Розділ 1. Пітьма

– Мамо, а чому нам не можна виходити з дому? – Ашула приліпилася чолом до скла, милуючись пливучими вогнями на небі. 

Вона пробувала їх перелічити, проте пливучі вогні: смарагдові й усіх можливих відтінків блакитного, зрідка червоні та помаранчеві – щоразу неочікувано спалахували над сусідськими будинками та надто швидко згасали. А ще сильно заважала хмаринка, що лишалася на склі від її подиху. 

– Бо це небезпечно, серденько, – леді Ельвія сиділа в кутку і вишивала чергову серветку, тихенько наспівуючи колискову. 

Вона зосереджено дивилася на шовкову тканину, іноді хапалася за тонку голку, щоб розпустити вузлика. Усе виглядало так, ніби золоті й срібні нитки самі по собі стрибали крізь крихітні дірочки й спліталися в ніжні візерунки. Ашула обожнювала спостерігати за маминою роботою, але сьогодні всю її увагу захопила Пітьма. Звичайно, вона вже бачила Велику ніч і не раз. Пітьма була такою ж звичною для Ашули, як і мамине шиття. Усе ж їй подобалося те дивне тріпотіння, що народжувалося в серці, варто було лишень визирнути у вікно.     

– Я думав, альви нічого не бояться! – пирхнув Ашер. Брат бавився з іграшковим дирижаблем, силою думки змушував крихітний пропелер вертітися, а повітряні потоки – нести судно все вище й вище до стелі. – От батько щодня виходить на нараду і нічого йому не робиться. 

– Твій батько – дорослий могутній чарівник, – Ельвія помахала вказівним пальцем. – Він спроможний дати відсіч будь-якій потворі, будь-якому породженню Пітьми.

– Навіть шамаху? 

Леді Ельвія на мить задумалась, блискучі нитки зависли в повітрі, а потім усі разом впали на п’яльця.

– Так, навіть шамаху, – вона відклала шиття й поглянула на дітей. – Краще йдіть пограйтеся в саду. Не дивіться у вікна подовгу, гаразд? 

– Ти водиш, гусятку! – Ашар підстрибнув до вікна й з усієї сили плеснув Ашулу по спині. Від болю вона зойкнула, а брат вдоволено зареготав. 

– Не ображай сестру! – попередила сина Ельвія, сама ж повернулася до шиття. 

Ашула не хотіла йти в сад, не хотіла гратися з братом, проте вибору не було. Вона має бути слухняною дівчинкою, інакше богиня розгнівається й насилатиме на неї страшні сни. Поки Ашар підстрибом біг широкими коридорами, він примудрився збити з ніг служницю, що несла свіжовипрану білизну, і поцупити кекс із таці Омікси. 

– Молодий господарю, не бешкетуйте! – застерегла Омікса, насупивши кущисті брови. 

Єдина справжня велетка на весь Ельвагар (а можливо, і на цілісінький континент), Омікса була улюбленицею всіх сусідських дітей. Вона робила найкращі паперові іграшки та пекла найсмачніші пиріжки й кекси. Коли Ашула проходила повз тацю, Омікса тицьнула їй у руки солодощі й підморгнула.

– Щоб було чесно.

Скляні двері до саду, як завжди, були розчинені навстіж. М’яке світло, що лилося навсібіч із прихованих у стінах кристалів, фарбувало рослини й доріжки в блакитний колір. 

 – Раз шамах, два шамах… а гусятко водить! – загорланив Ашер і стрибнув за вкритий рожевим квітом тамариск. 

Ашула безрадісно блукала між деревами й кущами, шукаючи брата в заростях. Кілька разів вона в’яло плескала в долоні й брат відповідав, плескаючи з різних куточків саду. Ашер ніколи не грав чесно: міняв хованки, утаював картки (якщо то була якась настільна гра), загадував складні довжелезні слова зі Святого Письма, тому вона навіть не сподівалася бодай раз його обіграти.  

Кущі рододендрона зашурхотіли – й Ашер вистрибнув сестрі на спину, поваливши на стежку. 

– Попалося, смачне дитятко. Шамах тебе схопив і зараз він тебе зжере! – Ашер загарчав, ніби величезний пес.  

