Лабораторія

Окрім величезної Арени де різні воїни випробовували свої сили в системі лабораторного комплексу було ще декілька кімнат із більш практичним  призначенням. Ця конкретна кімната була саме такого типу. Маленькі 20 на 15 метрів, десь 4 метра у висоту з яскравим освітленням на стелі. Одна коротша стіна протележна від входу, через велику арку, переходила у великий коридор із безліччю кліток різних розмірів та монстрів. 

Цей коридор був джерелом постійного фонового шуму тут.

Віракоча спокійно оглядав зелені стіни. Не знайшовши нічого щоб його зацікавило, повернувся до головного шоу цього простору.

Голем, що смиренно стояв посеред кімнати.

— Як справи Джерсі? — запитав він людину-кота головного винахідника цього крила, що лениво стояв перед големом із батогом на плечі.

— В мене нормально. Он тестую камені із новим складом.

Він розмахнувся батогом і кинув його у землю з криком: "НА КОЛІНА!". Маленький жовтий камінчик що ошийником був одягнен на монстра засяяв жовтим і монстр без жодних зволікань важко впав на коліна.

Потім Джерсі голосно та чітко промовив: "Повернись до попереднього положення". І з м'яким жовтим сяйвом каменя Голем повільно, із зупинками, встав на ноги.

— Якби я йому це наказав: зі швидкістю світла піднявся би. — Тихо, ніби між іншим, промовив вчений. — Не дивлячись, що склад все ж на 13% відрізняється від найпершої серії що розроблялася ще 10 років тому, дія в них майже однакова. Що насправді є дуже цікавим. Впевнений Арлі буде задоволений такою загадкою.

Лорд задовільно прогулів на цю новину. Він підозрював причину ефекту, що вони зараз спостерігали, але збирався мовчати. В першу чергу, тому що не хотів залишати дітей задоволення, по-друге, він і справді сам не був дуже впевненим.

— Задовільна робота, — похвалив Віракоча. — Але головним чином я хотів дізнатися як пройшла вчорашня та сьогоднішні перевірки їхніх ошийників.

— Нашого улюбленого дуета? Га… Та все нормально. У Белла в трьох почали розвиватися тріщини. Інші двоє ще цілі… А у ельфійці тільки один і той не надто серйозно. Заміна в найближчий тиждень - два не потрібна буде. — промовив вчений своєю звичайною манерою говоріння: з постійною зміною голосності вимовляння, де початок слова промовлявся тихіше за його кінець. Однак бурмотіння було значно більше схоже на те як це робила більшість — Звісно якщо командор не вилить на них усю свою злість на черговому тренуванні. Якби вона поводилась з ними легше мені було б набагато менше роботи.

— Приємно знати. — просто відізвався Лорд, і потім також тихо пробурмотів — На жаль, нічим не можу допомогти друже. Тримайся.

І підтримуючи похлопав по спині.

— В мене тако ж є новини, що можуть зацікавити.

— Стріляйте.

— Під час останньої вилазки Белл під наказом бився із майстром фехтування. Вчора на тренуванні він став набагато кращим в цьому і завдав неабияких труднощів Христі.

Обличчя Джерсі спочатку завмерло каменем, а потім спотворилося у виразі чистого екстазу радості та тріумфу.

— Я додатково проаналізую ту систему що в мене вийшла останньою, — гарячково промовив він. У його голові вже крутилися дописи що йому треба зробити і перші сирі експерименти. — Це вельми гарні новини, Лорде. Дякую.

Бог зітхнув.

— Ніхто з вас так і не планує називати мене по імені?

— Я б робив — відповів Джерсі повернувши голову до бога задоволено промовляючи останню частину. — Але зараз для мене це вже жарт.

Бог роздратувався. Зовсім трошки.

— Невже він справді смішний?

— Жарт? Я думаю що так. Ми таємна організація що займається всеможливими дослідженнями на усьому що потрапить під руку. Це схоже на визначення зла. Тому так. Жарт смішний.

Він не міг сперечатися із такою логікою. Додайте ще що частина досліджень та експериментів робиться без згоди над викраденими людьми. Що є порушенням етики.

— Ну добре — не задоволено пробурмотів бог. — тоді я піду далі на обхід.

— Бажаю отримати задоволення!

— Дякую Джерсі.

Бог розвернувся та пішов до виходу з експериментальної кімнати ошийників, що вів у коридор до лабораторій цього відділу і виходу в основну наукову частину комплексу.

Джерсі залишився думати над ефектом. В його голові роїлося тисяча та одна варіантів ідей найцікавіші з яких він пізніше запише у робочій зошит. 

Арлі буде стрибати до стелі від задоволення.

****

Вірний своєму слову Бог пішов далі дивитися як проходять справи у комплексі. В одному такому відділу його і знайшла Христя годину потому.

Він стояв обличчям до дуже міцного скла, яке вони також винашли тут, і спостерігав за роботою відділу.

Кімната була наповнена камерами із таким же міцним склом всередині яких жили відловлені найотруйніші змії цього континенту. Від Східної імператриці до Ракіянської кобри.

Один хлопець, Хіко, зараз діставав за хвіст Піщану мамбу. 

— Доброго дня, Лорде.

Бог важко зітхнув.

— День Христя. Як справи?

— Власне, прийшла про них поговорити.

Лорд із розумінням буркнув.

Хіко поклав змію на підлогу і придавив її голову за допомогою прозорого круглого диску із палицею по центрі.

— Стан Лабораторії?

— Задовільний.

— Чи усюди вистачає всіх ресурсів?

— У всіх є стандартні запаси на місяць або три постійної роботи плюс екстрені на чорний час. Проте вже було б непогано почати “обмін”.

