Лабораторія

Не треба було мати видатні розумові здібності щоб зрозуміти що чоловік із червоним шарфом перед дошкою оголошень гільдії розлючений.

Він стояв у Пантеоні і, для когось дещо смішно, пихтів собі під ніс. Частина авантюристів з нього сміялася, частина ігнорувала, робітники Гільдії сперечалися між бажанням допомогти, і розумінням що можливо краще не чіпати.

Зрештою чоловік вилаявся і пішов з будівлі. Пару смішків почулися йому в спину.

До нього через чутки дійшла інформація про розбійників на Східній дорозі. А також чутки про те що Гільдія збирається віддати квест на цих розбійників. І що гільдія хоче віддати цей квест Родині Гермеса. 

— Блять!

На скільки б не було некультурно користуватися обсесивною лексикою, вона (обсесивна лексика) якраз й існувала для того щоб виражати дуже сильні емоції.

— Курва! Та щоб тебе…

Тому не соромлячись, чоловік дуже яскраво лаявся у той час поки формував у голові листа в ідеальному публіцистичному стилі.

****

Тим часом на півночі Ораріо, неподалік від воріт у, вже теплих, променях сонця купався цегляний замок складений переважно з башт. Переходи та галереї між ними досі були холодними. На деревах розпускалися пуп'янки.

З відчиненого вікна до кабінету доходив щебет птиць. Сонячні промені піднімали настрій. У повітрі відчувався свіжий запах весни.

— Гарет, Ріверія, — звернувся Фін до присутніх у кабінеті. — У нас є можливість приєднатися до квесту.

Єдине що здивувало цих двох це необхідність обговорення цього квесту.

— Щось особливе від Гільдії? — запитав Гарет.

— Майже, — пролунала відповідь. — Взагалі цей квест видали Родині Гермеса. Задача полягає у знищенні розбійників, що останнім часом тероризують торговців Східної дороги. 

— Тих що Акі та Раулю згадувала Роуз? — зрозуміла Ріверія.

— Так. 

— І Родина Гермеса попросила про допомоги у виконанні цього квесту?

— Так. Ваші думки?

На якийсь час кімната залишилась потопати виключно у звуках пташиного співу.

— Чи є сенс взагалі братися за цей квест? Хіба Родина Гермес неспроможна самостійно його виконати?

Фін промичав.

— Їм би це було складно. Попередня розвідка з’ясувала що ці розбійники можуть легко здолати шукачів пригод 3 рівня. Це той випадок, що був підтвердженим. Тож неприємні новини полягають у цьому, можливій величезній силі, або зброї цих розбійників.

— Звідки саме відомо що розбійники можуть здолати 3 рівень? Це дуже конкретні знання, — запитав Гарет.

— Шукачі пригод яких один із купців найняв у охорону були саме такого рівня. Їхні родини з-за меж міста.

— Як вони грабують? — доєдналася Ріверія. 

— Угоняють вози, хапають ящики. 

— Чи це така велика проблема? — продовжив Гарет.

— Деякі із караванів що вони грабували були від Гільдії, — сказав Фін і почав копирсатися у ящику столу. — Я направив запит. У них грабують експорт чарівних каменів, — пару паперів були вилучені. — Саме на Східній дорозі.

— Де саме на Східній дорозі? — запитала Ріверія.

— Хвилинку… — Фін подивився на папери, що витяг. — Поблизу Густого лісу. Що за стандартна назва? — Останню частину він пробурмотів під ніс.

— Густий ліс? На північ від Рімерської затоки? — уточнила вона.

— Так. З ним щось не так?

— Нічого особливого. Просто є ельфійська казка про плем’я Рімер яке не поважно ставилася до свого священного дерева, через що воно загинуло.

Гарет та Фін виглядали здивованими.

— Збіг?

— Можливо. А можливо й ні. Ця казка з часів до епохи богів. Навряд чи вона щось більше ніж попередження на кшталт: “про довкілля треба дбати”.

— Чи відомо хто буде йти на виконання квесту від Родини Гермеса? — запитав Гарет.

— Лулуне.

— Лулуне? Не Асфі?

Фін слабко усміхнувся.

— Асфі сказала що їй конче потрібно доглядати за Гермесом. Щось про величезну паперову роботу, яка чарівним чином не зменшується. І, — Фін здригнувся, — вимушен визнати: я давно не бачив таких великих синців під очима.

Ріверія та Гарет співчутливо промовчали.

— Гм. То що скажете? Візьмемо участь?

— А сам як хочеш Фін? — запитав Гарет.

— Я б узяв. Воно не виглядає дуже важким. І як на мене є приємною зміною темпу.

— Це виглядає цікаво, — сказав гном.

— Я не проти, — погодилась Ріверія

— Наша молодь рідко коли може піти із міста. Дати їм щоб походили?

— І нас насправді навряд випустять, — Фін сумно усміхнувся. — Але, як думаєте про те щоб дати це завдання… 

****

Очі Лефії пекло від читання різних фоліантів. Запах старих книжок пік горлянку. На скроні давив тиск. 

Та якби вона на це зважала. Єдина думка яка трималася у світлій голові: «Запам’ятати все це», - а все на що віддавалися розумові ресурси – обробка та розуміння прочитаного тексту. Юний мозок потрапив у «потік» у якому все що існувало: книга та знання.

Зосередження найвищого рівня достойне захоплення.

Глибокий вдох… Глибокий видох…

Спокій… Зберігай спокій… В емоціях та думках…

Ріверія заходить до кімнати. Оглядає її. Бачить ученицю за столом.

— Лефія, — тихо кличе її.

Дівчина голосно зойкнула. Підстрибнула на місці. Під час стрибка стілець нахилився і ельфійка впала за ним на спину.

Ріверія Льойс Альф тільки терпляче зітхнула на таку реакцію.

— Панна Ріверія? — тихо пролепетала дівчина коли перша хвиля шоку зайшла з її тіла.

— Фін хоче бачити тебе у кабінеті.

****

— За що?

Молода ельфійка тихо оплакувала свою долю.

У квесті за містом не було нічого поганого. Допомагати Родині Гермеса було приємно. Але компанія…

Рауль намагався триматися, але було видно, що йому страшно. Анакіті стояла поряд із незворушним обличчям. Бет підпирав найближчу стінку пирхаючи.

Присутність грубого перевертня і необхідність тримати його під контролем аби, не дай бог, не зганьбити ім’я Родини Локі.

