Українська вівчарка, сором породи. Початок

Історія Данко для мене почалась з Олени. Точніш з допису у ФБ:

- Дивись який гарний! Це ж южак? Нумо, заберемо!

- Українська вівчарка, - огризнулась я, і поглянула що вона там показує. Собака на фото був на мій смак не такий вже і гарний: дрібний, нечесаний, ніс світлуватий, але без всякого сумніву укр. І ще походження, яке беззаперечно видавала голова та ноги, десь зі старих миколаївських ліній. Це для сторонньої людини він може і гарний – під 70 см в холці, весь в довгій білий шерсті, що очей не побачиш, тільки ніс стирчить і хвіст махає.

Я вчиталась текст – волонтери шукали руки собаці з тільки-но звільненої Бучи. Власниця приїхала до Києва, раптово померла, і випадкові знайомі, в яких вона зупинилась «переночувати» гадки не мали, що робити з цим спадком. Тим більш що в суцільному хаосі тих днів, родичів жінки знайти вони не зуміли.

«Угу», – подумала я, – «три роки, це сто відсотків київське розведення, щось від Блан-де-Блан – того самого розплідника, де я свого часу брала Ра». Там вже давно нікого не розводили, а ось власники його випускників…

«Аня», – тегнула я під фото знайому, – «це випадково не твій випускник?»

«Ні», – за хвилину прийшла відповідь, – «це Данко, від Веронікиної суки, але я знаю кому він належав».

Ще за півгодини вона додзвонилася до дочки померлої, а я вже знала і родовід, і історію Данко до цього моменту.

Я сплатила його утримання на стайні в Вінниці, куди його забрала знайома на перетримку, оформлення документів, а ми з Оленою продовжили лупати скелю з вивезенням коней. З перетримки відзвітували, що Данко приїхав, що він милий, зовсім не злий і просто чудовий. «Ось і добре», – подумала я, – «маємо час все порішати».

Минув місяць, але коли і як ми зможемо потрапити в Україну все що було геть незрозуміло, проте зі стайні, де мешкав Данко почали надходити скарги.

Укри – взагалі ні разу не прості собаки. Типовий породний укр – агресивний, самодостатній, самовпевнений і жорсткий. Дрібниці типу пендель в бочину породного укра не те що не зупинять, а й навіть особливої уваги не привернуть. Тільки шоу-розведення лишило в породі не так то багато типових собак. Зооагресія, напади на власників, лякливість – це вже скоріше правило, ніж рідкість…

Тому коли мені сказали, що Данко почав полювати на конюхів, нападає на дрібних собак, я не дуже здивувалась. Поладнати з дорослим укром (який в середньому класти на людей хтів) дуже важко, бо завоювати його повагу марудно і довго, а нав’язувати свої правила силою – небезпечно, бо зазвичай дорослий укр озброєний зубами, які використовує без особливих сумнів. На чужий територій вони поводяться зазвичай скромно, бо що тут захищати, а ось як призвичаються, тут уже показують себе на повну і встановлюють власні правила – це моє, ти тут не ходи, і сюди не дихай…

Тож я вибачалась, просила потерпіти, і обіцяла його забрати якомога скоріше.

Знайшла перетримку у Львові, що мала вольєр і погодилася протримати собаку, поки ми не приїдемо, і тут стало питання – а хто його забере з Вінниці?

Квітень 22го. Бензину в країні не має, автобуси майже всі скасовані, потяги забити вщент. Люди майже не їздять автівками, бо бензину не має, а вмовити когось забрати велику кудлату собаку, на якому не написано, що він нормально ладить з новими людьми – той ще квест. Подолала його знов Олена. Її знайомий як раз їхав з Харкова, де розбомбили його квартиру, до Львова, там вже деякий час мешкала його дружина і погодився забрати Данко.

Напочатку було все добре, хлопець забрав собаку в Вінниці, відзвітував що він гарний і вони потоваришували, і вже їдуть до Львова.