Бог пробурчав як на знак що почув так і те що погоджується.

— Хіба нещодавно із ними не було проблем?

Христя застогнала. І розхвилювалася гнівною тирадою на певних особистостей без конкретного слухача.

— Усе було б набагато легше якби вони мали задовільні апетити. Але їхнє нахабство починає рости до не контрольованих масштабів. В Ораріо вже проявляються перші признаки переполоху. Розвідники доповіли що Гільдія серйозно про це хвилюється. Рано чи пізно вони відправлять каральний загін і тоді всім ретельно складаним сітям та планам прийде гаплик! А все через банду огидних мужланів! Ці голодранці та безхатченки що думають тільки про задоволення власних низьких бажань! Помилки природи! Огидні тварини! Вонючі свині!

— Свині вельми милі тваринки, — перебив її бог. —  Не порівнюй їх із найнижчим типом людства. Це грубо по відношенню до такого файного звіру.

Христя важко дихала після своєї гнівної тиради. Як. Же. Вона. Ненавиділа. Цих. Покидьків! Хвала небесам що хоча б лідер їхній достатньо “нормальний”, находження поряд із яким вона може витримати. Він хоч мінімально культурний на відміну від… Того племені… Злодіїв… Боги… Варвари більш цивілізовані ніж те чому вона досі не може підібрати правильне слово.

— Згодна. Свинки милі. Особливо маленькі.

Хіко впевнившись що шия змії надійно зафіксована обережно потягнувся до ділянки прямо поряд із головою. Надійно взявши мамбу він відставив диск убік, взяв маленький стакан із мембраною і почав приманювати змію пальцем аби вона вкусила стакан.

— Як підготовка до операції завтра?

— Так. Ем… Аналізи взяті, зараз дешифруються. Операційна в процесі готування. Список ресурсів готов. Медбрати збирають все по черзі. Усього повинно бути достатньо.

— Добре. Я би хотів знати про готовність приблизно о 8 вечора. Якщо до цього часу не вдасться розшифрувати аналізи нехай перевірка початку перенесеться на завтра. Ми нічого не втратимо, якщо трохи потягнемо з цим час.

— Так точно, Лорде.

Змія відкрила пащу для укусу. Хіко швидко відняв пальця та ікла проткнули мембрану. Мужчина почав масажувати зони де були міхура із отрутою щоб видавити якомога більше її у стакан.

— Га. Ці двоє одужали після твого вчорашнього тренування з ними?

— А? Так. Самі до кафетерію йшли. До чого запитання?

— Джерсі попросив бути із ними трохи більш лагідними. Сфери нашийника міцні, але тільки настільки наскільки вони можуть витримати. Минулого разу, коли вони розбилися, була пекельна хоругва, а що буде зараз коли обидва середнього рівня 5 по силі?

Спогади пролунали в голові Христі. Пройшлися сироти шкірою. По спині почав текти холодний піт.

— Тц. Добре. Але з кожним разом робити це все складніше. Вони гарні бійці.

Лорд уважно подивився на обличчя своєї командор. Глибокі тіні охрестили її жіночі риси. Шкіра тут і там була у маленьких прищах. Вікові зморшки через омолоджувальний ефект фальни ще не врізалися у світлу шкіру, трохи сірувату через домінуючи необхідність життя під землею. 

Очі з величезною інтенсивністю дивилися кудись дуже далеко. Точно не на Хіко що поклав стакан на стіл і почав збирати змію в руки. Збираючись покласти її назад у контейнер з вікном.

Вони справді в найближчій час можуть вирватися.

Не те щоб це стало трагедією.

Просто він би хотів ще трохи часу.

Бог внутрішньо прокричав. Досягання його планів було б набагато легше якби він мав доступ до аркану! Земне життя таке складне!

Хіко швидко всунув мамбу у контейнер та захлопнув його із усією можливою спритністю. Замкнув двері та став перевіряти свої руки. Вони тряслися.

Віракоча важко зітхнув. Розвернувся. Почав йти до виходу.

— От як тільки закінчу цей проект - повернусь в Гекай. Смертний світ чудовий, але я скучу за своєю бібліотекою…

— Лорде, але ви досягли своєї цілі дев’ять років тому, — заперечила йому командор.

— Що? — Бог став як укопаний.

— Десять років тому ви казали, що наявність демонічних здібностей і є вашою кінцевою метою. І цієї цілі ви досягли дев’ять років тому.

Трохи подумавши той продовжив йти до наступного відділу лабораторії тихо пробурчавши:

— Клятий перфекціонізм…

****

Віракоча зайшов у, можливо, останній відділ на сьогодні. Доволі специфічний і, відносно інших, старий.

Винахідний відділ.

Він утворився через постійну залежність від магічного каміння і його головною функцією було придумати, як цієї залежності позбутися.

Ну і звісно, у разі необхідності (а це було постійно), вчені цього відділу виготовляли нові інструменти, або апарати для досліджень і всього такого, та ремонтували старі, якщо вони ламалися.

Вірний своєму принципу, дати дітям поштовх але не давати їм готові відповіді Віракоча здебільшого просто заходив привітати робітників цього відділу, послухати їхні схвильовані або оди утомі та допомагав запитаннями, як дороговказами, якщо голови його дітей будуть надто завантаженими.

Хіба що… у разі знаходження урану він зробить виняток. Цьому світу ще зарано боротися із променевою хворобою та наслідками розщеплення атома.

— Майкл? — покликав бог одного зі своїх послідовників.

— Так Лорде? — ледве не плачучи відізвався короткострижений брюнет поряд із шафою з водою. “Маленький” апарат який вони назвали кулером.