Ця поїздка обіцяє бути важкою.

— Чому таким тужливим голосом?

Лулуне, чорноволоса кучерява людино-собака, перша розрада та полегшення у цьому тумані безнадії, підійшла до неї і запитала поки інші члени родини організовували їхній віз перед Східними воротами.

— Не бери до голови. Та якщо чесно я здивована що Гільдія дала дозвіл всім нам ось так вийти.

— Це у першу чергу потрібно їм. Тож звісно вони організували це. Особисто мене радує наскільки швидко це відбулося, — шкірою Лулуне пройшлися дрижаки. — Отримувати дозволи то такі бюрократичні пригоди. Я просто щаслива що наша родина оформляється по спрощеної процедурі

— Я рада за вас, — абсолютно без заздрості привітала Лефія (ні).

— Карета відправляється! — крикнув у все горло візничий.

Вже? Це було швидко.

Бет мовчки перший пройшов до фургона, за ним сів Рауль, що до того допомагав із пакуванням багажу. Акі граціозно застрибнула слідом (друга причина Лефії не так сильно засмучуватися). Лулуне застрибнула до середини і пройшлася до стінки із візничим сівши навпроти перевертня. Лефія скористалася протягнутою рукою Рауля та залізла за його допомоги.

Візничий дав команду коням і вони рушили до воріт.

— Мені у загальному зрозуміла наша ціль, але яка конкретна задача стоїть перед нами? — Запитав Рауль. Третя причина Лефії не так сильно журитися.

— Дослідити. Якщо розбійників мало розбити. Якщо багато – зібрати якомога більше інформації, — відповіла Лулуне.

— І ми робимо це…? — запитала Акі

— У селі Мелоне. Звідти як мінімум починаємо. Це у трьох тижнях дороги від Ораріо, тож давайте насолодимося компанією разом!

Бет пирхнув. В іншому нічого не сказав.

Охоронці воріт відпустили їх відносно легко. Тільки пару хвилин покрутили дозвіл у руках щоб упевнитися що не підробка.

Віз пройшов ворота. Чоловік із червоним шарфом із натовпу проводжав їх поглядом.

Лефія спіймала себе на розумінні що вперше за довгий час, як закінчила освітній округ, покидає стіни Ораріо. Відчуття проїзду воріт було якимось особливим. Їй це сподобалось.

— Тож, — почала Лулуне. — Зіграємо у знайомство?

Ніхто з них не знав як грати. Лулуне пояснила правила. Бет робив вигляд (або справді?) спав.

Три тижні…

Це обіцяє бути довгою подорожжю.

****

Через пару годин із міста вилетіла лісова голубка у той бік де відправилися Родини Гермеса та Локі.

****

— Арх! Я так заздрю Лефії! 

Тіона голосно говорила сидячи на дивані однієї зі спільних кімнат для відпочинку, (на кшталт такої де сиділи Рауль та Акі). Книга про Епіметея лежала поруч.

— Квест за містом. З одного боку непогано, а з іншого, нас би не випустили,  — сухо помітила Тіоне роздивляючись шахівницю на столі поряд з вікном. На колінах лежав підручник з гри у шахи.

— Все одно! Було б так круто поїхати разом! 

— Ми вже були у тій затоці коли мандрували до Ораріо. Що там може бути крутого?

— Все!

Близнюки продовжили свою маленьку суперечку. Аїз доїла улюблені картопляні закуски з кіоску швидкого приготування і тепер спостерігала за поєдинком. У якийсь момент вона замислилась.

— Ті розбійники сильні?

— Га? — хором перепитали близнюки.

— Ті розбійники, — повторила Айз, — вони ж сильні?

Сестри подивилися одна на одну.

— Ну… — почала Тіона

— Досягти третього рівня за містом вважається подвигом.

— Проте не те щоб це було неможливим.

— Зрештою ми це зробили.

— Але ми боролися із водними монстрами.

— Здебільшого.

— І я чула як храмами, або у густих лісах можна знайти монстрів і сильніших за варіації першого рівня.

— Тож… І так, і ні? — хором закінчили близнюки.

Айз подивилася у простір активно думаючи.

— Зрозуміло.

****

Ніч повільно вступала у свої права. Сотні і сотні вогнів великого міста Ораріо запалювались утворюючи нерівний золотистий блискучий килим. Вавілон темним стовпом піднімався у саму гору.

З висоти його останнього поверху цей килим демонстрував свій масштаб в іншому. У бокалі похитувалось червоне вино. Яскраві і особливі фіалкові очі виглядали кожну душу що гуляла цим великим містом.

— Оторо, — покликав найсолодший і наймелодійніший голос який ви знайдете в усьому всесвіті. Велика двометрова тінь величезного воїна із маленькими кабанячими вушками відкликнулась.

— Чогось бажаєте, моя леді?

— Діти Гермеса, останнім часом дуже активні.

— Так моя леді?

— Досліди чого раптом це.

— Буде зроблено.

Великий воїн пішов з кімнати тихіше за саму мишу. Володарка спекотного голосу продовжила свої пошуки. 

Пошуки одного, того самого, серед мільйонів протягом мільярдів років.

****

— То-о-о-ож, — протягнув Гермес у своєму кабінеті. — Пусто?

— Пусто, — підтвердила Асфі, що виглядала тільки трохи краще від моменту як попросила Фіна про допомогу у квесті. 

Гермес відкинувся на спинку стільця. Світло, ще надто мало для ранку, але достатньо щоб не врізатися мізинцем у меблі, заливало кімнату крізь вікно та фіранки. Стіл, все ще завалений паперами п’ятьма стобками по 25 сантиметрів кожна, виглядав вже значно чистішим і дозволяв бачити протилежну стіну. Це радувало, але новини у вигляді відсутності пліток засмучувало.

— Тобто, — вголос розмірковував бог, — або немає ніякої організації крім розбійників…

— Або вони дуже гарно ховаються.

Бог подивився на свого послідовника.

— Що думаєш, Асфі?

Дівчина подивилася у стелю.

— Наш гість має неабиякі здібності у скритності. Мені не вдалося знайти з нашої мережі будь-що, що вказувало б на його шлях. Враження що одного дня він просто з’явився у Мілені. Якщо припустити що організація існує і їм вдалося захопити його у першу чергу, то… — Асфі заплющила очі. Обличчя з хмурилось. — Я надто сонна щоб думати зараз логічно і, здається, я мелю повну ахінею.

