Узурпація Ⅲ: Євіанна

Через декілька днів я прийшла з Бернардом до, тепер уже свого, будинку.

Працівники, яких найняв Бернард, постаралися на славу, привівши будівлю до того стану, що я колись бачила у своєму сні. Жодного сліду занепаду чи тієї різанини, що тут сталася раніше.

Близько десяти чоловіків все ще доробляли свою роботу та збирали свої інструменти, але загалом майже все було готове.

Першим, що я зробила, так це заглянула за двері, що були під сходами. Виявилося, що там була всього лише комора, хоча я собі уявляла, що там має бути ще одна простора кімната. Втім, у тій коморі були ще одні двері, що вели до невеликого підвалу. Там, звісно, не було ванної як у Юрії, але теж можна було б щось поставити. Я вирішила не оглядатися там детальніше, щоб не бруднити подарований Деяном одяг.

Вийшовши назад до вітальні, я застала те, як Бернард віддавав мішечок з монетами головному серед працівників. Вони поспіхом покинули будинок, залишивши нас наодинці.

— Щось не так, Діано? — із подивом запитав Бернард, коли я зі сльозами на очах сіла за стіл.

— Я нічого не відчуваю, Бернарде, — мляво промовила я та витерла сльози. — Так хотілося, щоб ця мить дала мені те, заради чого жити. Але, нехай моя мрія, чи може просто ціль, збулася, я не відчуваю того, що б мала відчути.

— Це відчуття порожнечі? Наче немає для чого жити? — поціливши в яблучко, припустив Бернард.

— Так, саме це я відчуваю останнім часом, — відповіла я. — Ти прожив досить багато, Бернарде, маєш знати, що треба робити в таких випадках.

— На жаль, не знаю, Діано. У моєму житті завжди була та буде ціль — служба роду Блакитного Місяця. Тому я навіть уявити себе не можу на твоєму місці. Можу лише припустити, що варто знайти собі щось, що подобається робити. Чим ти займалася, коли ще жила минулим життям?

— Я полювала з батьком, часто у Великому лісі.

— Так, полювати в місті чи поблизу нього немає де, — сказав Бернард.

— Це не важливо, бо хоча я і гарний мисливець та люблю полювання, але в мене немає бажання цим займатися зараз, — важко видихнувши, відповіла я. — Схоже, ніхто мені з цим не допоможе, Бернарде.

Я дістала з кишені кров Морени, яку взяла разом із собою, та поставила її перед собою на стіл. Після цього з іншої кишені я взяла лист паперу та те, що в Імперії називалося магічним олівцем, який дозволяв писати ним ледь не нескінченно: прихопила його з кабінету батьків Юрії.

— Що ти надумала? — запитав Бернард із занепокоєним обличчям.

— Не бійся, це не передсмертний лист, а це не отрута. Нехай я і не маю сенсу жити, але смерті все ще боюся, нехай і не так сильно, як раніше, — промовила я, пишучи текст.

Я написала цього листа Юрії, Ігорю та Адріані, щоб мати змогу попрощатися на той випадок, якщо не повернуся, і при цьому не дати їм піти за мною слідом, що точно могло б статися, якби я сказала їм це особисто. Написала про те, що вони майже єдині, до кого відчувала любов. Про те, що я сумувала за Деяном, що ще більше посилювало цю порожнечу в душі.

Було складно гарно написати все те, що я мала на думці, від чого текст виглядав так, наче я постійно змінювала тему. Але я продовжувала рухати олівцем, розуміючи, що Юрія вже точно зрозуміє кожне моє слово, адже вона завжди це вміла.

— Пам'ятаю, як ми спали в ямі серед степу та грілися один об одного… — прошепотіла я те, що написала. — Те, як ти одного разу хотіла мене вбити, але потім пробачила… Вибачте мені, мої друзі, але я втрачаю свою людяність, як би не намагалися її втримати.

Сльози знову полилися з моїх очей, деінде потрапляючи на листа, але я продовжила своє прощання з ними:

— Якщо я не повернуся, то будь ласка, вважайте, що я померла. Не йдіть мене шукати, просто оплакуйте вашу подругу та живіть далі, як щасливі люди, — промовила я, і на мить олівець у моїй руці завмер. — Адріано, тоді ти сказала, що плануєш залишатися людиною, а не ставати звіром. Будь людиною, якою не можу бути я. Бережи моїх друзів до їхньої старості, навіть коли їхні сили покинуть їх. Прощавайте, мої любі подруги та друже, сподіваюся, ми ще колись побачимося.