— Заради великих знань, Майкл. Що сталося? — Чуючи такий його тон голосу бог щиро занепокоївся.

— Та все нормально — пробурмотів чоловік попиваючи воду із керамічної кружки вщент розписаною малозрозумілими формулами. — Я просто… В’ялий? Або… Нема настрою? Таке щось… Незрозуміле.

— Знову проектував посеред ночі?

— Ні. Я справді намагаюся повернутися до режиму. Просто думки дуже ліниво змінюють одна одну і є якась… Меланхолія?

— Гм… Просто настрій? — підсумував бог.

Майкл радо розсміявся.

— Так… Просто настрій…

Вони якийсь час постояли в тиші. Віракоча думав як продовжити цю розмову.

— Ну. Тоді як проходить твоя робота із ремонтом системи оголошення? — Можливо з його боку це була доволі тупа спроба до продовження розмови.

Веселий настрій Майкла одразу випарувався. Вчений нищівно зітхнув.

— Важко. Я все ще намагаюся зрозуміти як ці електрони працюють і як з їхньою допомогою передавати звук. З одного боку це повинно бути через коливання… А з іншого як ці коливання перевести в звук? Я зробив чорнову штуку і вона видає звуки! Але… Це і близько не схоже на слова…

— Це все одно круто Майкл! — щиро привітав його бог. — В тебе є щось що працює! Навіть якщо поки що ти не розумієш як.

Небеса… Він був жахливий у підбадьорені, так?

На його щастя Майкл чудово розумів що той намагався зробити. Недолугість з якою їх лідер це робив повеселила.

— Дякую Лорде! — із піднятим настроєм відізвався він.

Завершивши цим розмову Віркоча продовжив далі вештатися всіма поверхами цього відділу та питати різних робітників, ігноруючи час. Коли він вже збирався йти геть його настигла Христя.

— Лорде.

— Так?

— Я отримала список усього нам необхідного. По завершенню цієї розмови піду на поверхню все отримувати, — доповідних тоном від-репетувала вона.

— Гм… Чудово. Зичу успіхів.

— Дякуй…

— І будь обережна, — перебив її бог із щирим занепокоєнням у погляді.

Христя підняла брову.

— Добре. Я буду, — промовила вона. — І перед тим як я вирушу у путь: операційна готова. Всі результати аналізів у вашому кабінеті в тому відділу.

Очі Віракоча розширилися. Хвилювання заповнило його естетство. Мозок гнав вперед у відчутті азарту від нагороди яка може чекати на нього попереду.

— І зараз… Яка година?

Він намагався заспокоїтися. Таке хвилювання та поспіх ні до чого доброго не призведуть. Тільки до катастрофи.

— Майже восьма вечора.

— Га? Я так довго був у цьому крилі?! — Пройшов майже день? Він не помітив..

— Хіба цей відділ не ваш найулюбленіший? — перепитала Христя.

— Насправді так! Але… Добре. Думаю час нам розійтися по своїх справах.

— Талана в майбутній операції Лорде.

— Дякую.

На тому ці двоє і розійшлися.

****

Віракоча сидів за маленьким залізним письмовим столом. На цьому столі лежали звіти про стан техніки, кількість необхідних ліків, та результати їхніх аналізів.

Через подвійні двері за ним чулася легка метушня.

Сам він вже був одягнений у білий хірургічний халат і маскою на обличчі. Перед ним посеред кабінету стояли приготовлені дві койки із білими простирадлами. Поряд із ними маленькі столики із хірургічними інструментами на них, з кульками на ніжках для вільного пересування.

На стільцях тут і там сиділи асистенти. Досвідчені лікарі та хірурги їхньої родини. Старши спокійно переговорювались один з одним, іноді підходили до його столу подивитися інформацію, що їм треба було пригадати. Молоді сиділи купно дуже нервуючи і перебуваючи у захваті перед майбутнім досвідом.

У кабінеті було достатньо тихо щоб чути цокання годинника. До того моменту як один із медбратів відкрив двері та просунув голову між ними не заходячи.

— Вони готові.

— Добре. — відповів Віракоча складаючи всі документи на край столу. — Тоді починаємо. Приведіть їх.

Медбрат щез. Хірурги спокійно заметушилися. Молоді від нервів ледве не підстрибували.

Двері розкрилися та група охоронців привела Белла та Рю у тонких медичних халатах.

Їхні постаті стояли нерухомо. Очі моторошно кліпали через рівні відрізки часу. Груди здіймалися у такому ж постійному ритмі. Зіниці були дуже маленькими. Помітні тільки через яскравіший ніж зазвичай червоний та блакитні кольори райдужки.

— Белл. Рю. — вони злегка підняли голови на визнання початку наказу — Пройдіть до ліжок. Ляжте обличчями вниз і вдягніть маски.

Розміряно по салдафонські вони вдвох йшли це виконувати.

— Ну що ж — пробурмотів собі Віракоча — Починаємо…

****

— Гей, Джерсі.

Час вечері, а це значить що у кабінеті було всього дві особи. Шатен людина Арлі, що сидів над розрахунками біля дошки та власного столу. І власне Джерсі, що знаходився через купу інших столів від нього та змішував різні хімікати для нової сфери на ошийник. Час від часу дивився у мікроскоп (один із найкращих винаходів винахідного відділу) 

— Так? — тихо відізвався він.

— Я устав.

— Від кого я це чую? Хіба 15 хвилин тому ти не казав що знайшов золоте рішення?

— Казав. Але зараз… — Арлі нищівно поклав голову на груди — Я застряг.