– Припини! – Ашула завовтузилася під братом, нарешті зіштовхнула його й всілася під кущем. – Нащо ти мене лякаєш? Знаєш же, мені потім жахи сняться.

– Гуска-боягузка, – Ашер тицьнув на неї пальцем. – Безчарниця!

– Гей, припини! – Ашула набурмосилася, зачерпнула землю долонькою і пожбурила в усміхнене братове обличчя. – Не називай мене так!Я просто ще маленька…  

Ашер рукавом сорочки стер грязюку зі щік і люто зиркнув на сестру.

– Ну ти зараз отримаєш, – загарчав він і стрибнув на Ашулу, учепився їй у косиці. 

На якусь мить вони з братом перетворилися на клубок з рук, колінець і зубів. Діти гарчали одне на одного, як цуценята, й качалися стежкою, забруднюючи шовкові одежини.

– Гей, що це тут відбувається? Ану, припиніть негайно! – тупаючи так, що аж галька порозліталася під кущі, Омікса підлетіла й схопила Ашера за комір, відірвала від сестри. – Хіба не знаєте, що битися погано? Зачекайте-но, розповім усе вашій матінці! 

– Не треба, Оміксо, ми більше не будемо, – пообіцяв (збрехав) Ашер, похнюпившись. 

– Ще і як треба! Немає на вас управи, паничу. От якби ви були моїм сином, я б добряче потягала вас за вуха, щоб не ображали сестру. 

Ашер вирвався із чіпких пальців велетки. 

– Проте я не твій син, а твій господар! Тому нічого ти мені не зробиш, бабцю! – він висолопив язика, крутнувся на п’ятах й щодуху помчав до дверей. 

– Стривай же, малий шибенику! Як наздожену тебе – отримаєш добрячої прочуханки від «бабці»!  

Омікса не побігла за братом, натомість повернулася до Ашули й допомогла їй підвестися на ноги, обережно струсила землю, що прилипла до сукні. 

– Як ти, дитино, не подряпалась? Не знаю, що з цим малим неслухом робити. Немає на нього нагайки… Балують його пани, незаслужено балують, – Онікса закивала головою, зацокала язиком, уперла руки в боки. – Виросте гульвісою, от тоді ми всі матимемо з ним клопіт!  

Ашула витерла сльози, розмазавши бруд по щоках. Онікса схилилася й підхопила її на руки, з легкістю відірвавши від землі. Звісно, для такої силачки, як вона, Ашула, певно, була легшою за подушку. 

– Ходімо, любонько, тебе треба вмити й перевдягти, – заворкувала велетка. – А тоді підемо на кухню, підігрію тобі молочка й дам тамарискового меду… 

Коли в домі стало тихо, і всі поснули, Ашула розгорнула шовковий балдахін й вистрибнула з ліжка. Вона ковзнула до дверей, визирнула в порожній коридор. Батько з матінкою спали, домоправителі й помічники спали, спав брат у сусідній кімнаті, Кудлань спав у комина й гарчав уві сні. Стопан звернувся золотим клубком поруч. У великій залі царювали сутінки, а за високими вікнами – Пітьма. Полегшено зітхнула: боялася, що дух-охоронець спробує її зупинити чи побудить дорослих. Ашула злетіла сходами, навшпиньки прокралася до парадної брами, тихенько розчинила її та просунулася у шпарину. 

Перше, що вона відчула, а точніше не відчула, – вітер. Над головою завис густий прохолодний кисіль, від незвичного запаху їй аж засвербіло в носі. Аромати квітів і дерев змішалися з присмаком озону (що виникав від блискавок у негоду). То ось вона яка, Велика Ніч! По шкірі застрибали сирітки, а волосся на загривку настовбурчилося. Серце стислося в грудях: сильне й млосне відчуття затопило його. Дивовижне поєднання захоплення і страху. 

