгувала у приймальні. Особливо коли брюнет залишав дім. Їздив то у справах, то на засідання.

Так минув тиждень. У моєму житті настало глобальне затишшя. Особливої уваги від Оскара не отримувала. Інформації про мою справу також бракувало.

У вихідні закінчила картину. Остаточно вирішила подарувати її Філендерам. Якщо лорд мене не прожене. Залишалося тільки знайти рамку. Про це я вже поговорила з економкою. Обіцяла зайнятися моїм питанням.

***

Був погожий зимовий день. За вікном виблискував та іскрився на сонці сніг. А я сумувала. За Оскаром. Уже давно нормально не спілкувалися. Лише вітання та базікання за сніданком. Брюнет став якимсь байдужим.

Зітхнула й засмучена, присіла за секретарський стіл. Філендер сидів у кабінеті. До нього давно ніхто не заходив і він звично перебирав папери.

Знову зітхнула. Не збулися мої мрії. Казка лише поманила, та не дала щасливого кінця. Піти б, але куди, і навіщо. Не хочеться полишати нове кохання. Зізнаюся, не вдається викинути брюнета із голови. Та як же жити далі? Що робити зі своїм серцем? Його, ніби законсервували та поклали на дальню полицю. Ніби почуття і є, десь далеко, глибоко всередині, та вони не змінюються не розвиваються. Немає нових емоцій, відчуттів. Пустка.

Аби остаточно не впасти в депресію, взяла планшетку та аркуш паперу. У ящику секретарського столу знайшовся простий олівець. Обгризений, наполовину сточений, та байдуже, головне, творити. Відкинула все зайве і почала малювати.

Штрих за штрихом, на папір лягали почуття. Поступово, на аркуші поставало дороге обличчя. Те, яким запам’ятала, до якого прикипіла.

Плакати вже не було сенсу. Та й не хотілося. Мене рятувала медитація. І малювання було саме таким заняттям. Поринула у творчість. Розчинилася у лінях. Світ, наче припинив існування.

Раптом, поряд хтось кашлянув. Я здригнулася від несподіванки та відірвала очі від паперу.

Поруч з моїм робочим місцем стояв молоденький хлопець. У темному костюмі, з капелюхом у руках.

- Лорд у себе? – спитав відвідувач.

- Так, повідомлю про вас. – відповіла, відкладаючи творіння.

Підвелася, кинула ще один погляд на візитера. Маг. Однозначно. На шиї теліпається помітний медальйон.

Пройшла до дверей кабінету, постукала, та зазирнувши, повідомила Оскара про гостя. Після чого пропустила того до господаря маєтку.

Всілася на своє місце та замислилася. Що треба магові? Невже розслідування мого потраплянства завершено? Що зі мною буде далі? Може, вдасться вмовити Едварда прилаштувати мене кудись. Несила тут сиділи. Почуваю себе приживалкою. Варто брати справу в свої руки. Доведеться починати все з початку. Влаштовувати життя наново.

Я знову зітхнула й сумно втупилася у простір. Якби ж у нас з Філендером усе склалося. Чому доля до мене така жорстока?

Двері кабінету відчинилися. Звідти вийшли Оскар та незнайомець і рушили через приймальню. Я вдала байдужість й відсторонено поглянула у вікно. Чоловіки пройшли повз та зупинилися у дверях. Попрощалися. Якраз підійшов дворецький і повів візитера геть.

Філендер розвернувся й неквапливо покрокував назад. Байдуже мазнув по моїй постаті поглядом. Та, раптом зупинився поруч зі мною. Глянув на стіл. Там все ще лежав мій малюнок. Узявши папірець, уважно розглянув творіння. Кілька хвилин вивчав зображення.

- Так от яким я виглядаю в очах жінок. – пробурмотів той і поклав свій портрет на місце.

Підняла очі та зустрілася з ним поглядом. І потонула у синіх очах. Серце кольнуло болем розчарування. Ну чому він так зі мною? Дав надію, та потім розбив її вщент.

Нестерпно схотілося його поцілувати. Хоч раз. Один єдиний раз.

Сиділа та, як заворожена, вдивлялася у його очі. Не втрималася й потягнулася до нього.

Але брюнет відступив. Відвернувся та пішов. Грюкнувши дверима, зник у власному кабінеті.

