Узурпація Ⅲ: Євіанна

Минуло кілька днів відтоді, як ми побували біля маєтку сенатора, і з того часу я жодного разу не запитувала про це у Деяна. Мабуть, саме це дало йому зрозуміти, що я про все здогадалася. Але цю тему ми однаково не підіймали. Насправді, мені навіть поговорити з ним не було коли, адже Юрії нарешті стало краще, і я більше часу проводила поруч із нею.

Вона тепер була при тямі й навіть більш-менш щаслива, але зовсім не розмовляла, навіть не намагалася. Спершу ми подумали, що вона все забула, але з її дій і виразу обличчя стало зрозуміло, що, якщо вона й забула щось, то лише вміння говорити. Її погляд усе так само закохано споглядав Ігоря, а на мене дивився з цікавістю. Та й магію вона використовувала спокійно та легко, не переймаючись через Демона.

Тепер не доведеться самотужки розпалювати багаття — достатньо буде руху руки моєї любої подруги. Звісно, ми намагалися спілкуватися з нею, пишучи слова на землі, але особливого сенсу це не мало, бо вона просто байдуже змахувала рукою й займалася своїми справами.

— Наступним буде місто Мал, — промовив Деян, коли ми проїздили повз дивний смугастий стовп біля дороги, що, мабуть, позначав межу між князівствами. Раніше я таких не помічала, можливо, через сніг або свою неуважність. — Так і не зрозумів, як правильно його називати: Малське князівство чи Князівство Мал?

— Малське, — відповів Ігор, чий настрій був на диво гарним.

— Невже в гільдії цього не навчають? — жартома промовила я, підморгнувши.

— Я молодий працівник гільдії й взагалі не мав би покидати стін Євіанни, якщо тобі цікаво, — усміхнувся він.

Тут було село за селом, і жодного спаленого чи розграбованого. Племена Каганату не дісталися сюди. Місцевий князь не відсиджувався осторонь, а посилав війська до інших князівств, яким пощастило менше.

Нам увесь час траплялися солдати, що йшли дорогою нам назустріч. На їхніх щитах було зображено золоте сонце, що відрізнялося від гербів інших князівств. Ми вже не ховалися від них — чи то через сусідство з Євіанною, чи через відсутність злоби на все живе через війну, вони взагалі не звертали уваги на мене і Юрію. Загалом люди тут були щасливішими, хоча й було помітно тривогу через зелені спалахи вночі, до яких місцеві ще не встигли звикнути.

— Що це за гори? — запитала я, побачивши щось дуже далеко на горизонті, що ледь проглядалося. — Гномські?

У цей момент Юрія з усмішкою ляснула себе по лобі, наче розчарувавшись у моїх знаннях. Мені навіть здалося, що вона щось прошепотіла. Деян теж засміявся. І лише Ігор, що тільки після мого запитання помітив те, що я вже бачила протягом кількох днів, розділяв моє нерозуміння. Я намагалася краще роздивитися гори, але вони були настільки далеко, що виднівся лише їхній силует.

— Це Євіанна та імператорський замок, Діано, — нарешті промовив Деян, після чого я ледь не приєдналася до Юрії у втраті дару мови.

До Євіанни залишався ще місяць шляху, можливо, трохи менше, якщо гнати коней. Раніше я сприймала розповіді про розміри Євіанни як перебільшення і прикрашання, але тепер розуміла, що це справді неймовірно велике й високе місто. Вже тут, далеко від неї, у мене перехоплювало подих від її виду, тож що буде, коли ми наблизимось ще ближче? Можливо, й правда, що від одного кінця Євіанни до іншого можна не дістатися й за тиждень. Я почувалася нікчемною порівняно зі столицею Імперії. Воістину, магія та багатство — страшна сила, здатна побудувати таке.

— От і гарна мотивація пришвидшити хід, — промовила я до них.

— Ти знаєш, тим, хто виріс в Євіанні, таких, як ти, не зрозуміти, — сказав Деян. — Але скажи, чи плануєте відвідати саме місто Мал? Воно стоїть за кілька днів від імперської дороги, але якщо хочете, можемо туди заїхати.

