Поїхати до Парижа = втекти

Вечоріло. Літня духота на висоті майже не відчувалася. Джозеф кричав від захвату, широко розкинувши руки, а я його не розумів. Холодний вітер бив мене по обличчю, наче гострими лезами. Голова крутилася, шлунок судомно стискався. Наші жарти завжди були гострими та колючими, як тернові кущі, але зараз мені здавалося, що ми переступили межу.

Звісно, курильний клуб залишився на місці, ні леді, ні джентльмени не постраждали, одяг їм теж повернула Аннабель. Але цього разу нас, звісно, запам'ятали. Розбещені багаті діти розважилися, наробивши шуму по всьому північному графству. Наші холоднокровні батьки цього разу точно не залишаться холоднокровними. Палата лордів обов'язково зашевелиться.

Невдовзі аромат землі та газових ліхтарів, газових ламп і французьких парфумів залишився далеко позаду. Коли нудота та запаморочення минули, я нарешті зміг відкрити очі, все ще відчайдушно чіпляючись за піджак Джозефа, і побачити те, від чого Джозеф так захоплено кричав. Темно-синє небо, розстелене як перський килим із вишитими мерехтливими зірками, простягалося над віддаленими туманними нерівностями, підсвіченими газовими лампами, що залишалися все далі і далі за їхніми спинами. Вони покидали Англію і їхали в Париж. Відлітали. Сучасні ідіоми називали це - "втеча".

Двоє молодих джентльменів втікали на килимі-літаку після того, як наробили шуму в невеликому північному графстві, ледь не були вбиті монстроподібним биком, роздягли дам і джентльменів, і це ледь не виглядало як втеча коханців після бурної інтрижки, виявленої публікою. Я знову закрив очі і уявив заголовки завтрашніх ранкових газет: "Молоді коханці втекли до Парижа після фіаско на шоу «Тореадори»."

Але в будь-якому випадку, мені нічого не залишалося, як лише міцніше схопитися за піджак Джозефа і притиснутися до його спини, відчуваючи тепло навіть через тканину.

— Дивись! — Джозеф вказав мені на грифона, що пролітав мимо, а потім на дирижабль, у якому зібралося багато людей, які потягували вино з гранованих бокалів. Ми помахали їм рукою. Мила дама в синьому капелюшку з квітковою композицією і білим павиним пером високо підняла руку, оголюючи передпліччя. Я почервонів і зніяковіло відвернувся. Я знав, що вона куртизанка, але Джозеф вирішив висловитися вголос:

— Яка красива жінка! — закричав він. — І тримає в руках грановане скло, а на шиї всього лише цирконій! — Він намагався перекричати вітер. — Чоловіки там, у дирижаблі, не дуже щедрі, хах!

Усього лише антураж. Блищить не менше, ніж діаманти, але є лише підробкою, ілюзією справжнього. Але ми були справжніми: бунтівними, відчайдушними, молодими, п'яними від вітру на килимі-літаку.

— Я втомилася, — раптом заявила Аннабель, важко плюхаючись на килим поруч із нами.

— Ми що, знижаємося? — Я першим відчув поштовх униз — мене почало нудити.

— Так, а що? Я ж кажу — втомилася. — Вона справді жалюгідно повісила свої крильця за спиною, і її волосся не світилося яскравим зоряним пилом.

— Ми падаємо?! — Я знову запанікував. — Джозефе?!

Я подивився вниз, прослідкувавши за його поглядом. Мене знову замутило. Та коли ж цей шлунок заспокоїться?

— Не дивися вниз, Роберте. — Раптом я почув приглушений голос Джозефа. Вітер не свистів у моїх вухах, і я почув його ясно.

— Чому? — Я спитав, але вже закрив очі і міцно вчепився в його піджак.

— Внизу Темза.

Я хотів щось сказати, але тільки відкрив рота.

— Ми що, в Англії?

— А... Темза в Англії? — Він не був дурним, але, мабуть, теж злякався.

— Так, сер, Темза — в Англії.

— Тоді, сер... Сена.