— І? Мені відправити тебе на обідню перерву? — не відриваючись від сумішей запитав кіт-людина. Взагалі-то їхні зміни вже повинні бути закінченими. Майже 10 вечора. Їм справді варто піти, повечеряти і лягти спати. 

— Ні. Я не хочу їст..

— Ігноруючи режим харчування ти нікому не допоможеш.

— І хто мені це каже? — повернув шпильку людина  — Тим паче що після всіх можна забрати трохи добавки того що інші не доїли!

Джері на це тільки важко зітхнув. Він не знав, що у цьому могло бути захоплюваного.

— Ти так і не відповів мені що тобі треба?

— Так… Ем… Можеш зі мною подискутувати?

Джері зітхнув ще раз.

— Добре. — сказав він, залишаючи суміш настоюватися, та відкидаючись на спинку крісла. — Нумо.

— Одна із головних проблем нашого проекту є те що ми все ще не можемо створити такий ошийник контролю, який би дозволив нашим піддослідним спілкуватися під час наказів.

— І цілком можливо що це найкраще, що з нами могло статися, — перебив його Джері. — Ми уявлення не маємо що саме вони почнуть говорити коли нам вдасться таке зробити. І ми не можемо сподіватися на вдачу. Тільки ці двоє будуть використовувати будь яку лазівку для втечі. А інші?

— Так. Так, — швидко погодився Арлі. — Але це також перекриває їхній потенціал! Через це вони не можуть використовувати свою магію. Хоча обидва їхніх закляття чудові.

— Воїни достатньо гарні воїни, щоб битися і без магії. — контраргументував кіт. — Тим паче що далеко не всі шукачі пригод її мають. 

— Я погоджуюсь. Але це серйозно перекриває їхній справжній потенціал та силу — далі він почав збуджено виголошувати. — Уяви якби вони могли з’єднати свою магію із демонічними здібностями? Особливо Белл. Його магія дуже до цього пасує. 

— Можливо… — криво погодився Джері. 

Він почав пригадувати той момент коли Христя била цих двох за кожне сказане ними слово, щоб відбити бажання говорити у принципі. Це був кривий спосіб вирішення проблеми того, як вони завмирали посеред бою, бо у цей момент практики на Арені промовляли закляття. А ошийник ці закляття не дозволяв промовляти. Після цього власне ці двоє і розробили свою при складну систему вербальної взаємодії що розвивалася з часом.

Це була милиця важливістю у спинний мозок, що вирішила їхню бойову проблему, але одночасно з цим ускладнила спілкування з ними до просто неймовірних висот. Так, те що вони своїми розмовами не заважали під час процедур це чудово. Але отримати від них нормальну розлогу відповідь не на папірці письмово стало абсолютно неможливо. І вся ця ситуація була ще одним великим яблуком розбору між ним та командором.

— Але навіть якщо так, — продовжив Джері, — в нас немає жодного способу провести первинні тести з ним. Немає можливості зрозуміти чи дозволить “завітний склад” їм говорити чи ні? Чи це будуть тільки заклинання, чи можливо все що завгодно? Як я вже казав раніше — ця пара піде на всі хитрощі для втечі. Дай тільки цю можливість.

Арлі затих. Із напів сидячого положення на самому краю свого стільця він змінив на тропічну ляльку що неочікувано вирішила повністю розвалитися на своєму предметі меблів. Це була невеличка проблема.

— Може справді варто звернути увагу на монстрів що розмовляють?

— Монстри що розмовляють? — Не довірливо запитав Джері.

— Так.

— Годі. Що за дурниця? Звідки ти це взагалі чув? — Кіт-людина відкинувся від свого місця, де він бачив Арлі тільки краєм свого зору, до положення де його голова визирала серед усіх дощок, щоб гарно спостерігати за людиною.

— Від одного дворянина. Він хвалився на ярмарку, серед певних людей, що собі такого монстра купив. Ну… Ти можеш здогадатися для чого. Я поряд у карти грав, тож почув, — Обличчя Джері скривилося в огиді від мети покупки, але одразу перейшло у зацікавленість від самого товару.

— Це було під час відпустки? — Арлі кивнув підтверджуючи.

— Я йому звісно не повірив. Але. Зараз мені це схоже що чутки які варто перевіряти.

— Боюся запитати скільки вони коштують.

— Ага. Я уявлення не маю, але мабуть цілий статок.

Джері задовільнивши цікавість розлігся на кріслі.

— Якщо такі монстри справді існують… Це з одного боку полегшить нам існування.

— А з іншого?

— Як вони взагалі існують?

— Не знаю.

Джері деякий час помовчав кидаючи цю ідею у своїй голові туди сюди… А потім повернувся до більш земних проблем.

— Командору це не сподобається…

— Що саме?

— Це завдання, — Джері схопив вже готовий розчин і залив у форму. Все надійно закрив, та поставив у холодильник. Встав, та пішов на вихід.

— Ти куди? — запитав Арчі кружляючи головою, щоб встигнути за граціозною тінню колеги.

— Їсти. І знайти цю жінку. Чим раніше ми почнемо тим швидше все повернеться до більш нормального русла коли вона заспокоїться.

— Хіба вона не повинна була сьогодні йти за ресурсами?

Джері зупинився і подумав.

— Тоді скажу Лорду. Це у будь якому разі завдання для розвідки в першу чергу. 

— Ти вважаєш що ми можемо перевірити на них дію ошийників? — Арлі скочив зі свого місця і побіг то виходу за котом. Він вже остаточно забув про розрахунки які робив до того.

— Так.

— Думаєш вони будуть казати правду?

Джері зупинився у ступорі.

— Ти про що зараз взагалі?