— Нам немає чого там робити, особливо якщо для цього треба витратити ще кілька днів, — відповіла я, задумавшись, чи не було б цікаво побачити ще одне місто. Але все ж здоровий глузд пересилив моє бажання. — Точно немає сенсу, не будемо втрачати час.

Під вечір ми натрапили на корчму, де вирішили заночувати. Чим ближче до Імперії, тим більше людей на дорогах, і тим більше корчмарів пропонували свої послуги.

У головній залі з безліччю столів, з яких половина стояла порожніми, було чимало людей. Деякі виглядали як справжні торговці, не такі, як Деян, а інші — в обладунках і при зброї. Напевно, найманці з Імперії, що вирушали воювати на стороні Князівств. Були й місцеві, але не так багато.

Абсолютно різні люди, і якби це було десь далі від Імперії, де імперців і чужинців загалом не любили, тут би вже спалахнула бійка.

Деян заплатив за житло та їжу, й ми сіли за один зі столів, чекаючи, поки принесуть замовлене. Юрія мовчала, але з її обличчя було видно, що вона уявляла, якою смачною буде вечеря.

— Була лише одна вільна кімната, — промовив Деян.

— Байдуже, — відповіла я, спостерігаючи, як помічниці корчмаря несли до нас миски та глечик. — Не треба витрачати зароблені гроші даремно.

— На їжу треба, — почули ми голос тієї, кого точно не сподівалися почути. Юрія ледь стримувала сміх, корчачи винувате обличчя. — Хі-хі-хі-хі.

Поки Ігор і Деян здивовано мовчали, я щось почала підозрювати, хоч і не хотіла вірити в таку витівку.

— Я тебе приб’ю, Юріє! — вигукнула я й стукнула кулаком по столу. — Ти весь цей час прикидалася?

Та вона мене не слухала. За мить вона вже була в обіймах Ігоря, і я лише видихнула й усміхнулася. Такого можна було очікувати від кого завгодно, але точно не від неї, особливо після всього пережитого. Але я була рада, що з нею все добре.

— Вибачте, я справді деякий час не могла розмовляти, — понуро промовила Юрія, коли Ігор нарешті випустив її з обіймів. — Але мені так сподобалося ваше ставлення до мене в цій ситуації, що я вирішила продовжити своє мовчання.

Мушу визнати, що в цій корчмі готували справді смачно. Напевно, проїжджі торговці продавали корчмарю спеції, які він додавав до страв. Усе, що замовив Деян, швидко закінчилося, і йому довелося замовляти ще. Корчмар, щоправда, не був надто задоволений, побачивши, що ми дістали з сумок своє вино, але промовчав.

Це те вино, що нам подарували чорти, і Юрії воно сподобалося. А от Ігор відмовився від чогось міцнішого за воду.

Від їжі багатьох хилить на сон, і мене в тому числі, хоч я й не зовсім людина. Але бажання спати зникло, як тільки я почула чийсь неймовірно приємний голос.

— Увага, увага! Вам пощастило, панове, — це була жінка, що вийшла до центру зали, тримаючи в руках якийсь музичний інструмент, із приблизно двадцятьма струнами, видовжений та витончений. — Цього вечора, до цієї корчми, завітала я, Люцетта, найкращий бард Континенту! Я заспіваю вам маленьку, але цінну для мого народу пісню.

Не знаю, чи справді вона найкращий бард, але вигляд мала незвичайний. Обличчя з імперськими рисами, по-справжньому блакитні очі та коротке світло-русяве волосся. Шкіряні чоботи та довга сіра накидка, під якою виднівся короткий меч на поясі. Але понад усе привертали увагу її видовжені, тонкі вуха. Колись батько розповідав, що в його загоні був ельф, або ж довговухий, як їх ще називають. Але я побачила такого вперше. Вона справді була гарна й виглядала років на двадцять вісім.

Зі здивуванням я поглянула на Юрію.

— Я про неї ніколи не чула, тож вона точно перебільшує про «кращого барда на Континенті», — промовила Юрія. — А от її музичний інструмент називається ангелікою. Це суто ельфійська музика, не дуже популярна за межами їхніх країн. Щоправда, веселих пісень у них не багато, тому й зараз на щось таке не розраховуй.