Ми з плеском увійшли у воду, я навіть не встиг хрипко видихнути. А хотів. Я не вмів плавати. Як би мені не хотілося елегантно зануритися у воду, ймовірно, я плюхнувся як мішок з картоплею. Я все ще продовжував стискати піджак Джозефа, заважаючи йому плисти. Сам же, не міг закрити ні очі, ні ніс, ні рот, ні вуха. Я не міг затримати дихання. Я тільки тупо розглядав слизьке зелене дно Сени, заросле водоростями. Вони були вкриті чимось білим, як засохлою плівкою, залишеною змитою пліснявою.

Прісна вода все одно пересушує шкіру і ніжні слизові оболонки, тому скоро мої очі стало сильно щипати, і я відчув, що втрачаю сили не тільки тому, що задихаюся. Джозеф намагався плисти наверх, але мої ноги застрягли, заплуталися в мулі. Одяг такий важкий і туфлі повні води. Хватка слабшає. І тут я почув підводну пісню. Мої вуха закладені, а внутрішньочерепний тиск високий, але я чую пісню. Я смикаю Джозефа за піджак. Він обертається. Я бачу, як його червоні очі розширюються.

— Ру... — Він намагався мені щось сказати, але замість слів тільки булькнув горлом, випускаючи повітряні бульбашки. Яка жахлива смерть, Аннабель все-таки зла відьма з темним серцем, а не темна фея-помічниця. Втративши надію, я відчув, як хтось схопив мене за ноги і штовхнув уперед. Моє тіло тут же похитнулося. Джозеф схопив мене за руку і спробував гребти наверх. Але довгий тонкий риб'ячий хвіст обвився навколо нього, зв'язуючи, як мотузкою.

По моїй руці поповзло слизьке дотик, наче мене торкнулося щось огидне. Тонка рука з довгими пальцями і нігтями пестила моє передпліччя. Я повернув голову — величезна паща з незліченними рядами гострих зубів широко розкрилася біля моєї голови. Я втратив свідомість.

— Роберте, Роберте, Роберте... — Я відкрив очі від сильного струшування. На березі Сени, під мостом, було темно і затхло пахло мертвою рибою.

— Джозефе... — Моє обличчя розпливлося в усмішці. — Ми живі...

Джозеф незграбно кашлянув і подивився кудись у далечінь. Я підвівся і тут же ліг.

Затока під мостом була переповнена русалками з блідою зеленою шкірою, яку густо вкривали світлі мокрі волосся. А внизу у цих красунь були риб'ячі хвости. Проте, кінчик плавника, у всіх, був гострим, що говорив про те, що вони — хижий клан.

Я повільно сповз вниз, намагаючись непомітно повернутися в те положення, з якого встав. Звісно, був помічений.

— Поки у них закриті роти, виглядають як пристойні леді... — Пробурмотів я.

Джозеф хихикнув, не стримавшись.

— Так ми і пристойні леді. — Грубим глибоким голосом відповіла одна на чистій англійській.

— О... — Тільки те, що вони разом змогли видушити.

Було одне непорушне правило, що стосується магічного народця і тварин: ви не можете їх ображати, інакше понесете відповідне покарання, вибране ображеними особистостями. І жодні поліцейські, судді та закони їм не будуть указом. І, здається, ми, я... завдали їм образи.

Русалки щільніше обступили їх, починаючи тиснути енергетикою і скалячись:

— Ми тут у гостях, — продовжила головна з клану, і всі, хто стояли за нею, хитро облизалися. — Але у француженок дуже елегантний смак: мариновані жаби, червива риба, яйця водяних бабок...

Роберт украдкою поглянув на Джозефа. Він був упевнений, що прочитав точно таку емоцію, яка була і на його обличчі — огиду.

— Ми вас відпустимо.

— Відпустимо.

— Відпустимо.

— Відпустимо.

Підтакував їй клан.

— Але тільки, якщо ви принесете нам звичної їжі. Перлини.

— І де ми повинні вам їх дістати? — Джозеф струснув мокрим волоссям.

Тонкий блідий палець вказував напрямок за нашими спинами.

Ми обернулися. Червоні штори похитувалися в одинокому вікні.

— Бордель?

Я закашлявся. Джозеф поплескав мене по спині. Я червонів і продовжував задихатися. Метелик стискав мою шию.

Нас називали розбійниками, піратами і розпусниками, але відверто кажучи, ми були чисті і невинні як перші квіти під снігом, окутані привілеями наших родоводів.

— Ми неповнолітні, не можемо відвідувати такі місця, — не моргнувши оком, збрехав Джозеф, уже сильніше вдаряючи мене по спині.