— Ну… про те що вони будуть основним джерелом тестів для ошийників контролю з розмовною здатністю?

Його співрозмовник зітхнув. Ось вона, причина по якій він керівник.

— Дурню… Легше запитати добровольців зі селища. Хтось із них точно буде радий відлинути від роботи у теплиці.

— А, — це мало дуже багато сенсу. Арлі мав пристойність присоромитися будуванням занадто важкого плану — А-а-а… Чому тоді ти…

Його перебив гидливий голос насолоди напарника:

— Тому що це занадто цікаво.

****

Вузька гірська тропа звивалася між великими сірими скелями. За нею самою тяглася група з дюжину охоронців.

У цій вилазці вони більше виконували роль прихильників — людей що носять сумки за шукачами пригод ніж супроводу. Їхня задача — тягти грузи та тягти запаси та від розбійників до комплексу. Революційний одяг маскував їх від випадкового погляду. Якимось чином вчені зробили так щоб тканина кось хитро-мудро змінювала колір мімікруючи під оточення. 

Небо потопало у червоному світлі призахідного сонця. Цвіркуни відбивали вуха своїми голосними співами. Стук стеблів трави, що виживали у цих умовах, шурхотливо билися об їхній одяг, пил здіймалася у повітря від чобіт та землі, котра давно не бачила дощу супроводжували їх у цій мандрівці.

Стежинка піднімалася різко вгору, потім трохи спускалася, завертала за велике каміння, і знову йшла у гору. Над головами здійнялася арка скель, що частково за собою ховала небосхил. У кінці цього шляху, у вході на плато, висіли прапори. Тканина м’яко хлопала від вітру.

У цього селища не було назви. Його не було на жодній мапі. Воно мало маленьку історію. Проте воно мало велику роль у їхніх планах. І, відповідно до цих планів, тут було невідповідно мирно.

Пройшовши повз пусте плато, вони направилися до печери де людина могла спокійно стояти у свій ріст.

Ліворуч та праворуч від них у гірській породі тягнулися ряди отворів закритих тканиною, що слугували дверима. Із-за них майоріло світло від маленьких печей у яких готувалися, чи просто стояли, залишки вечері. Десь батьки читали дітям казки, а десь молоді тихо бавилися один з одним.

Сонце майже сіло. Червоні кольори змінювалися темно синім. Всі устали та хотіли спати. А треновані охоронці йшли геть тихо.

На них ніхто не звернув уваги.

Так вони у дійшли до дверей найвіддаленіших від усіх, проте які нічим не відрізнялися від решти. Єдине попередження що отримав власник — тихе навмисне клацання мечем від неї.

— Доброго вечора, — привітався слизький на вид чоловік із таким же голосом. — Ваші кімнати для сну вже готові. Склади для зберігання також вильні.

Христя не мала настрою на спілкування. Він їй не подобався, просто на рівні інтуїції. Але це її обов’язок. 

Кивком голови вона відізвала охоронців до їхніх кімнат. Вони залишилися вдвох.

— Як трави? — сухо запитала вона. Маска на обличчі злегка спотворювала голос роблячи його грубішим.

— О все нормально! — весело запевнив він її. — Дощів не було давно, як від таяння снігу, але у гроті за цей час накопичилося багато води. На весну нам повністю вистачить. 

— А самі трави? — роздратовано перепитала вона.

— Найзеленіші. Ця погода просто благодать!

Як же вона його не любила. І його постійно слизьки відповіді були першими у її списку.

— Добре. Добраніч.

— На добраніч пані командор. — солодко-гидким голосом проспівав чоловік.

Христі захотілося звільнити шлунок.

Як же вона ледве могла його терпіти… 

****

Щоб не перетинатися зайвий раз із тим виправданням особи Христя встала до світанку і пішла самостійно перевіряти теплиці із необхідними їм лікувальними травами. На свою малопрофесійну думку, бо батькам у полі або городини вона за своє дитинство допомагала мало, швидше слідкувала за молодшими у хаті. Зелені погода справді подобалася. Вона була, як не дивно, зелена та весела.

Охоронці через годину попрокидались. Легко поснідали і не втрачаючи часу пішли до табору розбійників. Вниз з низьких гір до густого старого змішаного лісу на півдні.

****

Тут було вкрай легко заблукати, якщо не знати куди саме йти. Купа якихось ліан, лишайників, моху, випадкових стовбурів дерев, величезних кущів та плюща - усе це заважало нормальному сприйняттю загального напрямку.

Але і Христя і охоронці дуже часто ходили цим шляхом щоб просто запам'ятати загальний вигляд місцевості. І відсутність будь-яких позначок на деревах вселяло почуття безпеці.

Як сонце наближалося до зеніту, так їхня група дійшла табору розбійників. Перше що долинуло до Христі - надто голосний сміх. Потім пішли випадкову балачки. А там вже легкий вітерець приніс застоявшися запах алкоголю.

У них якесь свято? Гулька по вдалій роботі? Трясця, оце вони вчасно прийшли.

Охоронці на підступах навіть не кидали на них погляду. О прибутті було домовлено заздалегідь.

Серед товстих стовбурів могутніх дерев на розрізаній корінням землі у хаотичному порядку стояли випадкові шатри, ящики та ліхтарі. Десь компанії були великими, десь тільки три людини. Карти, кості, пляшки, невідомі закуски оточували огидні товсті, тонкі, жовті, із кривими зубами мужлани. Хтось більш гарний, хтось абсолютно жахливі. Жодного якого б Христя терпіла поряд із собою.