— Асфі!

— Я вважаю що варто дати йому самому все розповісти. А мені дати відпустку.

— Асфі! — Гермес цілком міг плакати у той момент.

Він сів рівно.

— Я дійсно не знаю що інше б спонукало його до такого стану. Він доглядає свою зовнішність, щоб мати правильну репутацію серед жінок! А зараз його тіло на межі анорексії. Це на нього не схоже. І мене це тривожить.

Гермес ліг на стіл обережно щоб не зіштовхнути папери.

— А що там із Лулуне та тими розбійниками?

— Вони пройшли тільки половину шляху. Зо дней десять будуть там.

— Добре. Хоча б дізнаємось про не найкращих світу цього і як вони стали такими сильними.

****

Молодий парубок років двадцяти п’яти сидів за імпровізованим столом. Смолоскипи тьмяно освітлювали межі тенту. У одній руці безцільно крутилися захисні окуляри.

В іншій руці пом’ятий лист, трохи замазаний голубиним послідом. Очі знову пробігали текстом.

— Капітане!

Парубок подивився на одного зі старших розбійників. Низенький, повненький, темненький… Після смерті дружини не знав що із собою робити.

— Ми готові відправитися і море.

З поляни чулися веселі розмови, реготання. Занадто самовпевнено, як на його смак, та до цього моменту жодного разу не було ускладнень. Вони це робили і не один раз.

— Добре.

Чоловік пішов. Парубок встав і сам підготував деякі особисті речі.

Протягом тижня вони візьмуть абордажем корабель. Потім востаннє пограбують село на під'їзді.

Родина Гермеса та Локі? Він не самогубець. Поведе своїх через ліс на північний захід до іншої торгової дороги. Можливо збільшення площі і зменшення кількості допоможе скинути хвіст? І Лабораторія досі буде мати свої магічні камені.

Можливо навіть зменшать потребу у каменях настільки, що будуть імпортувати особистим складом з самого Ораріо. І їхні послуги їм більше не будуть потрібні.

Так, це здається життєздатним планом.

****

Відчуття Лефії не помилилися. Їй хотілося кричати. Кричати і плакати.

Із Лулуне і Акі було весело. Вони швидко зібралися у дівочу гуртку. Ночувати разом було непогано.

Лулуне хоча здебільшого мала свої власні справи у містах та селах що вони проходили була гарним компаньйоном. 

З Акі вони і так ходила у експедиції на глибокі рівні, тож подорожувати разом не було проблемою. Навпаки, здається вона краще почала розуміти дівчину-кішку.

Кожної ночі вони зібралися грати у різні ігри для кращого знайомства одна з одною. Часто розмова заходила на територію пліток, або обговорення напів філософських речей, на кшталт: які солодощі є найкращими, або що повинно бути у хлопці мрії.

Правда з часом теми почали рідшати, банально тому що вони їх вже обговорили… Та все одно було добре.

Рауль же, здебільшого був добре. Допомагав їм із речами, і Лулуне у організаційних запитаннях у корчмах. Здебільшого мовчав іноді розмовляв разом із ними у візку під час дороги.

А Бет. Бет був добре. Мовчав, спав, пив. Допоки з ним не заговорював хтось із мужиків. Бет відповідав, як завжди, грубо.

Дві-три сварки обов’язково траплялися ледве не у кожній корчмі. Деякі дрібні та тихо було лише в п’яти з дев’ятнадцяти у яких вони зупинялися.

І не просить її пригадувати у якому стані були деяких з них!

Таракани розміром із долоню, жуки, оси, павуки, сліди та запахи від зайняття ЦЕЙВО! А пліснява! Жах!

Відпустіть її додому!

— Ем…

Невпевнено мугикнув Рауль після того як вони зняли свої сумки з воза і водій повів коней до відгородженого пасовища поряд з корчмою.

Лулуне хотіла вже почати командувати не почувши Рауля, та Акі, дипломатично, наступила їй на ногу. Рауль це помітив. 

Сльоза яку ви бачите на його обличчі вам мариться.

— Ідемо заселитися у Корчму.

Лефія зблідла.

— Я і Бет занесемо речі, Акі організуєш жіночу кімнату? Лулуне, чи не перевірите ви своїх інформаторів тут? Потім Бет і Акі йдете розпитувати жителів села. Я і Лефія підемо розпитувати вже. Всім добре з планом?

Гурт закивав головами і всі розбрелися.

****

Вперше з часів зупинки тут Лефія роздивилася куди саме вони приїхали (даруйте, але надихатися свіжим повітрям і дати м’язам звикнути знову ходити стояло на першому плані).

Хатки зі зрубу і дерев’яними черепичними дахами мали добротні огорожі із трьома виходами входами з них рахуючи з головним. На самій огорожній території ще стояли, Лефія підозрювала, господарських споруди. Добротні великий хати мали воза і коней. Менше стояли тачки. Майже всі мали квітники від дороги.

За межі села простягалися гектари полів. У не великого горба виднівся сад.

Загалом, чудове село.

Тепер лише залишилося перепитати всіх, або більшість жителів.

****

Жарти про великі жіночі сумки із безліччю дрібничок сумнівної корисності будуть зайвими бо всі три дівчини знають ціну важкому багажу і мають досвід далеких та довгих мандрівок. 

І ні, п’ять окремих баночок із різними засобами гігієни мають високий коефіцієнт корисності.

Тож без проблем поселившись до кімнат Акі та Бет спустились до господаря.

— Щось дивне, га?

Чоловік, високий і широкий з маленькою дитиною протирав стакана за барною стійкою.

— Це достатньо широкий термін. Що саме вас цікавить?

— Розбійники в околицях, — відповіла Акі.

Бет розглядав дерев’яні балки на стелі мовчачи та ігноруючи розмову. Власне його про це попросили і він був не проти. Так і склалося що переговори ведуть всі крім Бете.

— Ну, вони дійсно є. Ще пару років тому… сім або шість? То були якісь маленькі грабунки. Я б навіть назвав їх просто шкідниками. Малолеткі. Та пізніше вони від когось отримали благословення. І після пари років спокою повернулися із професійним грабунком. Саме село вони не дуже чіпають. І навіть торговців обкрадали раз на три-чотири-п’ять місяців. А крали не багато. Неприємно, але прожити легко.

— Але останнім часом? — запитала Акі.

