Узурпація Ⅲ: Євіанна

Я втомилася ловити на собі наляканий погляд Люцетти, яка сиділа на коні позаду Деяна, обхопивши його зі спини. Мабуть, ніхто в цьому житті не боявся мене так, як вона. Юрію вона теж побоювалася через її демонічну магію, але від мене просто тремтіла, наче на холодному вітру.

Не зовсім розуміла її страх, адже ми до цього добре розмовляли, та і я, наче, не якесь страшне чудовисько. Було трохи неприємно через те, що вона не змогла прийняти мене, як це зробили інші. Деяну було просто цікаво, що саме я таке, Ігор не ліз у мої справи, а Юрії було байдуже до того, хто я.

— Гей, припини, бо підеш своїми двома, — промовила Юрія, коли я через роздратування вхопилася за її талію трохи сильніше.

— Вибач, — відповіла я, після чого все ж вирішила спробувати порозмовляти з Люцеттою: — Ельфійко, може, досить мене боятися? Вже кілька днів минуло, можна було б і звикнути.

Та вона лише сховала обличчя, притиснувшись до спини Деяна ще сильніше. Що дивно, її вуха від страху трохи сіпалися, і це здавалося мені смішним.

— Не треба її боятися, — несподівано заговорив Ігор. — Вона ж нічого поганого тобі не зробила.

Було приємно, що Ігор не змінив свого ставлення до мене. Він давно вже мав підозру, що зі мною щось не так, але, переконавшись у цьому, все ж залишився моїм другом.

— Та забудьте, — промовила я, фиркнувши. — Усе одно скоро розійдемося.

Сказала я це лише для того, щоб закрити тему, хоча насправді ставлення Люцетти зачіпало мене більше, ніж здавалося іншим. Накопичувалося роздратування, яке ставало дедалі важче стримувати.

День минув тихо та без проблем. Жодного духа чи чудовиська, навіть солдатів було менше, ніж зазвичай. Натомість з’явилося більше найманців і торговців з Імперії.

Під вечір, коли почало сутеніти, нам зустрілися близько сотні лицарів. Їхні блискучі сріблясті лати, прикрашені синіми плащами й такими ж тканинними вставками, здавалися незвичними. На шоломах красувалися прикраси у вигляді золотої корони, і можна було б подумати, що це військо, набране з королів та імператорів. Проте, як пояснив Деян, то був лицарський орден Святої Корони — найманці, що дотримувалися певних правил і чеснот. Більше про них він не знав. Юрія вже розповідала, що в Імперії таких орденів багато, і всі вони різні.

Тим часом повітря ставало дедалі холоднішим, і не лише через ослаблення тепла з Заброди. Темрява посилювалася, тож ми вирішили зупинитися між двома невеликими поселеннями, обравши прихисток серед кількох дерев. Заходити в села ми не стали, щоб уникнути зайвих проблем.

Юрія швидко розпалила багаття, а ми зібрали листя й траву для підстилок. Коли все навколо оповила темрява, всі сіли біля багаття, окрім мене. Я якийсь час бродила поблизу й непомітно зайшла за спину Люцетти. Її постійний страх почав мене дратувати, пробуджуючи злість, і я не втрималася від того, щоб підкрастися до неї ззаду й схопити за плечі.

— А-а-а! Ні, допоможіть! — закричала ельфійка, намагаючись вирватися. — Відпусти! Не треба!

Та я не відпустила її, а повалила на землю, притиснувши обличчям до землі. Сівши зверху, я заламала її руку за спину, знерухомивши. Деякий час я просто дивилася на здивовані обличчя своїх друзів. У Юрії, правда, здивування було з домішками задоволення від побаченого. Потім я схилилася до її вуха і прошепотіла:

Та я не відпустила її, а повалила на землю, притиснувши обличчям до землі. Сівши зверху, я заламала її руку за спину, знерухомивши. Деякий час я просто дивилася на здивовані обличчя своїх друзів. У Юрії, правда, здивування було з домішками задоволення від побаченого. Потім я схилилася до вуха Люцетти й прошепотіла:

— Якщо чесно, щось у мені отримує задоволення від твого страху. Але те людське, що в мені лишилося, просто ненавидить твоє ставлення до мене, хоча й розуміє його, — прошепотіла я, після чого злегка вкусила її за вухо.

— Ні, не треба! Будь ласка, відпусти! — закричала вона.

За спиною я почула, як хтось підвівся на ноги. То був Ігор, і йому явно не подобалося те, що він бачив.

— Не заважай їм, це піде їй на користь, — промовила Юрія.

— Як це розуміти? — здивувався Ігор.

— Побачиш пізніше, а зараз сядь на місце, — строго промовила Юрія.

Юрія справді неймовірна. Тільки вона могла так просто зрозуміти мене й мої дії.

Отримавши спокій за спиною, я продовжила свій урок для Люцетти. Я почала торкатися її шиї, ніби збиралася душити, а потім знову схилилася до неї.

— Зараз я можу зробити з тобою що завгодно. Можу навіть задушити. Але знаєш, чому я цього не зроблю? — запитала я, поки від ельфійки чувся лише важкий подих, а її серце шалено билося. — Бо я не хочу цього. Те людське, що в мені є, цього не хоче.