Отже, завдячуючи масці, командор швидким кроком пробиралася крізь поступово збільшуйся строкатий гурт, гору ящиків, та боги зна як пригнані візки із здобиччю, до головного шалаша лідера.

І як для "головної споруди" це було чисто, по-спартанськи просто та функціонально.

Столи — перевернуті типові дерев’яні ящики. Ці ж ящики слугували ослінчиками розставленими скрізь, але утворюючи нерівне коло по периметру столу (Дуже не рівне коло). Шматки брудної болотяного кольору тканин слугували… Візуальним барьером? Інших ідей в неї не було.

В центрі цього усього у голові імпровізованого столу сидів парубок. Років з 25 на вигляд. Христя ще пам’ятала як він всього шість років тому організував купу розрізнених розбійників в одну нормально діячу силу.

Зараз він легковажно сидів навпроти того місця де вона встала.

— За товаром, як зазвичай? — легковажно запитав він.

Христя звузила на нього очі.

— Так само.

Парубок грайливо покрутив захисні окуляри у руках дивлячись на неї із суцільною розвагою.

— Плата?

Вона не змінила свого положення.

— А що ти хочеш?

Його губи розтягнулися у хижій посмішці. 

— А що ти мені можеш запропонувати?

— Інформацію з Ораріо про групу мисливців за головами, що формується?

Христя промовила цю інформацію глузливим тоном, так ніби він запитав її яка зараз погода. Харциз незадоволено спохмурнів на цю новину.

— Невже?

— Поки що ні, — він полегшено зітхнув. — Але це виключно питання часу. Гільдія вже занепокоєна. Хто зна що буде останнім цвяхом в цю труну. Чи можливо ви вже його забили?

Вона відверто смакувала цією ситуацією. Вона попереджала. І це вина виключно цих розбійників. І парубок був достатньо розумним щоб не перекладати відповідальність на інших. І дуже розумним щоб розуміти яка сила є в Ораріо.

— Будь, яке замовлення, — незадоволено проказав він, — та необмежена кількість ресурсу. В обмін на захист якщо вони відправлять, когось високого рівня.

— Три будь яких замовлень.

Харциз скорчив незадовільну гримасу. (Хоч під окулярами цього не було добре видно, з роботи м’язів його обличчя вона могла зробити висновок що він звузив очі. У відповідь вона зробила те саме. По своїй власній дурості, або просто через стихійність життя розбійника — вони накликали на себе біду. Помилково не скористатися таким їхнім положенням.)

Він не може відмовити.

Але це не означало що йому не потрібно часу щоб змиритися із цим фактом.

Боротьба поглядами велася деякий час.

— Добре.

— Ми будемо за цим уважно спостерігати.

****

Дія опери по перевезенню запасів закінчилася за два дні. Завершивши логістику вона залишила решту на охоронців, взявши ящик повного пергаменту, сама пішла до бога. Відзвітувати, та дізнатися новини. Скерувавшись різними вченими у кінцевому підсумку вона знаходить його за купою паперів та якихось чорно-сірих картках розкладених віялом по столу у дуже дивний новозбудованою винахідним відділом кімнаті. Наявність апаратів що могла показати тобі твої органи за допомогою якихось променів її відверто лякала.

— Лорде?

Чоловік був понуреним, тіло - висячім, вигляд - тьмяним, очі - сумними. Голова підпиралася рукою. Погляд дивився то в нікуди, то на листи та картки.

— Ніколи такого не було, — тихо промовив він, — і от знову.

— Операція не вдалася?

— Ні — відрізав бог — як і в усі попередні спроби: їхні тіла тупо поглинають імплантований орган від іншого тіла. Сприймає це як їжу що просто опинилася не у тому місці.

— І навіть пересадка костяного мозку не допомогло, — констатувала факт Христя. — А якщо пересадити частину головного мозку?

— Ні. — зітхнув він. — Це поранить зв’язки між нейронами. Надто багато змінних і того що треба розрахувати. І технології цього світу ще далеко не на належному рівні.

Христя також понурилась. Роки роботи, експериментів, та роздумів. Повільні значні досягнення, крок за кроком. Але головна мрія по об’єднанню контролю крові та контролю кісток все ще недосяжна.

І це та річ у якій вона повний профан із чайником.

— Дурно повторювати одне і теж саме сподіваючись на інший результат, — почав бог. Голос із понурого став більш спокійним, просякнутим роздумами. Христя ловила кожне слово. — Так, у нашій галузі це твердження може бути дещо хибним. Бо наприклад допомагає зрозуміти чи правильна гіпотеза чи ні, коли як одна спроба проведення такого експерименту може не допомогти цього виявити. Збіги трапляються, а зламаний годинник дуже добре показує правильний час двічі на добу. 

Він повільно відкинувся на спинку стільця повністю розслабившись. Голова закинулася назад на споглядання стелі. Палець ліниво відбивав ритм об підлокітник у тиші підіграючи до цокання годинника.

— Треба придумати… Щось кардинально нове.

****

Гермес тихо прокричав.

В його домі, у маєтку Мандрівників, у особистому кабінеті на письмовому столі виросла гора документів. І не просто гора, а ГОРА! В основі було сім стопок по 30 сантиметрів кожна, з центральною що була 60 сантиметрів…

Він справді обожнював мандри, своїх дітей, та життя в Тенкаї в цілому.

Але їхній результат у вигляді паперового монстра на його столі він ненавидів.

Гермес важко відкинувся на стільці. Млявим поглядом подивився на 25 сантиметрову стопку, що вже розібрав сьогодні. 

На цю малютку був потрачений весь день.

Він, все.

