1971. Інакше і бути не могло

Цієї ночі жінка не могла заснути. Вона вдивлялась у стелю, на стіни, навіть книжку відкрила, але було надто темно, тому, взяши її під паху, вийшла в коридор. Біля рецепції світилась лампа, а за столиком вона впізнала свою улюблену санітарку-стажерку Катю, з якою вони частенько бесідували.

— Катю, я вже тут.

— Пані Овідіє, може Ви все таки підете спати? — наполягала дівчина потираючи очі.

— Ніч приваблює мене куди більше ніж день. А ти маєш якусь роботу?

— Та ні, я стажуюсь, тому мені ще не довіряють самостійно заповнювати документи, тільки під наглядом.

— Тоді, думаю, ти не будеш проти, якщо я продовжу.

— Тільки зачекайте хвильку, заварю нам чаю. Зелений з медом?

Овідія похитала головою і покрокувала на терасу, де всілась у зручне плетене крісло. Нічне повітря охопило теплом старе тіло, вітер погойдував сиві пасма, а місяць відбивався у скляних блакитно-сірих рогівках, які наглядали на ним. Згодом Катя подала жінці чашку ароматного чаю і тоді вмостилась поруч.

— Щороку в першу неділю липня ми святкували день села. Музика, концерти, ярмарки, конкурси — усе чого душа забажає. Того року, 1971-го, ми з дівчатами влаштували вечорниці в народному домі. Повдівались у вишиті сорочки, начепили коралів і дукачів, воскові вінки зі стрічками на головах. Як ми танцювали, а виспівували як. Після того як понаїдались і мекнули трошки — йшли на Долинку, то так ми називали поле під сіно, що було за селом, і там стрибали через ватру, танцювали Коломийки, Польки, Рибки все, що хочеш. Того вечора ми знову зустрілись. Спочатку він не помічав мене, або просто вдавав, що не бачив, тож вирвавшись з танцю — підійшла до нього.

— Чого стоїш осторонь?

— Я тут, бо мене випровадили з дому. От я і прийшов на галас, — трохи грубо відповів він.

— Тоді чом би не відволіктись і не станцювати?

— Не хочу.

— Ну ж бо!

— Я взяла його за руку і вже хотіла вести в коло, але він шарпнувся і кринув, опісля пішов, я вже не зупиняла. В той момент я розділилась: одна моя сторона казала, що все зробила правильно, бо не можна постійно тужити, бо навіть після втрати життя триває, а інша хотіла дати мені такого сильнючого ляпаса, що прикинулась наче нічого не трапилось. Потім мене покликали, але після тої розмови стільки радості від танців і жартів я вже не отримувала. Наступного дня я пішла гуляти. Ти ж теж гуляєш сама? — звернулась до санітарки. — Це так розслабляє, додає сил, допомагає розібратись з нав’язливими думками і тд. Обожнюю це відчуття. До чого я це вела? Ах точно. Так от, я планувала пройтися звичним маршрутом, але на перехресті мою увагу привернув золотистий ретривер. Його шерсть переливалась з кремового кольору в золотий, а тоді він вгледів мене і посміхнувся, висунувши язика. Я не втрималась від тої краси і прицмокнула двічі, а він як рвоне назустріч. Той красунчик потяг свого господаря за собою і лише тоді я зрозуміла, що то Кирило. Собаці я дуже сподобалась, він облизував мої долоні і підстибував, наче хотів, щоб його взяли на руки. Врешті я наважилась порушити ту незручну ситуацію.

— Ти вибач мене за вчора, я не мала наполягати.

— Тобі нема за що вибачатись, то я гаркнув. Просто мені здалось, що ніхто крім мене за ним не сумує. До мене потім дійшло усвідомлення, який я козел.

— Не переймайся, вибачення приймаю. Хвильку. — Я вирвала дві великі паперівки і запропонувала йому.

— Ти чого? Це ж чужі.

— З сусідського городу яблука солодші.

— Того дня він вперше їв крадені яблука, мені стало його шкода. Багатий спадкоємець не знав як це втікати від злої цьоці, яка планувала продати черешню, але ця затія накрилась мідним тазом, бо “шпаченята” все поїли. Катрусь, а ти крала з гілок, які виступали за паркан?

— Я жила все життя в місті, тому таких пригод не застала.

— Катрусь, Катрусь. Знала б ти, які солодкі недостиглі черешні над ровом в сусідньому селі, до якого ви табуном йдете пішки. Сказати чесно, то я б зараз залізла на сам чубок того дерева за ягодами, настільки налитими сонцем, що аж потріскали. Сиділа б там і співала на всю горлянку, — дівчина засміялась, бо уявила собі цю картину.

— Я не можу зрозуміти як така пані як Ви, колись була бунтаркою, яка лазить по деревах.

