МІСЯЧНЕ ТАНГО

Василь був просто в захопленні від клініки, яку його синові організувала Наталя. Такого порядку та чистоти приміщень і ввічливості й компетентності медичних працівників він ще ніколи не бачив. Як це було разюче не схоже на їхню районну лікарню де завше різко тхнуло хлоркою і всілякими лікарствами, стіни місцями були обшарпаними та облізлими до штукатурки, а весь персонал, від звичайної санітарки до головного лікаря, так і чекали на «віддяку» у вигляді грошового хабаря.

Тут правила й порядки були зовсім іншими. Їх прийняли з люб’язними посмішками, відразу розмістили у окремій палаті, швидко взяли всі потрібні аналізи й призначили годину обслідування у самого професора. На все про все, вони витратили лишень кілька годин і вже в полудень були абсолютно вільні. Самі процедури мали розпочатися наступного дня, коли вже будуть готові результати зданих аналізів, і їм залишалося лиш чекати та витрачати вільний час на власний розсуд.

Сидіти в чотирьох стінах лікарняної палати якось не хотілося і Василь вирішив прогулятися з сином осінньою столицею. Погода сприяла нетривалій пішій прогулянці сквером, що знаходився за крок від клініки і буквально потопав в опалому листі. Чоловік кермував інвалідним візком у якому сидів син і вони разом милувалися казковими барвами багряної осені. Раптом телефонний дзвінок вирвав їх з цього меланхолійного блаженства. Номер, що висвітився на дисплеї мобільного, був незнайомий, однак досвідчене око Василя безпомилково визначило, що належить він іноземному операторові.

– Алло! – промовив чоловік вже здогадуючись кого почує у слухавці.

– Привіт, дорогенькі! – життєрадісно прощебетав голос далекої дружини. – Як ви там?

– Та не погано, – відповів Василь, раптом зі здивуванням відчувши, що якось немає великого бажання до спілкування з жінкою. – Тільки-но влаштувалися в клініці, а зараз трохи гуляємо містом.

– Що сказали лікарі, коли будуть перші результати? – стривожено-схвильовано випитувала телефонна співрозмовниця.

– Завтра будемо бачитися з професором, то щось скаже конкретно, – пояснив чоловік і був радий з того, що син буквально рвався до телефону. – Оля, тут Русланчик хоче з тобою поговорити, передаю йому трубку.

Василь чудово розумів, чому намагається уникнути довгої розмови з дружиною. Він елементарно боявся, що вона, за тембрами його голосу, здогадається про то збентеження яке панує зараз в душі чоловіка. Вчорашній вечір залишив там свій незгладимий слід. Своєрідна сповідь Наталі неабияк вразила мужчину. Одкровення жінки прогнала з його серця останні залишки образи і гніву на неї. Тепер перед ним була знедолена та нещасна людина, котру хотілося пригорнути, зігріти, захистити…

Він і просидів біля Наталі добру половину ночі, слухаючи її ледь чутне сонне сопіння і намагаючись розібратися в своїх почуттях. Марна затія, бо нічого путнього з цього у Василя не виходило. Як не крути, а почуття до неї ніколи не зникала з його серця. Трохи були принишкли всі ці роки, але варто було нещодавно зустрітися і спогади та емоції почали оживати й розпускатися, як ото оживають і розпускаються весною бруньки на гілочках дерев. В той же час він ніколи не забував, що є жонатим чоловіком, і навіть думки не допускав, щоб якимось своїм словом або вчинком навмисне скривдити власну дружину з дітьми.

Ранковий сніданок лише підлив оливи у вогонь сум’яття чоловіка. Крадькома спостерігаючи за тим як Наталя з апетитом наминає приготовлені ним простенькі страви, Василь раптом зловив себе на думці, що чомусь уявляє її на місці Олі. Трапилося це якось ненароком, однак така мимовільна фантазія викликала у нього пекучий сором і потаємне задоволення одночасно. Вона зайвий раз довела який сумбур почуттів і хаос бажань панує тепер в його стражденній свідомості.

Мабуть найкращим варіантом для чоловіка було б винайняти номер в якомусь дешевому готелі і намагатися уникати навіть випадкових зустрічей з цією фатальною жінкою. Та це було практично нереально для нього, бо прагнення побачити її ще хоч раз з кожним днем ставало все сильнішим і нестримним. І щоб придумати для себе хоч якесь виправдання Василь говорив собі, що у Наталі зараз настали непрості часи, їй надзвичайно важлива підтримка близьких людей, і ніхто крім нього цієї моральної підтримки колишній односельчанці тут не наддасть.

Самозаспокоюючись такими міркуваннями Василь з сином неспішно прогулювалися міським сквером до самого надвечір’я. Коли ж перші сутінки почали опускатися на землю появилася Наталя і забрала їх знову ночувати у себе. Всю дорогу до квартири жінки вони проїхали в нескінченних теревенях хлопчика, якого буквально розривало від нових вражень. Він розказував і розказував про не бачену досі клініку, надзвичайно приязних медиків і навіть не забув згадати про неймовірно смачне морозиво, котрим його пригостив татко.

Лише наприкінці подорожі чоловікові вдалося вклинитися у розповідь сина зі своїм запитання:

– Ти як зараз? Як пройшов похорон? Добре себе почуваєш після цього всього?

– Терпимо, – коротко відповіла Наталя, і за якусь хвильку додала. – Все минуло як і годиться. Навіть не віриться, що я сьогодні не лише поховала чоловіка, але й розпрощалася з колишнім життям.

– Це як? – не второпав останніх слів жінки Василь.

– Після похорону ще встигла провести перемовини про продаж своєї частки в компанії. Вже досягнуто попередніх домовленостей про ціну. Тепер залишається дочекатися оголошення заповіту, а згодом увійти в права на спадщину і підписати папери про куплю-продажу. Це займе деякий час, після чого я буду вільна і незалежна як та польова пташка.

– І як потім збираєшся влаштовувати своє життя? – поцікавився чоловік.

– Ще не придумала, але вже точно знаю, більше таких помилок які були в минулому вже не нароблю.

Вимовивши цю фразу Наталя вперше за всю поїздку посміхнулася йому.