Чи то прокричавши, чи то проскигливши, Гермес у відчаї подивився на колекцію дорожніх мап частину з яких зібрав, частину був створив сам з родиною. Великі і маленькі прямокутні жовті листи повішані на стінах ховали за собою справжні шпалери кімнати. В одному з кутків висіла колекція шляп. Нова, що Гермес придбав після інциденту, лежала на краю  захаращеного документами письмовому столі, єдиного чистого кутка спеціально для неї. Вона була дуже схожа на свою попередницю, хіба що зі шкіри більш темного коричневого кольору.

Біле гусяче перо гордо стирчало. Закликала піти у пригоди світом.

Вся кімната потопала в жовтогарячому світлі західного сонця.

Можливо йому варто пройтись маєтком? Можливо відпочивши таким способом йому стане легше і він зможе продовжити роботу?

Якби він тільки не засмутив Асфі… Тоді б він зміг скинути цю важку працю.

Гермес встав, розім’яв усі м’язи і пішов до дверей кабінету.

У коридорі не зустрілося нікого, хоч і гул від спільної роботи створював постійний фон. Усі просто були зайняті. Або у мандрах, теж зайняті.

Пройшовшись парою коридорів і спустившись сходами на, здебільшого, спільний спальний поверх, Гермес пройшовся до найбільш закинутого крила будівлі, де, власне і знаходилася його спальня кімната. Якою він майже не користувався. 

Кімната просторова. Із великою кількістю дрібних сувенірів з усього континенту. Старі мапи також прикрашали стіни у пустих місця. Книжна шафа переповнена примірниками та рукописами про звичаї та традиції різних племен. Серед них заховалися пару нотатників про справи Родини, або особисті справи, думки та теорії.

Гермес підійшов до єдиної великої звичайної шафи з одягом. Відкрив ту половину де висіли його костюми для офіційних подій, та куртки для холодних зим.

Здвинувши речі вбік, бог відкрив задні двері до таємного проходу. Повернув речі на місто ніби нічого не відбулося та закрив двері - задню стінку шафи.

Невеличкий кам’яний майданчик майже одразу закінчувався крутими сходами що вели вниз. Без будь якої підсвітки бог рухався по пам’яті рукою контролюючи відстань до стіни. Спустився вниз маршем повернув ліворуч все ще слідуючи стіні. Спустився маршем. повернув праворуч. Майже одразу знову повернув праворуч весь час акуратно спускаючись вниз. В кінцевому підсумку він нарешті досяг рівня підвалу де був прохід далі і одні єдині двері з під якої мерехтіло світло під-свічника.

Із ввічливості постукавши Гермес зайшов одразу не очікуючи відповіді.

Загалом цей прохід існував для втечі у стару каналізаційну систему Ораріо, із якої вже був прохід у нову з якої легко було потрапити на вулицю. Трохи ризиковано у випадку якби хтось проник до спальні з каналізації, але ця затія сама по собі була ризикованою особливо якщо ворог мав гарно розвинене почуття простору та розуміння плану будівлі. Невідповідність зовнішніх стін могла легко вказати на те де сховані таємні сходи.

Тож це просто було на випадок втечі. А за дверми була комора із тривожними валізками, якщо не було часу збирати речі із кімнати.

— Привіт Старий. 

Кімната може і не була дуже маленькою, але кількість меблів, коробок та просто якихось на перший погляд випадкових предметів створювало про неї саме таке враження. У глибині всіх цих речей, якнайдалі від дверей ховався Зевс.

Маленьке і незручне ліжко притискалося до стіни. Табурет на якому сидів Зевс притискався до дошок меблі для сну. Маленький стіл впивався в ребра бога, настільки було тісно у тому закутку. 

Але повелитель грому на це абсолютно не зважав. Під тихим світом лампи залізними пір’ями чорною тушшю він обережно виводив темні символи на листах паперу. По краях виводився узор, центр займав текст про героїчні подвиги минулого. Так як це бачив бог, що усе своє існування цим цікавився. Деінде були маленькі малюнки. Сцени битв або кохання.

На краю стола була маленька машина приблуда що допомагала у сшиванні листів в одну книгу. Одна, вже готова книжка лежала на приліжковій тумбі із гордим та свіжим малюнком Аргонавта, що боровся із Мінотавром.

— Тобі тут весело?

Зевс, довівши слово та речення до кінця, відклав перо та повернувся до Гермеса. І хоч він досі був чимось глибоко занепокоєним, в ньому знайшлося достатньо сил аби на пару митей м’яко із вдячністю посміхнутися Гермесу.

Так. Дякую.

Однак занепокоєння швидко повернулося до його рис обличчя. Очі знову стали дивитися кудись за сто кілометрів звідси. Важкі думи охопили розум.

— Ти так і не розповіси мені що тебе хвилює? Або хто з тобою це зробив? — м’яко і тихо пролунало запитання у пильній комірчині.

Він хотів знати. Не тільки тому що знати все, або якомога більше було його роботою та хобі. Але більше тому що його друг постраждав. Зевс досі не промовив жодного слова. Всі прохання які в нього були він писав на папірці. І все що він просив це захисту та можливості писати.

Що? Чому? Навіщо? Всі ці запитання залишалися без відповіді. Пропозиції смачної їжі або гарного одягу були проігноровані. І під смачною їжею Гермес мав на увазі щось найдорожче. Як… Устриці в далекосхідному соусі. Або ті рідкі фрукти з Тюльскері, дістати які справжнє пекло. Під одягом він мав на дорогий фрак які так сильно Зевс полюбляв раніше і в яких постійно ходив.

Але його друг попросив тільки тихого міста та можливості створювали книжки. І Гермес не був сліпим щоб не помітити як втомлений дух його друга відпочиває у цьому спокою. Хай навіть досі тривожиться довкола чогось.