Наче у відповідь на слова Юрії, з ангеліки залунала справді сумна мелодія. Усі в корчмі затихли в очікуванні її співу, що мене здивувало. Здавалося б, якщо ця пісня буде сумною та про інший народ, то мало хто зверне увагу. Але, мабуть, річ була в тому, що ельфійка була справді гарною, її чарівність затуманювала розум чоловікам навколо. Та що вже там чоловікам, я й сама не могла відірвати від неї погляду, як і помічниці корчмаря. Здавалося, лише Юрія могла це зробити, й то тільки для того, щоб незадоволено поглянути на Ігоря, що теж витріщався на барда.

Не одні хани та королі у полон мене брали,

Били-вбивали, на чужі землі забирали,

Били-вбивали, недругам продавали.

Та я не скорилася, із боротьбою відродилася,

Ельфійкою я ж народилася.

Кажуть люди я сама, наче зіронька,

Що пливуть мої пісні, як та річенька,

Що душа моя співає, мов сопілочка.

А я просто ельфійка, ельфієчка,

А я просто ельфійка, ельфієчка.

Та я не скорилася, із боротьбою відродилася,

Ельфійкою я ж народилася.

Кажуть люди я сама, наче зіронька,

Що пливуть мої пісні, як та річенька,

Що душа моя співає, мов сопілочка.

А я просто ельфійка, ельфієчка,

А я просто ельфійка, ельфієчка.

— Гарна пісня, — промовив Ігор, коли ельфійка завершила свій виступ, додавши наостанок ще два приспіви.

Схоже, що пісня сподобалася присутнім — вони витримали паузу, а тоді почали аплодувати щосили.

— Так, нити через свою долю вони, видно, вміють, — єхидно відгукнулася Юрія. — Наскільки знаю, дві ельфійські країни межують із Середземним Ханством, тому тепер потерпають від Каганату не менше за Об’єднані Князівства. От тільки князівські народи не ниють, а б’ються.

— Чому ти так злишся через це? — запитав Деян. — Князівських людей у полон не беруть так, як ельфів, і не продають у рабство.

— Справді? А їх випадково не Торгові Гільдії продають, на які ти працюєш? — Юрія все ніяк не могла заспокоїтися. — Чи, може, ти все ж не торговець, га?

Ніхто не розповідав Юрії про нашу пригоду в маєтку сенатора, тож вона могла тільки здогадуватися, ким насправді був Деян. Але, здається, вона не просто так сердилася і на нього в тому числі. Мабуть, з нею треба буде поговорити про це наодинці.

А ще, було б добре, якби вона не надумала тут усе спалити, бо нам ще треба тут ночувати. Але настрій Юрії значно покращився, як тільки вона дізналася у Деяна, де саме наша кімната, і потягла туди Ігоря. Нам лишалося лише дати їм час побути наодинці.

— Вона часто буває такою, — промовила я до Деяна.

— Це не дивно, бо вона з чистокровних імперців. Вони вважають усіх інших нижчими за себе й бережуть кров свого роду чистою, — відповів він, допиваючи вино.

— Бережуть кров чистою? — здивовано перепитала я, адже те, чим зараз мали займатися Юрія та Ігор, точно не підходило під це поняття.

— Зазвичай так, хоча завжди є винятки, — уточнив він. — Якщо хтось із чистокровних зійдеться з кимось з іншого народу, його можуть висміяти. Тож твоя подруга або тимчасово забавляється з ним, щоб потім кинути й не заплямувати репутацію, або справді кохає.

— Вона справді кохає його, повір, — сказала я, згадавши, як вона ледь не вбила мене заради Ігоря, і деякі інші моменти, що це підтверджували. — Але давай не будемо обговорювати їх за спинами. Краще скажи, чим нам зайнятися?

— А що тут іще робити, крім як випити та порозмовляти? — відповів Деян і, взявши глечик до рук, дав знак помічницям корчмаря, що його було б непогано наповнити. — Можемо ще прогулятися навколо корчми, але, здається, там уже можна натрапити на всіляких монстрів.

