HyperJump: РЕНЕГАТ

Страх ніколи не минає. Він, як хвороба, від якої неможливо одужати. Від якої не створили ліків. Кажуть, що страх − це корисний інстинкт. Можливо, адже саме страх не дав мені загинути. Хоча тому, хто побував у пеклі важко повернутися до нормального життя.

***

І знову той самий сон. Радше спогад, що з кожним разом ставав дедалі чіткішим і реалістичнішим.

Це було, як підключення до мережі «Авалон», коли свідомість завантажують у симуляцію.

Я знала, що зараз потраплю в той день, у ту ж мить, коли тато блідий і наляканий пізно вночі повернувся додому.

«Збирайся, Лілі! Пакуй речі, бери все необхідне. У нас є лише дві години!»

«Куди ми їдемо? Що сталося?»

Батько наче ошпарений носився між поверхами нашого будиночку й щосекунди нервово позирав на старий годинник, який носив на лівому зап’ястку.

Витягнувши великі валізи з горища, він заходився безладно заштовхувати туди всякі речі, все без розбору. А зелені очі за окулярами-півмісяцями збуджено сяяли.

«Потім, Лілі. Все потім. Немає часу на пояснення. Збирайся, доню, збирайся» — безперервно бурмотів він собі під ніс.

Коли до будинку підлетіла чорна міністерська машина, я була налякана не менше за татуся. Не розуміла, що відбувається, проте, вже знала, відчувала десь глибоко в серці, що щось погане от-от має статися.

З машини вийшли люди в темно-синій формі, не представившись, взяли наші валізи й заштовхали мене на заднє сидіння, пристібнули двома пасками безпеки, неначе я мала дитина.

Ми довго кудись їхали, а тато мовчав, уважно слідкуючи за дорогою. Коли за тонованим вікном з'явився стартовий майданчик космопорту — то мені здалося, що я зараз помру. Серце так шалено стрибало в грудях, що аж стало боляче дихати.

«Ми кудись летимо, татусю?» — та батько далі похмуро мовчав.

Глибоко занурений у власні думки, він, як завжди, не чув мене.

Коли машина зупинилася, батько витяг мене в темряву й мовчки повів за руку у великий білий купол центру польотів.

Вперше я опинилася в стінах ОЦПК — це святеє святих усіх космічних місій. Та роздивитися все як слід, не було можливості, батько й далі тяг мене коридорами, наче ляльку. Зрідка пригальмовував, щоб привітатися з незнайомцями, напевно друзями, та щоразу все міцніше стискав мій вже червоний зап’ясток. Від болю я кусала губи до крові, а у вухах постійно дзеленчала «Еві».

Нарешті, у супроводі двох чоловіків у воєнній уніформі, ми ввійшли в термінал. У мене забракло дихання, коли за панорамним вікном з’явився корабель — мов срібна гладенька куля. Навіть біль від синців угамувався.

Справжній корабель! Невже ми полетимо? Я глянула на татуся, він якраз говорив із черговим співробітником «сфери».

«..Рою, ти певен? Якщо повернешся — то віддадуть під трибунал».

«Це необхідно, Джордж».

Батько знову стис мій зап’ясток, я аж зойкнула від болю.

«Лілі має летіти сьогодні».

Чоловік зітхнув і потер перенісся: «Ну гаразд, тобі видніше, — відступив у бік, щоб ми могли зайти до шлюзу. — Я про все домовився. Грант знає. Не хвилюйся, друже, ви з Лілі в надійних руках».

Джордж поплескав татуся по плечу й ми рушили далі.

— Лілі, ти спиш? — тепла рука струсонула мене за плече, з переляку я сіпнулась, зойкнула, широко розкрила очі. — Прокидайся, доню.

Батько низько схилився наді мною, вільний від ременів амортизаційного крісла.

— Ой, ми вже летимо? — я глянула в ілюмінатор, за ним ще блищало світло далекого місяця.

— Летимо, — він якось сумно мені усміхався й поплескував по плечу. — Ходімо, привітаємося з капітаном.