Я поклавши голову на стільницю тихо заплакала. Вже сто разів пожалкувала, що залишилася. Краще б повернулася. Не було б так боляче. В рідному світі було б легше забути. А тут, коли він поряд. Своєю присутністю розбурхує почуття.

Отямилася. В кімнаті уже темно. Ледь жевріє під стелею куля магічного освітлення. Витерла сльози. Роззирнулася. Нікого. З-під дверей кабінету не видніється смуга світла, значить, Оскара там не має. Я зітхнула та попленталася до себе. Там одразу ж впала на ліжко й так і заснула в одязі.

***

Цього ранку, на сніданок спустилася у діловому костюмі, з туго заплетеною косою. Кара подарувала набір косметики, тож сьогодні я використала презент на повну. Підвела очі чорним олівцем, підфарбувала вії. Губи нафарбовані яскраво червоною помадою. Фатальна та непохитна. Як і мій настрій.

Під час сніданку Філендер відмовчувався. Його сестра намагалася розрядити атмосферу. Усіляко веселила нас обох, та ми мовчали, поглядаючи один на одного.

Кара одразу ж після їжі побігла кудись у справах, залишивши нас удвох.

Відійшла до вікна, й чекала поки лорд покличе працювати. Та він не поспішав. Підійшов ближче та ставши за спиною промовив:

- Вчора приходив посланець від магів. Вони закінчили з хлопцем. Розслідування завершено. Завтра можемо зустрітися з Едвардом, розповість про результати та дасть можливість поговорити з полоненим.

Повернулася обличчям до брюнета та відповіла:

- З тим, хто намагався мене приворожити, значить. Цікаво буде на нього поглянути. Що то за тип.

- Як забажаєш. – байдуже прокоментував Оскар, хоча уважно спостерігав за моєю реакцією.

- Попрошу Едварда, знайти мені житло та якесь заняття, якщо не заперечуєш. – повідомила про всяк випадок.

- Прагнеш залишити мене? Тобі тут погано? Щось не подобається?

- Почуття до тебе не подобаються! - хотіла вигукнути, та стрималася. Натомість промовила: - Навіщо тримаєш? Чого від мене хочеш?

- Зрозуміти, що ти до мене відчуваєш.

- А я - втекти від того. – ледь чутно проговорила із гіркотою в голосі.

- Впевнена? – тихо спитав він.

Я промовчала. Не знала, що ще казати. Та й не хотілося. Бажала, щоб він, нарешті, мене поцілував. Сам.

Брюнет схилив голову, вдивляючись у моє обличчя. Я потонула у лазурі його погляду…

Зненацька, двері гучно скрипнули й холодний голос дворецького покликав:

- Лорде Філендер.

Оскар видихнув, та з помітним зусиллям відвернувся.

- Дідько. – простогнала.

Ну чому так? Майже вийшло. Чому не можна було ще трошки почекати? Оскар мене мало не поцілував.

Філендер пішов розбиратися зі справами маєтку, а я попрямувала у приймальню.

Нерви здавали. Знову спробувала помалювати. Та нічого не виходило. Від розчарування рвала папір з невдалими спробами творчості. Добре що увесь день ніхто не заходив. Лише Магда принесла обід та силоміць змусила поїсти.

Врешті-решт, вдалося опанувати себе і я накидала ще один портрет. Дочекавшись вечері, пішла до себе. Оскар так і не з’являвся.

Після їжі узялася за книгу. Розкопала на поличці якийсь розважальний роман і спробувала почитати. Байдуже погортала сторінки. Наче нічого. Допоможе відволіктися.

Цілий день мою персону мучило нестримне бажання поговорити з брюнетом. Розставити всі крапки над «і» у наших стосунках, зрозуміти, як жити з тим далі. Хоча б послухати його позицію та дізнатися, що він до мене відчуває. Якщо все так, як здалося зранку, якщо все ж кохає, то чому так поводиться.

Раптом у двері постукали. Відповіла й підвелася з ліжка, де валялася із книгою. Покрокувала на зустріч візитеру. Ним виявився, той хто займав мої думки.

Оскар пройшов до приміщення та промовив:- Не бажаєш прогулятися? Я ж обіцяв. Ходімо, поки не надто пізно.

- Гарна ідея. – відповіла з усмішкою, а в самої серце калатало від щастя. Хотілося стрибати аж до стелі.

- Чекатиму тебе внизу. Збирайся. – сказав він на останок.

