Історія собаки

«Справа в тому, що у мене немає дому» (с.) Один в каное

Я лежу не рухаючись, бо болить геть усе – голова, тулуб, лапи. Шию боляче повертати, аби роздивитися власне тіло. Та я певна, що на звичному чорно-білому хутрі тепер купа бруду, який я несила відмити. Я не пам’ятаю коли в останнє щось їла – здається це було кілька днів тому, коли той пес кинувся на мене. Хоча точніше важко визначити – я не певна скільки часу лежу в цьому закутку. Я досі не звикла до правил вулиці, а тепер, мабуть, і не звикну. Бо часу в мене лишилось небагато – я відчуваю, що починаю гірше дихати. Коробка у яку я забралась наче захищає від вітру, але вона не гріє. Та принаймні тут мене ніхто не помічає і не займає. Це мій маленький «дім».

Я розплющую очі від звуку голосів. Навколо величезні будівлі, що впираються в саме небо. Я ніколи не була в таких, та й пахнуть вони порожнім – пилом та пліснявою. На дворі темно, з неба падають білі мухи. Одна з них торкається мого носа і в мить перетворюється на воду. Я намагаюсь поглянути в бік голосів, та поки що мені не видно людей.

Люди! Колись я жила серед них, вони частували мене різними смаколиками, чухали пузо і засинала я поруч з їх величезною лежанкою (на яку мені інколи дозволяли застрибнути). Але потім вони зникли, як і наша оселя з тією чудовою лежанкою. На місці будинку була суцільна купа сміття, а довкола лише дивні запахи, яких я раніше не зустрічала – щось гірке й різке. Так пахне лихо. Я злякалась і втекла – так і опинилась на вулиці. Крокувала провулками та скверами, намагалась комунікувати з місцевими собаками, та чомусь мені були не раді. І я все більше віддалялась від місця, що колись люди називали домом. Моїх людей ніде не було. Їх запах геть зник, навіть з тих місць, що ми відвідували колись разом. Я з сумом думаю про своїх людей, вони мали запах тепла та зелені, що росла навколо дому.

Нарешті я бачу тих, чиї голоси мене розбудили. Я лишаюсь непоміченою, і мені це до вподоби, бо здається ці люди не поділили щось між собою. Може хтось прийшов на чужу територію? А може, справа в здобичі? Їх голоси стають гучнішими, тож мої вуха загострюються. Зрештою люди починають штовхатись і це чомусь виглядає достобіса кумедно. Якби не страшенний біль у всьому тілі, я залюбки приєдналась би до них. Адже я люблю штовхатись, а ще обійматись.

Провулок заливає несподіваним шквалом звуків. Звідусіль ллється світло і з’являються все нові і нові люди. Їх фігури темні та суворі, і геть усі з командними голосами. Я гублюсь, а потім, несподівано навіть для себе, підскакую, бо чую знайому команду «стояти». Завмираю, спостерігаючи за хаосом довкола, чекаю нової команди. Та у відповідь щось гучно торохкає, і від цих звуків усе тіло здригається, а серце калатає так, ніби зараз вистрибне з грудей. Люди, чиї голоси мене розбудили, тепер лежать на землі, інші підходять до них, щось кажуть, та слів я не розбираю. Для мене все вщухає і лишається лише біль. Я чую власне виття, що розноситься провулком. Воно таке гучне, що перекриває решту звуків. Лапи підкошуються і я плюхаюсь на холодну землю, поряд зі своїм крихітним «домом», що розмокає під вагою все більших і товстіших білих мух.

Мене почули та побачили. Їх високі фігури прямують до мене – темні й небезпечні. Я розумію, що вони завдали шкоди іншим людям, тож, мабуть, те саме і чекає на мене. Бо напевне це їх територія, а ми всі - чужинці. Мені треба було мовчати, лежати собі та сподіватись, що на ранок болітиме не так сильно. Та я була така налякана…

Вони зупиняються наді мною, один з них опускається ближче та роздивляється моє тіло. Я заглядаю йому в очі, і благаю: «Не бий мене». Та з мене знову виходить лише вий.

Він бере мене на руки, та кудись несе. Спочатку я протестую - рухаю лапами, намагаючись відкараскатись від нього. Та сил я майже не маю, тож просто здаюсь. Я опиняюсь в машині де просто мовчки лежу, поки вона гудить собі піді мною. Раніше я любила машини: мені подобалось висунути морду у вікно, дозволити вітру лоскотати язика, насолоджуватись кольоровими барвами на великій швидкості. Зараз все це мені байдуже. Коли автівка зупиняється, він знову бере мене на руки та тепер я не пручаюсь.

Ми у місці де пахне тваринами та неприємними речовинами. Ці запахи мене напружують. Тут багато людей, і всі вони схвильовано дивляться на мене. Це хвилювання передається мені і я підхоплююсь (де тільки ті сили взялися?), кидаюсь до виходу. Здіймається галас, щось кусає мене і я огризаюсь. Поруч нікого вже немає, усі тримаються на відстані - це мене заспокоює. І чомусь мені стає так млосно, і бажання втекти стає не таким нестерпним. Я не проти лягти на підлогу і трохи відпочити. За мить я і справді заплющую очі й чую власне рівне дихання.

Прокидаюсь у чистій кімнаті, що пахне мийним засобом, який був вдома. Моє тіло все ще болить, але не так нестерпно. Я втягую носом повітря і відчуваю запах їжі. Їжа! Ніс тягнеться до миски, що стоїть поруч, та тіло ще таке важке. Тож я повільно підповзаю і беру один шматочок м’якого та соковитого м’яса. Мружусь від задоволення і знову почуваюся щасливою.

- Прокинулась?

Це голос і запах знайомої людини. Я розглядаю його обличчя і розумію, що це саме він забрав мене з вулиці. А тепер виходить що і нагодував. Його обличчя приємне й усміхнене і мені це подобається. Я задоволено облизуюсь, мій хвіст вихляє зі сторони в сторону. Він опускається до мене, і я тягнусь носом до його руки. Людське тепло ще ніколи не було таким бажаним та приємним.

- І як тебе звати, красуне?

Я все ще вихляю хвостом.

- Може ти і є Красуня?

Я подаю йому лапу, бо хочу аби погладив, аби почесав мені за вухом, аби ніколи не йшов від мене.

- Добре, Красуня, – він всміхається і гладить мене.

Я задоволено облизуюсь і впираюсь мордою в його долонь. Він щось каже, і його голос мене заколисує. Я лягаю поруч із ним і довірливо дивлюсь йому в очі. Коли він знову посміхається я розумію, що знову маю дім.