Поїхати до Парижа = втекти

Коли Джозефа охоплював демон вина, його очі починали сяяти, небезпечно шукаючи навколо себе чоловіків і жінок. Замість того, щоб бути розсіяним, його погляд ставав гострим і чіпким, а розв'язаний язик ще більш чарівним. Проте, після того, як наставала головний біль похмілля, він міг бути роздратованим і агресивним. В один із таких разів він і посварився з леді Вітторією.

Ми сиділи у другому ряду прямо перед сценою, штори якої поки що були низько опущені. Я вихопив його келих і випив. Джозеф супроводжував мене здивованим поглядом. На відміну від нього, я не славився п'яницею. Він забрав у мене порожній келих і покрутив його в пальцях:

— Воно ж кисле..?

Я кивнув, відчуваючи, як думки в голові стають м'якими, а я твердим:

— Так, тому і забрав у тебе.

Джозеф покосився на мій повний келих, можна було припустити, що я зробив один ковток, але він добре мене знав. Світло в залі згасло, мадам Мюлен тихо шурхотіла спідницями і оборками, піднялася на сцену. Коли тонкий світловий промінь був наведений на її фігуру, вона елегантно стояла, піднявши одну сторону сукні та оголивши бліду тонку ніжку. Я схопив Джозефа за руку. Ми переглянулися і вислизнули, поки зал був зайнятий видовищем. Я вибіг першим і важко дихав. Як же це вульгарно! Красива жінка не повинна себе вести подібним непотрібним чином. Мені було соромно за себе. Як мої очі могли на неї дивитися?!

Джозеф, здавалося, теж був збентежений. Він поправив свій вологий краватку, послабивши вузол на шиї.

— Що ж... — прошепотів він. — Я ніколи не бачив канкан, сер Роберт, але думаю, що і не готовий...

Я погоджуючися, кивнув йому у відповідь. А потім, вказав на центр залу, в якому ми опинилися. Світло газових ламп було приглушене, ми були одні й у напівтемряві. Посеред м'яких білих килимків, турецьких пуфів і подушок, диванів, тахт, бержерів і якихось інших кокетливих предметів меблів, наче вкрадених у королівської сім'ї та двору під час революції, назв яких ми навіть не знали, блищали кілька тонких золотих металевих ниток, серед яких заплуталася нитка перлів.

Ніби нічна французька метелик, махнувши своїми тонкими сяючими крилами, кинула все, поспішаючи полетіти. Крім мадам Мюлен і економки, всі інші дівчата були нечоловічого походження — вихідці з магічного народця. Феї, кіцуне і найвеличніші спокусниці з усіх — сирени. Сирени, як і русалки, обожнювали перли, але, ймовірно, використовували їх не для їжі.

— Я візьму. Дивись по сторонах, — наказав Джозеф, але я схопив його за рукав.

— Де Аннабель?

Джозеф розвів руками:

— Думаю там, де вітряно. Я відчуваю, що вона на якійсь вершині. Негідниця потопила нас і полетіла. Але нічого, я пощипаю її крила як у курки. — Джозеф стиснув губи в тонку лінію. Келих шампанського вивітрювався.

Насправді зв'язок господаря і його тварини або магічної істоти, був дуже сильний. Коли хтось із них помирав, другий відчував нестерпний біль, але звісно, той, який міг пережити. Тому мало хто прагнув прив'язуватися до своєї дорогої іграшки. Але не Джозеф. Він отримав Аннабель у дуже ранньому віці. І саме вона розбестила його мозок, навчивши грати з панталонами мого дідуся, які слід закидати на газові ліхтарі.

— Гаразд, — я відпустив руку Джозефа. — Бери прикраси і біжимо звідси.

Джозеф мені підморгнув. Він повільно рухався до центру кімнати, ледь не танцюючи, обережно ступаючи все ще вологими туфлями на м'яке покриття, стараючись не залишити слідів. Джозеф нахилився і простягнув руку до прикрас. Міліметр за міліметром, він обережно нахилявся, рухаючи пальцями. У нього навіть жовна заграли від напруження. Я міцно стиснув кулаки, подумки підбадьорюючи його.

Ми б не втекли від русалок так просто. Та й створювати проблем у вигляді штормів не хотілося. Вони, доньки Посейдона, могли влаштувати цілу бурю, просто через те, що прокинулися в поганому настрої. Дражнити їх зайвий раз не хотілося. Особливо в період розпалу Ост-Індської компанії, коли море грає ключову транспортну роль.

Тому замість того, щоб відв'язатися від морського народця, ми пішли на крадіжку. Я знову, перед своїм внутрішнім зором, бачив заголовки ранкових газет: «Британські гомосексуалісти пробралися в бордель «Мадам Мюлен» і вкрали дорогі прикраси, бо прибули без гроша після провалу шоу «Тореадорів».»