- Я швидко. – кинула йому в спину.

Ще трошки й розберемося у наших стосунках. Нарешті, дізнаюся, як Оскар насправді до мене ставиться. І зможу прийняти рішення щодо свого подальшого життя.

Хутко дістала з шафи теплі черевики. Натягнула їх. Поправила спідницю. Замислилася. Шапки не маю, тож доведеться накинути капюшон. Для того, щоб волосся не заважало переплела злегка розпатлану косу. Й побігла вниз. На зустріч своєму щастю.

Оскар чекав у холі, Уже у верхньому одязі. Наблизилася й він обережно накинув мені на плечі шубку з хутра на вигляд схожого на чорного вовка.

Я розвернулася та питально поглянула на нього.

- Що не так? – не зрозумів він.

- Навіщо все це? – озвучила питання.

- По-перше, ти під моєю опікою, як потраплянка; по-друге, хочу, аби мала все нове, а не ходила в тому, що залишилося від моєї колишньої.

- Чому?

Прямо спитала. Набридло губитися у здогадках щодо мотивів Філендера. Тут і зараз мушу зрозуміти, для чого він те робить. Тому що зобов'язаний, чи тому що хоче зробити мені приємне та заради якоїсь вигоди втримати біля себе. На те, що просто піклується, уже й не сподівалася.

- Мене дратують згадки про неї. – відповів, навіть не підозрюючи про мотиви мого питання.

- А я? – продовжила розпочату гру.

- Ти – інша. Я тобі вже про те казав. – кинув чорнявий, змушуючи зупинитися.

Я знизила плечима та потягнула на себе важкі двері. Ступила на зовні.

Пройшлася засніженим двором та із насолодою вдихнула чисте морозне повітря. На дворі було не дуже холодно. Проте сніжно. По коліно, не менше.

Роззирнулася. Навкруги сріблясті кучугури. Лише дорога, що йшла повз котедж прочищена. Над горизонтом висить помаранчевий диск сонця. Світ повільно огортають сині сутінки.

- Ходімо у садок. Там ще красивіше. – запропонував Оскар.

Я кивнула. Накинула капюшон. Він узяв мене під руку й ми покрокували протоптаною у снігу вузькою стежкою. Обійшли котедж, та попрямували вздовж стіни. До альтанки, котра виднілася в оточенні дерев за домом.

Підійшовши ближче, почули якісь голоси. Я обачно зазирнула. Там обійнявшись сиділи економка з дворецьким і тихо перемовлялися.

Побачивши цю картину, Оскар схопив мене за руку та потягнув геть.

Я вирвалася й побігла в глиб садка. Філендер за мною. Зупинилася й зробивши сніжок, жбурнула у нього. Далі носилися між дерев, кидаючись снігом, і регочучи. Поки не зіштовхнулися. Я зачепилася за щось під снігом і почала падати. Оскар спробував мене втримати, та завалився разом зі мною. Лежали поруч один з одним і усміхалися. Він обережно прибрав з мого обличчя прядку, котра вилізла з коси.

- Давно не почувався таким щасливим. – тихо промовив.

- Я також. – проговорила ледь чутно.

Його сині очі світилися радістю. Я трохи замріялася, під цим поглядом.

Та лорд повернув мене з небес на землю. Підвівся, струсив з себе сніг та подав мені руку. Я підвелася й обтрусилася.

Неквапливо покрокували засніженим садом, милуючись деревами, вкритими інеєм.

- Рада, що залишилася? – почав розмову чорнявий.

- Ні. Я жалкую про те. – засумувала.

Ну от. Вміє ж він зіпсувати настрій. То мовчить, а то лізе з розпитуваннями.

- Чому? Тобі в мене погано? Чогось не вистачає? – нервово запитав Оскар.

І тут второпала: боїться, що не відповім йому взаємністю, що втечу.

- Тебе! Мені бракує тебе! - хотілося крикнути на весь голос та все ж стрималася й промовила: - Мені не має місця в цьому світі. У твоєму житті.

Можливо, це спровокує його відкритися.

- Ти не права! – вигукнув Філендер. Зупинився та розвернув до себе обличчям: - Хочу бути з тобою. Навіть якщо підеш, зроблю все, щоб бути поряд.

- Роби. Навіщо борешся із собою.

Він відійшов і заходився намотувати кола.

- Ти не розумієш?

