1971. Інакше і бути не могло

— Одного дня до моєї кімнати зайшла мама, вона не часто це робила, переважно гукала, але коли приходила, то всідалась поруч і запитувала про те, що почекати, доки я спущусь, не може. Так от, вона описала дуже симпатичного білявого хлопця на ровері, який грався з Хмаринкою. Я зразу зрозуміла, що то Кирило, а це ще більше її здивувало. Виявилось, що мами завжди не було тоді, коли він приходив. “Тоді виходь до нього скоріше!” Вона так голосно це сказала, що він почув зі двору і завсміхався.

— Звідки знаєте? — допитувалась санітарка.

— Вікно було відчинене, а я якраз прибирала на столі, от і побалила його реакцію. Я все ж вийшла, але він і виду не показав, що чув дещо раніше, чого явно не мав почути.

— Привіт.

— Привіт. Яким вітром?

— Хотів запитати чи маєш ровер і одну-дві вільні години.

— А якщо і маю?

— Тоді хотів би запросити тебе провітритись. І відвести декуди, щоправда, я там ніколи не був, але дідусь часто згадував те місце, тому можу точно його описати.

— Звучить чудово, обов’язково відвідаємо те місце, але мабуть іншим разом. Справа в тому, що я зі своїми домовилась зустрітись сьогодні ввечері. Проте, ти можеш приєднатись. Впевнена, що ніхто не буде проти.

— Та ні, якось іншим разом зустрінемось.

— Його голос прозвучав так сумно, що моє серце аж йокнуло. Тоді я сказала, що він просто зобов’язаний піти зі мною, раз вже приїхав сюди. Я бачила в його очах бажання приєднатись, але його сором’язливість брала гору. І лише перед тим як сісти на ровер і чимшвидше чкурнути звідти — зупинився і запитав о котрій і куди прийти. Та доручити йому самому прийти я не могла, адже мої сумніви про те, що він не знає, де живе Софія, підтвердились, тому я запропонувала прийти по нього самій. Я була рада, що він прийняв мою пропозицію, хоча я відмовила йому. На тій ноті ми розійшлись і побачились аж біля кованого паркану.

— Він вже вийшов до того, як Ви прийшли?

— Звичайно, він був ще той джентельмен. А одяг який вишуканий. Зараз той стиль називають old money. Серед нас таких casual і спортиків він вирізнявся. Його статус наче був написаний у нього на лобі, проте він дуже добре влився в компанію своєю енергетикою і трошки душною натурою. Проте Руслан ще якийсь час не приймав його “за свого”, поводився так, доволі стримано. Але поїздка в Карпати усе змінила. Ми так веселились, співали, кричали, здавалось, що самі гори нам підспівують. Хоч це було кілька днів, але дуже насичено і атмосферно: зустріч на вокзалі з сумками з одягом і їдлом; дорога електричкою, з вікон якої видніються найрізноманітніші краєвиди: чисті і вільні зелені пагорби й соняшникові поля, подекуди перекриті шляхами високовольтних ліній, садиби, ліси, станції; зупинка в підніжжі якоїсь патлатої гори і далі своїм ходом чвалати до орендованої садиби. До вечора ми прийшли і розпакувались. Не сказати, що потомились, проте литки трошки тягнуло від постійного підйому, але саме для цього та поїздка і зорганізована. Того вечора ми наїлись локшини швидкого приготування. Це було дорого, але того вартувало. Навіть не сам смак, а нові емоції, коли не перемішуєш макаронини в баняку, а покірно чекаєш поки вони запаряться. А ти ковтаєш слину від аромату курячого бульйону, який полонив все приміщення. Оце було супер. Не казатиму як зараз, бо з’явились інші цінності, смаки, уявлення про світ, але тоді наше життя струснулось.

— Вже тоді таке було?

— 1971-ий був всього 50 років тому, — трохи злісно відповіла жінка. — Це не був кам’яний вік, як дехто уявляє. Так, зараз все дуже прогресує, але на тодішні роки було багато всякого.