Можливо, у мене підвищена уява.

Рука Джозефа зімкнулася, охопивши пучок коштовностей.

Мелодійний голос пролунав як грім серед ясного неба:

— І куди ви збираєтесь з моїми речами, хлопчики?

Ми подивилися в той кут, звідки лунав голос. Високий акваріум і прекрасна блискуча сирена з довгим риб'ячим хвостом і гострими плавниками. Отруйні особи теж можуть працювати куртизанками?

Джозеф рвонув до мене, я до нього, ми схопилися за руки. Але сирена відкрила рот і почала співати.

— Заткни вуха! Заткни вуха! — прокричав я Джозефу.

— Немає потреби! — крикнув він у відповідь.

Я повернув голову. Мої щоки запалали.

Існували цілі трактати про магічних істот: народці, тваринах, рослинах. Деякі ключові речі ми вчили в пансіоні та університеті. Звідти ж ми знали, як відрізнити сирену від русалки.

Впізнати сирену можна було по відмінних вухах: фігурних, ребристих, пов'язаних тонкими перетинками. Русалки були власницями звичайних вух.

Від пісні сирени могли допомогти лише бавовняні затички або один особливий секрет — феномен кохання. Якщо вони співали свою чарівну пісню тим, хто вже закоханий і знаходиться поруч зі своєю парою — їхня пісня не шкідлива і не гіпнотизує.

Я ще більше почервонів.

Я ніколи не надавав значення своїм почуттям, тому що знав, що нас обох все одно одружать. Але після того, як русалка зачитала замітки Джозефа, які він навіщо-то носив із собою в рукавичці, я відчув між нашою дружбою невелику тріщину, з якої просочувався рожевий світло.

Це було приємне відчуття.

Грюкнувши скрипучими дверима, ми не дуже близько підійшли до річки, і кинули жменю коштовностей у воду.

Видавши жалібний бульк, ми побачили гострі хвости. Русалки накинулися на частування.

— Біжимо! — Джозеф схопив мене і потягнув геть від Сени.

Магічний народець не можна ображати, але ніхто не говорив про обман. Одна нитка перлів на їхню ораву явно замала, проте, за це не послідує смертельна образа і жорстока кара.

Стосовно сирени в борделі мадам Мюлен... Ну, ми сподівалися, що вона не образиться.

— Аннабель! — Джозеф свиснув, ніби маленька фея була у нього в кишені.

Через деякий час, вона, ширяючи як маленька пташка, тихо спустилася йому на плече. Він потягнув її за крило.

— Де ти була, неслухняна малеча? А? — Він вигнув брову.

— У архітектора, — морщачи носик, відповіла вона. — Він показував мені місце, де мріє звести вежу.

— Яку вежу? Вавилонську?

— Паризьку, дурний, — похитала вона головою.

Ми стояли в темному брудному провулку за будівлею борделю, все ще чуючи плеск русалок у річці під мостом. Пора було забиратися звідси.

— У мого дядечка є знайомий сер з Бельгії, він — мандрівний художник, що осів у Парижі. Сер П'єр-Жозеф Редуте, він обожнює Париж. Наш дощовий Лондон завдав йому неприємностей із суглобами, і він повернувся сюди. Здається, у нього білий маєток і ставок із жабами, які в західні години вистрибують із води і гріються на листках жовтих латаття.

— Роберт, та ти скарб! — захоплено вигукнув Джозеф. Він схопив мене за плечі, притягнувши до себе, обійнявши.

Моє серце билося так швидко, що я і забув, що справді герой. Ночувати-то нам було ніде.

Ми знову злетіли на килимі-літаку. Здається, ми поки що приємні тільки грифонам, інші нас вже стороняться на землі або хочуть помсти у воді.

Цього разу приземлення було плавним.

Весь білий будинок із синім дахом був прекрасно освітлений газовими ліхтарями, газовими та олійними лампами, свічками та лампадками. Дядечко дядечка... Та неважливо, сер Редуте не економив коштів на розкішне життя.

— Месьє! — Я говорив французькою трохи краще за Джозефа, та й дядечко був моїм заочним знайомим.

Кругловидий зрілий пан із червоними щоками, видатним носом і маленькими запалими очима з радістю впустив «далеких родичів».

Він провів нас по кімнатах, показавши нові напрацювання та старі картини. Він малював лише квіти. Це вразило Джозефа:

— Месьє, а чому ви не зображуєте людей?

— Я люблю квіти, — складаючи руки за спиною відповів Редуте. — Я не боюся запечатати їхні душі у портреті назавжди.

— Та що за ранкові газети ви всі читаєте? — пробурчав Джозеф.

Я теж не зміг стримати смішок. Вже давно відомо, що картини — це просто картини, а душа як була прив'язана до тіла, так і залишається.