Промовляючи кожне слово, я повторювала його на папері, прекрасно собі уявляючи реакцію моїх друзів на кожне з них. За цей час я їх достатньо добре пізнала, щоб зрозуміти те, з якими виразами облич вони читатимуть це. Мабуть, лише Адріана була для мене більше загадкою, ніж відкритою книгою, але я була впевнена, що ми обидві вже не чужі одна одній.

Поставивши крапку в кінці, я згорнула листа та передала його Бернарду.

— Віддай це Юрії, і залиш мене тут саму, — промовила я йому, вирішивши цього разу проігнорувати його занепокоєне обличчя. — Бувай, Бернарде. Сподіваюся, ти навчиш Ігоря тому, що знаєш сам у фехтуванні.

Бернард, тримаючи в руках згорнутого листа, деякий час дивився на мене, але потім все ж кивнув.

— Бувай, Діано, — промовив він та покинув будинок.

Тепер єдиний вибір, що був переді мною, це те, що я маю зробити першим. Спершу випити кров Морени, чи піти до місця, де спочивав мій справжній батько? Перший Бог лежав під Євіанною, він кликав мене, мене притягувало до нього, а відчуття в лоні лише підсилювалося, коли я думала про це.

Якщо я просто вип’ю крові, то стану тією, ким мала б бути Морена в цьому світі, а якщо піду до Першого Бога, то на мене чекала невідомість. Можливо, його поклик зведе мене з розуму, або ж я заблукаю на довгі роки в катакомбах та печерах під містом. Втрачу себе, стану звіром, помру як та, ким я є. Від цього я схопилася за голову, після чого спробувала розібратися в думках.

— Перекажи Тарії, що я вирушаю до нього, — сказала я, підвівшись з-за столу.

— Ти не знаєш, що на тебе там чекатиме, — промовив великий білошерстий чорт, що колись був відомий мені як Марко Рудий.

— Байдуже, я готова на все, лише б тільки здихатися від цієї порожнечі. Можливо, мої інстинкти мені підкажуть, що робити.

— Я не зможу тебе відмовити, так? — промовив він. — Я скажу їй, і наглядатиму за Ігорем та його коханою, поки житимуть вони чи поки житиму сам, Діано. Заради тебе самої, чи Мілени та Ярополка, я зроблю це. Якщо вже ти прийняла таке рішення, то можеш йти туди зі спокійною душею.

— Дякую, — сказала я та вийшла до коня, залишивши Рудого стояти в порожньому будинку.

Коли смертельно хворому на якусь мить стає краще, всі сподіваються, що це його порятунок. Але це все смерть, що просто дає можливість забути про страх перед тим, як забере своє. Так і я заливала цю порожнечу ціллю дістатися до будинку моєї бабусі та коханням, сподіваючись, що це полегшить мої відчуття. Але це було лише щось схоже на передсмертне полегшення.

Осідлавши коня, я погнала його вулицями Середнього Міста, сама не знаючи куди. Я шукала спуск у каналізацію чи щось, що привело б мене під землю.

Люди, в яких я запитувала дорогу, дивувалися, чому це людина в такому багатому одязі шукала щось подібне, але завжди вказували шлях. Зрештою, я знайшла те, що шукала. Десь серед міста, де вже не пам’ятала дороги назад, я побачила вхід до каналізацій міста. Старовинна червона цегла вказувала на давність цих конструкцій.

Це були важкі двері зі збитим на них замком, сходи за якими вели кудись глибоко під землю. Я одразу ж пригадала, як мені розповідали, що під Євіанною є своє, окреме від іншого світу, життя. Я почала спускатися в темряву, прямо на слабке світло, що доносилося знизу. Звідти йшов сирий та затхлий запах, а ще, з кожним моїм кроком, доносилися голоси.

Спустившись, мабуть, метрів на сто, я опинилася в невеликому приміщенні, з якого в три сторони йшли коридори. У самому приміщенні було декілька чоловіків у лахмітті, яким я завадила про щось розмовляти. По обличчях було видно, що чесності в них як грошей у собаки. В руках вони тримали смолоскипи.

— Ди, як одягнена багато, — сказав один із них. — Заблукала?

Я добре розуміла, до чого все може йти, тому вирішила не затримуватися біля них. Діставши три монети, я підійшла до них та вихопила в них із рук смолоскип, в заміну віддавши гроші. Здивування так і завмерло на їхніх обличчях, коли я пішла в середній коридор: в ньому сходи вели ще нижче.

За спиною почулася сварка тих чоловіків через гроші. І, судячи з крику, справа дійшла не тільки до кулаків. Схоже, всі гріхи Євіанни стікали в каналізацію, незалежно від того, люди це чи просто нечистоти.