- Може, якби знала зрозуміла б. – відповіла: - Ти ж нічого не кажеш.

- А тобі воно треба? Варто тобі знати, що в мене на душі? – зло проговорив.

- Гадаю, що так. Ти мене відштовхнув. Думала, не підходжу. Чи статус заважає нашим стосункам.

- Що ти верзеш? – зупинився та вирячився на мою персону.

- Я ж не тямлю, які у вашому світі правила, закони та традиції. – відказала.

- Ти потраплянка, отже, прирівнюєшся до дрібної аристократії. Ніщо, окрім, звісно, відсутності приданого, не може зупинити.

- То навіщо так робиш? – поцікавилася.

- Бо не відаю, що ти до мене відчуваєш.

- А я гадки не маю, що відчуваєш ти! – викрикнула, та вже розвернулася, аби піти, та мене впіймали. Повернулася до нього обличчям та мовчки втупилася.

- Я кохаю тебе. – видав і скам’янів.

В очах плескалися біль та надія.

- Я також тебе кохаю. – тихо промовила, та ступила до нього. Крок, і я обійняла брюнета. Підняла на нього погляд, вдивляючись у сині очі.

З неба повільно посипалися лапаті сніжинки. Планували на землю, заразом припорошуючи нашу пару.

Оскар схилив голову та зазирнув мені в очі. Я ледь помітно усміхнулася.

І він поцілував. Натхненно, проте м’яко. Не поспішаючи. Наче смакував момент. Я відповідаючи на поцілунок, обійняла його міцніше.

Розірвали поцілунок. Ще кілька хвилин, стоячи в обіймах, просто дивилися один на одного та усміхалися. А на нас сипався сніг.

Відсторонилася та підняла погляд до неба. Капюшон однаково давно впав і волосся засипало сніжинками.

- Змерзла? – турботливо поцікавився Оскар.

- Не дуже. Та гадаю варто повертатися в будинок. Стемніло. – відказала.

Оскар подав руку й ми неквапливо покрокували до тепла.

Сніг мелодійно хрускотів під ногами, а на душі було радісно. Сонце уже зайшло, опустивши світ у сонну тишу.

Майже дійшли до парадного входу, як у світлі, що лилося з вікон, побачили попереду ще одну парочку. Обоє в чорному. Вони крокували, обіймаючись, та не звертали уваги на оточення.

- А на кому зараз дім? – іронічно прокоментувала.

- В таку годину вже ніхто не навідується. Доволі пізно. – узяв на себе роль адвоката роботодавець тих двох.

- Тоді я спокійна.

Тихенько наблизилися до оселі. Слідом за старшою парою, зайшли до будинку.

В холі, струшуючи з себе сніжинки весело базікали. Поцілувавшись на прощання, розійшлися по своїх кімнатах.

Отже, мої побоювання були марні. Причиною наших проблем у стосунках була недосказаність. І тепер, коли усе з’ясували, стало так тепло на душі. А ще, радісно від того, що наші стосунки таки зрушили з мертвої точки.

Зайшла до своєї спальні, та закружилася кімнатою, дурнувато усміхаючись. Це сталося. Ми порозумілися. І, головне, він також мене кохає.

З розгону впала на ліжко, не роздягаючись. Потім засоромилася, стягнула черевики та знову вляглася на широке ложе. Так і заснула.

***

Наступний день почався добре. Спустилася до сніданку. Оскар привітав поцілунком.

Побачивши таке, Каролайн вибила із нас зізнання та привітала з початком стосунків.

Поснідавши, Філендер відвів мене в сторону та повідомив:

- Зараз їдемо до резиденції ради магів. Нас запросили на розмову щодо твого потраплянства. Ти не проти?

- Звісно, що ні! – вигукнула: - От тільки… - замислилася, не знаючи, як сформулювати: - Що не так із моїм потраплянством? Чому вони так вчепилися у мій випадок?

- Нічого. Окрім участі одного з них. Їм важливо встановити причини та хронологію подій й перевірити можливі наслідки.

- Думаєш, зі мною щось не так.

- Все нормально, раз приворот не подіяв.

Усміхнулася у відповідь, а він про всяк випадок запитав: - Сподіваюся, не боїшся коней?

Я мотнула головою.

- От і добре. Поїдемо разом.

- Але я не вмію… - спробувала заперечити.

- Здогадався. Я тебе повезу, не переживай.