Я озирнулася, напевно, решта пасажирів втекли одразу, коли капітан дозволив залишити крісла.

Курс на Марс був прокладений, тепер жоден із нас не повернеться на Землю.

Блакитно-зелена намистинка на чорному атласі порожнечі — наш втрачений дім, стрімко віддалявся в ілюмінаторах.

За цим було сумно спостерігати, тож я навіть зраділа, що не доведеться весь час сидіти прикутою до пасажирського місця.

У найбільшому модулі, що радше нагадував простору залу на батька вже чекало з десяток незнайомців, а я змушена була супроводжувати його.

Попереду нас очікували кілька годин смертельної нудьги. Як же ж складно бути донькою такої відомої людини.

Кольоровий натовп, незнайомі обличчя, всі усміхнені й щасливі. Звісно, щасливі. Це ж був останній і найбільший корабель-розвідник, що тікав із Землі.

— О, невже це ваша донька, Рою? — високий, сивий чоловік у темно-синій формі ОЦПК, зустрів мене здивованим поглядом.

— Так, капітане Гранте, — батько відповів із люб'язною усмішкою. — Це моя Лілі.

— Пані Лілі, ви вже така доросла! Пам’ятаю, востаннє ми зустрічалися, коли ви ще гралися в Sims-симуляції й носили рожеві хвостики.

Я знітилась, проте хутко потиснула простягнуту широку долоню. Обличчя в капітана було гладеньке, як у юнака, а от погляд темно-синіх, наче водяні кратери очей, вражав своєю глибиною.

Мене, аж струснуло від неприємної здогадки. Чи капітан Грант людина? Напевно ж. Не може бути, щоб в ОЦПК допустили до такої посади ксеніта-покруча чи бляшанку-андроїда.

«Ти не маєш так на них казати», — я здригнулася, раптом пригадавши останню суперечку з батьками, тоді ми вчотирьох ще жили разом на березі Червоного моря.

«Та ж всі так їх звуть, а буває й гірше. Недолюди, мутанти, синтетики!»

Мама й молодша сестра на мої слова не відреагували. А голос тата довгим відлунням гудів у спогадах: «Ксеніти — це звичайні гібридні організми, вони теж люди, хоча на молекулярному рівні їх тіла побудовані з інших кислот. Людина, яка відрощує собі штучний орган не перестає вважатися людиною, чи не так?»

Темні очі капітана Гранта дивилися так пильно, ніби щось вишукували в моїх думках. Покручі вміють читати думки, а чи вміє капітан Грант? Та нащо я хвилююся, може він звичайний собі андроїд.

— Добрий день, капітане, — я ввічливо усміхнулася, бо сьогодні маю грати роль маленької леді.

Не варто засмучувати батька, цей місяць і без мене видався важким.

— Чи ви добре себе почуваєте?

Капітан міцно тримав мою долоню.

— Звісно, — я стенула плечима, урешті-решт кого хвилює невелике запаморочення, тим паче, що «Ева» просканувала мозок і не виявила жодних відхилень.

— Це перша подорож Лілі, — тато обійняв мене за плечі, притулив до себе. — Капітан Грант дуже досвідчений пілот. Не хвилюйся, доню.

— З технологіями мережевого керування та ШІ будь-який жовторотик впорається, — капітан Грант гмикнув, схрестив руки на грудях, правий кутик губ сіпнувся вгору. — Рою, мене взяли на корабель не за роки льотного досвіду.

— Певен, що причина у твоїй харизмі, друже.

Батько й капітан засміялися, якось напружено, трохи удавано. Проте, вони єдині, хто удавав радість, решта пасажирів виглядали веселими, аж занадто життєрадісними. Пили шампанське у високих келихах, жартували, хтось навіть танцював у кутку.

— Не хвилюйтеся, Лілі, обіцяю, що зроблю все можливе й неможливе, аби доправити вас безпечно на Марс до матері.

Звісно, капітан Грант не помітив, як батькове обличчя посіріло. Весь цей час згадка про матусю й молодшу сестру була під забороною в нашому будиночку на березі. Я міцно стиснула кулаки.