— Думаєш, вони й сюди добралися? — запитала я. — Останнім часом їх тільки чути, й то не впевнена, що це не якийсь звір, якого я просто не знаю.

Мені важко було повірити, що тут нас очікуватиме таке ж нашестя чудовиськ, як те, що ми бачили раніше. Здавалося, Заброда вже не мав сильного впливу на ці землі, що підтверджували й слабкі спалахи на небі. Ми були верхи на конях і добре тримали дистанцію. Хоча, не здивуюся, якщо це просто Великий ліс узяв собі час на перепочинок.

— Кажуть, береженого доля береже, — знизав плечима Деян, а тоді на мить завмер. — Діано, я маю тобі дещо сказати.

— Я слухаю.

— Ти здогадалася, ким я є, — він подивився на мене, і я ледь помітно кивнула, заохочуючи його продовжувати. Виглядав він неспокійним. — Як тільки ми дістанемося Євіанни, то більше не побачимося. Моя гільдія забороняє мати близьких людей, і може самостійно вирішити цю «проблему». Я не хочу, щоб вони убили тебе чи твоїх друзів. А вони спробують це зробити, якщо дізнаються.

Ось і настав момент, коли я мала б пожалкувати про цю близькість. Я знала, що так буде, але чомусь тоді вирішила, що пережила й гірше. Але це відчуття було зовсім іншим, і біль від нього теж був іншим.

— Добре, я зрозуміла, — спокійно відповіла я та поглянула йому в очі.

Він виглядав здивованим, але, здається, зрозумів мою реакцію. Я прагнула спокійного життя в Євіанні, а не страху за себе та друзів. І якщо заради цього треба пожертвувати частиною щастя, то я готова. Я не відчувала злості ні до нього, ні до його гільдії. Натомість мою увагу привернуло дещо інше.

Серед людей, що весело випивали та сміялися, йшла страхітлива істота, схожа на людину без шкіри. Її руки тяглися до самої підлоги. Ніхто із присутніх, які часом навіть віталися з нею, не помічали у ній нічого страшного. Здавалося, що вони або взагалі не бачать істоту, або лише мигцем поглядають на неї. Обличчя її було прикрите іншим обличчям: вона носила шкіру з людського лиця, наче маску. З-за одного зі столів почулися радісні вигуки, і чудовисько запросили сісти:

— Мікаель, де ти шлявся? Сідай, у нас ще багато пива!

Чоловіки, біля яких сіла ця істота, приймали її за свого друга. Мабуть, саме його обличчя вона й носила. Потвора справді сіла за стіл і почала їсти та пити запропоноване.

— Підемо звідси? — запитав Деян, який теж не зводив погляду з монстра.

— Ти теж його бачиш? — здивувалася я.

— Воно використовує ілюзію, доволі сильну, щоб я не міг розгледіти його добре. Але навіть бачачи тільки силует, можу сказати, що це не людина.

— Може, воно не зле? — промовила я, спостерігаючи, як воно їсть з миски.

— А що ти бачиш, Діано?

— Воно носить на собі людське обличчя, мабуть, того самого Мікаеля, якого чоловіки згадували, — відповіла я й нарешті відвела очі від істоти, щоб не привертати її уваги.

— А, тоді, звісно, воно зовсім не зле, — криво усміхнувся Деян. — Всього лиш зранку воно носитиме обличчя когось із нас.

— Будемо залишати когось на варті, поки інші сплять, — промовила я та, побачивши вираз його обличчя, додала: — Знав би ти, в яких умовах нам доводилося спати раніше, то не дивувався б.

— Повірю на слово, Діано, — промовив він і відставив випивку. Я вже добре знала Деяна й розуміла, що тепер він і на мить не розслабиться, тримаючи руку ближче до меча. — А тепер ходімо до нашої кімнати.

Ми розповіли Юрії та Ігорю про ту істоту, і, як я й очікувала, їхня реакція була такою ж, як і в мене. Лише Ігор став прислухатися до галасу, що долинав з-за дверей, і запропонував побути на варті, відмовившись навіть від зміни.

Ліжко дісталося мені та Юрії, а от нашим мужнім чоловікам дісталася підлога.

