П'єса про Олега

Декорації падають. Світло яскраво освітлює сцену, з боків виїжджають блискучі перламутрові стіни. Посередині стоїть Він.

Він (не помічаючи нічого довкола). Олег, Олег, Олег...

Авторка. Що ж, не я одна захоплююсь цим іменем.

Він (ходить з боку в бік). Що таке Олег? Хто таке Олег? Чи зможу я колись відчути те саме, що відчуває Олег? Це ж неважко?.. (міркує). Олег також чоловік. Він також думає, любить, сумує — він же буквально, як я! (глибоко зітхає). Але я не Олег. І це велика різниця. Чорт, усього кілька букв, а яка ж велика різниця...

Авторка (задумливо). Щось у цьому є.

Він. Олег такий загадковий, такий багатогранний, такий популярний. Я б усе життя віддав, щоб бути схожим на нього. Але як? (істерично). Як, коли я навіть не знаю, який він?

Він сідає, притулившись спиною до стіни, і ховає обличчя в долонях.

Він (із розпачем). Яке ж безглуздя...

Авторка. Сподіваюся, ти даси дозвіл на публікацію.

Він мовчить. Так триває до тих пір, поки читачу / глядачу / героям / вищим силам не стає нудно.

Авторка підходить, сідає поруч і кладе руку йому на плече.

Авторка. Ну, скажи хоч щось.

Мовчання.

Авторка (лагідно). Та годі, може, рішення є?