— Відпусти мене, прошу, — ридаючи, промовила вона.

— Ні, Люцетто, клин клином вибивають. Чула таке? Цю ніч ми проведемо разом, — сказала я, лягаючи на неї й притискаючи до землі. — Як бачиш, у мене вистачить сил утримати на місці й десяток таких, як ти.

Це було жорстоко щодо Люцетти, але мені справді здавалося, що це може піти на користь нашим з нею стосункам. До кінця ночі вона більше не промовила жодного слова, лише тонко пискнула, як миша, коли Юрія накрила нас ковдрою на ніч.

Та замість неї розмовляла я. Я тихо розповідала їй історії з минулого, з того часу, коли моє життя ще не пішло не в те русло. Спершу про те, як батько вчив мене полювати, потім як мама навчала читати. Закінчила я розповіддю про свою ціль — бабусин будинок з аптекою в Євіанні.

Люцетта перестала тремтіти ще опівночі, поступово звикаючи до мене й мого голосу, а під ранок її навіть почало хилити в сон. Вона була старшою за мене, але виглядала й поводилася іноді як мала дитина.

Я вирішила дати їй трохи поспати, адже її обличчя вже кілька днів виглядало так, наче вона не мала можливості відпочити. Але я досі тримала її на місці, хоча й спроби вирватися давно припинилися. З часом вона навіть почала приємно сопіти, як це часом робить Юрія.

Я згадала, як бачила в Сірих Птахах, що люди приручали тварин: хтось добротою, а хтось, як я з Люцеттою, страхом і залякуванням. Я приручила її наче собаку, приборкуючи її страх до мене. Вперше я робила це, і в цьому була певна насолода. Це була моя темна сторона. Я жорстока людина, але могла контролювати це і використати на благо собі та іншим.

Ми були накриті ковдрою, тому я не бачила, що відбувалося навколо, але чула, як інші вже прокинулися й, мабуть, перешіптувалися. Та вони можуть зачекати ще годинку.

Лише через годину, за моїми відчуттями, я скинула з нас ковдру та розбудила Люцетту. Спершу в її очах був той самий тваринний страх, але вже за мить він ослаб. Її тіло не тремтіло, лише вуха злегка сіпалися.

— Ми допоможемо тобі дістатися Євіанни, а потім ти зможеш жити своїм життям, — тихо промовила я, на що вона повільно кивнула. — А тепер підводься та сідай до багаття. Звідти йде непоганий запах, зможеш з'їсти чогось гарячого.

Під здивовані погляди моїх друзів Люцетта повільно встала та пішла до багаття. Виглядала вона вкрай змученою. Спокійно прийнявши їжу від Деяна, вона почала їсти. Я ж тим часом дозволила собі трохи полежати й подивитися на нашу компанію збоку. Мені справді пощастило з ними, хоча не знаю, чи так само пощастило їм зі мною.

— Юріє, поїдеш на одному коні з Деяном? — запитала я. — Хочу проїхатися з Люцеттою. Ти ж не проти, Люцетто?

— Я... я не проти, — тихо промовила ельфійка, дивлячись, як Юрія знизала плечима й кивнула.

Ми зробили, як і домовилися. Я посадила Люцетту перед собою, а Юрія сиділа позаду Деяна. Ельфійка вже майже не боялася або, як мені здалося, просто боялася показувати свій страх. У будь-якому випадку, цього разу я могла з нею спокійно розмовляти в дорозі. Я розпитувала її про те, що ще вона зустрічала, тікаючи від зелених спалахів до зустрічі з нами. І після однієї з її розповідей я зрозуміла, чому вона так сильно мене боялася. Виявилося, що їй траплялися істоти, які прикидалися людьми, а потім, дочекавшись моменту слабкості, убивали й поїдали необачних людей.

— Ми зустріли ту дівчинку біля спаленого села, — занурившись у спогади, промовила Люцетта. — Вона мовчала, й ми подумали, що вона німа або що це від переляку. Люди, з якими я тоді подорожувала, вирішили взяти її з собою до якогось міста, щоб вона не загинула. Дорогою я грала їй на ангеліці, співала й намагалася якось її розвеселити. Та її погляд увесь час був дивним, і я не могла зрозуміти чому. Але одного ранку я прокинулася від звуку, ніби хтось гризе кістки… Як собака, що гризе кістку. Це та дівчинка поїдала обличчя одного чоловіка, що спав поруч. І тоді я зрозуміла, що той погляд, який бачила, був поглядом голодного хижака, що чекає моменту. Вона помітила, що я не сплю, і показала свої гострі зуби та широку пащу. А той чоловік… Він був живий, але не рухався, ніби паралізований.

— Як тобі вдалося врятуватися? — запитала я, уявляючи все те, що розповіла Люцетта.

— Я встигла вдарити її по голові каменем, коли та потвора кинулася на мене, а потім бігла. Не пам'ятаю, куди і як, — під час цих слів вона злегка затремтіла від страху. — Понад усе мене лякають істоти, що прикидаються людьми.