— Так. Десь за останні півроку. Може місяців дев’ять. Нас вони досі не чіпають, а от торговцям я не заздрю. Голова так вже почав думати як забезпечити село іншим способом ніж притулок мандрівникам та караванам. 

— Є ідеї чому таке сталося?

— Може самих розбійників побільшало? Як мінімум в мене таке враження.

— Якісь ідеї де їх шукати?

— Ліс, — просто відповів чоловік. — Можливо за горами-горбами. Там на згірку була якась битва, мабуть?

— Битва?

— Я прокинувся від звуку грому. Пішов знімати постіль, бо вона сушилася, а хмар ввечері не було взагалі. Вийшов на вулицю, а там чисте небо, яскравий місяць, і не великий стовп диму на згірку гори. Зранку вже побачив, що не вистачає пари сухих сосен. 

— Підкажете який саме згірок це був?

— Легко.

Чоловік поставив посуд.

З його двору відкривався гарний краєвид. Описавши де за його уявленням був той стовп і повз чого треба пройти щоб туди дістатися (гарний шмат гори складали кущі ожини яку селяни там доглядають як можуть) Акі та Бет подякували і, попередивши Рауля, пішли у ліс. 

****

Двоє чоловіків сиділи на огорожі.

— Отже, — запитав Рауль, — ви були свідками роботи розбійників?

Хлой та Майкл невесело настовбурчились.

— Щось на кшталт того, — відповів Хлой. — Ми взагалі не авантюристи, нас просто найняли, як ще одних візничих.

— Товар та вози наша турбота, — продовжив Майкл. — На якомусь пригорку погнуло ось. То я її і лагодив до пізньої години. Ну і… Тоді вони налетіли.

— Просто налетіли? — запитав Рауль.

— Із полів. Повилазили, як монстри з глибин, наймані авантюристи і не справились із кількістю.

— До слова я думаю що вони, авантюристи, вам більше розповісти зможуть, — сказав Хлой.

— Із радістю би їх розпитав, — відповів Рауль. — Та вони досі непритомні і в сусідньому селі. У найближчих Гільдіях не було вільних цілителів.

Хлопець зітхнув.

— Більше нічого не можете сказати, пригадати? Окрім того що мені вже розповіли?

— Їх було більше десятка? — запитав Майкл

— Та ні, більше, — виправив Хлой.

— Це ті кого ми бачили. Ну і там були різні раси: і звіролюди і просто люди… А так більше нічого особливо.

— Але знову ж таки, це ті кого ми бачили.

— Добре. У будь-якому разі дякую за допомогу, — подякував Рауль і пішов далі по селищу.

****

— Привіт.

Замість теплих обіймів, або привітливих усмішок: емблема Родини Гермеса і легкий задоволений вищир.

— Ага. Де ховається скарб? 

Людина-собака, як і вона, молодий світловолосий парубок невдоволений, як голодний монстр.

Лулуне пирхнула.

— Де ворон кісток не заносить.

— Чудово.

У маленькій старий хатинці на околиці села було брудно. Пахло пліснявою. Село у вікні виглядало неймовірно далеким. Чувся шум лісу.

— То що цікавить?

— Оновлення з моменту попередньої розвідки.

— Уявлення не маю про що ти.

Хлопець, здається, поскаржився під ніс. Лулуне кинула мішечок із монетами йому на коліна. Хлопець пожвавішав.

— Я не давав жодних попередніх розвідок. Але добре. Що саме цікавить про навколишнє?

Хм. Схоже цей хлопець любить самотність.

— Розбійники. Місцеві, що не дають життя торговцям на цій дорозі.

— Їхня база десь у лісі. Я навіть припускаю що за горами. Не сидять на одному місці, постійно пересуваються самі і пересувають свої точки дії. Східна дорога така не єдина, шлях на північ вздовж гір теж потрепає від них. І тамтешні села. Не заходять, хіба що, на територію ельфійських лісів. Зараз пішли у море.

— Що?

Пішли у море?

— Поряд із скелями, великі з темного каменя на південний-захід звідти, десь там є човни на яких ті плавають грабувати кораблі.

— Вау. То вони не тільки розбійники, а ще і пірати.

— Так. Різностороннє розвинені, — пожартував хлопець.

— А які кораблі грабують?

— Не знаю. Не вдалося дізнатися. Але такі морськи походи займають час. Я сумніваюся що вони будуть активними тут найближчим часом. Можливо переїдуть кудись далі. Вони так роблять.

— Дідько, — не щиро засмутилася Лулуне. 

Справді, хто хоче битися? Не вона.

— Ну це було багато.

— І майже все, що я знаю.

— Майже? То потішиш, як вони такі сильні?

Хлопець якось втратив браваду при цьому запитанні.

— Щось не так? — Перепитала Лулуне.

— Та ні. Я думаю це через монстрів.

— Монстрів? Хіба це не звична причина.

Хлопець стушкувався.

— Причина то звичайна, та самі монстри пускають по мені дрижаки.

Лулуне подивилася на нього із натяком щоб той продовжив.

— Вони якісь… надто великі. Надто агресивні, і надто сильні порівняно із їхніми відповідниками.

— На кшталт?

— Динозаври що відповідають 10-тому поверху Підземелля, так само сильні як і їхні справжні відповідники.

— Тобто… Монстри з поверхні так само сильні як і у Підземеллі?

Лякаюча концепція.

Лулуне над цим задумалась.

Монстри на поверхні це нащадки монстрів що вибралися із тієї дири з часів коли територія сучасного Ораріо була суцільним лісом. Загалом тисячоліття тому. І за цей час відтворення через репродуктивні системи, замість “чистого народження” зі стін Підземелля, монстри втратили значну частину своїх сил. Загалом вони є варіаціями рівня один і два, за винятком, володарів, тих хто став сильнішими, з тих чи інших причин.

Зграя володарів різних видів? Загалом важлива і тривожна новина.

— Чому Ораріо про це не знає досі?

— Ці монстри живуть за горами. Майже ніколи їх не переходять. Одна з причин чому я не досліджую той ліс.

— Одна? Які інші?

Хлопець здригнувся ще сильніше.

— Та жінка.

— Та жінка?

— Не знаю. Вона лякає. І ще сильніше ніж її посіпаки. Я тікав від них до того як мене помітять і ще місяць тримався тихо щоб мене не знайшли.

Чим далі у ліс… Яким би смішним не був каламбур спиною Лулуне ширилися дрижаки.