Погодилася й помчала збиратися.

Переодяглася у костюм для верхової їзди. Заплела косу, поправила макіяж. Магда закріпила на моїй голові декоративного капелюшка. І я, прихопивши рукавички, побігла у низ.

Оскар уже чекав в холі. Одягнений та з капелюхом і рукавичками в руках. Накинули важкі плащі з широким хутряним коміром і вийшли з будинку.

Нам підвели коня. Великий, шоколадного кольору. З білою гривою. Доглянутий та з розумними очима.

Конюх передав повід господарю, та пішов. Оскар допоміг мені залізти на наш транспорт. Слідом за мною скочив у сідло. Обійняв однією рукою, притискаючи до себе та міцніше загортаючи у плащ.

Повільно рушили прочищеною від снігу бруківкою. Виїхали за ворота та поскакали дорогою.

- Чому не могли скористатися порталом? – поцікавилася.

- Бо портали – для значних відстаней. Для подорожей містом є коні. – коротко пояснив лорд.

- Чому?

- Незручно. Порталом можна перейти у встановлену точку. Так пересування відбере багато сил та часу. Стрибати від будівлі до будівлі. Краще конем вулицями проскакати.

Кивнула та поставила нове питання: - То нам не далеко.

- Ні. Хвилин за п'ятнадцять дістанемося.

Тоді притислася ближче до коханого й стала розглядати пейзаж. Повз нас пропливали маєтки вельможества. Багаті будинки, високі паркани та розкішні садки. З іншого боку – засніжені луки. Нарешті, повернули в одну з вуличок. Минули простіші будиночки. Маленькі симпатичні та з невисокими парканчиками.

Ще раз повернули, й з-за рогу показалася монументальна споруда. Велетенська садиба в неоготичному стилі. У світлих кольорах, проте під темною черепицею складної конструкції даху.

Під’їхали до воріт. Оскар спішився та постукав. З хвіртки поряд визирнув охоронець. Вони перекинулися парою фраз, і здоровезний чолов’яга пішов відчиняти.

Лорд допоміг мені злізти з коня. Притримав. Бо ледь не впала, ступивши на землю стомленими ногами. М’язи звело. Навіть стояти було неприємно. Я трохи віддихалася в обіймах коханого, поки відчиняли ворота. Ми потихеньку пройшли до садиби. Ноги почало відпускати. Вже могла рухатися. Не без болю та, хоч без допомоги.

Філендер віддав коня хлопчині, котрий підбіг до нас одразу, як зайшли, та повів мене до входу у будинок.

Під руку неквапливо дісталися високих масивних дверей. Оскар постукав. Нам відчинили.

- На вас чекають. – промовив високий худорлявий дворецький безбарвним голосом.

Покрокували за ним. Нас провили до вітальні заставленої диванами та кріслами. Окрім них, тут був камін та столик з напоями. Кімната оздоблена у темних кольорах: шпалери відтінку мирту, оздоблені золотистими візерунками, меблі із темного дерева, важкі малахітові штори та подушки й оббивка меблів такого ж кольору. На підлозі – товстий трав’янисто-зелений килим.

Всілися поруч на одному з диванчиків і почали чекати. Хвилин за десять до нас зайшов Едвард. Привітався та присів навпроти.

- Ми закінчили розгляд вашої справи. – почав він.

- Що ви з’ясували? – перейшла до суті питання.

Цікаво ж, що там має сказати. Та й подробиці впливу на мою персону не варто опускати.

- Засуджений зробив ритуал неправильно, що й призвело до потраплянства леді Аліни. – пояснив маг.

- То й все. – скептично видала.

Оскар підтримав мене хмиком.

- Приворот тому й не подіяв, бо був зроблений неправильно. – деталізував спеціаліст.

- Навіщо він взагалі туди поліз? – поцікавилася. Про можливі наслідки не стала й питати. Не знаю, наскільки ті байки - правда. Та й не дуже цікаво. Якщо мені нічого не загрожує, то можна не перейматися. Тим паче тепер, коли остаточно переселилася на Террион.

- По вуха у вас закоханий. – кинув маг.

- Не вірю. Маячня якась. – мовила.

- А раптом … - почав Оскар, та я зупинила його жестом.

- Давайте приведу його, й ви самі зможете переконатися. – запропонував маг.

- Веди. – погодилася, аби лише відчепилися.

