Герой Владислав. Кінець початку

Ще до світанку Владислав вирушив на полювання, не взявши до рота ні ріски. Він у напівмряці натягнув кольчугу, одягнув налокітники й наколінники, перекинув через плече піхви з мечем і вийшов з батьківського маєтку. Край неба світився блідим білим світлом, віщував про майбутній світанок. І доки він запалився багряним, Влад вже звернув із людської стежки та попрямував навпростець до лісу. Жорстка серпнева трава рясніла росою і росила усе, до чого торкалась. Навіть кольчуга на грудях та плечах Влада змокла. А він продовжував пробиватись до лісу.

Згодом небо закрили крони сосон, ялин. Подекуди траплялись самотні модрини, понуро звісивши м'які гілки. Запах хвої п'янив Владислава. Він згадував усі різанини потвор, які раніше влаштовував. Його повіки розплющились ширше, під серцем щось гидко заворушилось. І носу почав причуватись різкий запах крові.

Проте чомусь потвори перестали з'являтись в цьому лісі. Раніше ця проклята земля кожної ночі народжувала їх з порочних почуттів селян: ненависті, страху тощо. Кожна потвора з'являлась на світ для якоїсь людини, щоб зустрітися з нею та вбити її. А Владислав вбивав усіх потвор до того, як вони добиралися до жаданих жертв. Найчастіше це були колишні лісові звірі, яких захопило прокляття: вовки, кабани, ведмеді. Але зараз не було жодних потвор. Лиш де-не-де почали прокидатись надокучливі комахи. Уже кілька днів підряд Влад сновигав під їхнє дзижчання та повертався додому, не зустрівши нікого.

Колись він підслухав розмову батька з мисливцем й дізнався із неї, як можна вистежити тварин за слідами, по стежках, якими вони йдуть до води. Він спустився до річки. Але не знайшов нових слідів. Тож юнак пішов вниз по ній, заходячи все далі й далі у ліс.

Раптом хлопець відчув шурхотіння. Чиїсь ступні ступали по м'якій землі, чиєсь тіло зачіпало гілки та листочки кущів. Влад витягнув меч лівою рукою і просто розслабив її, опустив вниз та пішов, немов ніс легкий інструмент, а не нагострену зброю. У його жилах закипіло передчуття майбутньої перемоги, нестримна самовпевненість. Тіло неначе полегшало й стало зручнішим. Така була сила його власної Певності: вона робила Влада до біса вправним та сильним.

Він невимушено пішов на звук і розгледів силует спотвореного кабана. Це був ще молодий самець, в якого навіть не встигли виросли ікла, а на шерсті виднілися світлі смуги. Прокляття заповнило м'язи ніг та спини, забарвило їх в густий чорний колір. Кабани завжди живуть групами, тож це був вигнанець із свого племені, який пішов на вірну смерть. У голові розповзся гіркий сумнів від цієї думки. Раніше Влад нищив проклятих кабанів цілими стадами. Та чомусь його серце скривилось від огиди та жалю перед такою малою та незначною здобиччю. Для кого ж була створена ця потвора? Та розум продовжував свій план: мусить убити, мусить докінчити навіть дрібне. Нав'язливі думки враз оточили його і почали гасити бажання до бою.

Молодий кабан насторожився й повернув свою морду до юнака. Влад просто зціпив зуби й скривив своє лице у хижій посмішці. Головне заповнити себе зневагою і ненавистю, якщо хоче перемогти. Він почав наступати на свою здобич. Кабан відтупцював назад, підігнув ноги, і в одну мить стрибнув на Влада. Хлопець пригнувся, відстрибну вліво, охопив меч двома руками й розсік ним черево тварини, зробивши велику рану. Кабан жалібно вискнув від болю, але розвернувся й знову почав набігати на хлопця. Він намагався збити Влада з ніг, протаранивши своїм тілом. А Влад пробував зайти вбік та завдати серйозних різаних ран.

І в одну мить Влад зрозумів, що його удари слабкі. Їх сил було ледве достатньо, щоб прорізати хутро й шкуру. Й він сам втратив відчуття бою, яке завжди знаходив, борючись з десятками чудовиськ за раз. З часом кабан наближався, вовтузився ледь не поміж його ніг. Хлопець відбіг назад, та не помітив, як загнав себе в стіну чагарників. Кабан був напроти нього. Він підняв меч, зібрав усі свої сили в один удар, намагаючись перерубати ним череп тварюки. Проте кабан швидше накинувся на нього й проломив рівновагу. За лічені миті Влад відчув, як його ноги піднялись у повітря і він на мить став невагомим. А потім різкий тріск гілок. І він лежить на землі.