— То ось чому ти мене так злякалася? Мені теж одного разу трапилася така істота, і спробувала мене задушити. Це було наче в іншому житті. Вона прикидалася померлим знайомим, і надовго залишила на моїй шиї відбитки рук. Тепер їх уже немає, але можеш мені повірити, що коли тобі ламають горло, це достобіса неприємно.

— А пам'ятаєш, як я тебе тоді лікувала? — весело додала Юрія, що слухала нашу розмову.

— Так, Юріє, тоді я ледь не здуріла від болю, — усміхнулася я у відповідь. — Ти може, все-таки скажеш, навмисно ти тоді це зробила? Це було справді боляче.

— Ну, ми ж тоді не були подругами, так? — неоднозначно відповіла вона.

Насправді байдуже, головне, що тоді вона повернула мені слух і голос. А те, що Юрія отримує задоволення від завдання болю іншим, — уже проблема тих, хто не є її другом.

— То, Люцетто, що ти хочеш про мене дізнатися? — запитала я в ельфійки.

— Т-ти… хто ти? — насилу вимовила вона.

— Не знаю, — коротко відповіла я та задумалася. — Не людина, це точно. Але це тіло все ще людське, мабуть.

— То це не твоє тіло? — сказала вона, після чого притиснула голову до плечей, наче якась черепаха, потім панічно почала вибачатись: — Ні. Вибач, пробач мені.

— Замовкни, Люцетто, — спокійно промовила я їй. — Ще до народження цього тіла я узурпувала його. Не пам'ятаю, як це сталося та що було до цього. До того ж я майже все своє життя думала, що я людина. Гадаю, це все, що я тобі скажу. Це все ж мій секрет, Люцетто, і ти збережеш його.

— Я нікому не скажу, обіцяю.

— Добре. А тепер нарешті розслаб тіло та заспокойся. А головне, поверни свою гордість. Ти все ж доросла жінка, а не мале дівчисько. Та і якби я була таким страшним монстром, за якого ти мене прийняла, то вже б давно тебе з'їла.

— Я розумію, Діано, але я не можу нічого вдіяти. Цей страх наче в глибині мене. І мені справді стало краще після того, як ми спали разом, але він все ще не зник.

— Для цього потрібен час, Люцетто.

— То ми знову спатимемо під однією ковдрою?

— Не сьогодні, — сказала я та, здається, відчула, як ельфійка видихнула з полегшенням. — Все ж жінки мене не цікавлять, — додала я та переглянулася з Деяном.

Я вже навіть не звертала уваги на силует Євіанни та замку. Поступово картина тієї монументальної споруди приїдалася, і всі села, що траплялися дорогою, здавалися мені навіть цікавішими за імперську столицю. А особливо нам було не до краєвидів, коли зверху на нас посипався рідкий, але все ж таки сніг, що одразу танув, як тільки торкався землі.

Не було схоже, що на нас буде очікувати зима, скоріше це спроба цього світу відігратися перед тим потеплінням, що спровокував Заброда. Скоро має настати повноцінна весна, і вже можна з упевненістю сказати, що ми пережили найважчу зиму в моєму житті.

Мабуть, ми все ж помилилися в розрахунках того, скільки часу має зайняти дорога до Імперії, але це однаково забрало в нас близько трьох місяців. Чи може більше? Відчуття взагалі такі, наче минули роки. Та близькість кінця нашої подорожі підкреслилася дечим, що я спершу і не помітила. Це був невеликий, розміром із людину, стовп із білого каменю, що стояв біля дороги.

— Що це? — запитала я у Юрії, що все ніяк не могла прибрати з обличчя задоволену посмішку.

— Це межа між Об'єднаними Князівствами та Імперією, — відповіла замість неї Люцетта та завертіла головою. — Якщо приглянутися, то можна побачити ще такі самі стовпи.

Їх і справді було видно, вони були один від одного в сотні метрів і разом вимальовували лінію, що розділяла князівства та імперські землі. Я чомусь наївно думала, що від Імперії й справді залишилося саме лише місто Євіанна. Але цілком логічно, що навколо неї ще мали бути землі імператора. Та до самих стін міста лишалося ще близько п'яти днів, як мені здавалося. Мені хтось казав, що Євіанну з обох боків, наче якийсь рів, обтікала велика річка, що брала початок у Гномських Горах. Та поки я її не бачила, тож, мабуть, до неї ще було далеко.

Навколо був безмежний зелений степ, без жодного схилу чи пагорба.

— Незвично не бачити жодного дерева на горизонті. Я думала, що вже не зустріну такої порожнечі після степу в Ладомирському князівстві, — промовила я тихо, оглядаючись. — Але мені подобається цей краєвид, хоча вже і сумую за лісами.

— Більшість жителів Євіанни ніколи не бачили цієї краси, і навіть не задумуються про неї, — сказав Деян. — Але ще гарніше тут, коли польові квіти починають цвісти. Запах теж ні з чим не зрівняється.

— Так. Не брали б податок за вихід із міста, то, може, його жителі більш охоче покидали б стіни бодай на годину, — промовила Люцетта.