— Нуу, мені тільки за 20 перевалило, тому для мене це багато, навіть дуже.

— Багато, а промайнуло за мить.

Санітарка продовжувала дивитись на жінку, поки та дивилась вперед і мовчала, здається, плакала. “Її можна зрозуміти, — подумала дівчина, — але складно, коли ти прожила втричі менше”. Обидві мовчали і не насмілювались порушити тишу, доки сова не затягла низькими нотами “ку-ку”.

— Налякала! — вигукнула дівчина.

— Злякалась, Катрусь? А вони тут живуть і постійно літають, ти, мабуть, просто вперше чуєш їх серед глупої ночі. Щовесни вони так виспівують, так залицяються, слів не дібрати. До речі, про сов, у тому Орявчику, селі де ми ми відпочивали теж жили сови у стрімких зелених ялинках. Вони і перервали наш перший поцілунок.

— Що?! Як це було?

— Наступного дня, точніше вечора, точніше ночі, бо пообіді зібрались на гору, дорогою до якої ми ледь не відкинули ніг через ту спеку, ввечері “варились” в чані і стрибали в холоднючий ставок за садибою, а вночі я вийшла на веранду, бо Софіїне хропіння будило мене. Тож зручно, як зараз, впершись в крісло всім станом я розглядала зорі. Так багато їх було, такі всі миготливі. Раптом я чую рип підлоги, а за ним з’явився Кирило.

— Не знав, що ти тут. Можна приєднатись? — трохи збентежено, запитав, певно, хотів побути сам, або Руслан мішав хропінням.

— Так, звичайно.

— Теж не спиться? — запитав ще до того як присів лівіше на канапі.

— Якби Софія не хропіла, тоді я б солодко спала і бачила третій сон.

— У мене схожа ситуація, тільки я на місці Софії. Руслан насварив на мене, мовляв я заважаю йому набиратись сил, але він сам винен, що п’яний біг під гору, а потім ми мали його нести попідруки.

— Це Руслан, йому складно вгодити, але я певна, що він вже не думає про тебе, як про “не свого”.

— Думаєш?

— Авжеж, ми з ним знайомі з пелюшок, через наших матерів. Всі свята разом, в школу разом, на базар разом, на вигул у притулок разом, на цвинтар навіть ходили разом, так-так, нас наші водили всюди і завжди, наче без нас це не відбудеться. Нам навіть прізвисько дали “Ован”. “Ов” — Овідія, “ан” — Руслан, one — один, нерозлийвода. Якось так.

— Цікаво.

— Це все що він сказав. Від місячного сяйва я розгледіла усмішку, але таку понуру. Мені здалося, що він заревнував чи позаздрив, але не багато там радості було. Ймовірно і те і те, можливо, що я помилилась і він навпаки був ради почути цю історію. Але тоді він почав говорити які зірки красиві.

— Кассіопея.

— Що? — Перепитала я.

— Сузір’я Кассіопея, ось там. Бачиш?

— Побачити, куди він простягнув руку, мені заважала стіна, тому трохи нахилилась до нього. Потім ще трохи, але мені далі не було видно, і аж коли сперлась на підлокітник канапи, тим самим опинившись зовсім поряд, я вгледіла ту кляту М, яку він вимальовував вказівним пальцем. Тоді вирішила зробити як Кирило: пальцем поводити ті зигзаги. Коли глянула на нього, аби переконатись, що на те дивлюсь, то вже зустріла на собі його погляд: уважний, ласкавий, трохи дитячий, можливо навіть наївний. Натомість мій погляд спустився на його губи. Я засоромилась і миттю підвела очі, але його тепер були опущені, на мої губи. Ми тоді трішки наблизились один до одного, не підіймаючи погляду. Тоді вдихи-видихи і ще трішки наблизились. Коли вже відчували дихання одне одного — я заплющила очі. Я знала, що наступне незворотне, але тут сова усе перервала своїм "ку-ку ку-ку". Ми відсунулись, я зашарілась і побігла до кімнати. Це було так по-дитячому, що я аж забула про хропіння подруги й усміхалась до самого ранку.