— Це всі новини?

Хлопець задумався.

— Я би сказав що так. Більше нічого у голову не лізе.

— Окей. Я ще маякну якось. Можливо, як будемо їхати, — хлопець знову стовбурчився, але вона кинула йому другий мішечок із монетами.

— Добре.

Він пішов перший. Одразу сховався за кущами на околиці так що тільки тінь і шукай.

Лулуне ще трошки посиділа. Вона устала. Попередні два інформатори повторили те що вона і так знала, а цей накидав стільки що в очах темніє. 

Це добре чи погано? Мабуть добре. Є робота. Багато роботи.

Очі заплющились. Тіло розслабилось.

Вона устала. 

Трошки відпочити і насолодитися запахом дикої свіжості не завадить.

В Ораріо далеко не так свіжо. Лулуне виявила що скучає за природою.

Хоча у Підземеллі приблизно так як тут за містом. Але там не розслабишся.

****

Ліс був густим.

Дерева різної товщини, від тонких сосен до широченних дубів, тут і там плющ вівся по землі чи вгору, кущі разом із папороттю закривали огляд землі.

Крона дерев пропускала мало світла.

Вони вже давно пройшли згадані господарем корчми кущі ожини тож зараз приходилося дертися звіриними стежками, які не дуже хотіли підніматися на гору.

— Бет, — покликала Акі, — бачиш поле битви?

Бет підняв ніс і знову понюхав повітря.

— Ні. І жодного схожого запаху.

Акі пішла далі.

Земля була не рівною. Трава ховала під собою виїмки у які постійно норовили впасти ноги. Ступні вихилялися під кутами лякаючи можливістю вивихнути суглоби. Крихке каміння скелі розсипалося просто від ваги їхніх тіл.

Акі ніби знайшла просвіт по якому можна було піднятися угору і Бет пішов попереду. Невисловлену кількість часу так і було. А потім настала суцільна стіна кущів.

— Акі, — Бет вказав, здавалося, на випадкову гілку.

Там був лацкан жовтої тканини.

— Думаєш нашого східного воїна?

Люди зі сходу були рідкістю. Серед знайомих Акі не було жодного щоб вона могла розповісти про те як вони думають.

— Є причини казати інакше?

— Ну, ні? Це шовк.

Бет подивися на неї як на безглузду, а потім кивнув, ніби аргумент набув для нього сенсу і пішов ліворуч. Там було менше кущів. Вона потягнулася за ним.

Шлях йшов вниз, але повертав праворуч. У бруді Бет знайшов пару слідів від людських чоботів. 

За особистими враженнями Акі їхні сосни заходилися більш вгорі. Але вона не знала як туди дістатися і можливо звірина тропа приведе їх куди треба?

Коли за враженнями вони досягли хребта Бет переступив через дерево.

Зламане дерево. Щось врізалось у стовп, що його і повалило. Деревина не

давала ознак, щоб молодий дуб був хворим. І трутовиків Акі не знайшла.

За поваленим дубом була маленька полянка зі зламаних викорчуваних обпалених

поламаних або зрізаних дерев. На землі купа слідів.

— Три, — сказав Бет розглядаючи їх. — Три пари ніг.

Він повністю обійшов поляну. 

— От там ще четверта пара. Але схоже вони були тільки на околиці і не доєднувалися до бою.

— Двоє проти одного?  — припустила Акі.

— Так. Схоже.

Один, напрямок, як промінь, йшов прямо у гору. Дерева, гілля, кущі – майже все там було знесено.

— Пішли?

Бет видав звук згоди і пішов. Акі знову за ним.

Може вони і пропустили якісь деталі, загальна картина виглядала так: одного на кого нападали намагався оборонятися, але його жбурляли, як ганчір’я, по всьому що потрапить під погляд. Четверта постать спокійно піднімала за ними як і вони зараз. 

Це трошки моторошно. Така спокійна проходка із таким руйнуванням довкола.

Картина продовжувалась допоки не зупинилася. Сухі сосни довкола. Пару повалених.

Пара підпалених і затушених. 

На одному стовбурі запах крови. Між борознами залишилася кров і фіолетові із жовтими нитками. Довкола сліди двох, що сиділи навпочіпках, і четвертого що стояв поряд із ними але на відстані. На землі сліди крові і обгорілої тканини. Нитки надто сильно спалилися щоб сказати за колір або матеріал. Дуже сильний запах і першого і другого. Більше нічого. Жодних кісток, або плоті.

Вони обійшли поляну ще раз. Троє потім стрибнули кудись у напрямок лісу, по інший від села бік гори. Просто з площинки, яка виникла через битву, було видно наскільки дерева великі та розмашисті. А ще дуже зелені. Із опадами тут проблем немає.

— Здається тут ми більше нічого не знайдемо.

— Угу. Ці троє були обережними. Особливо той що ходив і не бився. Їхні сліди найскладніше розібрати.

Акі зітхнула. Сонце вже опускалося до горизонту. Скоро вечір. Враховуючи весь той час що вони витратили на дорогу сюди їм вже треба йти назад.

Зі сторони густого лісу почувся крик чудовиська. Ще пару йому вторили.

— Треба дослідити ліс, — сказав Бет.

— Так, але це вже завтра.

Він кивнув. Встав і почав спускатися назад збоку щоб не затоптати сліди. 

Акі пішла за ним. Очікування на проходження кущів ожини стукало о її думки. 

Може просто перестрибнути їх через дерева? Вона манала пробиратися цими колючками вдруге.

****

Йой. Це дійсно важко і довго.

Лефія обійшла, здається, майже всіх (через те що Бет і Акі випали з цього завдання). Водяний млин на протилежному кінці поля, де чоловік похилого віку не надто культурно послав її куди подалі. Вітряний млин, де мила родина розповіли їй все що могли в перервах між роботою. Кузню із інтровертним ковалем і ще більш інтровертним учнем, які нічого не могли їй сказати. До простих роботяг у полі що у полудень розповіли їй не тільки про розбійників, але і всі найпікантніші плітки цього і сусідиних сіл (коли мова пішла про старшого сина із родини млинарів та підмайстра коваля їй стало незручно).

Загалом інформація була однаковою не дивлячись на те як рідко хтось розповідав її схожим чином.

