Як в дитинстві

Ми відкрили парфум-бутик разом. Спочатку це був маленький сімейний бізнес. Я займалася рекламою та промо, мій чоловік - Василь взяв на себе фінанси та логістику, а Мішель відповідала за аромати. Взагалі до трансформації ми називали її «Миша», але після того, як чіпи-нейролінки стали доступні і для собак, наш світ змінився. Ті, хто як і наша сім’я, згодився на цю процедуру для своїх домашніх улюбленців, отримали новий рівень партнерства, любові та співіснування. І нові можливості для бізнесу…

Ніс собаки здатен розрізняти до 2 мільйонів ароматів, тому не дивно, що ідея парфумерного стартапу була в нашому списку однією з перших. Тим паче, що Мішель - бігль і до трансформації вона обожнювала грати в детектива. Зазвичай ми ховали від неї її іграшки і вона знаходила їх навіть на відстані у кілька кілометрів.

Тепер її новими іграшками стали аромати. Вона радісно жонглювала ними і з неймовірною точністю створювала неповторні природні поєднання. Свіжі, стійкі і прекрасні.

Звичайно не всі люди зраділи цим новим свободам для чотирилапих, але змінювати суспільство можуть тільки сміливі та витривалі. А хто може бути витривалішим за господаря собаки? Звичайно тепер «господарі» залишилися в минулому. Принаймні для частини суспільства.

Розумні собаки, що пройшли трансформацію тепер мають право на власне житло, свободу пересування і ведення бізнеса. Уряд називає це «системою поступової інтеграції». Але більшість людей все ще живуть у минулому. Вони не вірять що ті, хто кілька днів тому ходили на повідцю, тепер можуть брати активну участь в економіці країни. Радикали пропонують ввести окремі ресторани для «розумних собак» та відділити для них місця у громадському транспорті.

Ми ж з чоловіком завжди були проти будь-яких проявів сегрегації, тому вирішили показати, що нове життя у симбіозі можливе на власному прикладі.

Мішель сама забажала залишитися у нашій квартирі, на своїй картатій подушці, в оточенні улюблених гумових качок. Все це вона озвучила нам чітко й зрозуміло за допомогою навороченого нейролінкового спікера. І так ми стали першою сім’єю, яка розділила усі статки від бізнесу у рівних долях.

Василь навіть після трансформації не перестав давати собаці псевдо і називав її Мішель-Нюхашель. І тільки коли вона, а разом із нею і наш бутик, отримала перший приз на найкращій парфумерній виставці «Esxence» за аромат під назвою «Ранкова прогулянка», він перестав робити це перед пресою. Мішель назвала це «маленьким кроком для собаки, але великим кроком для всієї собачої спільноти». А критики відмітили у парфумах неймовірне поєднання стійких ароматів хвої, холодної землі та роси із серцевими нотами польових квітів та ледь помітного аромату гуми. На одному з інтерв’ю Мішель зізналася, що такий запах був у кросівок Василя на одній з їх перших прогулянок. І відтоді природні аромати без синтетики, але з історією знову стали модними.

Коли Василь помер, Мішель зачинилася у лабораторії на кілька днів. Вона відмовлялася від їжі і не хотіла ні з ким спілкуватися. Навіть зі мною. А я не могла їй наказати переживати це горе разом. Більше не могла. Тож я просто дала їй спокій.

Я знала, що вона не пропустить церемонію «прощання» і зранку завітала до неї в лабораторію. Світло було лише в одній кімнаті і я обережно пройшла туди. Мішель працювала. Речі Василя були розкидані по всій кімнаті. Вона істерично нюхала їх, потім шукала на поличці аромат, змішувала запахи, гарчала і в розпачі виливала суміш у раковину. В кімнаті було важко дихати, але вона не здавалася.

– Прощання за кілька годин. Машина чекає, – я дивилася на цю тендітну собаку і дуже хотіла її обняти. Але це можна було інтерпретувати, як порушення «особистих кордонів» і я не наважилася на це.

Мішель стрибнула мені на руки сама. Вткнулася носом мені в руку і змусила її гладити. Я обережно проводила долонею по її жорсткому хутру і плакала разом з нею.

– Я не можу згадати запах його рук…, – механічний голос спікера різав наче ніж. – Я хочу зробити йому подарунок. Останній… І не можу згадати його руки…

Я бачу на столі маленьку кісточку. Миша любила гризти такі, коли була маленька. Тоді, коли Василь знайшов її ще щеням, покинуту на сільській дорозі. Я пам’ятаю, як він вийшов з машини, пригорнув її до себе, а вона облизала йому обличчя і від щастя трошки обмочила футболку.

Раз на тиждень, чоловік купляв їй кісточку. Він особисто вибирав їх в магазині і урочисто видавав собаці. Це був їх ритуал. А потім вони йшли гуляти у ліс, на озеро, або ж просто разом дивилися телевізор. Часом мені здавалося, що він любить її більше за мене.

– Я хочу зробити кісточку з його запахом. Як в дитинстві, – Мішель дивиться на мене. В її очах стільки болі і розпачу. А в мене народжується ідея, що може спрацювати.

Ми приїжджаємо додому разом і заходимо в його кабінет. Тут все так само як і до його смерті. Маленький бейсбольний м’ячик, погризений та стертий теж тут. Скільки разів він кидав його разом із нею. Я навіть не можу порахувати.

– Це точно допоможе, – не хочу брати м’ячик, аби не збити запах.

Мішель обережно підходить до столу і втягує повітря. Не думала, що собаки вміють посміхатися, але зараз я бачу саме цю емоцію.

– Це він, – її хвіст починає виляти навсібіч. Вона щаслива.

Церемонія прощання проходить у вузькому колі найближчих людей. Ми кидаємо землю, а Мішель кісточку із запахом свого найкращого друга. Це її останній дарунок. І тепер їй легше його відпустити. Коли труну опускають в яму вона не стримується і починає вити. Так жалісно і тужливо, що здається сльози з’являються навіть у працівників цвинтаря.

Додому ми їдемо разом. Мішель на передньому сидінні уважно дивиться на дорогу і явно стримує у собі бажання виставити голову у вікно. Звичайно, адже розумні собаки так не роблять.

– Слухай, до речі «кісточка як в дитинстві» може стати гарним продуктом для собак. Може зробимо таку лінійку? – розумію що час не доречний, але бізнес-ідеї не запитують коли їм з’являтися.

– Руки у всіх пахнуть по-різному, – вона розмірковує, – але якщо зробити це ексклюзивною пропозицією, де останній інгредієнт собака зможе принести сама, то це може спрацювати.

– Він би тобою пишався. І знаєш, що б він ще тобі сказав? – бачу як у неї загораються очі і нагострюються вуха. Зараз вона нагадує ту саму маленьку собаку, якою Миша була багато років тому. – Він би сказав: не стримуй себе!

Мішель дивиться на мене кілька секунд, а потім натискає лапою кнопку і опускає вікно. Висовує голову і починає пащею ловити вітер. І я сміюся. Адже сміх іноді це єдина пігулка проти болю.

8.07.2024