Все, що мені треба було робити, це спускатися все глибше і глибше, орієнтуючись на поклик. Він ставав усе сильнішим, а тому час від часу мій стан трішки погіршувався. Але поки цей ефект був слабким, тому я запросто його ігнорувала.

Була лише одна проблема — смолоскип не горітиме вічно. Але в мене було достатньо грошей, а дорогою мені все частіше траплялися великі та малі кімнати, у яких уже жили люди. Зі сміття та всього, що можна знайти, вони зробили собі будинки. Жахливі та ненадійні споруди, серед яких можна було побачити навіть дітей. Та що мене зацікавило більше, так це дивні кристали, які кожен тут носив на шиї, прив'язавши їх до мотузок. Ці кристали трішки світилися. Світло від них було слабке, але його вистачало, щоб бачити, куди йдеш.

Я підійшла до одного з будинків, де сиділа худа, наче при смерті, жінка. Так тут виглядали майже всі. Вона поглянула на мене та примружила очі від яскравого для неї світла згасаючого смолоскипа.

— Де можна взяти такий самий кристал, як у тебе? — запитала я в неї.

Жінка, коли її очі звикли до світла вогню, поглянула на мене. Її погляд був сповнений ненависті, наче це я була винна в тому, що деякі люди жили бідно. Якщо вже жителі Нижчого Міста ненавидять багатих, то про жителів підземелля і говорити не варто. А одягнена я була багато.

Втім, її сильна ненависть зникла, як тільки я показала їй одну монету. Я вирішила заплатити їй за відповідь, але, мабуть, недооцінила важливість грошей у цьому місці, і жінка моментально зняла з себе кристал на мотузці та віддала його мені, вихопивши монету. Судячи зі світла в її будинку, що більше був схожий на дитячу халупу, він був у неї не єдиний.

— Дякую, — сказала я їй та пішла далі, але вже за мить зупинилася та дістала есток. — Тільки спробуй, і я тебе вб'ю.

Коли я повернулася до жінки спиною, та дістала кілок і спробувала підійти до мене ззаду. Бідність змусила її спробувати вбити мене та пограбувати. Але коли вона побачила мою зброю, то відступила, наче нічого і не сталося.

Поки що все навколо було більше схоже на звичайні широкі тунелі, але вже ніяк не на каналізацію, як мені про неї розповідали. Це був справжній лабіринт, у якому можна було зустріти помираючих, мертвих, гниючих заживо людей. У деяких можна було побачити зайві кінцівки чи втрачені очі та пальці.

Всі ті, кого не приймали у зовнішньому світі, були змушені спуститися під землю. Ці мутанти, як їх називають у Вищому Місті, плодяться тут із такими ж, як вони самі, збільшуючи кількість істот, що лише схожі на людей. І все це серед відходів, які також бувають і магічними.

Мабуть, найдивніше, що я побачила в скупченні будинків в одному із широких та високих приміщень, було те, що в одного хлопця, років дванадцяти, було дві голови. Вони обидві розмовляли й обидві проводжали мене поглядами.

Подібні скупчення халуп нагадували невеликі села, а запах у них стояв неймовірно жахливий. Йшла я, тримаючи в руці есток, щоб відлякати охочих на мене напасти.

Година за годиною я йшла широкими та вузькими коридорами. Смолоскип я давно викинула, тепер маючи лише той слабкий кристал. Я намотала мотузку на пальці так, щоб кристал тримався там, для більшої зручності.

З часом я почала помічати їхню їжу. Тут майже не було чогось, що можна зустріти на вулицях Євіанни. Вони їли якісь дивні гриби, що світилися в темряві. Але ніде не було видно, щоб вони їх вирощували. Можливо, вони це робили в будинках, щоб ніхто їх не вкрав.

Було просто неможливо забути, що під містом жив кримінальний світ. Мені час від часу траплялися вбиті люди, а часом вагітні молоді дівчата, що явно були такими не за своїм бажанням. Здавалося, що людське життя в такому місці було варте не більше за шматок гриба.

— А-а-а! — пролунав чоловічий крик десь попереду. Він відбивався від стін коридору та йшов прямо до мене, закінчуючись відлунням десь позаду.

Всім навколо було майже байдуже на крик, наче це звична для них справа. А я прискорила хід. Не тому, що збиралася врятувати когось, скоріше просто з цікавості. Тим паче, що мені туди по дорозі.

Крик продовжувався і ставав усе тихішим, хоча це слабшання й не сильно відчувалося, бо я підходила все ближче до його джерела. Побачене мене не сильно здивувало. На поверхні Євіанни храмовники та варта з орденами полювали на тих монстрів, що прокинулися від зелених спалахів. Але тут, під землею, вже монстри полювали на людей.