Але сер Редуте почув нас і образливо засопів.

— Ви знаєте, я чудово розбираюся в травах, — почав він.

І я подумав, що в цьому будинку, ми, мабуть, не будемо їсти.

— Можу запропонувати вам щось особливе замість вечірнього чаю.

Він провів нас у свій кабінет і дістав із шухляди столу довгий срібний портсигар. Висунув відділення і витяг три товсті сигари.

— Жуань, виплюнь фею.

— Кхе... — його магічний чорний тер'єр відкрив рот, звідки випала наша обсмоктана Аннабель.

Я хихикнув. Маленька фея обтряслася і люто злетіла під стелю. Месьє Редуте запалив одну товсту коричневу сигару від стоячої на столі свічки і видихнув брудний сірий дим.

— А... — вдихнувши цей повітря, Аннабель камінчиком упала вниз і була схоплена Джозефом за міліметр від столу.

Він поклав її на м'яку подушечку для перового ручки, і вона поринула у сон.

— Спробуйте, — усміхнувся месьє Редуте. — Ваш мозок буде таким же чистим і здоровим як після тривалого сну. Рослини — вони творять чудеса.

Ми прийняли сигари.

У курильному клубі ми завжди задихалися, тому були раді його зруйнувати зграєю набіглих вампірів, але це... це пахло зовсім по-іншому.

В'язкий ароматний дим проник у моє горло, зволожуючи його якимсь ментоловим смаком. Я відкрив рот і випустив колечко диму.

Поруч, Джозеф також був захоплений іграми з туманом, що приймав будь-які форми.

Ми просиділи так півгодини чи годину, поки господар не зібрався спати.

Двоспальне ліжко було таким м'яким, а перини такими тонкими. Тут, де липнева спека не була дуже щільною, ми розтягнулися на ліжку голими, вбираючи аромати, звуки і темряву, що оточила нас.

Моя голова була порожня і дзвінка. Так приємно... Язик ледве ворочався. Я міг тільки дихати, відчуваючи чужі губи на своєму тілі. Чому я взагалі відчуваю чужі губи?

— Тобі приємно? — раптом звабливо прошепотів хтось голосом Джозефа.

Питання зависло в повітрі, поки я приймав думку, що це голос Джозефа і губи теж... його.

— Так, — ковтаючи, відповів я.

Ніжні, хрипкі, вологі зітхання несвідомо виривалися з мого горла, коли він нестерпно ніжно і повільно торкався мене своїми пальцями і кінчиком язика.

Я не знав, що це може бути настільки прекрасно.

І все діло чи в його сміливості, чи в моїй боязкості, але мене кидало то в жар, то в холод.

Руки Джозефа ковзали по моїй талії то швидко: бажаючи охопити всю площу моєї шкіри, як цілий Всесвіт; то повільно: зупиняючись і вивчаючи кожну випуклу родимку як карту зоряного неба.

Він був ненаситним, пристрасним, палаючим вугликом, що спалював мене дотла.

Я ж... був сухим листом, вульгарно і безсоромно віддавався полум'ю.

Він спустився до моїх ніг, пестячи стегна пальцями. Я ніколи не міг подумати, що Джозеф буде у моїх ніг, там унизу, пестячи мене, мою твердиню.

Я почувався парящим. Хоча моя свідомість була чиста. Я був — порожній, настільки порожній, що бажав прийняти в голову хоча б одну думку, але жодна не приходила. Я потопав у його дотиках.

Джозеф на мить завмер і лизнув голівку мого пеніса.

Дрож збудження і агонія сорому змішалися в мені. Кров у моїх артеріях стала нестерпно розпеченою і вируючою лавою. Я не стримав стогін:

— Ах...

Не знаю, скільки тривала ця солодка мука, поки Джозеф не попросив мене лягти на живіт. Він розсунув мої сідниці і став пестити там... всередині.

Я закусив зубами край пір'яної подушки, коли він входив у мене.

Це було дивно. Я відчував кожен дюйм його тіла, коли він лягав на мене.

Ми злилися в незграбних рухах рваного ритму.

Я торкався себе і його, бентежився, соромився, стогнав. Поки не вилився на чисті простирадла.

А вранці мадам економка подала круасани і гарячу каву в золотому кавнику.

Нам довелося наспіх залишити маєток, поки простирадла не змінили.

У моїй голові знову проскочив заголовок у ранкових статтях: «Сорокарічний художник прийняв плату двох британських гомосексуалістів за нічліг, після того як вони вкрали коштовності у борделі «Мадам Мюлен», у який прибули на килимі-літаку після провалу шоу «Тореадори».»

Нам варто було повернутися в північне графство, але Аннабель все ще спала, оповита ароматом диму сигар.