Ашула закрокувала вузькою стежиною крізь сплячий сад. Усе навкруги здавалося зеленкувато-блакитним: мармурові плити під ногами, дерева й квіти, плетена залізна огорожа. Небо над головою було ж чорне-чорне. Місяця (срібного Ока богині) ніде не видно. Морок блискотів різнобарвними пливучими вогнями. Спалахи зеленого, блакитного й червоного щомиті розтинали беззоряну порожнечу. Це було так гарно, що на мить Ашула зупинилася й замилувалася видовищем. Яскраві барви плескалися, як брижі на воді, вигиналися хвилями. Здавалося, що то велетенські сяйнисті змії виконують священний танок. 

Ашула вибігла за огорожу й дременула через сонні вулиці. Звісно, сусіди спали. Вікна будинків були чорними, проте стіни світилися блакитним, а деякі трави за візерунчастими огорожами в садах – тьмяно-зеленим. Здається, вона потрапила до казки. І чому матінка забороняла виходити з дому в Темні дні? Чому лише дорослим дозволялося ходити вулицями? Ашула ніяк не могла збагнути. Однак вона точно знала, що навіть дорослі не наважуються виходити за стіну. Пошепки вони розповідали про химер – потвор, страшніших за найлютіший кошмар, що полюють у темряві, ззовні.

Далеко попереду височів білий мур Ельвагару. Гладенька й міцна стіна, якій уже кілька тисяч років. Як і стіни в будинках, мури світилися біло-блакитним, а на зубчастій верхівці миготіли велетенські кристали. Саме вони народжували ці дивовижні пливучі вогні, що танцювали над містом. 

Ашула побігла до водоспаду, що м’яко гуркотів десь західніше від головної площі. Там у стіні була шпарина й вузенька стежина вела до старого храму. Вона дуже любила той храм і не розуміла, чому священники більше ним не користуються. Без вагань Ашула пролізла крізь стіну й, тримаючись за вогкий шерхуватий камінь, пострибала містком над прірвою. 

У відблисках плавучих вогнів вода набула казкового лазурового відтінку, а далеко під ногами об гострі шпичаки плескалися пінні зеленкуваті хмаринки. З кожним кроком магічне сяйво Ельвагару слабшало. Світла від кристалів меншало, пітьма густішала. Ззовні, за мурами, світ здавався незвично порожнім і тьмяним.

З кожним кроком серце Ашули тріпотіло все дужче. Вона сповільнилася, зіщулилася під тонкою нічною сорочкою. Виявляється, що ззовні навіть повітря було значно холоднішим. А ще вона відчувала на собі чийсь пильний погляд. Мовби хтось спостерігав за кожним її кроком, чув кожен її подих. Ашула заозиралася, та жодного поруху в темряві не помітила. Вона завагалася. Чи варто їй зупинитися? Може, краще повернутися додому? Вона вже достатньо побачила Пітьми, як для першої прогулянки. А раптомтрапиться якесь чудовисько? 

Та от попереду виник сяйнистий привид старого храму. Забуте святилище богині, розміром з капличку, вабило її, мов метелика вогник полум’я. Ашула рішуче закрокувала до стрілчастої брами й пірнула всередину. Вона відчула полегшення, коли холодний темний кисіль Пітьми лишився позаду. 

У храмі було тихо, затишно й тепло. Мармурові плити випромінювали бліде блакитне сяйво. Так само сяяли високі колони, що утримували темний купол з кольорового скла. У центрі храму височилася статуя богині. Немов вилита з місячного сяйва чарівна перлина. Богиня в довгому білому пеплосі граційно завмерла, опершись на коліно, простягаючи руки до сонця, неймовірно тендітна й прекрасна в смертній подобі. 

Ашула склала долоні разом і зашепотіла молитву. Спершу вона відчула чужу присутність, а тоді, пригледівшись як слід, зрозуміла, що в храмі вона не єдиний відвідувач.  

Він стояв праворуч від жертовника й пильно дивився на мармурове обличчя богині. Високий стрункий чоловік у дивних обладунках. Волосся в нього було сріблясто-біле, як сніг, а шкіра така бліда-бліда, аж із блакитним відтінком, немов ніколи не знала сонця. Не альв, збагнула Ашула й пірнула у тінь. Іншородець озирнувся. Його видовжені золоті очі сяяли яскравіше за вогні чарівних кристалів, а зіниці були вертикальними, як у змії. 