Над чоловіком із роздертою до органів спиною стояло щось схоже на людину, покрите шерстю, але з довгими кігтями на пальцях. Здалеку можна було б також подумати, що у цієї істоти була борода, але це були щупальця навколо рота. Вони рухалися, а з них стікала свіжа кров.

Воно дивилося на мене, не звертаючи особливої уваги, скоріше як на якогось спостерігача. Вочевидь, воно звикло до того, що ніхто йому не заважатиме насолоджуватися своєю здобиччю. Монстри жили та полювали серед підземної Євіанни, і місцеві жителі навіть не тікали звідси. Продовжували жити тут, якою б великою не була небезпека опинитися для когось їжею. Втім, судячи з того, що я бачила дорогою, вони й самі не проти скуштувати когось зі своїх; їм не звикати до страху бути з’їденим.

Істота видирала органи з чоловіка, поїдаючи їх один за одним. Він із благанням дивився на мене, але його вже ніщо не врятує. Життя стрімко покинуло чоловіка, а я обійшла його та монстра стороною, наскільки це дозволяв цей коридор. Я поступово віддалилася, слухаючи із темряви позаду хрускіт кісток та плямкання. Колись я чула подібне у своєму минулому, і тоді це сильно мене лякало. А тепер ці звуки були кращими, ніж мертва тиша.

Ще за декілька годин спуску по коридорах та сходах я вийшла на справді великі приміщення. В одне з таких могли поміститися цілі села, які можна було зустріти на землях Об’єднаних Князівств. Це було більше схоже на цивілізацію, ніж те, що я бачила до цього. Навіть можна було вирізнити серед людей вартових, які тримали в руках списи.

Всюди було світло від малих, а іноді великих, кристалів, тому мої очі не одразу звикли до такого. Я ловила на собі погляди всіх, йдучи вулицею цього поселення.

Ці приміщення витримували на собі таку кількість землі та саму Євіанну не просто так. Минуло дуже багато років з моменту їхнього будівництва, і лише магія могла захистити та зміцнити каналізації та катакомби міста.

Стеля теж була обліплена кристалами, що створювало дивний ефект, наче над тобою зоряне небо. Та милуватися ним у мене не вийшло занадто довго.

— Хто це є? — запитав один із вартових, які підійшли до мене та перегородили дорогу. — Чого прийти?

— Я прийшла ззовні, — відповіла я, здивувавшись дивній манері мови. — Просто спускаюся нижче і не планую тут залишатися.

Мабуть, життя тут справді було сильно відокремлене від іншого світу, раз навіть мова зазнала змін. Чоловіки, що мали нездоровий вигляд, як і всі тут, переглянулися та наставили на мене списи.

— Плати датки, — сказав один із них, схоже, головний.

Мова злегка відрізнялася, але зрозуміти їх було просто. От тільки, якщо я заплачу їм податок, то чи не спробують вони мене після цього вбити та забрати все інше? Вочевидь, так і мало статися, судячи з їхніх поглядів. Та все ж я спробувала по-доброму.

— Тримайте, — сказала я та кинула їм по одній монеті, вирішивши не торкатися до них.

Вигляд у них був просто огидний.

На мій подив, вони не стали біля мене затримуватися і пропустили мене далі. Мабуть, у цьому поселенні існував якийсь закон і той, хто за цим законом слідкував. Але якщо такі збирачі податків траплятимуться мені ще, то грошей може й не вистачити. Втім, ніщо не заважало мені діяти по-поганому.

Вже майже на виході з цього поселення на стовпі висіло декілька людей та один скелет. І, на відміну від трупів людей, повішених на мотузці, скелет рухався. Ожилі скелети, кажуть, часта картина на кладовищах Імперії та деяких інших країн. Він здригувався та намагався на мене напасти, але відсутність рук цьому ніяк не допомагала.

Схоже, місцеві побили його списами та прив’язали там задля забави. Він стукав своїми зубами так, наче понад усе хотів саме спробувати моєї плоті на смак. В очницях можна було розгледіти ледь помітне сяйво блакитного кольору. Це наштовхнуло мене на думку, що цей скелет за життя міг бути магом.

Мені невідомо, скільки поверхів мали ці лабіринти під Євіанною, але відчуття були такі, наче ця подорож займе більше часу, ніж від Сірих Птахів до Імперії. І про масштаб цих тунелів свідчили також і звуки, які я почула пізніше. Це був звук води, чи може навіть правильніше сказати, що це був звук стрімкої великої річки. Шум від неї глушив так, що я б не почула власних кроків, навіть якби захотіла.

