2020 рік

Першим із друзів отямилася Ніколь. Вона в паніці почала трясти Адріану, що лежала поруч і кричати:

-Що це в біса таке?! Де ми, чорт побери?!

-Не крич… — хотіла сказати Леслі, але тут же втратила дар мови.

Всі одразу розплющили очі і не могли повірити, що перед ними клятий ОКЕАН!

— А що це так пахне? — спитав Вільям.

—П-п-поверніться, - сказала Аделіна, і в той же момент всі повернули свої голови і побачили те, що шокувало їх. За 20 метрів від них палав вогонь, горіли ліси, через це небо було темно-червоним, дим над лісами летів угору великими клубками, а в повітрі стояв запах гару, який змішувався із запахом солоної води.

— Так от, звідки цей запах. Але бляха, як ми тут опинилися? І де наш одяг? — спитав з обуренням Нолан.

— Як би ми знали, то сказали, але, на жаль, схоже у всіх із пам'яттю проблеми. Хто пам'ятає останні події? — сказав Марк.

— Я пам'ятаю як ми на березі озера пили якусь хрінь, — сказав Нолан, а потім…— він зморщив лоб і почухав потилицю, — все як у тумані, нічого не пам'ятаю, хоч убий.

— А який сьогодні день? — спитав Вільям.

— У мене телефон сіл — відповіла Леслі.

— Так і в мене сів, і в Нолана.

— У мене ще є заряд! —прокричала Ніколь,— сьогодні 3 січня? Що? Це як? Вчора було 22 грудня, як таке можливо?

— До біса питання! Нам треба валити звідси, поки не пізно, і для початку знайти когось із людей. — відповіла голосно Леслі.

Хлопці і дівчата почали озиратися, шукаючи людей чи хоч якогось натяку на цивілізацію.

— Дивіться! Там машина стоїть! — прокричала Аделіна.

— Не просто машина, а пікап. — відповів Вільям, — погнали до нього!

— Пф-ф, ніби пікап і машина - це не одне і теж. — пробормотіла Адріана собі під ніс, закочуючи очі.

Друзі кинулися до машини в надії знайти там хоч одну живу душу, але марно.

— Тут ключі є! — сказав Нолан,— застрибуйте.

— Чур я поведу, у мене є права — сказав Вільям.

Леслі і Вільям сіли попереду, позаду них Нолан і Ніколь, решта застрибнули до кузова. Не зволікаючи ні секунди, Вільям завів машину і поїхав уздовж берега в бік, куди пожежа ще не встигла дійти, чим далі вони їхали, тим менша ставала лінія берегу.

— Потрібно буде завернути і поїхати через ліс, — сказав Вільям.

— Але ж там пожежа?! — обурилася Ніколь.

— Проїдемо до того, як нас наздожене пожежа, тож тримайтеся, дітлахи, зараз прокотимося з вітерцем! — прокричав із азартом Вільям і втиснув педаль газу в підлогу. Від такого різкого ривка всі, хто сидів у кузові, мало не випали з нього.

— Е-е! Акуратніше! Не мішки картоплі ж везеш! — крикнула Адріана Вільяму, але той не звернув на неї уваги, а продовжив стежити за дорогою.

Звичайно, дорогою це було важко назвати, так, витоптана широка стежка.

— Гей! Дивіться! Там маленький кенгуру! — крикнула Леслі, тицяючи пальцем уперед.

Там справді був малюк кенгуру, він шкутильгав, тому відстав від зграї і не знав куди йому бігти і що робити.

— Треба його врятувати! — сказав Марк, — Вільяме, пригальмуй! Вільям зменшив хід, але не зупинився.

— Доведеться його підбирати на ходу, дівчата, готуйтеся,— дав команду Марк Адріані та Аделіні. Дівчата висунули руки з кузова, коли Марк страхував їх, щоб вони не впали.

— Вільяме, ще трохи збав, інакше ми не встигнемо його схопить! — крикнула Адріана.