– Тут хтось є? – приємний баритон заграв відлунням під високим склепінням храму.

Ашула затисла губи рукою і затремтіла в затінку. Швидко оглянувши храм, чоловік повернувся до богині. Склав руки в молитовному жесті й зашепотів: 

– Я прийшов у Ельвагар, кохана, як ти наказала… Анарун запевнив мене, що в країні все спокійно, як і сто років тому. Я казав, що альви не порушать угоду. Тоді що стурбувало тебе, люба? – він важко зітхнув і опустив руку. – Усі ці роки я виконував твої прохання. Я робив усе, що ти веліла, Еліно. То чому ж ти більше не являєшся до мене у сни? 

Ашула аж рота роззявила від здивування. Невже цей іншородець направду очікує відповіді богині? Ніколи в житті вона не чула, щоб ця статуя з кимось розмовляла. Може, це якийсь священник? Матінка казала, що лише священники здатні почути й зрозуміти святі слова елів. 

Позаду захрумтіли гілки. Ашула смикнулася й налякано озирнулася. Опромінений прямокутник дверей заступила висока чорна фігура. Ще мить вагання, а тоді, важко тупаючи, до храму вдерлася потвора… Ашула голосно зойкнула, на хвильку забувши про іншородця біля статуї богині. То був блідий сухорлявий чоловічок без обличчя, безпалі його руки безладно розгойдувалися при кожному кроці й закінчувалися гострими шпичаками, а голий тулуб був немов із воску викатаний.

Потвора роззирнулася й рішуче закрокувала до кутка, де ховалася Ашула. Порцелянова голова засмикалася з боку в бік, шкіра на обличчі затріщала й стала рватися. Там, де мав бути рот, з’явилася чорна крива тріщина. 

Ашула вистрибнула зі сховку й налетіла на іншородця. Чоловік схопив її за плечі, утримав на ногах, не зводячи погляду з потвори. 

– Який дивний жердняк, – промовив іншородець й нарешті глянув на Ашулу. – Що ти тут робиш, дитя? 

Відповісти Ашула не встигла. Жердняк, чи ким була ця тварюка, розгорнув чорну пащеку і загорланив так, що аж стіни храму затряслися. Ашула нажахано затисла вуха, а іншородець лише примружив золоті очі й наморщив блідого носа. 

– Зрозуміло, він не дуже радий мене бачити, – юнак штовхнув її за спину. – Ховайся, дитя! 

Ашула не втрималася на ногах й ляпнулася на підлогу. Сховатися вона не встигла. Жердняк зігнув тонкі, неначе лозини, ноги та із жахливим воланням стрибнув на іншородця. Іншородець не злякався, просто загородився ліктями. Рукави чорних лат порвалися, і з його рук виїхали білі погнуті леза. Схожі на жвали жуків-роговиків. 

Іншородець насадив жердняка на леза, мов на шампури, з легкістю втримуючи на відстані від обличчя, а тоді одним махом жбурнув потвору до протилежної стіни. Від удару жилаве тіло жердняка захрустіло, й він безпомічно заборсався в кутку.   

Яка неймовірна сила! Ашула заклякла й витріщилася на іншородця, розкривши рота. Чоловік виструнчився, опустив руки й швидким кроком наблизився до жердняка. Схилявся над ним. Ашула усвідомила, що має статися, проте не встигла відвести погляд. Жердняк теж відчув, та лише заборсався ще відчайдушніше, видав дивний скреготливий писк. Одним точним рухом іншородець відтяв потворі голову. Бліде тіло зашипіло, з тонкої шиї повалила чорна пара. Наче сама пітьма виплеснулася з рани, заклуботалася, оповила бліду потвору густим куривом і тепер просочувалася з кожної пори. Тіло жердняка меншало, плавилося просто на очах, воно булькотіло й сичало, і незабаром перетворилося на груду закоптілого лахміття. Іншородець зітхнув й озирнувся. 

 – Ти там як, дитя?  – він змахнув слиз із леза, ще мить – і рука його стала цілком звичайною кінцівкою. 

Ашула нарешті отямилася, відповзла до стіни, обхопила себе руками й затремтіла. 