Едвард вийшов. Хвилин за п'ятнадцять повернувся у супроводі двох чоловіків, які вели третього. Здоровезні бугаї – тюремники, поставили зв’язаного хлопця перед нами та відійшли у бік. Проте не припиняли уважно слідкувати за підопічним.

- Це він? – спитала, поглянувши на невиразного хлопчину. Середній зріст, русява шевелюра, просте, нічим не цікаве обличчя. Такого важко запам’ятати, не те, що помітити.

- Так. Джеральд прожив у вашому світі майже пів року. – відповів мені Едвард.

- Але ж я з ним не знайома. Не пам’ятаю такого. – заперечила.

- Ми були сусідами. – проскреготав хворим горлом бранець.

Я помахала головою: - Нічого не розумію.

- Може, винуватець нам розповість. – суворо мовив Філендер.

- Говори. – штурхнув полоненого один з тюремників.

- Побачив її одного разу у біля будинку, куди мене посилили й закохався. Місяць ходив за нею, та не міг впіймати. Її постійно не було вдома. То на роботі, то десь гуляє. Приходила пізно ввечері. Швидко підіймалася до себе. З сусідками у дворі не стояла, теревенів не розводила. Не мав можливості й у гості зайти.

- І тоді ти вирішив піти на такий крок, як чужа магія. – зрозуміла його поведінку.

- Мені більше нічого робити. Знайшов рецепт привороту, та вирішив спробувати. Сподівався на твою увагу.

- А вона? – нервово вигукнув Оскар.

- Аліна привела у дім того, Макса. Мені увірвався терпець і я наступного дня почав готуватися до ритуалу. Відшукав усе необхідне. За кілька днів вночі провів ритуал. Гадав, кине його і буде зі мною. А вона. Взагалі не зреагувала.

- Почала зустрічатися з Максимом задовго до твоєї появи у моєму світі. І про твоє існування, навіть, не здогадувалася.

- Прикро. – беземоційно проговорив бранець.

- Ти зробив ритуал не правильно. Один зі складників не підійшов. Обрав не той. Тому приворот і не подіяв. – прокоментував Едвард.

Полонений промовчав.

- Гадаю час уже закінчувати цей фарс. – жорстко мовив лорд Філендер.

- Чому ж фарс? Це був цікавий дослід. – зазначив маг.

Я знизила плечима. Байдуже на того телепня та на дивакуваті дослідження спеціаліста з потраплянства.

- Пробач. – прошепотів мені Джеральд і дозволив бугаям відвести себе.

Вони пішли, а ми з Оскаром продовжили спілкування з Едвардом.

- Як його покарають? – поцікавилася.

Тюремне ув’язнення. Залишок життя проведе на закритому острові. Заряджатиме артефакти для робітників підприємства, яке видобуває камінь на півночі Об’єднаного королівства.

- Які висновки й що нам з того? – суворо запитав Філендер.

Прості. Ми винні у потраплянні цієї леді, тож виплатимо їй компенсацію. Також, якщо бажає переїхати, як виняток, дамо змогу забрати деякі речі.

- І на тому, дякую. – сухо відповіла.

- На жаль, зазвичай не дозволяємо тим, хто подорожує між світами брати щось з собою. – пояснив маг.

- Мені на те начхати. Я б взяла лише одяг та пам’ятні дрібниці. Не збираюся приносити у ваш світ якусь небезпечну новинку.

- Радує, леді, ви це розумієте. Багато потраплянців намагалися вчинити інакше. Це призвело до не дуже приємних інцидентів. Та наші однаково нічому не навчилися. Ну майже нічому. – мовив Едвард.

На цьому завершили наш візит. Попрощалися із магом і вирушили в дорогу назад.

Другий заїзд виявився приємнішим. Після нього уже не так сильно боліли ноги.

Приїхавши додому, повечеряли з Оскаром. Обговорили поведінку магів і розійшлися.

Сяк-так піднялася до себе. Там чекала Магда. Вона нагріла ванну, поки я знімала просякнутий дорожнім потом одяг.

Залізла у теплу ванну та з насолодою розляглася. Гріла стомлені кінцівки й розмірковувала про події дня, що минав.