— Саме так. Дуже сумую за ними, — я вимучила усмішку, оглядаючись по сторонах, шукаючи куди б втекти від небажаних розмов.

«Вона мене покинула…покинула…покинула!..»

— Капітане, то це і є наші важливі гості?

До нас приєднався юнак у формі. Високий, стрункий, як і решта присутніх — незнайомий.

— Так, Деміне, — Грант зустрів юнака легкою усмішкою. — Рою, Лілі дозвольте відрекомендувати вам — лейтенант Іворі мій помічник.

Вродливий і замолодий для звання лейтенанта, юнак усміхнувся кожному почергово.

Батько похапцем потис йому руку, нервово й безглуздо закивав головою.

— Вітаємо на борту «HJ-20», — Демін поспіхом відповів на привітання, сховав руки за спиною, й виструнчився. — До стрибка залишається одна година, відпочивайте.

— Лілі, якщо бажаєте мій помічник проведе вам невелику екскурсію кораблем, — втрутився Грант. — Певно, у вас багато питань? А ми тим часом проведемо діагностику й підготуємо звіт для керівництва.

— Так-так, це чудова пропозиція! ОЦПК просили вийти на зв'язок, щойно ми займемо близьку орбіту Місяця, — батько поплескав по спині й обережно підштовхнув мене до Деміна. — Лілі, побудь із лейтенантом Іворі, гаразд?

Я помітила, як вони з капітаном стурбовано переглянулися. Зрозуміло, хочуть поспілкуватися наодинці.

— Гаразд.

Я байдуже стенула плечима, хіба в мене є вибір?

— Матиму за честь, — Демін схилив голову й став до Гранта боком. — Ходімо, міс Лілі?

— Можна просто Лілі, — машинально виправила я, зітхнула й попленталась за юнаком.

Лиш раз озирнулася, помітивши, як Грант схилив до батька сиву голову, а на високому чолі з'явилися напружені зморшки.

Девін провів мене повз веселу юрму, підвів до шлюзу, зачекав і притис долоню до сенсорної панелі. Двері відчинилися й ми потрапили у вузький, порожній тунель.

— Отже, ви ніколи раніше не літали? Вам, напевно, цікаво, як тут все працює?

— Я читала інструкцію перед запуском, — байдуже оглянула білі стіни. — Але охоче послухаю вашу версію.

Девін усміхнувся. Цікаво скільки ж йому років? А капітану Гранту? Батько говорить із ним, як зі старим побратимом, а тато в нас не молодий. Ми з Лізі були бажані й доволі пізні діти відомого подружжя Вітарів.

Наше народження стало справжньою сенсацією, проривом у технології штучного запліднення. Двійко цілком здорових нащадків від батьків, що перехворіли на ЗікаX — справжнісінька фантастика. Ми з Лізі росли без жодних ознак мікроцефалії. Молодшу сестру-близнючку мама так і звала крихіткою-несподіванкою.

Цікаво, чому мама, втікаючи обрала саме Лізі? Чому лишила мене батькові? Я стисла кулаки так міцно, що «Ева», аж задзеленчала у вусі, попереджаючи про можливий емоційний зрив і травму верхнього шару епідермісу на долонях.

Я зітхнула. Девін щось там говорив, розповідав про екіпаж нашого рейсу, проте я не слухала.

З чергового білого тунелю ми вийшли в біло-синій модуль у формі сфери, він чимось нагадував шкарлупку яйця. По середині порожнечі за прозорою скляною трубкою висів велетенський блакитний згусток світла.

Я вражено зойкнула й заклякла перед сяйнистим дивом.

— Це ядро, — підтвердив мої здогадки Девін. — Квантовий мозок корабля.

Згусток світла пульсував, а крихітні тоненькі мацаки вирували в повітрі, що нагадувало рух величезної нервової клітини. Он він який штучний мозок.

— Це Дора, фактично вона пілотує кораблем і слідкує за всіма системами. З таким керівником, ми з Грантом, лише допоміжний персонал.