За день доїхати вони не встигли, настала комендантська година. Перевізник написав, що зупинився в мотелі переночувати, завтра вже доїде, а ось зранку настав звіздець.

Коли Олена зателефонувала йому, хлопець раптом почав розповідати, що Данко – це перевертень, що в нього вселився дух хуйла, що його переслідує ФСБ, а потім кинув слухавку і взагалі вимкнув телефон…

Олена почала надзвонювати його дружині, але й він теж не відповідав, і ні за годину, ні за дві додому так і не доїхав…

Сказати що ми були шоковані – нічого не сказати. Одна справа, читати чи чути про раптовий дебют шизофренії внаслідок гострого стресу, а інша справа, коли життя втокмачує тебе пенделєм в цю купу гною. І вже пофіг що з собакою, людина зникла! За наступні години телефони кілька разів намагалися відімкнутися через перегрів, але вдалося влаштувати пошуково-рятувальну операцію – через блокпости з’ясували куди він поїхав, потім знайшли покинуту автівку, а ще пізніше дружина з помічниками відшукала хлопця в посадці, де він сидів і ридав, розгойдуючись. Прийшла звістка, що забрали, все добре, він в лікарні, і тут стало питання – а де ж собака? Ні, в автівці, ні поруч Данко не було, та й на блок постах, що проїздив наш нещасний перевізник, собаку ніхто не бачив.

Знов таки – це все біля Львова, а ми на хвилиночку – біля Берлину. Допоміг Приват. Дружина хворого догадалася перевірити платежі і скинула нам відомості про мотель, де хлопець сплатив ночівлю, до того як кинувся втікати від перевертня та капостей ФСБ.

Дзвоню в мотель. Набираю повітря, бо історія така, що ніхто не повірить… Кажу, дівчата, такі справи, але ось в чувака дах поїхав в прямому сенсі і він десь загубив мого собаку. Може ви щось бачили чи чули?

- Так, – відповідають на тому кінці, – він тут зранку бігає на заправці, ми все дивувалися, хто ж таку гарну собаку викинув…

- Та не викинули його, це нещасний випадок! Може ви його прикриєте десь, а ми зараз щось придумаємо щоб його забрали.

Перша хвиля радощів: – Ура, знайшовся!, – схлинула, лишивши по собі холодний піт. Пес то знайшовся, в селі в 20 км від Львову, але ми-то все що в 20 км від Берліну. А там війна, не має бензину, великий собака, до якого не кожен наважиться підійти, не те що ловити та волокти кудись…

Але ж щось треба робити, і я просто відкрила ОЛХ, знайшла номер перетримки, яка пропонувала послугу «забрати вашого собаку, якщо ви не можете привезти самі» і подзвонила туди.

Кажу: - Вибачте, дуже треба ваша допомога, в нас сталася така ситуація (боже, якщо б мені це все розповідали– я б не повірила), треба впіймати собаку і перетримати деякий час, поки я зможу його забрати…

Чоловічий голос на тому кінці поойкав в усіх відповідних моментах, затребував номер мотелю, сказав що все владнає і я можу не турбуватися і поклав слухавку раніш, ніж я спитала куди йому перевести гроші і скільки.

Далі я сиділа біля телефону і читала смс, що час від часу надсилав Андрій:

«Приїхав в мотель, прикрити його не змогли, він пішов в село»

«тут його бачили. І годували!»

«вже комендантська година, я поговорив з військовими, вони допоможуть шукати»

«гавнюк, сховався в комишах біля річки! Здається він чоловіків побоюється, зараз виловимо»

І наступна фотка, о пів першого за Києвом, де Данко сидить за спиною у свого рятівника і обидва посміхаються. Підпис «їдемо додому, подзвоню зранку».

Від дзвінка про «перевертня» і до цього тріумфального фото минуло чотирнадцять годин, а таке враження що вічність...