Тунель, по якому я йшла, вивів мене на підземну річку. Судячи зі стін, стелі та берегів річки, вона теж була продумана тими, хто заклав Євіанну. Юрія казала, що та річка, яка обходить Євіанну з усіх сторін, також протікає і під містом та вимиває з-під нього всі нечистоти. Вочевидь, саме для цього ця підземна її частина й існувала. Як доказ тому, вздовж річки, у стелі над нею, були отвори, з яких зливалося те, що робило цю річку такою смердючою.

Через річку проходив досить широкий кам'яний міст, до якого я і пішла. Якби не кристали, що були тут повсюди, іншого берега я б не побачила. Деінде можна було розгледіти людей, що ловили рибу в цій річці. І що дивно, вони все ж щось діставали з води своїми сітками. Як правило, це були тіла тварин, людей, чи ще чогось мені невідомого, що тільки могли скидати сюди жителі міста.

Але іноді це справді була риба. Прямо в мене на очах двоє чоловіків витягли щось схоже на велику щуку, яку вони ледь утримували. Побачивши мене поруч, вони обидва зашипіли на мене, наче дикі налякані тварини. Та це можна було лише побачити, бо сам звук глушила річка. В їхніх поглядах не було того розуму, що мав бути у людей. Втім, і повністю безумними їх не назвеш. Вони настільки прискіпливо на мене дивилися, що ледь не випустили назад у воду свою здобич.

Я вирішила залишити їх, пішовши в один із тунелів, у якому сходи вели ще нижче.

Чим глибше я спускалася, тим голоснішим був поклик Першого Бога, і тим менше було здорового розуму в людях, що мені траплялися. В них було безумство, що робило з них істот жалюгідніших за будь-яку тварину. Вони кидалися один на одного, хапалися за зброю через найменшу причину та весь час розступалися переді мною, шипіли. Те, що лежало під Євіанною, робило їх безумними, а зелені спалахи Заброди лише посилювали це.

Проходячи через ще одне, вже навіть не розуміла яке за рахунком, поселення, я мала можливість спостерігати за зляганням цих нелюдів прямо серед вулиці. Незалежно від статі чи віку, вони кидалися один на одного та не стримували себе. І все це під незрозумілі мені слова та огидний сміх… Саме такий сміх наближався до мене зі спини, і припинився лише коли я пробила естоком голій жінці череп. Її збуджені очі відразу ж втратили життя, а на її тіло одразу ж накинулися інші. Справжня огида навколо, що її бачиш очима, чуєш вухами та вловлюєш носом.

Я поспішила далі, залишивши цих жалюгідних потвор позаду.

— На твоєму місці, я б їх повбивала, — промовила Тарія, вийшовши з темряви, як тільки я віддалилася якомога далі від тих недолюдей. На ній була нова сіра сукня. — Маю похвалити твоє терпіння.

— Не в терпінні справа, Таріє, а в тому, що я не хочу забруднити цей одяг.

— Тепер уже і я відчуваю присутність залишків Першого Бога, — промовила вона. — Але я не відчуваю так добре, як ти. То скажи мені, як довго тобі ще йти, за твоїми відчуттями?

— Тиждень, може два… Може й декілька годин, — невпевнено сказала я. — Вся проблема в заплутаності цих коридорів. Вони не поспішають мене вести вниз. Ти бажаєш побачити його залишки? Підеш зі мною?

— Не горю бажанням тинятися з тобою цими місцями та бруднити одяг, а особливо йти туди, де він лежить. Якщо підійду занадто близько, то відчуваю, що щось погане станеться зі мною. Його злоба, що лишилася в ньому, направлена в тому числі й на мене через ту зраду. Інакше б я тобі допомогла туди потрапити.

— То чому тоді не допомогла потрапити до Імперії? — запитала я. — Твої слуги-чорти сказали, що вони цього не можуть. А ти можеш?

— Тоді б ти не стала тою, ким є, — відповіла вона посміхнувшись. — Ти стала сильною та дорослою. Готовою до того, щоб не втратити розум від поклику Першого Бога ще на кордоні між Князівствами та Імперією. Твоє щастя, що я не допомогла уникнути такої важливої, нехай і жахливої для тебе подорожі.

Нічого думати про те, чого не змінити. В чомусь Тарія була права, адже ця подорож від Сірих Птахів до Імперії зробила мене сильнішою та, чого вже замовчувати, дала не тільки погане. Я подорожувала з друзями, зустріла Деяна та й отримала свій есток, який не дав мені померти.

— Якщо його залишки зводять з розуму, то як тут змогли побудувати таке місто та підземелля? — запитала я.

— Можу лише припустити, що на той момент його кістки ще були покриті плоттю. М'ясо та шкіра богів відмирає дуже довго і має можливість утримувати щось на кшталт впливу його кісток. І звісно ж, я поняття не маю, як хтось міг прийти сюди та взяти до рук його кістку, щоб зробити з неї зброю. Мабуть, лише якесь божество могло б наважитися на це та пережити.