Розслідування моєї справи добігло кінця. Тепер можу навідати свій світ. Варто лиш вирішити, коли це краще зробити та як. Впевнена, Оскар допоможе, проте, не хотілося б його вплутувати іще й в це. Хоча. Якщо йому цікаво, нехай. Чесно кажучи, мене уже нічого не тримає у рідному світі. Лише батьки. От за їх реакцію хвилююся. А так…

Тут мені спала ідея узяти звідти дещо. З одягом боюся не вийде. Аннабель уже спаплюжила увесь мій гардероб. Та дещо з дрібниць, якими суперниця не змогла скористатися забрати можна. Особливо важливий етюдник. Його не хотілося б втрачати.

Вода вистигла. Довелося вилізати з ванної. Розпарена почимчикувала до ліжка та завалилася спати.

Наступний день провела у ліжку з книгою. Філендер дав мені вихідний, після знущань з поїздкою на коні.

Ввечері завітав Оскар і ми потеревенили пару годин. Пішов уже опівночі.

***

Цього дня встала з хорошим настроєм. Зібралася та з радісною усмішкою спустилася до сніданку. Магда намагалася вмовити полежати та я не могла. Мене переповнювала кипуча енергія.

Оскар здивувався, побачивши мою персону, та відреагував радісно. Звично поснідали у трьох під невимушене базікання та розійшлися.

У їдальні з’явилися робітники.

- Скоро день кохання. Вирішив прикрасити дім до свята. – пояснив Філендер.

Тим часом хлопці з драбинами заходилися розвішувати гірлянди з лози й гілок омели та яскравих стрічок.

Ми з Філендером спустилися в робочі приміщення. У приймальні він дав знак зайти за ним у кабінет та вказавши на крісло для відвідувачів завів розмову:

- Після завтра повертається мій секретар. Передай йому справи та будеш вільною. Не забудь розказати, куди й що ти поскладала. В мене на те забракне часу.

- Розберемося. – відмахнулася.

- Радує, що в тебе позитивний настрій. Іще дещо хочу тобі сказати… - вів далі він.

- Що? Не тягни. – поквапила його. Новини слід видавати одразу. Великими порціями.

- Тобі варто навчитися вправлятися з конями. Я вже знайшов викладача. Ранками братимеш уроки верхової їзди.

- Навіщо? – просто спитала. Настрою з’ясовувати стосунки не було. Та й бажання також. Мені на те байдуже. Ніколи не захоплювалася верховою їздою.

- У нашому світі без того не як. Може бути проблемно пересуватися. А я хотів би тобі дати свободу. Та якнайбільше умінь.

- Добре. Головне, щоб методи у вчителя були в межах адеквату.

- Я за тим прослідкую. Якщо що, кажи. – підтримав мене коханий.

На тому завершили розмову. Підійшла, коротко поцілувала його та весело побігла на своє місце.

Навела лад у папках. Розклала їх по полицях так, аби можна було легко розібратися з сортуванням. Трошки понудьгувала в приймальні. Нарешті, настав вечір. Підшила останні звіти від економки та повернулася за свій стіл.

Скоро, зі свого кабінету вийшов Оскар та наблизившись до мене запропонував: - Повечеряєш зі мною?

Чому б ні. З радістю погодилася й ми попрямували у вітальню, де на нас двох накрили стіл.

Вітальня являла собою невеличку півтемну кімнату. Уже вбрана до свята, вона тьмяно світилася магічними вогниками. Від чого створювалася романтична атмосфера. На столику біля широкого дивану стояв магічний світильник. Пройшли всередину та всілися на диван. Поки господар розливав чай, роздивлялася дивакуваті тіні, які розсіяне світло кидало на сапфірові шпалери зі сріблястими розводами візерунку. Двері, широке вікно й, навіть, камін прикрашені гілками та омелою.

- А воно не зав’яне? – поцікавилася.

- Ні. Магія зберігатиме їх свіжими. – мовив Оскар і передав чашку.

Я опустила голову, щоб узяти з розетки булочку. Поруч з наїдками стояла ваза з пролісками.

- І вони також?

- Ні. Квіти замінять. – пояснив він та перевів розмову на іншу тему: - Скажи краще, тобі подобається, як у нас прикрашають оселю?

- Симпатично. - відказала.

Далі розмова не пішла. Мовчки повечеряли. Зайшла покоївка та забрала посуд. Після цього я скинула туфельки та залізла з ногами на диван.Зручно вмостилася поряд з коханим. Він був не проти. Ще трошки помовчали. Я вже хотіла йти, коли Оскар попросив: - Посидь зі мною.

