Фокстрот

Спостерігати за Джесі без доброї посмішки було неможливо. Попри довгу родову лінію і шляхетне походження, мала вона природну грацію рудої болонки. Сутність не приховаєш як не намагайся. Не міг в цьому зарадити ані рожевий бант на шиї, ані часті візити до ексклюзивної перукарні. Тому для себе я зробив висновок, що приймати її треба такою, як вона є і закривати очі на маленькі незручності що виникали через активну поведінку. Дівчинкою вона була напрочуд енергійною і життєрадісною, однак особисто я вадою те не вважав.

Довго нудьгувати їй не дозволяв рухливий невгамовний характер. Певен, десь всередині вона мала маленький електричний двигун, бо якимось дивом спромагалася знаходитись у кількох місцях одночасно. Все чого вона торкалась падало, котилося, билося, ламалося, або просто зникало без сліду. Хоча у квартирі був постійний розкардаш, я на те не зважав, бо й сам був не великим акуратистом.

На прогулянку виходили ми два рази на день. Зранку, зовсім недовго – навколо дому, і ближче до вечора – у міський парк. Звісно, прогулянки у парку були значно довшими й цікавішими. Там можна було зустрітися зі старими друзями, щоб обмінятись усіма собачими новинами. А іноді й познайомитися з кимось із новеньких. О так, ми обожнювали нові знайомства. То був цілий ритуал зі своїми заходами й викрутасами. Однак, не думаю що варто описувати подробиці всього процесу.

Незмінно нашу увагу привертали пухнасті білки, яскраві квіти та невловимі метелики. Скажу більше – полювання на метеликів забирало чи не найбільше часу від усієї прогулянки. Бігати доводилось забагато, часто навіть висолопивши язика. Однак, думаю то все на користь, бо гіподинамія, кажуть, головна загроза нашому здоров’ю.

Траплялось і заблукати. Та опинившись у дальніх закутках парку, далеко від знайомих собак і їх хазяїв, вона поводилася не менш енергійно, ігноруючи стежки та доріжки, пересуваючись виключно бур’янами, підіймаючи хмари пилу й купи листя за собою. Аби не загубити її серед високої трави та хащарів, я мусив усюди пхатися слідом, попри мою незграбність і далеко не юнацький вік.

Треба сказати пару слів і про музику. Для Джесі вона була найбільшою слабкістю. Будь-яка. Сучасна менше, бо вона не виносила галасливих скриків і важкого барабанного бою, старовинна більше, через об’єм та мелодичність. Не залишалися поза увагою і джаз із блюзом та всілякі рок-н-роли. Та по-справжньому обожнювала вона саме фокстроти. Дивно, але то є факт. Варто було пролунати першим відлунням оркестру, заграти оцим всім трубам зі скрипками, роялям, віолончелям та контрабасам – вона, забувши всі розваги, завмирала на місці прислуховуючись до мелодії. А бувало, попри відсутність слуху, бралася й підспівувати.

Лежачи на дивані, я не раз слідкував за такими випадками з щирою цікавістю. Бувало, хотілося й самому доєднатися до співу, але б це виглядало щонайменше, несолідно, а взагалі то й безглуздо. Думаю, не зрозуміли б сусіди. Хоча їх, якраз, треба було б провчити, бо теж тримали собаку – чудового довгошерстого спанієля, і скавчав він, бувало, не кожний витримає. Однак, зазвичай я ігнорував його концерти. Як, втім і Джес, хоча з її запалом це було важкувато.

Взагалі, життя наше було насиченим і багатим на події. Сумувати не доводилося. Завдяки протилежним характерам ми вдало доповнювали одне одного, і це було чудово. А ще й сумісні прогулянки…

От як сьогодні. За відкритим вікном гомоніло літо, веселе та безтурботне. Дитячий сміх, пташиний гомін, виск та гавкіт. Сонце повернуло до небосхилу і денна спека почала спадати. Самий час вийти на свіже повітря. Я подивився на Джесіку із питанням в очах і вона схвально кивнула.

– Фокстрот, гуляти! – взяла вона до рук повідець і показала мені.

Так, це моє ім’я. Фокстрот, Фоксик, а частіше просто Фокс. Вона дала мені його через свою любов до музики. Через ті джазові фокстроти. Ну що ж, я зістрибнув з дивана і неквапом наблизився підставляючи шию. Проявляти щенячу радість було не в моїх правилах, хоча дурний хвіст вже зрадницьки мотилявся зі сторони в сторону. Собачу сутність не приховаєш.