Податок на вихід за ворота? Звучало надзвичайно дивно та несправедливо, як і більшість податків, про які я чула. Я лише сподівалася, що за вхід не треба платити. Звісно, у нас був Деян, що мав гроші, але не хотілося б навантажувати його зайвими витратами.

Вітер тут гуляв сильний і прохолодний. Буде незручно спати в таких умовах у чистому полі. Та з іншого боку, в такій близькості від Євіанни має бути достатньо таверн.

— На цих землях заборонено будувати щось, крім таверн, — сказав Деян, наче прочитавши мої думки. — Та навіть будуючи таверну, її власник має розуміти, що є можливість того, що її накажуть розібрати.

— Чому так? Ці землі б можна було використовувати для вирощування пшениці чи ще чогось. Так ще й будувати не можна.

— Місто буде розширюватися, Діано, рано чи пізно, — додала Юрія. — І забудова буде заважати. А що стосується посівів, то я на цьому не знаюся. З їжею в Імперії немає проблем, бо є достатньо грошей, щоб купувати все необхідне у сусідів.

Лише вже майже вночі ми помітили світло з вікон таверни. І тільки коли підійшли ближче, я побачила, що вона була дуже великою. Мабуть, разів у п'ять більшою за ті корчми, що ми зустрічали до цього. Ціни, до речі, теж не відставали за таким масштабом. Добре, що Люцетта вмовила власника організувати свій виступ і цим самим трохи зменшила наші витрати.

Люди із задоволенням слухали її пісні, а вона сама виглядала в цей час так, наче і не було в неї якихось страхів чи переляків. Та це лише до того моменту, коли її спів перебив сильний грім і зелені спалахи за вікнами.

Усі враз затихли, мабуть, вперше чуючи щось подібне. Це не сильно відрізнялося від того, що ми чули раніше, але тепер ми були дуже й дуже далеко від Великого лісу, тому навіть страшно було уявити, яким цей грім чули люди, що жили поруч з лісом. Якщо вони досі живі, звісно. У будь-якому випадку, такі події означали, що зовсім скоро тут почнуть з'являтися різні істоти, які не несуть із собою нічого доброго.

Ельфійка з наляканим обличчям одразу ж підбігла до нас і сіла за стіл, озираючись по сторонах і вдивляючись у вікна, за якими спалахувало зеленим.

— Кімната є лише одна, та з одним ліжком, — промовив Деян, на що Люцетта поглянула на нього, наче він сказав якусь дурницю.

Наш спокій її дивував.

— Ці спалахи й грім йдуть з Великого лісу, а поселення, з якого ми йдемо, було прямо біля нього, — пояснив Ігор наш спокій. — Звикли вже.

— Немає тут над чим думати, Деяне, — весело промовила Юрія. — Дівчата на ліжку, а наші сильні, а головне добрі чоловіки, можуть поспати на підлозі.

— От так несправедливість, — жартома відповів Деян.

— Треба когось лишити на варті, — доречно сказав Ігор. — Щоб не було як минулого разу в тій корчмі.

— Це таверна, — не втрималася Юрія, щоб не поправити Ігоря. — Але ти правий. То хто буде нашим героєм? Я спати хочу просто жахливо.

Спати хотіли всі, це було добре видно по їхніх обличчях. І я одразу ж підняла руку, викликавшись вартовою, але помітила, що і Деян прийняв таке ж рішення.

— Я буду перший, потім розбуджу тебе, — промовив він, на що я одразу ж кивнула та допила відвар із трав, що нам принесли.

— От і славно, — промовила, хлопнувши долонями по столу, Юрія та підвелася з-за столу. — Ходімо, нічого тут сидіти.

Гриміло просто жахливо довго та сильно, через що Люцетта зовсім не могла заснути. Я спала між нею та Юрією, а тому добре відчувала різницю між спокійним сном імперки та безсонням ельфійки. Та врешті-решт я і сама піддалася сну під колискову Заброди.

Я опинилася поруч з будинком, де ще не так давно була на весіллі чортів. Двері були відчинені, і я, оглянувшись по сторонах, увійшла всередину. Та все було як і тоді, за винятком того, що за столом не сиділи чорти. Вірніше, один все-таки був, але сидів перед каміном на підлозі. Вогню у каміні не було, тому мені здавалося дивним, що чорт так прискіпливо туди вдивлявся та гірко, як на мій погляд, усміхався.

— Тобі допомогти розпалити вогонь? — запитала я, від чого чорт нарешті мене помітив.

— Не треба, — важко видихнувши промовив він. — Чого прийшла?

— Не знаю, — чесно відповіла я та взяла один зі стільців й поставила біля чорта, після чого сіла та теж стала дивитися в камін. — А ти хто саме? Мені досі складно вас відрізняти один від одного.

— На весіллі була? — запитав чорт, на що я кивнула. — Ну от я наречена.

— А наречений де?

Насправді мені було байдуже настільки, що навіть бажання не було навчитися відрізняти самців від самиць у цих створінь. Але якщо я вже потрапила до цього світу, то можна і порозмовляти про щось.

— З'їли його, — знову важко видихнувши промовила овдовіла чортиха. — Завдання якесь виконував для Господарки. Песиголовці вполювали. Вони нас не люблять.