Я розгублено дивилася на надпотужне ШІ, відчувала дивний наплив натхнення.

— Вона нас чує? — пошепки запитала я, не наважуючись відвести погляд.

— Звісно, чує. Дора! — Гукнув Девін і згусток світла на мить застиг, прислуховуючись.

— Вітаю, лейтенант Іворі. Чим можу допомогти? — звідусіль залунав приємний жіночий голос.

— Привітайся з нашою поважною гостею, міс Лілі Вітар, — Девін всміхнувся кутиком вуст.

Блакитний згусток випустив сотні тонких протуберанців і завертівся жвавіше.

— Вітаю, пані Лілі. Я — Дора, штучний інтелект корабля. Як бажаєте, щоб я до вас зверталася?

— Лілі, можна просто Лілі, — волосся на загривку настовбурчилося, а шкірою стрибали сирітки.

Це було таке дивне відчуття. Стояти на містку й дивитися на найрозумнішу машину, що коли-небудь була створена на Землі — Deos EX.

— А що двигун, це правда, що ми полетимо на супершвидкості?

Девін ствердно хитнув, склав руки за спиною й виструнчився.

— Двигун Еріка Ленца, так це правда міс Лілі. Цей прототип названий на честь вченого, що запропонував нове вирішення рівняння, щоб оминути Теорії відносності. Він довів, що існує така конфігурація викривлення, яка не потребує використання темної енергії. Просторово-часовий континуум за тим рівнянням створює солітони — компактні й стабільні хвилі, що зберігають форму та постійну швидкість.

— А хіба ця теорія не була відхилена його колегами? — Я гмикнула, як зачарована витріщаючись на пульсуючий розумний шар світла. — Адже для створення солітонів, чи як їх там, потребувалося багато енергії? Конкретно багато енергії.

— Для створення пузиря діаметром сто метрів потрібно перетворити в енергію масу тридцяти Юпітерів, — втрутився ласкавий голос Кори.

— Так, але з часом ця проблема була вирішена, — Девін відмахнувся від зауваження, мовби маса тридцяти Юпітерів, то була якась несуттєва дрібничка. — Маємо стабільне рівняння, перевірені першими стрибками прототипи двигунів, фактичне підтвердження їх роботоздатності. За нами майбутнє людства, міс Лілі.

— Дивно, мені здавалося, що підкорення далекого космосу, то була просто мрія людства, а не єдиний план на майбутнє. Та, схоже нині єдине, що нам лишається, це якнайшвидше накивати п’ятами з рідної планетки.

Я схопилася за сріблясте поруччя, стала навшпиньки, аби краще бачити блакитне диво за склом. Чомусь мені подобалося спостерігати за щупиками-протуберанцями, що виривалися з блакитного сонця.

— Ви не романтик, міс Лілі.

— Ні, ваша правда, — я зітхнула. — У родині Вітарій є лише два романтики, наші з сестрою батьки. Великі вчені й водночас безнадійні романтики.

Девін усміхнувся кутиком губ, наслідуючи капітана Гранта.

— Приємно це знати.

Почувся сигнал попередження, білими стінами стрибнув спалах червоного світла.

— Лейтенанте Іворі до стрибка залишилося тридцять хвилин, рекомендую екіпажу зайняти місця й приготуватися, — попередила звідусіль Дора. — Я викликала капітана Гранта.

— Вибачте, міс Лілі, мусимо зупинити нашу екскурсію, — Девін знизив плечима.

— Не страшно, лейтенанте.

Цю швидку прогулянку в будь-якому випадку складно назвати екскурсією. Я встигла лишень подивитися на корабельний ШІ.

— Можна просто Девін, міс Лілі, — виправив він ласкавим голосом й усміхнувся.

Девін покрокував до шлюзу, а я ще раз озирнулася на блакитне сонце, що зависло в порожнечі.

Людський фактор зник із рівняння, все регулює машина, за всім наглядає всевидюче око ШІ. У цьому відчувалося щось неприродне, щось неприємне, як в існуванні ксенітів.