Були малі грабунки шість-сім років тому, але нещодавно, рік-два, збільшилися. Останні пів року до некомфортного рівня. Саме село не дуже чіпають. Деякі селяни були впевнені що розбійниками були їхні старі односельчани, або люди із сусідніх сіл, що не знайшли себе. Як мінімум коваль пригадав хлопця-сироту, який пару років їх тут грабував. 

В іншому розбійники незнайомі, а їхнє село сильно не чіпають.

Здається Лефія вже обійшла все село… Але літніх людей у полі не було і з центра села чулися постійні крики дітей, тож в неї ще є робота.

Пройшовши повз забори з дощок маленьким провулком (там пахло сирістю), вона вийшла до центру із будівлею схожою на “церкви”, споруди для поклоніння богам до того як ті вирішили спуститися з небес. Перед спорудою стояла якась велика скеля.

На ґанку сиділа пара бабусь. Лефія пішла до них.

Літні жінки примружилися на неї.

— Хто ти, дитино?

— Мене звуть Лефія Вірідіс. Я шукачка пригод з Ораріо. Гільдія міста Мельс, що неподалік написала нам з закликом про допомогу проти розбійників в цих краях. Ми приїхали і… — На останньому реченні рішучість ельфійки почала поступово закінчуватися. — Що саме тут відбувається? Як би ми могли вам допомогти?

Лефія дуже здивувалася, коли зрозуміла, що про допомогу справді просили. В неї склалося враження, що це цілком ініціатива Гільдії. 

— Шукачі пригод з Ораріо? Поважних же людей сюди відправили. І що? Вам так цікаво, що відбувається у цих краях?

— Так пані, — відповіла Лефія. — Ми дізналися про розбійників. А від інших у селі я ще чула як ці напади погіршилися зараз. Мені страшно, що як розбійники вирішать збільшити напади на село?

Чиста душа Лефії справді хвилювалася за селян. Вона не бачила як її фраза могла мати негативний відтінок маніпулювання.

—  Ну, — почала бабуся, яка маніпулятивність якраз помітила, проте вирішила відповідати щиро, — раз на пару місяців на наше село та околиці звершають набіг постаті в чорних одежах. Забирають їжу, та не багато. Нам вистачає. Вони дійсно полюбляють забирати щось рідке у торговців. Звісно злато беруть, але ще, щось таке як, рахат лукум, горіхи, медовики. Рідкісні страви, овочі та фрукти, якщо коротко.

— Злато?..

— Так злато, прикраси, валіес. — Лефія зрозуміла що малося на увазі золото. — Якщо бороняться вони товара забирають силою. Вбивають без затримок. Енев був, мужичок зі Сходу, мандрував. Шукач пригод. Зупинявся тут. Сильний був. Велику каменюку як взяв, як відніс, як розбив. Наші мужики декілька років з нею мучилися, а він за один раз! І все. Так він хотів з тими бандитами розібратися. То він як пішов до лісу тоді ми його і в останнє бачили. 

— Цей Енев, він щось про себе розповідав? — запитала Лефія.

— Ні. Скромний був. Темненький. Правда костюм який був гарний. Жовтий як саме сонце і тіолетовий як саме небо у захід сонця.

— Тіолетовий?

— Ну так, або як цей… Хвіолетовий.

— Фіолетовий?

— Так, так. Хвіолетовий. Такий красивий колір. Ніколи не бачила. Може хіба що із далі у торговців.

— Вам відомо у якому напрямку він пішов із ними битися?

— В гори на північ. Але куди після я вам вже сказати не можу.

— Ще раз красно дякую за розмову.

— Та нема за що прекрасна фея.

Ну от і все. Вона опитала всіх на кого думала. Рауль пішов у іншу частину села тож, по ідеї, вони охопили все населення. Її погляд ліниво пішов бродити на небо та по околицях. Сонце сідало, жовте світло починало забарвлювати білі хмари. Самих хмар було достатньо щоб закрити сонце у якісь моменти. Одна дитина підбігла до них і обійняла бабусю. Решта малих бігали по центру майдана довкола…

— А це.. — запитала Лефія вказуючи на велику скелю.

— Це пам'ятник Родині Зевса та Родині Гери від нашого села. Битва із Чорним Однооким драконам це вам не ніщо. 

— Ба, що таке Чорний дракон? — Запитала дитина.

— Страшне лихо. Давно-давно, ще до епохи богів у світі існувало три великих лиха. Бегемот, володар Землі. Левіафан, володар Води. Та Чорний дракон, володар Неба. Багато століть та поколінь тероризувати вони людей. Навіть такий герой, як Альберт Великий не вбити одного з них.

— Навіть Альберт Великий?!

Ох. Схоже вона потрапила на лекцію… Тим не менш, цікава яка в них версія подій. Леді Ріверія її похвалить за таке дослідження?

— Так. Все що він зміг зробити це викололи око дракону, коли той напав на нього та Арію. Так дракон став одноокім, а Альберт загинув.

— А що з Арієй?!

— Історії невідомо. — Бабуся подивилася у небо із яскравою усмішкою — Це все продовжувалось до поки дві великих родини Ораріо, Родина Зевса та Гери, не об'єдналися. Такими об'єднаними силами вони спочатку перемогли Бегемота. Зальд, з Родини Зевса з'їв шматок його плоті та завдав останнього удару. Потім з Родиною Посейдона вони перемогли Левіафана. Заради цього одна з найсильніших чаклунок Альфія, Дива тиші, віддала частину свого і так поганого здоров'я. Після цього вони пішли до Чорного одноокого дракона. Сімнадцять років тому як можна пригадати.

— Сімнадцять? Це більше років ніж сестриці? 

— Так, 

— А вони перемогли дракона!?

— Ні. Загинули. Кажуть більше ніж сотні бійців йшли на битву. Назад проходило щось з десяток. — Дитина засумувала. — Але вони змогли  перших двох, Левіафана та Бегемота, і ці подвиги треба пам'ятати. Вони були дуже хоробрими. І навіть якщо вони не справилися, їх вклад не буде забутим. А їхні подвиги нехай будуть натхненням Останньому Герою.

Загалом версія близька до істини. Тільки Зевс і Гера окремо вбивали Бегемота та Левіафана. Але з Левіафаном справді допомагала Родина Посейдона. 