— Знаю, бачила їх одного разу, — промовила я та пригадала як вперше зустрілася з її нареченим, що тоді ще носив мантію. — А яке завдання виконував?

— Та хто ж знає? Таємниця. Ех, шкода, що так сталося з моїм чоловіком.

— Сумуєш за ним? — запитала я, вже насправді відчуваючи трішки співчуття.

— Та до сраки його, — змахнувши рукою відповіла вдова. — Як подумаю, що його смачне м'ясо в шлунку песиголовця, то аж душу рве. Якби ж він здох десь поруч, то я б сама його з'їла.

Мабуть, цього і варто було очікувати від чортихи. Все у них до їжі зводилося. Але, поглянувши на неї уважніше, я помітила трохи випуклий живіт. Точно не від переїдання. Та цю тему я вирішила не підіймати, і взагалі краще знайти нову:

— У тебе тут є щось для кращого сну? — запитала я, оглянувшись на різні баночки та флакони, які помітила ще коли вперше була в цьому будинку разом із Тарією. — Одна моя знайома все ніяк не може заснути.

— Для вічного сну? — із серйозним обличчям запитала чортиха.

— Просто щоб було легше заснути та через кілька годин прокинутися. Ніякого вічного сну їй точно не треба, — відповіла я, спостерігаючи, як чортиха підводиться на ратиці та шукає необхідну банку на полицях.

Виглядало все так, що вона й гадки не мала, де що саме знаходиться. Мабуть, саме її чоловік збирав усі ці трави та те, що б там не було у тих посудинах. Але врешті-решт вона підстрибнула до полиці та взяла одну до рук.

— Це варення із ягід, що ростуть у цьому світі. Один ковток, і навіть мертвий прокинеться, щоб знову заснути, — вже посміхаючись, сказала вона та передала мені невелику баночку.

Я вже проносила предмети із цього світу до нашого, бувши у цих снах. Тому про те, як забрати з собою це варення, навіть не думала. А натомість кивком подякувала чортисі, що знову всілася перед каміном.

— Може, тобі все ж запалити вогонь? — промовила я.

— Так він горить, просто не в цьому світі, — відповіла вона з такою інтонацією, наче я мала б це знати, після чого провела долонями перед каміном. — Ось, тепер видно.

Тепер у каміні горіло синє полум'я, світло від якого зробило морду чортихи такою ж синьою, мабуть, як і моє обличчя. Полум’я привертало майже всю її увагу, а тому я вирішила піти. Ніхто мене сюди не кликав, я сама прийшла як незваний гість.

Тихо вийшовши назовні, я зачинила за собою двері. Навколо були лише дерева та повішені чорти на них, як і завжди. Зрозуміти цих істот було справді складно, якщо було бажання це робити, звісно ж.

Бродити цим світом можна настільки довго та нудно, що ти можеш і не пригадати, скільки саме на це пішло часу.

— Ну і що мені робити? — запитала я сама в себе, розуміючи, що не вміла переміщатися із цього світу у свій. Та й навпаки вдавалося випадково.

В момент, коли сюди потрапила, на мені майже не було одягу, адже я спокійно собі лежала на ліжку, і тим паче не було зброї. Мені не здавалося, що це місце може бути небезпечним для мене, але краще було б мати при собі щось гостре.

Обравши випадковий напрямок, я пішла туди, одночасно спостерігаючи, як верхівки дерев затягувало густими чорними хмарами. Темніше від цього не стало, а навіть навпаки — зникли тіні від усього, що тут було, навіть від мене. Я відчувала, що йшла у правильному напрямку, але не розуміла, куди саме та що там на мене очікувало.

Йшла довго, як вже було колись. Йшла, вслухаючись у те, як моє волосся, що я завжди обрізала на рівні вище плечей, тепер знову тяглося по землі. Мені не було чим його вкоротити, тому я просто взяла його до рук.

Це не час тут прискорений, це я тут занадто довго. Однотипний нескінченний ліс, що роками та десятиріччями не змінювався, поки я йшла крізь нього. У такі моменти складно не забути щось важливе для себе чи когось важливого. Колись я так забула ім'я матері. А що буде наступним?

Та йдучи таким місцем, є час на роздуми, що не завжди з’являвся в нашому світі. Ніхто не відволікає та не заважає сконцентруватися.

Та будь-яка дорога, рано чи пізно, закінчується чимось. Я вийшла на галявину з якимось будинком, що був оточений віддаленими від нього пагорбами. Будинок був схожий на той, де я зустріла чортиху, але виглядав побудованим не так давно. Спершу я постукала у двері, одночасно з цим поглянувши на свої нігті. Мабуть, я і сама не помічала, як обкушувала їх, якщо вони досі такі короткі.

— Є хто вдома?! — промовила я голосно, приклавши якісь сили, щоб пригадати, як це взагалі робиться.

Але там стояла тиша, яка дала мені дозвіл відчинити двері. Із середини повіяло старим повітрям, а все там було в пилюці. Усередині будинок виглядав зовсім інакше, наче був побудований сотні років тому. Його підлога прогиналася та тріщала під моїми ногами.