— Таріє, я не зовсім розумію, що саме там маю зробити, — промовила я чесно.

— Я теж, — відповіла вона, здвигнувши плечима. — Думаю, ти зрозумієш це на місці. Але будь готова до всього, що тільки можеш собі уявити. Ніхто не допоможе тобі там. Я так зовсім не зможу це зробити. Всі безуміють від впливу його залишків, і навіть уявити собі не можу істоту, що зможе уникнути такої долі.

— Якщо втрачу розум, постарайся, щоб я не прожила довго, — промовила я та пройшла повз Тарію, залишивши її позаду.

Витрачати час на розмови бажання не було.

— Цього я не буду обіцяти, — почулося ззаду, де вже нікого не було.

Все нижче і нижче, поверх за поверхом — поклик змушував мене похитуватися, а в очах почало двоїтися. І коли я перестала бачити побудовані тунелі, а на заміну їм прийшли печери, безумство починало мене наганяти.

Я постійно вбачала у всьому обличчя знайомих мені людей, що кривилися від агонії. Їхні крики змушували затуляти вуха, а есток у моїй руці тремтів, наче відчуваючи бажання поєднатися з чимось. Довелося повісити його на ремінь.

Я постійно падала через мокре каміння, що вкривало печери, не знаючи, скільки часу проводила лежачи. Наче на якийсь час втрачала пам’ять, забувала, що саме робила зовсім нещодавно. І лише з часом я почала звикати до цього, адаптуватися. Мені ставало легше, наче моє тіло навчилося протистояти цій отруті Першого Бога. Але я розуміла, що це лише тимчасово, і коли я підійду до нього ще ближче, це може повторитися.

Та востаннє, коли не втрималася на ногах, я досить сильно вдарилася головою. Повільно підвівшись з холодного каміння, я зняла з поясу есток, після чого марно спробувала знайти в темряві той кристал, що освітлював мені шлях. Мабуть, через таку кількість часу в безтямстві, я залишила його десь та пройшла досить далеко, але його світло було для мене втрачене.

У повній темряві я почала зрізати естоком своє волосся, що тяглося за мною. Навколо відчувався запах гнилого м'яса, і можна було намацати мертвих людей, різних потвор, монстрів… Мабуть, у безумстві, я вбивала їх протягом цього довгого часу.

Тоді я втратила контроль над цим тілом, над своїм розумом. Нічого не могла пригадати.

Було зрозуміло, а від того й боляче, що минуло багато років, і тепер уже в цьому світі, а не іншому. Юрія та Ігор, я була впевнена, досі згадували про мене з болем на серці.

Прокорчившись у безумстві, я провела тут забагато часу, але все ще мала йти далі. Орієнтуючись лише на поклик та виставлений уперед есток, я йшла наосліп, повільно проходячи день за днем, іноді натикаючись на глухі кути та повертаючись назад. Але зрештою я побачила світло.

Це були великі печери, що змушували спершу прикривати очі. По їхніх стінах росли гриби, які я вже бачила у людей, що жили вище. Також можна було побачити кристали, що світилися в темряві. Саме такі й носили ті люди. Ці кристали лежали під грибами, наче плоди під деревом. Я взяла декілька з собою, заодно перевіривши, чи кров Морени досі зі мною. Вона ще мені знадобиться, і я зраділа, що вона була при мені.

Повсюди також лежали скелети, здебільшого людські. Чи самі вони сюди пішли, чи їх хтось послав, як колись обезумілий імператор послав війська в Заброду, але знайшли вони тут лише смерть.

Я теж виглядала не набагато краще за них. Одяг на мені був порваний і майже згнив. На моєму животі одяг був відсутній, наче хтось відкусив його разом зі шматком мого тіла, але саме тіло не мало жодного шраму чи рани. Можна лише здогадуватись, що відбувалося зі мною в моменти безумства, коли я на роки забула, ким була.

З цими думками я пішла далі.

Печера ставала все ширшою та вищою, і в кінці неї я натрапила на провалля в землі. Це була наче викопана кимось яма, дна якої не було видно. Дивлячись туди, я відчувала, що між мною та Першим Богом більше не було перепон. Його кістки лежали там, де він колись упав, пробивши собою поверхню землі.

Стіни провалля виглядали так, наче по них можна було злізти, було де ухопитися руками та куди поставити ногу. Але я вирішила діяти інакше. Міцно взявши в руки пляшечку з кров'ю Морени та перевіривши, чи міцно тримається на протрухлому ремені есток, я розбіглася та стрибнула в безодню.

