Квітки в рукомийні

Немає вази в мене вдома,

Лежать квітки у рукомийні.

Поряд чоловік, якого мо хватила втома,

Висять, без тями, руки його сильні.

Квітки червоні, я кармінна,

І чоловік підходить в тон.

В крові лежить свинота мізогінна,

Голова його, ніби трояндочки бутон.

Ваза розтрощина в моїй долоні,

Стікають на підлогу крапельки червоні,

А чоловік лежить, ні пари з уст,

Лунає в моїй голові отой недавній хруст.

А я стою над тілом мертвим,

Воно ще й навіть не пручалось.

Не думаю над рішенням своїм миттєвим,

Не жалію я про те, що сталось.

Як нападать – то воно знало,

А як про те, що зможу дать отпір,

Мудло те навіть думати не стало,

Може покладалося на свій чудовий зір.

Хвалилося при зустрічі, так хвалькувалось,

Як добре все ж, що так се сталось.

Толку з величини тих м'язів,

Як примінить воно їх не змогло.

Хвалилося горами енних связів,

Та щось йому воно не надто помогло.

Та ваза все ж була у мене вдома,

Одна єдина – кам'яна.

Була я при ударі несвідома,

Поліція, думаю, сприйме брехню таку сповна.

Була ж та ваза гарна й стара,

Давно у її центрі тріщина була,

Та от настигла її кара,

Мо голова у неї загула.

Нема тепер і вази в мене вдома,

Квітки лежать у рукомийні.

Шмат каменю стерчить у того в горловині,

А мене вже щось хватила втома