Я почала шукати щось гостре, щоб нарешті полегшити свою ношу та зрізати зайве волосся. І я знайшла ножа, який досі був достатньо гострим для цього. Зрізаючи пасмо за пасмом, я відчувала, як ставало легше. Та за цим процесом я не одразу помітила, що в темному кутку кімнати щось стояло.

— Хто ти? — промовила я, тримаючи ножа опущеним донизу, але міцно стискаючи його руків’я пальцями. — Покажися.

Але воно не рухалося, що змусило мене підняти ножа та зірвати з вікна завісу, впустивши всередину більше світла.

— Зовсім уже дурію… — промовила я до себе та підійшла ближче до одягу, що звисав на вішалці в кутку кімнати.

Чомусь у тій, на диво густій темряві, мені здалося, що тут щось стояло та спостерігало за мною. Але це був всього лише дивний чоловічий одяг надзвичайно великого розміру. Весь у латках та потертий до дірок. А зверху на ньому лежав капелюх, схожий на солом'яний, але коричневого кольору. Я вже збиралася взяти його до рук, щоб оглянути, як почула чиїсь важкі кроки на порозі будинку.

Там стояв та дивився на мене великий силует, очі якого наче горіли червоним.

— Хто ти така? — прогарчав він та увійшов, показуючи своє вовче тіло, що ходило на двох лапах.

Схожий на перевертня, як того описують у казках та історіях.

— Сама не знаю, — спокійно відповіла я, адже якщо істота розумна та не напала одразу, то можна не панікувати. — Схожа на людину.

Він підійшов до мене та почав обнюхувати, деяку увагу навіть приділивши моєму волоссю на підлозі. Та судячи з емоцій на морді, він так нічого і не зрозумів.

— Від тебе пахне смертю, — промовив він. — Але ти не схожа на ту жінку, чимось відрізняєшся.

— Що ти знаєш про ту жінку? — запитала я, зрозумівши, про кого він. — Де я її можу знайти?

Вочевидь, він мав на увазі Тарію, адже більше я жінок у цьому світі не бачила.

— Нічого я про неї не знаю, і тим паче гадки не маю, де її шукати. Я не служу їй, як ті чорти, — промовив він та оглянувся, наче шукаючи, що я могла в нього вкрасти. — Віддавай ножа та забирайся звідси. Цей будинок я знайшов першим, а отже і жити тут буду я.

— Я не збиралася тут жити, — промовила я та поклала ножа на стіл. — Мені б повернутися до свого світу, бо сюди я потрапила випадково.

— Ха-ха-ха, випадково?! — засміявся у все горло, ледь не перейшовши на виття, перевертень. — Ніхто не потрапляє сюди випадково. Кожен тут або прийшов сюди сам, або був ув'язнений тут кимось… як тією жінкою.

— То тебе вона сюди привела? — запитала я, після чого його морду перекосило від гніву. — За що ж тебе тут ув'язнили?

— Я вже не пам'ятаю. Знаю лише, що вона…

— Ну, тоді цілком можливо, що і вона не пам'ятає, — промовила я та пішла до виходу, прихопивши своє волосся. — Бувай. Якщо з нею побачусь, скажу, щоб тебе випустила. Але не обіцяю.

— Стривай, не йди, — зупинив мене він, явно про щось думаючи та сумніваючись, — Хочеш випити? Я тут вже давно, і навчився робити випивку з місцевих фруктів.

Не факт, що він тут довше за мене, враховуючи, скільки часу я сюди йшла. Але він уже знудився до неможливого, це було по ньому добре видно. А ще я так жодного разу дорогою і не бачила тих фруктів, про які він казав. Втім, повірю йому на слово, адже чорти теж про них колись розповідали.

— Наливай, але спершу скажи своє ім'я, якщо пам'ятаєш, — погодилась я та сіла за стіл.

— Альберт, — промовив він та дістав із шухлядки пару пляшок. — Своє ім'я я ніколи не забуду. Мені дала його моя мама.

За довгою розмовою виявилося, що Альберт був непоганим співрозмовником. Він знав багато жартів, більшість з яких були непристойними, і вмів підтримати мисливську тему. Я назвала йому і своє ім'я.

Він теж колись полював з луком, коли ще був людиною, а тому саме на цю тему ми розмовляли досить довго. У нього колись була дружина та донька, і про них він розповідав, особливо занурюючись у приємні спогади. Але потім, як виявилося, він, ставши перевертнем, сам їх і повбивав. Неприємне закінчення історії.

Потім він розповів, що вже кілька разів намагався себе вбити, але жодного разу так і не подужав цього, вирішивши покласти життя на те, щоб помститися тому, хто зробив його таким.

— Але проблема була в тому, що я взагалі не пам'ятав моменту, коли став перевертнем, — промовив він та зробив ковток непоганої, як виявилося, наливки. — Так ще й чомусь завжди у виді вовка, не можу стати знову собою хоча б на день.

— Що було в тому світі, де ти жив? Які останні значні події пам'ятаєш? — поцікавилася я.

— Пам'ятаю, що жив в одному невеликому селі, десь на землях Ладомиру, — промовив він, що одразу ж мене зацікавило. — Моя дружина була місцевою, а я прибув туди з Імперії. В ті дні якраз на горизонті виднілися зелені спалахи, і відбувалося щось дивне.