Раптом заціпеніли кінцівки. Вперше в житті його так швидко звалила додолу потвора. Ще кілька секунд й вона його просто роздере чи затопче до смерті. На мить кабан завагався. Влад згрупував своє тіло й різким ударом ногами відштовхнув кабана, підняв меч й сам навалився на нього. Увігнав лезо в горло, пронизавши тулуб наскрізь — пролунав різкий виск. Кабан щосили пручався, перекидався, борсався вліво та вправо, та Влад продовжував усіх сил впиратися в меч. Зрештою, кабан припинив боротися і затих.

Хлопець перекотився на інший бік, витягнув меч з туші й підвівся, спершись рукою об глибоку калюжу крові. Тупий біль пронизував лівий бік живота настільки, що Влад аж зігнувся й, зігнутим, ледве став на ноги. Притримуючи лівий бік рукою, він повернувся до річки, щоб змити сліди кривавого бою, доки їх не обліплять рої мух. Вода була кам'яною на дотик, настільки холодною, що майже одразу скувала паралічем пальці, проте для відпирання крові це було те, що треба. Після неї на тканині залишились лиш мокрі рожеві плями. Єдине, що ніяк не вдалося відмити, — це нудотний іржавий запах, яким пахла кров усіх чудовиськ. Від річки він продовжував повертатись тим самим маршрутом, яким прийшов зранку.

Із заходу насувалась чорно-сіра стіна грозових хмар. Але вони були ще далеко, їх можна було й не помітити.

Латні чоботи юнака дзвінко гупали по глиняній стежці. Він байдуже дивився на пагорб, з-за якого мав з'явитися дім. Кілька селян ішли Владиславу назустріч. Усі з них сторонились його. Жоден із них не сказав Владиславу слово. Влад намагався заглянути їм у очі, але вони хилили голову вниз. Усі люди сходили на узбіччя, коли ішов Владислав. Ще кілька кроків, і перед Владом на дорозі не було нікого. Як раптом почувся дитячий крик. Влад обернувся на нього. На яблуні, що росла попри дорогу, тріснула гілка, а на ній зависла дитина. Влад подивився на неї й трішки зчудувався від того, що вона ще не впала, стояв посеред дороги й не знав, що робити. Гілка гойднулась ще кілька разів та зупинилась. Худорлявих хлопчик на ній також не рухався. Владислав просто чекав, поки вітка впаде, але вона досі висіла.

Пройшло дві хвилини й Владу стало якось ніяково через цей стан речей. Він різко зрушив, розігнався й помчав до дерева. Раптом біль знову пронизав його лівий бік, Влад спинився й вхопився за нього. А потім знову спокійно продовжив іти. Він стояв перед гілкою, на якій висів худорлявий хлопчик і не знав, що робити. Зрештою, він зняв латні рукавиці й простягнув руки вперед, а потім видавив із себе, дивлячись десь у землю:

— Падай! Я зловлю тебе.

Хлопчик на дереві з острахом подивився униз, але вмить відвернувся, заплющив очі й ще сильніше притулився до гілки. Влад із жалем зітхнув. Навіть, якби гілка висіла б там вічно, він не зміг би дістатись до неї. Бо ще в дитинстві не зміг залізти на дерево, напевно вже ніколи не зможе. Та й з малими дітьми він говорити не вмів. Коли він востаннє говорив із дітьми? Або хоча б дивився їм у вічі? Мабуть, тоді, коли зарізав вуличного пса, який накинувся на нього.

Було це рік або два тому. Діти гралися з цим псом, пестили його шерсть, підкидали йому кісток та інших недоїдків. Не вкладалося в голові, що така звірина, як собака, могла дозволяти комусь себе гладити. Владислав боявся псів. Ще з давнього дитинства, навіть боявся підходити до них близько. Вони були гіршими за вовків, бо вживались з людьми. Але все ще могли накинутись ззаду й прокусити шию. Влад чекав від них усякого підступу. Тож коли тоді на нього грізно загавкав цей пес й накинув свої лапи на ноги, він вмить витягнув меч та відрубав тварюці голову. Гурт хлопчаків завмер перед Владом й пронизав його жменею мертвих поглядів. Попри страх йому завжди було цікаво дізнатись, якою була шерсть собаки на дотик. І коли Влад нахилився над обезголовленим тулубом та вперше в житті погладив живіт пса рукою, хлопчаки різко закричали й побігли від нього. Відтоді він не міг дивитися дітям в очі. А шерсть здавалась тоді такою пухнастою, такою гладкою.

Влад знову напружив свій розум.