Не змогла відмовитися. Вирішила використати ситуацію по повній. Вляглася на широкому дивані. Поправила сукню так, щоб та вигідно обмальовувала фігуру. Оскар дозволив покласти голову собі на коліна. Погладив по волоссю й заходився обережно витягати з нього шпильки. Я не суперечила.

- Ти кохала того Максима? – запитав Філендер.

- Ні. До тебе мені не щастило з чоловіками.

Він хмикнув: - Тоді, чому збиралася за нього заміж?

- Бо був найкращім із можливих кандидатів.

- Чим?

- Спокійний, невимогливий, добре до мене ставився. Та й особистість приємна.

- І все?

- Так. Уже не чекала палкого кохання. Сумнівалася, що ще зустріну взаємність. – пояснила.

- Чому? Ти вродлива, розумна жінка. Чого не вистачало?

- Дурості. – висловилася.

Оскар нервово сіпнувся й мимоволі смикнув мене за волосся.

- Чого - чого? – не зрозумів.

- Зустрічала лише тих, хто бажав, аби була дурніша за них. Макс - виняток. Йому на те начхати. Приємно проводили час і все.

- Ну у вас і світ. – пробурмотів коханий та обережно погладив по волоссю.

- Який є. А ти чому одружився з тою Анабель? У вас жінок нормальних нема?

- Трапляються. Просто, проходили повз мене.

- Себто?

- Я їм не цікавий. Їм усим не до душі моя манера спілкування.

- Нормальна манера. – видала.

Він посміхнувся.

- То чому Аннабель? – спонукала його до розповіді.

- Бо вона одна погодилася вийти за мене. То мої найдовші стосунки.

- Як це?

- А отак. Жінки від мене розбігаються.

- Так от чого ти боявся. Тому не говорив мені нічого. – пробурмотіла.

Оскар ледь помітно посміхнувся та став перебирати прядки мого волосся.

- У шістнадцять вперше закохався. У сусідську дівчинку. Моя ровесниця. Здавалося у нас усе було добре. Хотів з нею одружитися. Випрошував у батьків фамільну обручку.

- АЛЕ? – підтримала.

- Проте, одного дня, дізнався, що втекла з заїжджим менестрелем.

- Тю дурна. Він же її кине.

- А він її й кинув. Тепер живе сама з дитиною. Тримає квітковий магазин.

- Ти з нею спілкуєшся.

- Вкрай рідко. Почуттів нема. Так спогади. Вітаємося при зустрічі. Допомагає підбирати подарункові букети.

- А ти впевнений, що то не твоя дитина?

- Хлопчик народився за два роки після нашого розставання. – коротко пояснив.

- Значить, менестреля.

- Угу.

- А пізніше.

- Потім зустрів іще одну красуню. Амбіційна, талановита. Вона теж втекла. Відпустка закінчилася, водночас і її інтерес до мене.

- Актриса?

- Так. Також жила неподалік.

- Пізніше, на одному із заходів у домі друга познайомився з Аннабель. В нас зав’язалися стосунки. Розумів, вона мене не кохає, а лише використовує, та все одно одружився. Аби не ходити в дурнях.

- А ти її кохав?

- Ні. Аннабель мені подобалася як жінка. Та й людина не конфліктна. Приємна у спілкуванні. Дурнувата, щоправда, та терпіти можна було. Грошей вистачало, щоб не скиглила. Та й багато не брала. Любила погуляти. Усілякі бали, свята.

- Вона тебе не зраджувала?

- Не разу не впіймав. Та й чоловіки її не дужне цікавили. Сама публічність та пишність.

- Дивна вона.

- Чому? Багато таких в наших краях.

- Тоді, чому я?

- Не знаю. З тобою просто та тепло. Часом весело. Ти розумна, чесна. А ще, тебе цікавлю я особисто, а не мій статус.

- Хм. Цікава логіка. А, як же пристрасть?

- В нас усе попереду. Якщо, звісно, не втечеш. - усміхнувся.

Я привстала, а він нахилився до мене. Губи зустрілися у теплому неквапливому поцілунку.

А коли перевали поцілунок спитала: - То ти боявся моєї втечі, тому так поводився?

Брюнет кивнув, підтверджуючи мою здогадку.

Ще трошки посиділи, та Оскар провів мене до моєї спальні. Попрощалися та розійшлися.