— Не такою бунтаркою, як ти могла собі подумати, я була, просто були моменти, коли мій світогляд не збігався з суспільним. Дуже багато нав’язували, називали пацанкою, декому навіть повертався язик сказати, що в свої 19 я стара діва. Та мене це не зачіпало, мені подобалось відрізнятись.

— То що ви робили далі?

— Ми пішли до магазину, куди власне він і прямував, тож поки ходив магазином, я розважала його собаку Налу. Вона стрибала і посміхалась, здається, прийняла мене за нову господиню. Мені в голову навіть прокралась така думка, щоб забрати Налу собі, але згадала про свою кішечку і її ревнощі, тому передумала. Незабаром Кирило вийшов з магазину і ми попрямували до нього додому.

— Ти з Налою дуже поладнали, мене вона так не слухає. В чому секрет?

— Просто з дитинства і по сьогодні я живу в котячому притулку. Моя бабуся обожнює цих малих, тому мабуть мені це передалось від неї.

— Притулку? То скільки їх у вас?

— Тринадцять.

— Ого, — його очі округлилися до розміру п’яти копійок. Його реакція мене розсмішила, а він буркнув: Чого тішишся?

— Та нічого, просто в тебе були отакенні очі.

— Я великий і вказівний пальці склала в коло і показала йому, від чого і він усміхнувся. Тоді я розказала про свою Хмаринку: шерсть світло-сірого кольору з темними пасмами на хребті, м’якесенькі рожеві подушечки на лапках і блакитні оченята. Моя розповідь його не вразила, а єдине що він сказав, що не любить котів. На моє запитання “Чому?” відповів “Вони царапають, нявкають і кусають”. Я вже подумала, що тут розтягнеться дискусія, але ми доплентались до нього, тому лише попрощались. Я ж усвідомила, що ніколи не гуляла цією вулицею, а, довго спускаючись нею, зрозуміла чому ніколи тут не була: особняки, вілли, котеджі, так званий дорогий райончик. Високі паркани і дерева, з-за яких видно лише дахи “замків”, свідчили про недосяжність, про різницю чи навіть прірву між людьми з владою і без неї. Вдома мені все не виходили з голови та кована висока брама, яку переді мною закрив Кирило, і той білий будинок зі світлими віконницями і кам’яними статуями. Тоді мені стало зрозуміло чого він ніколи не крав яблук. Ці брами були не просто входом і виходом, а кліткою, виходячи з якої не можна було поводити себе вільно. Ні стрибати, ні рвати яблука, ні галасувати. Потім в мою голову прийшло нове питання “Чи завжди він був таким, чи це смерть дідуся його спустошила?” Раніши ми не знались, тому і відповіді не отримала. Запитання складне, чи не так?

— Доволі, але я впевнена, що Ви отримали відповідь і на нього.

— Ти права, але це відбудеться трохи пізніше, а карти до того часу я тобі не розкрию.

— Тоді попрошу Вас не тягнути і продовжити розповідь. Коли Ви потім зустрілись?

— Наступна наша зустріч мене дуже здивувала. Пам’ятаєш, я говорила, що виросла в котячому притулку? Так от, це в нашому домі жило 9 малят, моя Хмаринка і ще три коти. Та бабусі було цього мало, тому вона відкрила притулок для безхатніх і покинутих. Їй серце краялось коли бачила малечу на узбіччях і смітниках, тому всіх тягла додому. Врешті на подвір’ї біля дому місця стало замало, тоді вона за гроші, відкладені на чорний день, купила ділянку на сусідній вулиці, все необхідне для життя тваринок і разом з небайдужими облаштували там все. Завдяки виплатам держави та односельчан притулок і розростався. Мрія моєї бабусі здійснилась. “Брати наші менші тепер мають де жити і що їсти, тепер вони знають, що таке любов” — завжди говорила вона. До смерті не полишала притулок. Він і є моїм спадком від неї. На жаль, я не могла працювати там весь час, тому довірила працівникам вирішувати усі питання, і лише інколи заглядала як ідуть справи.

— У Вашої бабусі справді велике серце. Але я так і не почула як ви знову зустрілись.

— Ах точно, трохи відбилась від теми. Так от, приходжу я до бабусиного притулку, щоб піти з собачками на вигул, аж раптом дивлюсь, а Кирило вже грається з ними. Ми зустрілись поглядами, а він і не здивувався мене там побачити.

— Звідки ти знаєш про це місце?

— Про нього тут знають усі, тому знайти було не складно.

— Я не про це. Я не казала що в моєї бабусі є притулок.

— Цитую "З дитинства і по сьогодні я живу в котячому притулку". Але тут я зустрів не тільки котів.

— Я говорила про дім, там є 13 котів, а притулок то притулок.

— Нуу, я все одно тебе знайшов, тому, думаю, байдуже, що зрозумів трохи не так.

— Знайшов? А ти для чогось шукав?