— Зрозуміла, Альберте, ми з одного світу, — прокоментувала я почуте та дала собі декілька секунд на те, щоб пригадати все необхідне. — Це Великий ліс зробив тебе таким. Як і багатьох інших. Я була на землях Ладомирського князівства, коли ті спалахи туди дійшли.

— Ти впевнена? — запитав він, після чого я ствердно кивнула. — То виходить, що я не зможу перекласти провину на когось іншого? Воно, мабуть, і правильно, адже саме я вбив дружину та доньку. Було просто жалюгідно з мого боку шукати винуватого. Чортів той ліс… Мені завжди місцеві казали, що він найнебезпечніше, що тільки було на Континенті. Це все я… Вбив їх.

Я не знала, що сказати, адже не особливо відчувала співчуття чи ще щось подібне. Багатьох людей погубило те, що коїлося у Великому лісі. Та мене трохи здивували наступні його слова:

— Діано, в тебе імперське ім'я, і зовнішність така ж, — промовив він, схиливши погляд. — То допоможи мені з дечим, як своя людина. Вбий мене, щоб я більше не страждав. Моєї волі недостатньо, щоб зробити це самотужки. Раніше я бажав помсти, думав, після того, як зможу покинути цей світ, спробую впіймати того перевертня, що зробив мене собі подібним, але тепер… Що я зроблю лісу? Ти зможеш це зробити для мене? Подужаєш?

— Альберте, із нас двох ти один, хто не виглядає як людина, але саме я тут той монстр, який запросто виконає твоє бажання.

Я розуміла його рішення, адже в нього була лише одна ціль, що надавала хоча б якесь бажання жити. Втім, поруч не було чогось достатнього для цього. Вовкулака був занадто великим, щоб прирізати його ножем швидко, а тому я вирішила порізати себе.

— Що ти робиш? — здивувався він, спостерігаючи за тим, як я ріжу собі пальця та додаю свою кров йому у випивку. — Яка дивна у тебе кров, а запах застрашливий.

— Випий це, і твоє бажання буде виконано, — промовила я та налила йому ще наливки, щоб розбавити кров.

— Це буде як отрута? Буде боляче? — запитав він зі страхом в очах.

— Це буде безболісно та спокійно, — збрехала я, розуміючи, що інакше в нього не вистачить сил, щоб покінчити зі стражданнями.

І він випив, спершу лише спробувавши на смак. Він кривився та робив ковтки все більшими, нарешті осушивши все до дна.

— Як швидко це подіє? — запитав він, дивлячись на свої пазуристі пальці, що тремтіли.

— У той момент, коли я цього захочу, — відповіла я та щиро посміхнулася, сама не знаю чому. — Прощавай, Альберте.

У ту мить я відчула свою кров всередині нього та змусила її діяти. Ще секунду тому він сидів зі мною за одним столом, а тепер кидався зі сторони в сторону, хапаючись за голову та виючи, як побитий собака. Моя кров, ті голоси, що він мав чути, зводили його з розуму. Він кинувся на мене, вкусивши мене за плече своєю великою пащею. Я почула хрускіт кісток від цього укусу, але все так само залишалася нерухомою в очікуванні його смерті.

Це хрустіли його зуби та щелепи, а не мій скелет. Моя кров наповнила його пащу, від чого той пересилив страх перед смертю та розірвав собі горло, намагаючись втекти від впливу моєї крові. А єдиний спосіб втекти від неї та її впливу — смерть.

Велике та міцне тіло перевертня впало на стару підлогу, проламавши її в деяких місцях.

Я допомогла йому та відчувала через це таке ж задоволення, якби врятувала когось від смерті. Для мене подібне — добра справа, але я розуміла, що це неправильно. Розуміла, що жахлива істота. Не лише моє тіло змінювалося, а й розум теж. Останні мої вчинки добре показували це. Я лише сподівалася, що не стану небезпечною для своїх друзів. Але з іншого боку, приступи гніву, що були в мене колись, я пересилила та пережила, а отже і надалі зможу тримати себе в руках.

— І що тепер робити? Знову декілька десятків років йти цим лісом в пошуках чогось? Чи, може, минуло набагато більше часу? — промовила я, дивлячись на мертвого Альберта.

Я помітила дещо незвичне цього разу — нічого не забула зі свого життя. Всі імена та образи людських облич — досі пам'ятала їх. Єдине, що забула, так це цю подорож через ліс, і то, мабуть, через її одноманітність.

Це вже був гарний знак, адже було б дуже погано, якби я прокинулася в ліжку таверни й не впізнала б друзів.

Від роздумів про це мене відірвали чиїсь кроки за дверима, наче це знову прийшов Альберт. Але ні, двері відчинила якась жіноча постать. Це не була Тарія, і це мене насторожило. Її тіло наче вкривала темрява, що виглядала як ледь прозора вуаль і робила силует розпливчастим. Вона тримала в руці довгу жердину, на кінці якої було лезо, як у коси. Це змусило мене спершу подумати, що переді мною стояла Сестра Крипти.

— Ти ще хто така? — запитала я, розглядаючи її.