— Так точно, капітан!

Вільям ще трохи зменшив швидкість, ось-ось вони під'їдуть до кенгуреня. Від цього у всіх перехопило подих і всі завмерли в очікуванні. Пару секунд, і ось Адріана та Аделіна тримають малюка руками, одна за лапки, друга за тулуб.

— Піднімай! — сказала Адріана подрузі, витягуючи малюка в кузов.

— Вийшло! — зрадів Марк, — ми змогли!

На подив, кенгуреня був спокійним і не намагався бігти, навпаки, він притулився головою до Аделіни і тільки трохи хникав. Певно, плакав за своїми рідними. Відразу після того, як цей малюк опинився в кузові під наглядом друзів, Вільям знову втиснув педаль газу в підлогу.

Через 30 метрів вони побачили зграю кенгуру, які намагалися втекти від вогню, але, мабуть, збилися з дороги.

— Вільяме, давай туди! — крикнула Леслі, показуючи пальцем напрямок.

Хлопець повернув у бік, у який вказала Леслі. За машиною відразу ж побігли кенгуру, побачивши в кузові маленького кенгуреня.

Проїхавши ще метрів 300, ліс почав ставати все рідше, а вдалині виднілося поле. Виїхавши з лісу, на горизонті одразу почало виднітися село.

— Ось! Туди нам треба! — сказав Нолан.

Декілька хвилин і машина вже під'їжджала до перших будинків, що стояли на околиці. Ще трохи, і друзі прибули до центру села, куди вже почали збігатися місцеві жителі. Насамперед вони побачили кульгавого кенгуреня і почали давати йому воду і заспокоювати. У цей же час зграя кенгуру зупинилася недалеко від в'їзду в село, і лише кілька кенгуру поскакали за машиною, мабуть, це були рідні того врятованого малюка. На диво, тварини не боялися людей, самі підходили до місцевих жителів та спокійно приймали від них допомогу у вигляді води, їжі та медичної допомоги.

— А ви самі звідки? — спитав один із місцевих жителів.

— Ми-и… це… — почав запинатися Марк.

— Ми волонтери, приїхали допомагати тваринам і людям через пожежі. — відповіла Адріана.

— А-а, як добре, що ви приїхали, може, хочете їсти чи пити? Та й темніє вже, вам треба переночувати, ходімо, я вас проведу. — сказав той самий житель, — А, і кличте мене Ерік, я тут тримаю невеликий готель, точніше пару будиночків, де можуть зупинитися приїжджі.

Друзі пішли за Еріком, перед цим попрощавшись із маленьким кенгуру, якого вони врятували.

Наступний тиждень пройшов напруженим. За цей тиждень жителям села довелося зібрати речі і переїхати ближче до океану, де стихія не зачепила б їх, та їхню худобу. За цей час у друзів не було й секунди, щоб дізнатися про причини, з яких вони опинились тут. Вони те і робили, що допомагали мешканцям зібрати та перевезти речі, надавали першу медичну допомогу та стежили за дітьми, доки дорослі організовували переїзд та завантажувалися у машини. Пізніше також допомагали людям поистосовуватись до нового місця. Коли вже нарешті все було зроблено, друзі завалилися спати у наметах, які поставили неподалік берега. Всі настільки втомилися, що сон прийшов одразу ж, як тільки вони лягли.

8 січня 2020 року.

Дзвін будильника.

— Вільям, вируби свій телефон, дай поспати! — сказав з невдоволенням і роздратуванням Нолан. — Так стоп, а де ми знову опинилися?

— В сенсі?! — сказали в унісон інші, забувши про сон.

І справді, зараз всі прокинулися, сидячи в якомусь аеропорту.

— Це той Австралійський аеропорт чи як? — сказала Леслі.

— Давайте запитаємо тих людей, — сказав Марк, показуючи пальцем на двох хлопців.

— Гей, привіт, а ви не підкажете, який це аеропорт, а то боюся ми з друзями могли переплутати, — з усмішкою сказала Адріана тим хлопцям.