Перед сном я вдалася до тихої розмови з Юрією. Ми говорили пошепки, адже обговорювали одного з наших. Я розповіла їй про Деяна та поїздку до сенатора, на що вона схвально кивнула й усміхнулася. Це було не дивно, адже їй самій довелося тікати з Євіанни саме через дії сенаторів. Та й новий імператор їй подобався, а саме за його наказом, ймовірно, через ланцюг посадовців, Деян і отримав своє завдання.

— В такому разі, Діано, я не проти, щоб ти навіть заміж за нього вийшла, — прошепотіла вона, усміхаючись.

Деян весь цей час поглядав на нас краєм ока, мабуть, тому що Юрія відверто дивилася на нього, зовсім не приховуючи, що він був об'єктом нашої розмови. Мені навіть здалося, що на його обличчі промайнула легка образа.

— Ми більше не побачимося, як тільки дістанемося Євіанни, — промовила я якнайбайдужіше. — Він каже, що його гільдія може спробувати вбити нас усіх.

— І що ти вирішила?

— Я хочу жити, і вам смерті не бажаю.

— Діло твоє, люба подруго. Ви вже достатньо зблизилися, щоб розв'язувати власні проблеми без мене, — сумно відказала Юрія і, повернувшись до мене спиною, лягла спати.

Ігор не виглядав сонним, і я теж спробувала заснути, хоч і не одразу змогла. Нехай я звикла спати в небезпечних місцях, але таку потвору, що краде людську зовнішність, бачила вперше. Хто знає, чого можна від неї очікувати. Проте, як я помітила, Деян теж не збирався спати, тож у нас буде аж двоє вартових.

Відчуття безпеки поволі зростало.

Мій сон був незвичайним, бо я все ще була в кімнаті корчми. Юрія спала, Ігор теж виявився ненадійним вартовим. А от Деян, сидячи на своєму місці на підлозі, застиг, наче статуя, на щось пильно дивлячись.

Вперше я бачила такий страх на його обличчі. Перевівши погляд у темну частину кімнати, де місячне світло ледь проникало крізь вікно, я побачила темний силует. Я одразу ж схопилася за есток, тримаючи його опущеним, щоб не спровокувати незнайомця, але коли постать наблизилася настільки, щоб я могла її розгледіти, я наставила на неї меча.

— Вперше вирішила навідати тебе у твоєму світі, Діано, і ти так мене зустрічаєш? — це була Темрява, яка говорила спокійно, з нотками насмішки.

— Я думала, що це сон, — відповіла я, не прибираючи зброї. — Чому ти тут?

Вона не відповіла, лише підступила ближче, дорогою кинувши погляд на наляканого Деяна, який досі не зрушив з місця. Вона сіла на ліжко біля мене, як це колись робила моя мати, і доторкнулася до клинка естока.

— Відчуваєш цей зв'язок з мечем? Наче він — частина тебе, невіднятна частина, без якої не вижити. Я існую занадто довго, щоб пригадати ті почуття, які пов’язані з цими відчуттями.

— То навіщо ти тут? — я хотіла знати відповідь, адже кожна зустріч із нею призводила до непередбачуваних наслідків.

— Я попереджала тебе про свій візит. Варто було все ж прочитати того листа, Діано, — сказала вона, на мить затримавши погляд на мечі.

— Цю зброю я тобі не віддам.

— О, що ти кажеш? Ця зброя належить тобі, вона і є ти. Я не заберу її в тебе, і ніхто інший не зможе цього зробити без твого дозволу. Як твоя кров, так і ця зброя, варто тобі тільки захотіти, змусять кожного, хто торкнеться їх, прагнути смерті.

— Так, правда, — підтвердила я.

— Але не намагайся це використати на мені, бо не спрацює: я давно пережила всі страхи й навіть забула, що таке прагнення жити без них. Якщо хочеш знати, чому я тут, то скажу — я пригадала дещо про Першого Бога, з чиєї кістки створено цей меч. Подумала, що тобі буде цікаво почути цю історію.

Справді, це було те, про що я хотіла б дізнатися хоча б трішки. Якщо цей меч — частина мене, і при цьому зроблений із тіла першого божества, то хто ж тоді я? Хоча, з іншого боку, краще б вона розповіла це десь у спокійнішому місці, без сторонніх слухачів. Було б нічого, якби прокинулася Юрія, але Ігор нічого не знав про мене і про цю жінку.