— Не бійся, — продовжував наполягати Влад. Очі хлопчика знову повернулись до нього, а Влад крізь невимовне бажання відвести погляд убік намагався дивитися на них якнайдовше. — Усе буде добре. Тут не високо. Просто відпусти гілку і я тебе зловлю. Ну ж бо, па-да-а-й. О-бе-ре-ж-но.

Хлопчик знову засумнівався, а потім різко відстрибну від гілки, як прудка білка. В повітрі протяглось несміливе: "А-а-а". Дитина накинулась на його шию і з усією міццю вхопилась за голову. У повній мряці Влад зробив два різкі кроки назад й ледь не гепнувся вниз, проте зміг утриматись і зняти із себе малого. Його обличчя досі залишалось наляканим, губи ледь тріпотіли від хвилювання. Він поставив його на ноги, а сам присів, порівнявся з хлопчиком головами й ніяково сказав:

— Гаразд... будь обережним наступного разу, — обернувся спиною і пішов назад до дороги.

— Дя-ДЯКУЮ, що врятували! — боязким голосом крикнув йому навздогін хлопчак.

— Бувай здоровий. — відказав з-за спини Влад та підняв на прощання праву руку.

Владислав повернувся на дорогу та попрямував додому, водячи поглядом по землі. І час від часу йому ставало добре на душі, ніби вперше за багато часів щось зробив хоч трішки правильно. Він підняв свою голову, побачив знову серпневий краєвид схилів пагорбів й гір, який вже тисячу разів бачив. І ледь відчув, як його щоки несміливо розсунулись й піднялися вгору. Коли Владислав зачепив зором край даху маєтку, що стояв на вершині невеликого горба, він прибрав руку з лівого боку, випростався та підвів голову. Його батько Богдан Щитоборець незворушно тримався за поруччя тераси єдиною правою рукою, вітер розгойдував бліде волосся і пустий лівий рукав сорочки. Його лице було легко усміхненим.

Навколо силуету батька мерехтіло легке синє сяйво. Воно огортало його легким рівномірним покривом, немов густий дим чи туман.

— Добрий ранок, батьку, — сказав Влад і спинився перед сходами до тераси.

— Добрий ранок, сину. — відповів батько. — Бачу, твій сьогоднішній бій був складним. Напевно, він дуже сподобався тобі, бо я вже давно не бачив тебе таким радісним.

— Навіть не знаю, про що ви говорите, батьку. — відказав Владислав з легким подивом. — Цей бій був точно не складнішим від інших.

— І коли ж я тебе навчу, що на монстрів не йдуть із мечем? — втомлено промовив батько, зітхнув та поглянув на Влада, але його легка усмішка нікуди не зникла.

— Напевно, вже ніколи, батьку. — ніяково відповів Влад й відвів погляд убік.

— Справді, напевно, ніколи, — сказав батько й повернувся до лісу. — Знаєш, я багато років захищав це село. Але ніколи не бачив той час, коли проклята земля засинає й перестає родити потвор.

— У цьому немає нічого дивного. — відповів Владислав. — Прокляття досі там, хоч і воно вже ослабло.

— Ти добре виконуєш свою роботу. Справжній оборонець цього села. Можливо, ти все-таки лишишся в ньому?

— Ні, пробачте батьку, але я не можу змарнувати ваш дозвіл, який ви мені дали. Як тільки повернеться Тимош, я покину село.

— І куди ти підеш? В армію?

— Можливо, там і буде для мене місце.

— Невже ти не хочеш успадкувати благословення нашого роду? Якщо ти покинеш село, то ніколи його вже не пробудиш. Ти думаєш, що ніхто не молився за твоє здоров'я? За всі ці шість років, що ти вбивав чудовиськ у лісі. — огорток синього сяйва ледь стріпнувся навколо руки Богдана.

— Я нічого не зробив для людей, я просто вбивав. І вбивав заради себе. — сказав Влад.

— Навіть так ти робив їх тягар легшим. Й вони вдячні тобі. — відповів батько

— Такий шибайголова, як я, не заслуговує на вдячність. — проказав Владислав — Мені не потрібна віра людей, нехай вона йде до вас та до Тимоша. А у мене є Певність — і вона мене ніколи не підводить.

Батько задумливо подивився на ліс. І так нічого не відповів. Чорно-сірі хмари вже закрили пів неба.

— Добре, батьку. Я піду до своєї кімнати. — сказав, Влад та рушив по сходах.

— А завтра ти будеш іти на полювання?

— Ні, не думаю, що за цей час з'являться ще якісь чудовиська, я візьму короткий перепочинок. — відповів Влад, переступаючи через поріг.

— Добре. — відповів батько.