Це все правильно, проте…

Лефія знає продовження історії. Коли ті дванадцять що вижили повернулися до Ораріо почався хаос. Лихі боги та їхні послідовники стали ходити відкриту по вулицях не ховаючись. В Ораріо прийшли темні часи. Щоб стабілізувати ситуацію Зевса та Геру вигнали з Ораріо, Родини розформували, будинки зруйнували. Їх місце зайняли Родина Фреї, Ганеша, Астреї та Локі. Дванадцять років йшла війна між злом та добром і закінчилася вона ледве чотири роки тому. І не дивлячись на те що в місті на перший погляд безпечно. Набагато безпечніше ніж було. Величезна безліч чорних схем все ще відбувається у тіні.

В цій війні, між добром та злом також брали участь Зальд та Альфія.

На стороні злих богів.

Сьомий рівень. А капітан Родин Гери мала дев’ятий. Вона зараз була тільки високого третього. І на це пішла значна частина її свідомого життя…

— Хоч я і слабкий член родини, — почала Лефія. — Хоч наші капітани зараз мають всього шості рівні, — всього лише! Всього лише неймовірне досягнення! — Родина Локі обіцяє перемогти Дракона.

— А ви зможете? — запитала дитина.

— Не знаю. Зараз точно ні. Але... Виконання трьох великих квестів по вбивству трьох великих лих. Це... Те що лежить на плечах всіх шукачів пригод. І як шукачка пригод, я буду до цього йти!

— Нехай супроводжує вас успіх та талан. — тепло промовила бабуся. — Боги знають, це лихо вже затрималося на нашому світі. Ходімо Федько. Вже сутеніє. Пора додому.

— Добре Ба. Я з усіма попрощаюся. На все добре, пані шукачка пригод.

— На все добре! — попрощалася Лефія і пішла до шинку.

Ноги понесли її ґрунтовою пильною дорогою де на краях трава намагалася вибороти

собі життя.

В голові крутилися темні та сірі думки про героїв минулого.

Цілі дві величезних Родини з найсильнішими шукачами пригод що були в історії не змогли вбити Дракона. Їм ще дуже далеко до їхньої сили. А треба бути ще сильнішими.

Якщо вони підуть у бій проти нього. Скільки загине... Пані Айз...

Вона точно буде у перших рядах.

Їй треба стати ще сильнішою. На рівні з Айз та пані Ріверією.

Їй потрібно...

— Гей сміття!

Лефія підстрибнула.

— Пане Бет?

— Не стій в дверях та проходь швидше! Заважаєш!

Акі позаду несхвально хитала головою. Лулуне не знала як це коментувати.

****

— Привіт, привіт, мій любий друже! Скучив за мною?

Двері голосно стукнули. Протяг злегка розтрипав папери. Гермес зайшов до тісної кімнати із великою помпою і шампанським у руці (навіщось). Зевс хоч і здивувався такому перфомансу, усміхнувся, і радо прийняв такий вільний прихід друга (люб'язно вказавши на своє ліжко де той міг сісти). 

Гермес поклав шампанське на тумбу і плюхнувся на матрац. Подивився що робить Зевс. Той ескізував нові сторінки книжки. Рухи легкі, усмішка на вустах. Гарний настрій.

— То як справи?

Зевс показав великого пальця вгору.

— Круто. Багато сторінок зробив?

Зевс вказав на стопку. Гермес потягнувся до неї. Запитав рухом руки чи можна її взяти. Громовержець кивнув. 

Він почав їх проглядати. Текст посередині обов’язково по периметру прикраси з різних візерунків. Вони відрізнялися від легенди до легенди про яку розповідалось. Деякі сторінки повністю займали графічні ілюстрації. Героїня у біді, або герой із мечем. Він не впізнав партію героя, і судячи за текстом це якась локальна історія про місцевого героя ще до епохи богів. Прості подвиги, які діти тієї місцевості вже мабуть у не знають.

— Це красиво, Зевс, — сказав Гермес, — не знаю кому і навіщо ти це робиш, але це дуже красиво.

Він усміхнувся.

І знову. Сидить і пише, ніби нічого не сталося. Ніби ще два з половиною місяці тому не був схожий на скелета. Ніби у тому що він постійно мовчить немає нічого дивного.

Ніби його мовчання не зводить Гермеса з розуму. 

Ніби щось подібне не може статися із іншим богом. Ніби йому нема про що хвилюватися. 

Німий як риба. Тримає свої таємниці міцно.

— О! А пам’ятаєш я розповідав про свою дитину Лулуне?

Зевс кивнув.

— То їхня група вже доїхала до містечка Мельс, — Зевс не ворухнув жодним м’язом.

— І, як гарна дівчинка, якою вона і є, відправила швидкого листа із подробицями чуток, які знайшла там на шляху. 

Зевс поводився невимушено.

— Так ось: в одному барі, де вони відпочивали, група авантюристів хвасталась ніби входять до групи дуже впливової організації і що їхньому розмовнику краще стулити пельку якщо хоче залишитися живим.

Зевс ніяк не відреагував. Продовжив далі ескізувати.

— Звучить цікаво, чи не так? Здається що серйозні організації, — Зевс продовжив ескізувати, — не давали б дозволу своїм людям так вільно про це говорити.

Громовержець не уважно кивнув. Його брови нахмурився. Здається йому не сподобалось лінія на малюнку.

— Тим не менш, краще перевірити. Тепер мої діти шукають ще і це. Асфі, щоправда, не дуже задоволена.

Тепер Зевс відірвався від свого заняття… Лише для того щоб показати йому саркастично вигнуту брову.

— Іди у баню.

Він беззвучно посміявся.

Запала коротка тиша. Громовержець продовжив свою справу. Олівець тихо шкрябав по паперу.

— Була ще одна чутка.

Громовержець кивнув на знак що слухає.

— Це було про жінку.

Зевс підняв погляда. Потім опустив і продовжив ескізувати.

— Ніби в неї були ось такі… — Гермес показав руками.

Зевс дуже швидко підняв погляд.

— А ще ось така… — ще одна пантоміма руками

Очі розмовника полізли на лоба.

— А талія… — він показував ще руками.

Зевс відклав олівця і зосередився на “розповіді” Гермеса.

— І…

У двері постукали.

Тиша.

Гермес подивився на Зевса.

Зевс дивився на Гермеса.

Двері відкрили і голова двометрового воїна із маленькими кабанічими вушками зазирнула до середини.

Німа сцена.

— Леді Фрея хоче вас бачити, — прогримів своїм низьким голосом Оторо.

“Все. Завіса” - невесело подумав Гермес.

****

— І… це все що вдалося знайти?