— Я тебе слухаю, — відповіла я і, нарешті, прибрала есток в сторону.

— Правильне рішення, — схвально кивнула вона, після чого звернулася до Деяна: — Можеш рухатися.

Деян нарешті ворухнувся і зробив глибокий вдих. Здавалося, він не лише не рухався, а й не дихав увесь цей час. Подібне ставлення до моїх друзів дратувало мене, але краще не гнівити Темряву, бо я добре знала, що трапляється, коли вона незадоволена. Мені здавалося, що якби я відмовилася слухати її розповідь, то Деян би не пережив цієї ночі.

— Це було необов’язково, — промовила я, кивнувши на Деяна, на що отримала лише легку усмішку.

— У ті часи ще не було імен, тому його називають просто — Перший Бог. Це був прекрасний і могутній чоловік, який не втручався в життя світу. Він лише спостерігав, як живі істоти на цьому континенті росли та змінювалися з часом. Він ходив серед них, як людина, живучи в їхніх поселеннях і розділяючи з ними їжу. Десятки, сотні, тисячі й десятки тисяч років він провів із ними. Такий довгий час зробив його байдужим до всього, і він продовжував спостерігати за світом тільки тому, що не мав іншого заняття. Але одного дня він зустрів жінку, що відрізнялася від усіх інших. Вона народилася слабкою і хворобливою, але мала щось особливе. Її розум і врода полонили Першого Бога, і він знову відчув інтерес до свого існування. Кожен ранок і вечір набули значення, і можна було сказати, що він почав по-справжньому жити. Та після того, як вони розділили ложе, всередині жінки зародилося щось темне, що поступово намагалося підкорити її, поки зрештою не взяло гору. Вони були щасливі разом, поки жінка не почала старіти й втрачати свою красу. Це лякало її, і темрява в ній заволоділа її тілом у моменти слабкості.

— Темрява узурпувала тіло цієї жінки, прямо як я… — прошепотіла я, хоча знала, що Деян почув. Нехай буде так.

— Не так, — заперечила вона. — Ти опинилася в цьому тілі ще до його народження і зовсім не відчувала того, що відчувала та жінка. Вона втрачала себе, набуваючи чогось зовсім іншого. Повір, це страшніше, ніж у твоєму випадку.

— Зрозуміло. То що було далі?

— Старість та наближення кінця пробудили в узурпатора найсильніший страх — страх смерті. Цей страх перемагав і розум жінки, і навіть її почуття до Першого Бога. Узурпатор нашіптував їй, змушував діяти, підказував, як здобути безсмертя. Вона скористалася тим, що Перший Бог був засліплений коханням, і одного дня спробувала його вбити. Вбити бога — цілковита дурість для такої, як вона, але вона ризикнула, прагнучи жити вічно. Чекаючи, поки він засне поруч, вона завдала удару. Ніж не завдав йому шкоди. Вона била знову й знову, без результату. Він прокинувся і глянув на неї, не впізнаючи. Узурпатор вже повністю заволодів її тілом. Він не вірив очам, мовчки дивився, як вона відкинула ножа і спробувала його задушити. Марно...

Під час розповіді я помітила чорні сльози на її обличчі. Вона пригадувала події, але чи розуміла, що все звучало так, наче вона сама була там? Її голос видавав, що з кожним словом вона все більше усвідомлювала: вона і була тією жінкою.

— Як звали її? — запитала я.

— Її звали... — вона замислилася, дивлячись на місяць, що сяяв у вікні. — На час її народження вже були імена... Т... Тарія... Так, саме Тарія.

— Що було далі, Таріє? — після цього питання здогадки, які вона намагалася відкидати, остаточно затвердилися в її свідомості. Нерозуміння на її обличчі змінилося на розпач, хоча вона все ще трималася.

Часом я бажала смерті цій... Тарії, іноді була готова власноруч її вбити, але також бували моменти, коли я бачила в ній не ворога, а друга. Тепер мені навіть було її шкода. Однак есток я тримала поблизу.