Скільки часу я падала? У пітьмі, що огорнула мене, це було неможливо зрозуміти. Кожної миті я очікувала відчути удар об дно, але падіння продовжувалося. Часом я навіть сподівалася, що не переживу цього, але потім ці думки зникали, варто було лише пригадати ту щасливу частину свого життя, де я проводила час із Ярополком і Міленою, Юрією та Ігорем, Адріаною і Деяном.

Задумавшись про ті щасливі дні, я навіть не зрозуміла, що впала на тверде каміння, втративши свідомість — чи то від удару, чи, може, від близькості до Першого Бога, що знову звів мене з розуму.

Але я прийшла до тями, не відчуваючи, що моє волосся стало довшим. І, схоже, тілу Діани просто потрібен був час, щоб відновитися.

Пляшечка з кров'ю досі була в моїх руках, а есток лежав поруч. Кристали, що світилися, допомагали бачити лише на декілька кроків уперед, але далі за цю відстань темрява була як туман. Настільки темно, що нічого не було видно, але я відчувала необхідний напрямок.

Поклик змушував мене йти на нього. Крок за кроком, моє тіло слабшало, але я продовжувала йти на цей поклик. Відчуття смертельного холоду в лоні змушувало кривитися від болю, але я все ж переставляла ноги. Спершу йшла прямо, потім повзла на колінах, а потім ледь підтягувалася однією рукою, хапаючись за все, що могло мене витримати. Відчуття страху, розпачу, усіх поганих емоцій проникали в мене з темряви.

Все те, що колись залишилося в Першого Бога, тепер було поруч, намагалося захопити мене. Цей густий темний туман згущувався та тиснув на мене. Тіло не витримувало, кровоточило, а мої кістки, які до цього були надзвичайно міцними, часом ламалися під його тиском.

Я тут була сама, і самотність підштовхувала мене до того, щоб здатися, але в мене не було більше нічого, крім цього шляху. Я мала дістатися до своєї цілі, і, не зважаючи на темряву та її спроби, я нарешті побачила його.

Я підповзла до чорного чоловічого скелета, що лежав на дні цієї безодні. В нього не вистачало ребра та однієї стегнової кістки, з якої колись хтось викував мій есток. І як тільки я дотяглася кінчиками пальців до нього та доторкнулася, туманна темрява трішки відступила, залишивши мене з ним наодинці.

Я залізла на нього та обійняла, як колись обіймала Деяна в ліжку. Ці відчуття в моєму лоні стали нестримними, але я не кричала, натомість стискаючи зуби. Відчуваючи всю ту злобу, що залишилася в його останках, я також відчула і краплини його добра, які теж закликали мене. В мені теж була злоба, як і в ньому, але також було і це добро. Ми з ним схожі, ми з ним єдині.

— Я твій уламок, що спершу просто хотів жити, — прошепотіла я, закривши очі. — Я прийшла на твій поклик і бажаю лише тебе. Дай мені цей дар, за яким я прибула.

Я відкрила пляшечку з кров'ю Морени та підняла її над нами, виливши її вміст на його череп. Моя природа диктувала мені те, що я мала робити, нехай розум і не знав нічого. А темрява, що завжди була в мені, відчувала, що треба робити з його темрявою.

Його кістки розм'якли від впливу крові, перетворилися на чорну смолянисту рідину, таку схожу на мою кров. Моя сутність вказувала мені, що я мала пити це, поїдати його кістки. І я робила це. Жадібно поглинаючи Першого Бога, я відчувала голод, що змушував мене хапати навіть ще тверді кістки. Я гризла їх і ковтала.

У цей момент я втратила себе як людину, злизуючи все, що не могла схопити пальцями чи зубами. І в кінці, коли нічого не залишилося, а голод досі зводив мене з розуму, я ухопила есток і загнала його собі в груди, поступово занурюючи його все глибше, аж поки він не розчинився в мені повністю.

Після цього настала тиша, а мій розум, людський розум, повернувся до мене. Смак крові та каміння на язиці, порізи від кісток у роті — це дало мені відчути себе живою. А потім я відчула страх, що викликав бажання себе вбити, коли густий темний туман, що раніше витав навколо та ховався якнайдалі, почав просочуватися в моє тіло.

Я міцно стиснула зуби та кулаки, очікуючи, коли це все закінчиться.

Зібравши всю волю в кулак, лише так я змогла дожити до того моменту, коли навколо залишилася лише звичайна темрява, що не вирувала, наче жива, і не була густою.

— Ну і хто я тепер? — промовила я, як тільки рани в роті та горлі загоїлися. Загоїлися вони швидко, навіть як для мене.