— Так. По-перше, дякую за вчорашнє яблуко, по-друге, що провела тоді додому, по-третє, хочу вибачитись за той випадок на цвинтарі. У тебе були свої турботи, а тут я накинувся на тебе з нічого. І якщо потрібно повернути парасолю, то я поверну і…

— Зачекай, дуже багато запитань. Можна трішки по черзі? Але спочатку мушу бігти до бабусі, віддати їй дещо. Зачекай хвилинку.

— Він тоді якось винувато кивнув і з нетерпінням чекав. Хвостики його обліпили зі всіх сторін і не давали пройти, тоді ми взяли їх із собою і попрямували в парк. Там ми гралися з собаками, бігали, сміялися. Коли всілись, він запитував, а я відповідала. Єдине, що я тоді втаїла — це причину перебування на цвинтарі. Сказала, що якраз поверталась з іншого похорону, тому затрималась і біля них. На питання стосовно одягу відповіла, що смерть це в якійсь мірі свято, бо душа покидає цей огидний світ, тому в чорному, але вишукано. Ще тоді він сказав, що моє ім’я дивне.

— Чому?

— Тому що Овідій — це чоловіче ім’я.

— Але я ж ОвідіЯ. Звучить жіночно, гламурно, сильно. Не бачу недоліків.

— Ні-ні, я не це мав на увазі. Ім’я гарне, просто незвичне. Овідія не щодня зустрінеш, а Овідію тим паче.

— Його голос тремтів як травинка на вітрі, але його очі весь час були зведені на мене, допоки я не поверталась до нього. Тоді він відводив у будь-яку сторону. Через декілька років я запитала про це, але він не відповів. Завжди такий загадковий.

— Гаразд, а то весь час за мене, та й за мене. Розказуй, чим любиш займатись?

— Та нічого особливого, постійно вчусь, батьки хочуть, щоб я був лікарем.

— А чого ти хочеш?

— …

— Невже немає нічого, що заставляє тебе відчувати задоволення, усміхатись, радіти життю?

— Є тільки Нала. Це все.

— Ще так нікчемно я себе не почувала. От хто тягнув мене за язик? Нема то нема, але ж ні, моя допитливість то щось з чимось. Він так сумно дивився в далечину, що мене аж всередині всю перевернуло. Тоді в голові засяяла одна думка, найгеніальніша на той момент.

— Я знайшла для тебе одне дозвілля. Вигул. Це ж чудово. Можна бродити вулицями, парками, спілкуватись, жартувати.

— Так, чудово придумала, — він підвів очі, а тоді ніжно глянув й усміхнувся. — Овідіє, ти відьма?

— Що?

— Після смерті дідуся я ніяк не міг прийти до себе. Постійно щось нагадувало про нього і це тільки засмучувало. Стільки часу було проведено разом, а тепер нема з ким. Батьки вічно на роботі, бабусі і дідусі вже всі відійшли у потойбіччя, а братів чи сестер не маю. Але ти. Ти заставляєш мене сміятись, робити речі, які я ніколи не робив, знову відчувати емоції. Не розумію, чи то я шукаю йому заміну, чи мені просто приємно проводити час з тобою. Ти така усміхнена і відкрита до світу, що, дивлячись на тебе, хочеться жити.

— Він говорив не відводячи погляду. Мені раніше говорили, щось схоже, але від нього це звучало по-особливому. Гадаю тоді він почав мені симпатизувати. Так, дівчата люблять вухами, але мені щей сподобалась його відвертість. Ще обов’язково треба врахувати, що я жаліла його.

— То коли ви почали зустрічатись?

— Ще не скоро, але ця розмова була великим кроком у цьому напрямку. Врешті, сказавши все, що було в нього на думці, він повернувся до теми, яку обговорювали раніше — моє навчання. Я вже говорила, що вивчала монументальне мистецтво. Найбільше любила працювати над мозаїками. То ми про це і тринділи решту часу, допоки не дійшли назад до притулку. Тоді він просився провести мене додому, бо йому було незручно, що я стільки разів відпроваджувала його. При хвіртці на траві ніжилась Хмаринка, я її гукнула, та вона тільки нявкнула у відповідь. А коли Кирило спробув її погладити, то вона як відскожить, зашипить, занявчить. Я пояснила, що вона не дуже дружелюбна з незнайомцями і що їй потрібен час, щоб звикнути.

— Приходь частіше, тоді і вона дасть себе попестити.

— Постараюсь. Тоді я піду.

— Угу. Бувай.

— Вдома я накричала на Хмаринку, мовляв “Не могла бути ніжнішою? Взяла і втекла, щей нашипіла. Паскуда мала”. Тоді вона мене уникала до вечора, але коли він прийшов наступного разу, то вона сама пригнала до нього погладити себе. Я очам своїм не повірила, але розсміялась.

— То я вже сподобався їй?

— Та. Навіть дуже.