Поїхати до Парижа = втекти

Якось Джозеф посварився зі своєю молодшою сестричкою Вітторією. В темному маєтку, завішаному щільними шторами та освітленому лише світлом гасових ламп, на жіночій щоці розцвів червоний слід, залишений чоловічою долонею. Але замість того, щоб заплакати, вона раптом закричала:

— Опозорив! Твій батько у палаті лордів! Перед усіма селянами опозорив. Ніяких манер!

Шепіт, як туманна змія, розповзся за межі маєтку — Джозеф не знав, куди подіти очі. Селяни сміялися з нього. А мати, дама з високою зачіскою, наказала зникнути з очей.

Але це сталося тільки раз. Вочевидь, демон вина тоді отруїв його голову. Загалом, характер у Джозефа був міцний, як сталь. Таких на мільйон тільки один буває.

Джозеф сам казав:

— Ми, — говорив, — з тобою, Роберте, хлопці будь здоров. Точно-точно, без брехні та ухилянь, ми таки хлопці з фантазією. Скажи?

— З фантазією, — підтакував я, його закадичний друг по пансіону для хлопців. Ми разом і їли, і вчилися, і спали в одній кімнаті гуртожитку.

— Ти чув, як наш садівник учора говорив: "Он, каже, Джозеф і Роберт особливі джентльмени! Пірати! Розпусники! А не хлопці! Їм ніяка в'язниця не загрожує".

— Чув. Точно. — Я поправив запонку і усміхнувся.

— Треба, щоб усі про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гриміла на все графство, щоб наші батьки, любі, потурбувалися. — Він кривив рот.

— Треба, — погоджувався я.

— Ай! — Джозеф смикнув свою маленьку фею за тонке крило, і та незадоволено скрикнула, спіймана на місці злочину — бажаючи тихенько втекти.

— Придумай нам різні фокуси для нашої слави. — Сказав він, хапаючи її за талію і трусити так, щоб зоряний пил сипався з її волосся.

От ми з нею якось спіймали в лісі старого вампіра і вкрали у нього відерце крові, яке вилили в клубі під час лекції на тему "Виховання дітей у сім'ї". Лектор впав з трибуни — знепритомнів. Виявилося, що він боявся крові.

А старі панталони мого улюбленого дідуся? Прикрасили газовий вуличний ліхтар перед маєтком Джозефа, хто повісив? Ми, звісно. Всю ніч сміялися з карет, що збивалися з шляху, думаючи, що заїхали не в пристойний маєток, а в справжній бордель.

А якось улітку Джозеф сказав:

— Давай влаштуємо бій биків.

— Що? — Не відразу зрозумів я.

— Ти пам'ятаєш, ми з клубом мандрівників їздили до Італії і дивилися шоу "Тореадор"?

— Ага... Ну і що? — Я не зовсім розумів, до чого він клонив, адже тоді, від спеки, втратив свідомість.

— Пам'ятаєш, на арені розлючений бик, а тут джентльмен з вишитим капелюхом і кинджалом, танцює перед ним.

— Так-так-так... — Я став морщитися і щось пригадувати.

— А потім - раз! Бик - повержений! І аплодисменти. — Він вигнув брову і очікувально подивився на мене, продовжуючи трусити свою фею, як іграшкову.

— Так. Здорово... Перестань її трусити. — Сморщився я. — Але ж це ж убивати треба. Хто ж нам дозволить убивати поголів'я?

— Дурний! Убивати! Це ж видовище, шоу. На арені. Як гонки на колісницях. Головне тут — красиво витягти червону тканину, махнути нею в повітрі і спритно вивернутися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори — це найсміливіші герої та спритники. А вона, — він знову подивився на свою фею, — магічний захист замість обладунків поставить.

Аннабель, так звали маленьку темну фею-пустунку, незадоволено фиркнула. Вона вперлася маленькими ручками в тонкий і довгий палець Джозефа, бажаючи вирватися, але хватка його була міцною.