— Ти мене бачиш? — здивувалася вона. — Отже, ти не звичайна істота. Я Смерть цього світу.

— То ти за мною чи за тим перевертнем? — насторожено запитала я та зробила декілька кроків назад, звільнивши їй прохід до Альберта.

— Я не можу забрати твоє життя, — промовила вона та підійшла до перевертня.

— Знаєш жінку, що керує чортами? Мені потрібно знайти її, щоб повернутися до свого світу. Або ж, може, ти й сама знаєш, як це зробити?

— Я знаю її та бажаю, щоб вона пішла звідси. Вона не одна з нас, не богиня цього світу, — сказала жінка та замахнулася косою по Альберту, вирвавши з нього лезом якийсь згусток, схожий на людську душу.

У цьому згустку можна було розгледіти його обличчя, що він мав, коли був людиною. Це був гарний чоловік з короткою бородою та добрим обличчям. Але він з ненавистю дивився на мене, поки його не поглинула ця жінка, проковтнувши його як якусь їжу. Після цього вона знову заговорила до мене:

— І я можу тебе повернути до твого світу, якщо ти цього хочеш.

— Так, будь ласка, поверни мене туди, де зараз моє тіло.

— Твоє тіло? — перепитала вона. — Як ти сюди потрапила?

— Заснула на ліжку, — сказала я. — І це не вперше, наскільки пам'ятаю.

Вона підійшла до мене так близько, що я б могла відчути її дихання, якби воно було. Вона вдихала мій запах, обходячи навколо. Нарешті, знову зупинившись переді мною, вона задумалася на якусь мить.

— Ти напівкровка. Зрозуміло, — промовила вона та замахнулася косою по повітрю переді мною, прорізавши там отвір у просторі. Я вже подумала, що то для мене, але вона сама зібралася увійти туди. — Просто спробуй заснути тут, і, думаю, що це допоможе тобі повернутися. Але краще все ж освоїти своє вміння подорожувати іншими світами.

— Яке твоє ім'я? — запитала я, відчуваючи цікавість до цієї жінки.

— Морена, — відповіла вона. — Таке ім'я носить кожна богиня смерті у цьому світі. І якщо колись хтось уб'є мене, то інша успадкує це ім'я разом із моїм обов'язком. А тепер, бувай, сестро.

Вона увійшла в проріз у просторі та зникла. Переді мною тепер був лише вид старого будинку та мертве тіло перевертня. Питання в моїй голові не виникали. Скоріше мене зацікавили відповіді, що я отримала щойно. Назвала мене сестрою?

— Таке ім'я носить кожна… — повторила я частину її слів. — Назвала мене напівкровкою… Як напівбоги мого світу.

Дивні відчуття, але я отримала деякі відповіді. Тепер я могла вважати себе не лише якимось узурпатором майже невідомого походження. Я — уламок Першого Бога, того, який дав мені життя, якщо вже пригадати те, що дізналася раніше. Можливо, ця інформація наштовхне і Тарію на нові спогади.

Треба буде обов'язково їй це розповісти, коли зустріну. Та спершу варто щось зробити зі своїм одягом, щоб не повернутися до свого світу в крові та дірках від зубів Альберта. На щастя, я змогла знайти в нього воду та щось схоже на голку з нитками. Швидше буде відіпрати та зашити все тут, а не в рідному світі.

Здихатися свіжої крові на тканині не так і складно, а от із шиттям у мене виникли деякі проблеми. Голка Альберта була, на вигляд, із риб'ячої кістки, а я такими ніколи не користувалася та навіть не бачила. Та врешті-решт, коли останній отвір на одязі був зашитий, я з полегшенням його одягла. Він навіть встиг злегка підсохнути після прання, поки я мучилася з цією справою.

Після цього я поглянула на баночку з варенням. Відкривши її, я вмочила в неї палець та облизала його, відчуваючи солодкий смак, що так добре навіював сон. Відчуваючи, що не зможу встояти на ногах, я лягла на підлогу поруч із тілом Альберта та заснула.

Прокинулася я в кімнаті, що ми винайняли на ніч у таверні, а поруч нічого не змінилося, наче і не було тих років ходіння лісом.

— Спробуй це варення, — промовила я пошепки, щоб не розбудити Юрію, та дала баночку Люцетті.

— Що це? — запитала вона та оглянулася, мабуть, не розуміючи, звідки я це дістала. — Чому в тебе одяг вологий?

— З'їж трохи, і зможеш заснути, — промовила я втомлено. Все ж я в тому світі взагалі не спала, а тому почувалася втомленою. — Негайно, Люцетто, бо я тебе вдарю.

Я змогла надати необхідну мотивацію, і вже за мить ельфійка спала, наче мертва, після чого я забрала з її рук баночку та закрила її. Потім я поглянула на свою руку. Мої тонкі пальці чомусь трішки тремтіли, але загалом я відчувала спокій.

Напівбогиня? Смішно, адже я хоча й живучіша та сильніша, ніж раніше, а все ще слабка. Навіть не рівня імперським храмовникам, як от Сестрам Крипти чи паладинам. Слабка та смертна… Я це відчувала. Але це тимчасово.