— Вибачте, але ми трохи поспішаємо, ось-ось закінчиться реєстрація на рейс.

— Та встигнете ви, відповідай на запитання! — уже без люб'язності сказала Адріана.

— Це аеропорт імені Хомейні.

— Імени кого? — здивувалася Аделіна.

— Аделіно, ми в Тагерані — сказав з подивом і страхом Марк.

— Так ви не знаєте, чи це той аеропорт, чи ТА ЦЕ КРАЇНА? — відповів із підозрою та сарказмом другий незнайомець.

— Так бляха, тут довга історія, ви не зрозумієте.

Раптом із динаміка гучномовця зазвучав голос жінки:

— Реєстрацію на рейс PS-752 Тагеран — Київ закінчено.

— Чорт би вас побрав! Через вас ми не встигли на рейс! Оплачуватимете нам квитки, зрозуміли! — прокричав один із незнайомих хлопців у бік друзів.

— Добре, гаразд, заспокойся, — сказала Леслі незнайомцю, і вже звертаючись до друзів, запитала: який час?

— 2:40 ночі, а що? — спитав Вільям.

— Та фігня якась, передчуття таке, що зараз щось трапиться, але що саме, я не знаю.

— Та, гаразд, пішли краще спробуємо дізнатися коли наступний рейс на Київ, нам не завадить теж дістатися додому. — сказала Ніколь.

Підлітки витратили хвилин 10-15 у пошуках місця, де можна запитати про наступний рейс. Як тільки Марк почав ставити питання робітниці аеропорту, їй хтось зателефонував і вона швидко кудись побігла. Здивовані друзі відійшли на пару метрів від стійки і тут же Леслі дістала свій телефон й почала дивитися останні новини. Раптом її руки почали тремтіти, а сама вона не могла вимовити жодного слова, поки не заспокоїлася.

— Що там? Що сталося? — спитав Нолан.

— Під Тагераном упав літак, і схоже це той, у якому мали летіти ті 2 хлопці.

Усі були шоковані і не могли зрозуміти, що відбувається. Ще кілька годин усі мовчки сиділи й чекали на повідомлення від ЗМІ або хоч якусь новину. В аеропорт прибула поліція і перш за все відшукала тих двох чоловіків. Наші ж герої стояли осторонь і спостерігали за цим. Вони бачили і чули, про що говорили поліцейські з хлопцями, і коли прозвучало питання «Чому ви не сіли на рейс?», хлопець повернув голову і почав шукати поглядом винуватців, але коли знайшов, Адріана почала махати йому головою, щоб він нічого не говорив. Хлопець зрозумів її і сказав що якось так само вийшло.

Після допиту молодиків відпустили, а Марк підійшов до поліцейського.

— Вибачте, а це був рейс Тагеран-Київ?

— Так, а що, ви теж повинні були сісти на нього?

— Е-е, ні, ми просто самі з Києва, от і переживаємо, а багато жертв?

— Жодної живої душі.

— Я-як, ж-жодної? — затремтів голос Марка.

— Так, не вижив ні один пасажир, є дані, що на борту була 2-річна дитина і ще кілька дітей.

Від почутого не тільки у Марка, а й у решти друзів почали трястись руки і пропав дар мови.

— Д-д-дякую за інформацію, офіцер— ледве вимовив Марк. Після цього поліцейський пішов, залишивши всіх усвідомлювати все те, що сталося.

— Так стоп! Вам не здається, що це все ДУЖЕ дивно. Чому ми опиняємось у місці, де ось-ось буде катастрофа і волею неволею рятуємо когось? Може це недарма? — сказала Леслі.

— І хто ж нам допомагає, Бог чи що? — сказала Адріана, від чого почали сміятися друзі.

— Бог чи не Бог, все одно це все не просто.

— Ну, значить так воно треба, і пофіг що буде далі, навряд чи далі буде гірше,— засміялася Адріана.