— Я більше не буду тобі допомагати. Тобі вже давно за вісімнадцять. — Роздратовано пропищала вона.

— І що? — Він грайливо ущипнув її за блискуче тонке крило.

Аннабель стисла руку в кулачок і вдарила Джозефа по пальцю, ймовірно, це відчувалося ледь сильніше, ніж дотик нігтем, тому що він усміхнувся.

— Тебе мені подарували, так, Роберте?

— Так, на вісім років... — Флегматично відповів я.

Аннабель, як і інший дрібний народ, а також, магічні тварини були заборонені в пансіоні, але я точно знав, що такий дорогий подарунок з'явився в руках Джозефа, тому що після зимових канікул, він повернувся до пансіону у збудженому захваті і, простягаючи мені цілу шоколадну плитку, ледь не пропищав:

— Мені подарували фею на день народження!

Моя сім'я була багатою, але все ж, ні батько, ні улюблений і шанований дідусь з розкішними панталонами, не служили в палаті лордів, так що дозволити собі високоуровневу домашню тварину ми не могли. Та мені і не хотілося, завжди мріяв про звичайну собаку, яку назвав би Чак.

Цією мрією я поділився з Джозефом, коли мені було 13. Тоді ми вже жили поруч і часто навідувались одне до одного в гості.

Він притащив пухкого щеня з довгим, що звисає рожевим язиком на моє чотирнадцятиліття.

Ох, це був чистий захват.

— Тож ти повинна виконувати мої бажання. — Уговорював Аннабель Джозеф.

— Але ти вже не дитина, тож твої бажання вже не витівки, а тюремний строк. — Відмовлялася вона.

— Ну ж, Аннабель, — канючив він.

Я усміхнувся. Його фея була з класу темних магічних створінь. Її світлі крильця виявилися обманкою проти її чорної душі та вічного бажання втекти на волю, якої вона не знала.

— Аннабель, — звернувся до неї я. — Ми ж не просимо тебе когось убити. Давай влаштуємо шоу. Ти ж любиш шоу? Можеш всю арену засипати чарівною пилком. Тобі ж це подобається?

Фея задумливо стала накручувати темний локон на вказівний палець. Вона надула губки і раптом сказала:

— Тоді пришлеш кравця і накажеш йому слухатися мене в усьому. Хочу нову сукню.

Ох вже ця лялечка. Ми з Джозефом переглянулись і засміялися.

Арена була потужна: Аннабель наколдувала її прямо замість курильного клубу, який був тимчасово закритий через наплив вампірів, що учуяли те саме відерце, з якого розлилася кров під час лекції.

— Тепер нам потрібен бик. — Заявив Джозеф, поки маленька фея збирала, випускаючи магічні потоки, квіти, розкладаючи їх навколо сцени утвореного амфітеатру.

— І де ми візьмемо бика? Вкрадемо?

— Роберте, — він подивився на мене з-під лоба. — Останнім часом у тебе то вб'ємо, то вкрадемо, що за ранкові газети ти читаєш?

Я розвів руками:

— Ті, що приносять листоноші.

— Попросимо Аннабель. Нехай бик буде великий-превеликий і страшний-престрашний, але до нас рогом ніяк-ніяк не дістане.

Забравшись верхи на коней, ми галопом поскакали по головному місту графства, плутаючись серед машин і людей, розкидаючи вгору паперові листи і кричачи:

— Запрошення, запрошення! На місці курильного клубу відкрита арена з шоу "Тореадори".

Копита коней голосно стукали по мощених доріжках, періодично потрапляючи в калюжі і піднімаючи цілу водяну хвилю, обливати довгі сукні метушливих дам.

— Ах, ну що за джентльмени! — Вголос крикнула одна, загрожуючи нам у спини кулачком у білій рукавичці.

Джозеф обернувся і показав їй язика.

— Роберте, нам обов'язково потрібні білі рукавички та кинджали.

Він точно знав, до кого звернутися. Мій дорогоцінний дідусь мав не тільки колекцію панталон.