Рауль, Акі, Бет, Лефія та Лулуне сиділи у кімнаті хлопців. Бет сидів байдуже, Акі Лефія нервово та уважно слухала інших. Лулуне куняла. Здається один неправильних рух і вона засне сидячи.

Рауль зітхнув.

Як на нього не сильно густо.

Про розбійників нічого, ні кількості, ні лідера. Тільки свідчення про пару-трійку людей у їхніх лавах, можливо.

Потім таємнича битва на горі швидше за все із далекосхідним воїном (його ім’я Енев?)

Потім свідчення про дивну жінку і посіпак… Плюс до цього всього сильні монстри.

А, і не забуваємо ще і свідчення про те що розбійники ще і пірати. 

А ще і вочевидь кочівники бо довго в одному місці не застрягають.

Новину що Енев мав четвертий рівень вважати жахливою?

— Пропоную написати листа в Ораріо і почекати на відповідь. — Всі кивнули. — І поки читаємо почнемо злегка досліджувати околиці: гори, горби, згірки, яри. Я би хотів мати маленьку мапу у головах, та на папері.

Всі знову погоджувалися.

— Я би хотів бути обережними щоб нікого не злякати, але… Знаючи наше щастя вони, мабуть вже мандрують на північ чи далі на схід.

Якось ніхто не відреагував якимось чином.

— Тим не менш, будьмо обережними. І дізнаємось де розбійники і скільки їх.

— Так, — хором відповіли дівчата.

— Я напишу листа, — сказала Акі.

— А я спати, — промямлила Лулуна.

Бет просто заліз до себе на ліжко.

— Ах… Так, — Рауль більше не знав що із собою робити.

Лефія теж не дуже розуміла що робити. Якщо розбійники пішли далі… То що? Їм йти далі за ними?

Неочікувано це стало виглядати дуже довгим квестом. 

Але це все завтра, а зараз…

А зараз вона піде спати. Насолоджуватися гарною доглядністтю цієї корчми.

Тут навіть постіль прали! 

Життя прекрасне.

****

Гермес розумів що нічого не може тривати вічно.

Боги які за своєю суттю повинні бути незмінними легко піддаються впливам смертних дітей (зміна Локі не дасть йому збрехати).

І самі діти дуже легко і дуже цікаво змінюються.

Але, заради своєї безпеки та безпеки своєї родини він хотів щоб це сталося пізніше.

А краще щоб взагалі ніколи не ставалося.

Бо Фрея, разом із Локі, останні богині, що “легко” сприймають будь які нагадування про події раніше за шістнадцять років тому. І знаходитися на останньому поверсі Вавилона спиною до Оторо перед найвпливовішою з них двох разом із Зевсом не дуже приємно і дуже, дуже лячно.

— Тож, що таке цікаве в нас тут відбувається Гермес? — запитала Фрея. — Я відвертаюся на секунду і ти вже ось таке робиш.

Будь ласка, допоможіть йому хтось! Кому молитися йому, грішному розпусному богу?

Фрея облизнула свої уста в розвазі.

А хоча… бути вбитим найкрасивішою богинею не так вже і погано…

Гермес сам собі дав подумки ляпаса, струснув зачарування, яке переслідує Фрею через її природу богині краси, і продовжив молитися за свій порятунок. Бо на небесах так нудно!

— Герме-е-ес, — проспівала його ім’я богиня, — відповіда-а-ай.

— Я. Я. Я. Просто, — жалюгідно, — допомагав другові…

— Не вмієш ти друзів обирати, Гермесе.

— Справа не в цьому! Він був у жахливому стані і налякав мене до кісток!

Дивна фраза, та вона спрацювала. Фрея подивилася на Зевса. Легко помітила що він мав на увазі. Хай і з регулярними прийманнями їжі, Громовержець все ще був надто худим. Дивна хмурість ледве дала о собі знати.

Вона була легко відкинута.

— І? 

— І? — вторив Гермес.

— Що це змінює?

Бог не знав що відповісти.

— Що ж мені, що ж мені із вами робити? — проспівала Фрея. За інших обставин її розвага могла виглядати неймовірно мило (Гермес знову струснув із себе зачарування). — Запропонуєте щось?

— Відпустиш із миром? — тихо гукнув Зевс.

Гермесу це не подобалось (ні, йому дуже подобався цей варіант) (і йому дуже подобалося чути що його друг все ще може та вміє розмовляти), але він мало що міг зробити. 

— Навіщо мені це робити коли я можу просто дозволити Локі зробити свою справу? — весело прокоментувала богиня краси.

Його очі скосились вивчати свого друга. Те саме зробила і Фрея.

Здивування відкрито прояснилося в її очах.

Зевс. Один з найбільших бабія серед богів, той хто поклонявся жіночій красі і не поводився із жінками інакше ніж по джентльменські не мав жодної хіті у своїх очах.

— Навіть якщо я, можливо, знаю Одра?

Запала гробова тиша. Обличчя Фреї непомітно змінилося.

— Зевс?

— Він моя і герова дитина. 

— І? Де він?

— Не можу сказати…

— Зевс…

— Через обітницю. З мене витягли обітницю мовчати. Але, — протяжно додав він, — з того що я знаю сюжет вже рухається. І цілком ймовірно що скоро відбудуться пару не до кінця очікуваних подій.

Тиша запала ще раз. Обличчя Фреї скривилось у гніві.

— Ти зі мною граєш?

— Ніколи.

Вони дивилися напружено один одному у вічі.

— Якщо ти збрехав…

— Роби що хочеш. Я лише пропоную тобі глянути на цікаву дитину.

Запала чергова тиша.

— Добре, — промовила Фрея.

Гермес надто сильно тремтів у своїх чоботах щоб щось аналізувати прямо зараз. Тому пообіцяв собі зайнятися цим одразу після того як спуститься на землю зі своєю Родиною подалі від будь-якої могутньої богині.

Захисні окуляри міцно спочивали на чолі. Двадцяти п'яти річний парубок у рукавичках без пальців спирався на дерево. В руках годинник. У тінях сусідніх дерев ховалися розбійники. Великі пухнасті хмари ховали за собою повний місяць.

Велика стрілка годинника наздоганяла малу на позначці одна година.

Наздогнала.

— Вже час.

****

Я це зробила! І перфекціонізм може мене не їсти! Хей, поклади ножа, я ж все закінчила... Це не смішно... Ні. Стій. Куди.

*Звуки голосного бігу*