— Перший Бог зрозумів, чого так боялася його кохана. Вона не хотіла старіти й помирати, а ці бажання і страхи були єдиним, що залишилося від Тарії у її тілі, захопленому узурпатором. Зраджений і з розбитим серцем, він втратив сенс існування. Тоді він вирішив покінчити з собою, а також наостанок вгамувати цей страх смерті, що лишився в її душі. Він вирвав ребро, наситивши його своєю життєвою силою і добром, залишивши в собі лише темряву, що є у кожного. І цим ребром завдав Тарії удару в серце. Воно пронизало її, даруючи тимчасову смерть. Вона справді подумала, що помре.

— Але не померла, — прошепотіла я.

— Бог, без крил, піднявся високо в небо, відчуваючи, як наближається його смерть без життєвої сили. Він віддав усе добро, що мав, лишивши собі лише злість і темряву душі. Світ здригнувся від його падіння, тремтів, наче від страху. Більше про нього ніхто не чув. А Тарія тим часом ожила, відчувши, що щось змінилося в її тілі. Але Бог недооцінив силу узурпатора: темрява осквернила його останній дар. Сотні років вона виношувала дитя у своєму лоні. Коли настав час, і вона народила, помітила, що темрява спотворила і дитя. Дитяче тіло не витримало і померло, а його душа зникла: вона втрачала свідомість через важкі пологи, і душа дитини зникла для неї назавжди. Та вона все ж помітила, що народила істоту, яка не мала в собі й частинки її темряви, натомість зростивши свою власну. З того моменту, у цьому світі, минули тисячі років.

Моє серце шалено калатало, поки я слухала її. Темрява ледь витягувала ці спогади з глибин свого єства, і я не була певна, чи це були справжні події, чи їх перекручена версія. Час робить пам’ять туманною. Але в моїй душі оселилося одне передчуття — душа тієї дитини кудись поділася, маючи свою власну темряву, вона мусила переродитися.

Я й сама відчула на своєму обличчі сльози.

— Ти... моя матір? — ледь вимовила я, відчуваючи, як мої руки починали тремтіти.

Але Тарія мовчала, над чимось задумавшись. Здавалося, вона почала себе опановувати, завдячуючи своєму віку та досвіду.

— Можливо, це так, — промовила вона спокійно. — Але якщо тобі цікаво, то я не відчуваю до тебе чогось материнського. Мені лише сподобалося, що розмова з тобою допомогла мені стільки всього пригадати, навіть моє ім'я, яке я успадкувала разом із цим тілом.

— І справді, моя матір — та, що виховувала мене і народила, — відповіла я їй. — Її звали Мілена.

Вона підвелася з ліжка і вийшла на середину кімнати, де зупинилася в роздумах. Виглядала так, наче цієї розмови й не було, що викликало повагу, адже не кожен мав такий самоконтроль.

— Я не відчуваю, де знаходяться залишки Першого Бога, але якщо вже хтось зміг дістати його кістку і зробити з неї зброю, то шлях туди є. Він має бути глибоко під землею — от настільки сильним і важким було його падіння з небес. І хоча я не відчуваю його, ти, можливо, зможеш. Я рекомендую тобі не ігнорувати відповідні відчуття, якщо вони з’являться.

— Як тоді, коли я відчувала наближення до цієї зброї? — запитала я, поглянувши на есток.

— Так, здогадуюся, що саме так, — відповіла вона й почала розчинятися в повітрі, мабуть, саме так і подорожувала між світами. — І будьте обережні в цьому місці, тут небезпечно.

На цьому вона зникла, залишивши мене наодинці з роздумами й Деяном, на обличчі якого були змішані емоції. Чомусь я відчула перед ним провину і вирішила хоч якось її загладити. Підвівшись із ліжка, я підійшла до нього і лягла поруч. Але в ньому досі був страх. Контрольований страх — і переді мною теж. Та це вже не мало значення, адже зовсім скоро ми однаково більше не побачимося.

— Поки ми не дісталися Євіанни, я хочу бути поруч із тобою, якщо ти не зненавидів мене...

Заснула я в його обіймах, що і було його відповіддю мені.