Подорожній

За вікном сутеніло. І зовсім не тому, що зближався вечір. Просто низькі, сірі хмари вкрили небо, котре раз у раз освітлювалося від появи блискавки. Ті блискавки, у вигляді чиїхось сухих, довгих пальців більше не лякали хлопця, котрий сидів за столом біля вікна. Тепер він їх не боявся.

Влад виріс. І не просто фізично підріс, став вищим. Ні, він виріс в іншому. Він ставав іншим. він змінювався, переосмислював старе і рухався до нового. До чогось кращого. До чогось світлого. До чогось вічного.

Але так було не завжди. І він це ще добре пам’ятав. Ще якихось років два-три тому, він був зовсім іншою людиною. Молодою людиною, як і тисячі інших, таких самих як і він. Він мріяв, любив, прагнув. Але про що він тоді мріяв? Що насправді любив? До чого прагнув?

І ці питання були доволі колючими зараз. Тепер, коли він встиг переглянути своє життя. Коли він повністю змінив русло своїх думок. Коли він почав дивитися на світ під зовсім іншим кутом. Тепер, коли він став іншою людиною. Настільки іншою, що й сам себе вже не міг впізнати.

О, як усе міняється. Все, що було так приємним, так бажаним, так зрозумілим кудись поділося. Усе, до чого так довго йшов. Усе, в що так вірив. Чому так сліпо довіряв. Усе те тепер вже не мало ніякого сенсу. Воно відсунулося кудись, подалі, геть з горизонту життя. Життя, котре набирало нового вигляду. Може не такого як би хотілося. Але все ж, куди приємнішого, аніж раніше. Життя, котре тепер давало сенс бути. І це було головним.

І лише тепер він зрозумів, наскільки все те минуле було лише привидом на шляху до справжнього. Минуле, котре його викинуло геть зі свого нутра, наче риба стародавнього пророка. Минуле, на котре він дивився тепер уже не так спокійно. Минуле, котре могло його знищити.

А був час, коли хлопець думав зовсім інакше. Ні, він не був поганим. Навпаки – занадто добрим. І це було погано. Дуже погано. Бо тоді він не мав того, що називають імунітетом. Саме імунітет, як і проти різних хвороб. Бо життя це не лише тіло. Є ще і щось більше. І це більше криється глибоко в середині кожного. Але не кожен хоче це бачити. Не кожен хоче це відкривати в собі. Не кожен хоче це признати. Зрештою, не кожен це може зробити. Адже бути добрим чи поганим це свідомий вибір. Хочемо ми того чи ні але це факт. А факт, як то кажуть, річ вперта.

Влад схилився над недописаним листком паперу і поринув в роздуми. І поки наближалася гроза, він встиг на якусь мить наче забутися.

Тепер він згадував усе, що з ним відбувалося без емоцій, без образ, без жалю. Але робив це лише для того, аби це раз переглянути на власному прикладі як влаштоване наше життя. Шкода, що мало хто про це задумується про все те, що відбувається в нашому житті. нікому це не цікаво. Звісно, щ не цікаво. Бо це не приносить вигоди. Не приносить грошей, друзів. Воно лише їх зменшує. Але ж хіба від того життя стає менш цікавим? Чи може воно стає менш ціннішим?

Зовсім ні. Адже він не має на що жалітися: має що їсти, має що вдягнути, має де жити. Ну а те, що його відреклися, забули і що гірше, поза очі усіляко ганили, то це дрібниці. Є ж люди, яким цікаво з ним. І йому з ними. А головне, тепер він має якесь дивне, так давно бажане і так давно очікуване відчуття внутрішнього спокою.