 – Тихо, малече. Дихай, просто дихай, – він присів навшпиньки, примирливо витягнув руки.  – Я тебе не скривджу, клянуся. 

 – Шама... шама... – бормотіла Ашула, а світ розхитувався перед очима, потроху тікаючи у внутрішню темряву.

 – Обережно! 

Він встиг підхопити її за мить до того, як дівчинка гепнулась би на підлогу. Якийсь час Ашула відчувала лише тепло й погойдування, мов у колисці. Вона навіть чула приємне мугикання чи то колискової, чи то дитячої пісеньки. А тоді солодкі запахи квітів залоскотали ніс, і погойдування припинилися. 

 – Що ти тут робиш?  – голос батька розрізав сутінки, і її знову захитало. 

 – Це твоя донька? 

 – Ашула... О, Небеса! Де…де ти її знайшов? 

 – Яке гарне ім’я. Вона ховалася в храмі Еліни. Не злякалася мороку, маленька пронира. У храм прийшов жердняк. Пощастило, що я був там, інакше малечі б не жити. Бери й добре наглядай за нею. 

 – Тебе... покликала Еліна?  – прошепотів батько чи то зі страхом, чи з богобоязливим тремтінням у голосі.

 – Так. 

Лорд Анарун важко зітхнув, голос його став сухим. Таким голосом він віддавав розпорядження помічникам чи сварив Ашера за черговий бешкет. 

 – Останнім часом Пітьма випльовує все нових і нових потвор. Вони щоразу лютіші, голодніші. Множаться, мов пошесть, – він заскреготав зубами.  – А ці старі йолопи з Вежі нічого не хочуть чути! Вдають, що нічогісінько не відбувається. Вони перестали висилати мисливців на полювання. Тепер женці полюють на неугодних Вежі бунтівників й опозиціонерів. Наче це важливіше за боротьбу з потворами. 

 – Не забувай, що ці потвори колись були смертними... То ти кажеш, Пітьма породжує нових химер? 

 – Щоночі. Кожної Великої ночі до мурів приходять нові, незнані види. Ми вигадали класифікатор, хочемо простежити за мутаціями. 

– Ти ж розумієш, Анаруне, шамахи не втручаються у справи Вежі. Допоки Вежа виконує умови Угоди. 

Шамахи… Він сказав «шамахи»? Невже він шамах? Ашула завовтузилась у батькових обіймах.

 – Ой-ой. Схоже, твоя донька нас чує. 

 – Люба, ти як? 

 – Ша...мах... – простогнала Ашула, затряслася, мовби в лихоманці, й тихенько заскімлила. 

– Невже вона справді чула нас? І що мені тепер робити… Що їй казати? – батько розгубився. 

Приємний, ласкавий сміх миттю розбив напружене мовчання. 

 – Нічого. Скажеш їй, що це лише сон. Страшний сон. 

***

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
D4n9m9
21.01.2023 17:11
До частини "Розділ 1. Пітьма"
Спойлер!
Божечки,мені дуже подобається,так атмосферно. Перед цим на одному диханні прочитала повість,спочатку дуже не хотів щоб Ашула закохалася в Ноа,але згодом він змінив моє ставлення до нього. Коротше кажучи удачі вам та натхнення:)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Avee Delmonico
    28.03.2022 17:12
    До частини "Розділ 1. Пітьма"
    Ці описи просто😍 вау. Аж сирітки по шкірі побігли. Ашула, виявляється, завжди була особливою пронирою😁 не зраджує собі. Поки що її брат мені ніяких симпатій не вселяє. Щось мені не дуже шкода, що я раніше його не зустріла. І що він більше не плутається під ногами Ашули. Шамах тут такий сильний. Не те щоб Ноа мене не вразив, але тут я ніби заново відчула ці потоки могутності. Я в захваті😋
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Айя Нея
    29.03.2022 11:28
    До частини "Розділ 1. Пітьма"
    Дякую, сонечко ^^ В мене натхнення поки пожити в цьому світі творчо. самій Ноа подобається. Цікавий хлопак виходить з таємничим минулим і великим серцем. Дуже тішусь, що подобається ^^ Тут є де розігнатися по обєму, світ описати
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше