Панна для Чаклуна

Вона сиділа у траві літнього вечора, проливаючи гіркі сльози, поки відьмак не знаючи як правильно заспокоїти її, просто у німій тиші обіймав, даючи соленій рідині просто покидати очі, та засихати на щоках, щипаючи шкіру.

Він досі боявся людських дотиків. Навіть думка про те, що рукавиці зникнуть з його рук, та тілесний контакт відбудеться, змушував шлунок чаклуна викручуватися ледь не на виворіт.

Але сльози цієї дитини...

Він бачив як вона росла. Вчив її життю, виховував людиною, прихистив коли всі її покинули.

Луїза знала про його ненависть до дотиків. Але тепер ревіла так, що її мимоволі обіймали руки чаклуна.

Можливо, це була жалість. Але це були саме його почуття. Щирі, не награні, живі. У обіймах не було ненависті чи приниження. Відчувалося лише тепло та любов. Ті почуття, які дитина давно вже забула, а можливо ніколи й не знала.

— Я прокляну селище. Спалю до тла місце яке змусило тебе страждати. І після, ми покинемо це пекло не озираючись назад.

Чаклун з ненавистю оглядав село з пагорба, який височився над низовиною. Очі його немов горіли пекельним вогнем. Жага випалити будинки, знищити поля, накласти чуму на людей зростала щомиті.

— Вони назвали мене проклятою... Прозвали відьмою! Сказати, що ми несемо лише зло та смерть!

— ...

— Але ж ти їм допомагав! Лікував від чуми! Простягав руку допомоги! Оберігав від варварів... Чому вони так чинять з нами?

У дитини не було розуміння. Після такої кількості доброти, отримувати тільки ненависть та прохання покинути місце проживання, піти геть.

— Я вже казав тобі раніше, та повторюся зараз. Людям притаманно боятися. І коли вони бачать щось, що не можуть пояснити, вони лякаються та відвертаються. Прагнуть знищити, відігнати, принизити.

— Знаю... Ти завжди вчив мене цьому... Але... Але... Це все... Так боляче! Просто нестерпно! Як вони так можуть!

— З часом ти звикнеш до того, що тебе ображають та навчишся пропускати повз свої вуха.

— Та при чому тут я?! Вони ТЕБЕ ображають! Замість слів подяки одні прокльони! Хіба вони вже забули так швидко добро?

— Що ти зараз...

— Вони не у праві казати про тебе так погано!

Сльози які маг вважав зупинилися, знову полилися струмком до долу. А серце молодого на вигляд чоловіка пропустило наче серію ударів.

Він наївно вважав, що дитина плакала через образи які прилітали у її адресу. А тут виявилося, що сльози її посвячені йому.

Чомусь, Астор раптом посміхнувся, а послідовно і голосно захохотав. І подібна реакція змусила вісімнадцяти річну Луїзу від подиву раптом знову притихнути. Її рубінового кольору очі ще сяяли від сліз, але нових більше не пускали. Обличчя ж її демонструвало повне нерозуміння та шок.

— Ас? Чому ти смієшся? — витираючи залишки сліз рукавом запитала вона.

— Мені нарешті дійшли слова свого вчителя. — відповів той досі посміхаючись своїй підопічній.

— Які саме слова?

— Тобі рано про них знати. Геть ти для них юна.

Астор, якому було вже понад п'ять сотень років, нарешті згадав та зрозумів слова колишньої наставниці, жінки яка дала йому життя. «Одного дня, зустрінеш ту яка змусить побачити світ у яскравій палітрі кольорів. Змусить серце та розум запрацювати в унісон. Вмовить душу співати»

Тепер маг розумів про що каже матір. У неї також була така людина. Його батько. Чоловік, котрого Астор ніколи не бачив та навіть за існування не чув, але знав що він десь був. А тепер, для нього доля підготувала таку ж людину. Луїзу.

Раптом маг усвідомив ще дещо. Невже він також буде таким як батьки? Покине Луїзу через те, що вона звичайна людина без магії? Не довгожителька?

Ні. Він не уявляв своїх днів без цієї дитини.

— Луїзо, чи хотіла б ти колись... Покинути мене?

— Що? Звісно ж ні!

— А родина? Хіба ти не мрієш про щасливе майбутнє? Про дітей? Чоловіка? Дім своєї мрії?

— Кохання? – Здивувалася молода дівчина – Асторе... Я не зможу полюбити когось після стількох розчарувань у людях. Мені огидна думка, що хтось кому я віддам своє серце, буде мати погану думку про магів, чари, та вільне, кочове життя. Я люблю пригоди. Почуття ранкової роси на обличчі. Вільне харчування, звук птахів. Люблю коли ти кличеш мене за собою... Адже кожного разу я розумію, що от-от почнеться наша нова пригода.

— То кажеш готова жертвувати швидкоплинним людським життям за для вільного кочового виживання?

— Саме так. Такий мій вибір. Хочу бути з тобою, допоки не накажеш зникнути. Адже... Ти і є моя родина. Той хто мене врятував.

— Звучить наче зізнання.

— Можливо... Це воно і є?

Людська дитина посміхнулася чаклунові сяйливою посмішкою, більше наче і не пам'ятаючи недавньої образи.

А от Астор зціпенів. Навіть дихати забув як треба.

Любов...

Невже йому також може бути знайомим це почуття?

Але... Різниця у віці, тривалості життя...

— Асторе!

— А?! – Вона торкалася його обличчя руками. Без рукавичок. І йому не було огидно.

— Давай наступною нашою зупинкою буде велике місто! Хочу побути у ролі міської пані! Начаклуємо дім, сад, красиві наряди...

— Будь-що аби ти вічно посміхалася. Віддам тобі світ... Аби яку сукню чи дім начаклую... Зроблю з тебе найпрекраснішу панну.

— Раз готовий дати мені так багато, тоді... Хочу стати панною для чаклуна!

— Панною... Для чаклуна? – не второпав той натяк.

— Так. Я хочу бути твоєю особистою леді. Ідеальною у всьому. Та коханою лиш тобою.

* * * * * * * * * * * * * * *

Кожен розділ це окрема історія про пригоди Панни Луїзи та чаклуна Астора.