Відчуття порожнечі в душі зникло, і я не почала відчувати себе зовсім іншою. Мій розум все ще був таким, який можна назвати людським. Мої думки та бажання також залишалися людськими. Хотілося відпочити, лягти в чисту постіль і плакати в подушку. Хотілося до друзів.

Я підвелася на ноги, відчуваючи свої нові сили. Тіло здавалося мені таким легким та міцним, що навіть виникала впевненість у безсмерті. Але всі смертні, навіть боги та напівбоги… Навіть узурпатори.

Взявши міцніше кристали та підійшовши до кам'янистої стіни, я почала лізти вгору. Увесь час, поки підіймалася, я відчувала, що мала нові здібності, якісь сили, але не знала, як їх використати. Мені доведеться вчитися, пізнавати їх та практикувати. Наче мала дитина, що мала навчитися ходити та розмовляти.

Я піднялася з провалля лише через декілька днів, за моїми відчуттями, знову потрапивши у великі печери. Шлях назад мав бути знизу догори, але для мене це не було складним. Моє тіло з легкістю йшло вгору, пам'ятаючи кожен поворот, який я колись пройшла тут у пітьмі.

Зрештою я вийшла й на той могильник, що залишила після себе. Тепер, при світлі кристалів, я могла розгледіти сотні мертвих тіл, розкиданих по печері. Монстрів серед них було небагато, і в основному це були людські залишки. Припускаю, що вони просто йшли по гриби, щоб прогодувати себе та своїх рідних.

Та я відчувала провину не через усіх цих людей, а лише через одного з них. Один зі скелетів тримав у руках короткий меч, якого я ніколи не забуду. Цей меч був особливим, єдиним таким у світі, адже Деян, як він колись мені розповідав, замовив його у вмілого коваля.

— О, Деяне, — прошепотіла я крізь сльози, беручи в руки його череп. — Ти йшов шукати мене, пройшов крізь ці темні й смертельні печери та катакомби… І на жаль, тоді ти знайшов мене.

Тоді, у приступі безумства, що тривав багато років, я вбивала всіх, кого зустрічала в цьому підземному лабіринті. І лише тепер я побачила, що вбила і своє єдине кохання.

Впавши на коліна, я обійняла череп Деяна, притискаючи його до грудей.

— Чому ти не зміг забути мене?! — закричала я. — Деяне, я не знаю, яке божество забрало твою душу, але я знайду тебе. Я…

У якусь мить я запанікувала, розглядаючи всі інші людські залишки. Але скільки б я не блукала серед них, так і не побачила чогось, що дозволило б розпізнати Юрію чи Ігоря.

З полегшенням видихнувши, я вирішила йти далі, у верхній світ. Взявши з собою меча Деяна та його череп, я попрямувала далі, більше зосереджуючись на плутанині в думках, ніж на дорозі.

Усі ті поселення, що колись були у широких коридорах та залах, тепер стояли порожніми. Вони гинули з голоду через істоту, яка не давала їм отримати їжу. Тепер тут були лише порожні будинки та обгризені кістки їхніх мешканців. Усе в цих місцях прогнило та протрухло за стільки років без нагляду. Ніколи не була в імперській крипті, але була впевнена, що там я б відчувала таку ж мертву тишу. Спершу вимерли люди, а потім і монстри за ними. Моє безумство зробило це місце мертвим на багато років.

Та ближче до поверхні, де жили люди й істоти, схожі на них, і які залежали від їжі з надземного міста, а не від підземель, я вже не відчувала мертвої тиші. Тут ще залишалися мутанти, що хворіли та не жили довго, але верхні поверхи каналізацій та катакомб були ще населені.

Коли я спускалася, місцеві дивилися на мене як на ту, хто винен у їхній бідності, через мій багатий одяг. А тепер, коли на мені було діряве дрантя, що не витримувало різких рухів, вони навіть не звертали на мене особливої уваги. Кристалів, які освітлювали ці поселення, було мало, тому я бачила навколо лише темні силуети місцевих. І серед цих постатей я навіть сподівалася побачити Тарію, але вона все не з'являлася.

За якийсь час я побачила сходи, на кінці яких світило сонячне світло. Свіже повітря манило мене до себе, але ще більше я прагнула повернутися до своїх друзів. Якщо вони, за ці довгі роки, почали вважати мене мертвою, як я й просила в листі, то я мала показатися їм на очі.

От тільки, чи пустять мене до Вищого Міста в такому вигляді з мечем та черепом у руках? Грошей при мені вже не було, щоб купити щось з одягу.

Сонячне світло засліпило мене на мить, коли я нарешті вийшла на поверхню. Надворі стояло літо у самому розпалі.