Ми стояли на арені. Навпроти нас, за гратами стояв ну не більше, ні менше — Мінотавр, навколо нас, заповнений амфітеатр. І я відчуваю, як починаю панікувати.

— Джозефе, може, скасуємо?

Ми в білих рукавичках, вкрадених у мого шанованого дідуся, і в руці кожного короткий кинджал із старої колекції.

— Подивися, всі нас чекають! — Захоплено сказав Джозеф, наказавши Аннабель підняти ґрати.

Бик, ні, монстр, повільно вийшов. Я навіть на око не міг припустити, який у нього зріст, ширина і вага. Він дивився на нас налитими кров'ю очима. У носі у нього, чомусь було кільце, на якому висів довгий важкий ланцюг. Бик став іти, я подумав, що його має стримувати ланцюг і Джозеф не настільки сміливець, але бик став розганятися.

Все ще хорохорящіся ми, лівою рукою, полізли у праві кишені і ефектно, широко розкриваючи руку, витягли червоні тканини, вишиті срібними нитками.

Ми блищали — зал ахав. Бик стрибнув до нас.

— Біжимо! — Джозеф тут же кинув кинджал і схопив мене за руку.

Я біг так швидко, як тільки міг. Бик не тільки не зупинявся, а здавався, в ньому наче все зростала сила, і швидкість його була не менша, ніж у гепарда.

Він біг, тягнучи за собою ланцюг і видаючи гуркіт. Він встигав чіпляти своїм рогом край арени, надягаючи на себе квіткові гірлянди, які з таким трудом розкладала фея Аннабель.

До речі, маленька фея, з'явилася над нашими головами і сміялася, тримаючись за живіт.

— Сюди! — Крикнув Джозеф і потягнув мене прямо глядацькі ряди.

Ми перестрибнули огорожу.

Бик теж.

— Рятуйте! — Люди кинулися в різні боки, як хвилі Червоного моря, що розсовував Мойсей.

— Потрібно злетіти! — Крикнув я.

— Аннабель! — Джозефу сподобалася ідея.

Я сподівався, що бик не вміє літати, але у Аннабель і правда було жорстоке серце.

Однак.

Шух!

І ось нас підхоплює килим-літак.

Ми зависли в повітрі, дивлячись на хаос, залишений внизу.

Люди бігли, кричали і проклинали нас. Джозеф дивився на все це з блискучими очима:

— Тепер уже ми точно запам'ятаємося!

— Мені здається, ми перестаралися. — Пробурчав я.

Дами плуталися у своїх сукнях, зривали верхні спідниці, щоб бігти врозтіч, джентльмени вже були не такими вже й джентльменами, кидаючи дам на призволяще.

Хтось, володіючий магічним народом або тваринами, вже покинув арену, але хтось ще продовжував тікати від бика.

— Аннабель, прибери цей безлад. — Наказав я.

— Не можу.

Я стиснув губи. Я їй не господар, ось вона і не слухається.

— Джозефе, накажи їй. — Попросив я.

Але він похитав головою:

— Шоу має продовжуватися.

Ми висіли досить високо, щоб бик не міг до нас дістати, але не достатньо, щоб люди не могли нас чути.

Ті, хто залишився в глядацькому залі і почув нас, тут же забули про втечу від бика — кинулися до нас, хапаючи підручну зброю.

— Ах ви! Пірати, розбійники, тореадори безкорисні! Спускайтеся вниз!

— Аннабель, прибери безлад. — Він підморгнув феї.

І тут же зникло все: арена, квіти, бик, схожий на Мінотавра, кинуті червоні тканини і кинджал, і одяг на леді та джентльменах теж зник, залишивши їх в одній білизні.

— Ааа! — Хтось сором'язливо закричав і впав непритомний.

Але хтось кинувся за нами в погоню.

Ми були налякані, ікали і сміялися. Я вже точно.

— У Париж! — Джозеф наказав Аннабель, і килим-літак піднявся вище.