— Ааа... — Я важко вдихнув, чхнув і посинів.

Джозеф повернувся до мене і зняв проклятого метелика. Його краватка, раніше зав'язана у гарний вузол на шиї під жорстким білим коміром сорочки, вже давно лежала окремо, як тканинна змія. І верхній ґудзик був розстебнутий.

Русалка піджала губи. Зморщила носик і фиркнула:

— Несіть.

Двоє з клану, схожі на охоронців, пірнули у воду і незабаром повернулися, витягуючи наші білі рукавички, які злетіли під час падіння.

З однієї, охоронниця витрусила значно намоклий, складений у кілька разів аркуш паперу. Глава забрала його, струснула і тут же розгорнула його.

«...він лежить, обіймаючи моє золоте стегно. Його чорне волосся розсипається по моїх ногах. Я дивлюся на нього і уявляю в жіночому...»

Джозеф став голосно кашляти, почервонів, але королева лише підвищила голос.

«...Роберту личить червоний колір. Я дивлюся на простирадла в батьківських покоях і все уявляю його у сукні...»

Тепер ми обоє позеленіли.

— Це не я писав! Старша сестра! — Голосно обурився він.

— У тебе молодша. — Тихо додав я.

Що ж, багатий літературний слог Джозефа потопив нас. Засмучені русалки вирішили з'їсти нас, простягаючи кігтисті руки і намагаючись затягнути на дно. Відпираться не доводилося. Ми тут же погодилися зазирнути на чай... у будинок любові.

— Хто з вас буде в жіночому? — З непідробним інтересом спитала головна русалка.

У нас не було грошей, ми були мокрими і продроглими. Не настільки теплим виявилося французьке літо. Надівши циліндри на голову, повернули метелика і краватку на шию, чемно попросили наші рукавички.

Стара двері скрипнула, і з'явилося око:

— Кодове слово. — Попрохав голос.

— Е...

Я читав у ранкових газетах лише про один розкішний, вкрай незаконний і спокусливий паризький будинок любові мадам Мюлен. Зробив на це ставку, хоча одиноке вікно не виглядало переконливо.

— Мадам Мюлен. — Пробурмотів я.

І двері раптово розчинилися.

— Правильний пароль. — Перед нами стояла доглянута жінка середніх років. Напевно, мадам.

— Пройдіть і привітайтеся з мадам Мюлен. — Сказала вона. Ах, значить, економка борделю...

Ми ступили всередину і в приглушеному світлі побачили чарівну молоду куртизанку в синьому капелюшку з композицією квітів і довгим білим пером.

— Дама з дирижабля! — Тут же пригадали ми.

Вона нас теж пам'ятала і радісно махнула рукою, оголюючи передпліччя:

— Юні джентльмени, прошу.

Її густі білі кучері підстрибували при рухах як у зовсім юної дівчинки. Вона виглядала куди молодшою за нас самих. І була сповнена пустотливої енергії.

Ми привітали її.

— Як ви бажаєте провести цей вечір? — Ніжно усміхаючись, спитала вона. — У нас сьогодні в меню пристрасний канкан і шампанське. — Вона підхопила нас під руки і стала супроводжувати через зали, стіни яких були обтягнуті червоними парчовими шторами, по кутах яких стояли дивовижні рослини у горщиках, але найдивовижнішим було відсутність вікон.

Хоча, якщо дивитися на напівголих жінок, на шиях яких блищали перлинні кольє, а сором яких прикривали лише тонкі металеві блискучі нитки, які по-справжньому обіймали стегна чоловіків. То ставало зрозуміло, відсутність вікон.

Мадам Мюлен подала нам два келихи з блискучим шампанським. Я подивився через іскристу ароматну рідину на Джозефа. Їм знову опанував демон вина.

Не встигла мадам Мюлен виголосити тост, як Джозеф вже спустошив келих.

— І куди ж ви так поспішаєте, містере..? — Вона поклала руку йому на груди і подала наступний келих. — Я ж іще не сказала, за що ми п'ємо... — Вона ледь не мурчала, як справжня біла кішка.

Я дивився прямо на Джозефа, а він на мене.

Ми піднесли келихи ближче одне до одного і перш, ніж вони мелодійно залунали, стикаючись, ми почули:

— За Париж!

— За Париж. — Синхронно відповіли ми.