і все що отримує - купу запитань.

Гермес розслабився… І також дав своєму духові трошки заспокоїтися. Суєта наземного світу це саме те заради чого багато хто з них спустився. Але в цьому хаосі справді легко забути про найголовніше.

Але цей спокій абсолютно не допомога із задушливим слоном у кімнаті. 

Він шукав його роками. І все що громовержець йому дає це більше запитань.

Гермес хотів цих відповідей.

Зевс давати їх не збирався.

Причина по якій таке могло статися: 

— Ти пообіцяв мовчати? Або тебе шантажували?

Зевс сумно зітхнув повертаючись до розмальовування листа.

"Або все відразу"

У такому випадку це був хтось могутній. Хтось хто мав важелі впливу. Але… Тоді чому він про них нічого не чув? Вони настільки добре ховалися? Їх було мало? Вони були занадто далеко від Ораріо?

Але нема різниці наскільки ваша група мала, мало контактує з будь-ким, або вбиває всіх свідків… Чутки ж все одно повинні виникнути. Так? 

Він щось пропускає?

І ще одне… Просити ховатися під носом у богинь Локі та Фреї які не будуть поблажливими до нього якщо, або коли, це розкриється. Цей хтось не має тут важелів впливу? Це все обмежується Зевсом?

Цьому комусь треба дати прізвисько… Морок? Чи Тінь?

Він піде із Тінь, бо зараз справді нічого не відомо.

Було цікаво сюди прийти.

— Дякую за компанію. Я зараз піду. Все ще є родині справи.

Гермес помахав капелюхом і пішов з кімнати.

Зевс, обережно щоб нічого не зіпсувати зі свіжо написаного та намальованого, помахав рукою у відповідь.

Через деякий час Гермес вийшов із таємних дверей повернувшись до своєї кімнати. Трохи покліпав аби звикнути до більш яскравого освітлення. Хоч воно і було яскравішим ніж пітьма сходів, все ще стала менше ніж бог пам’ятав коли заходив. Тож… Він там був пів години? 20 хвилин? 

Якраз трохи відпочив.

Вийшов зі спальні і збирався повертатися до кабінету. Як зовні на нього чекала Асфі. Стоячи як примара, бліда зі синіми тінями під очима, що повернувся за кривдником, абсолютно беземоційно і нерухомо .

— Асфі! — крикнув Гермес підстрибуючи на місці. Рука потягнулася до грудей. Він був наляканий до глибини свого єства. — Не лякай так. Ти знаєш що це жахливий скрімер!

— Що таке скрімер?

— Коли тебе навмисно лякають в момент коли ти цього найменше очікуєш!

— Добре. Вибачте. Це не входило в мої плани — Холодно та одноманітно промовила Асфі.

— Тим не менш — продовжив бог трохи заспокоївшись — Ти щось хотіла?

— Так. Дві речі. — зберігаючи інтонацію продовжила Асфі — По-перше, ви не закінчили свою паперову роботу.

Гермес розбито скарлючив обличчя. Це була абсолютно передбачувана реакція.

— Я закінчу Асфі. Обіцяю! Я просто устав і вирішив трохи прогулятися. Вже збирався повертатися до кабінету! Чесно!

— Це чудово. — зазначила вона. — Бо особисто я більше не хочу бачити башту паперів що сягає стелі. Буквально.

Гермесу стало погано від спогадів. То був важкий тиждень одразу по поверненню.

— А яка друга новина?

— На караван Себастьяна напали розбійники.

— Що? На Себастьяна? (Торговець рідкими тканинами?)

— Так. І ще від інших торгових караванів не раз чулися скарги про розбійників що крадуть камені монстрів. Всі відбувалися на Східній дорозі поблизу Густого лісу.

Гермес зайшов до своєї спальні та кинув погляд на найбільшу мапу. Східна дорога тягнулася від Ораріо до Далекого сходу звивисто вздовж берега і від одного великого міста до іншого. В одній ділянці, у двадцяті п'ятих днях від Ораріо, на північ від дороги ріс Густий ліс затиснутий між затокою та малою гірською системою, що відокремлювала населені ліси ельфів, далі на північ, від цього пустого, де не було відомо жодного племені.

Словом гарне місце для організованої, або стихійної злочинності.

— І що у цьому такого особливого?

— Те що караван мав захист шукачів пригод 3-го рівня. А деякі вози переводили камені монстрів.

Га? Тож це справа з організованою злочинністю.

— І як багато каменів було вкрадено?

— За попереднім підрахунком вистачить на портово-ремісне місто.

Гермес присвиснув. 

— Навіщо їм стільки?

Асфі скептично подивилась на Гермеса.

— Підеш розслідувати ці чутки?

— Ні

— Чому?!

— Бо ви досі не виконали свою паперову роботу, — роздратовано нагадала Асфі.— А ще я вже сказала цим займатися іншим членам родини.

Мандрівний бог по новому подивився на свого послідовника. Цілком ймовірно хвилювання за друга не дало йому швидко дійти до елементарного. Упс.

— Чи вони шукають сліди таємної організації?

Асфі питально нахилила голову.

— Чутки про якусь таємну групу. Або щось інше впливове та жорстоке до рук яких потрапив наш друг.

Командор кліпала деякий час поки усвідомлення повністю наздогнало її.

— Я передам.

— Чудово. — весело відповів Гермес рівно до того моменту, як згадав що зараз йому

час повертатися до паперового монстра. Святе робоче місце Аїда… 

Врятуйте його.

Трохи більше за авторську сторінку) Тим не менш, як вам?