Пастух і поводир

Останні промені сплячого сонця відбились від леза ножа та впали на ідола. Жовта заграва осяяла вилитого золотом бика. Левко стояв перед Велесом, приклавши до грудей ритуальну зброю. Іншою рукою він гладив мене по загривку, примовляючи:

— Завивало, зроби для мене останню послугу. Ти вірно служив мені з п’ятнадцяти літ. Скільки ти вже допомагав мені, був для мене вогником світла у цьому темному світі, але зараз без тебе я не впораюсь.

«Хазяїне, я готовий віддати тобі усе, що маю. Навіть своє життя», — схилив я голову на знак згоди.

Худорляві пальці міцно вхопились за моє хутро. Я не пручався. Рука, що тримала руків’я ножа, затремтіла. Не від страху. Левко не боїться. Це лють. Я відчуваю гнів, що його переповнює та передається мені.

— Велес мене любить. Мама все так казала. Він врятував мене, коли я після появи на світ ледь дихав. Подарував кволому мені життя, але забрав його барви. Зараз я несу дар назад у твої руки, о Велесе. Лише дозволь мені помститися.

Пастух людських і звіриних душ мовчав. Почайна дрімала, мирно похлюпуючи в нічній тиші. Над нами запалювалися перші літні зорі.

— Моя Малуша, мій синок, — по щоках Левка текли сльози, — мені не вистачає сил помститися ворогу у людській подобі, тому дай, о всемогутній Велесе, сили моєму поводиреві. Хай він здійснить суд над катом.

Лезо плавно опустилося. Левко зробив надріз біля мого вуха. Цівка крові потекла по металу.

«Душогуб має бути покараний. Якщо на те Велесова воля, я готовий, — зціпивши ікла, я вп’явся поглядом у фігуру божества. — Але чи готовий Левко?»

Хазяїн знову приклав вістря до грудей. Вільною рукою підштовхнув мене вперед. Ми підійшли ближче до ідола. Місяць плавно викотився з-за гори, освітивши Поділ. Русь спала. Де-не-де брехали пси.

— Час, — прошепотів одними губами Лев. — Убогий пастух віддає у твої руки життя своє, о володарю душ, хай станеться за волею твоєю.

Сказавши це, він відпустив мій загривок і безсило впав додолу. Холодний камінь зіткнувся з руків’ям ножа. Пролунав дзенькіт, а наступної миті передсмертний стогін Левка. З-під його ребер заструменіла кров. У калюжі відобразилося місячне коло. Срібне сяйво залило все довкола. У грудях хазяїна зіяла рана, у моїх — порожнеча. Від болю я по-вовчому завив… і настала пітьма.

***

Ще трохи. Я відчуваю їхній запах. Від них досі тхне вбивством. Таким свіжим. На місці розправи згарище, але Велес показав мені правду. Він все-таки любить мене. Зараз я втілення його сили, його волі та свого гніву. Помста виштовхала біль, що зародився, коли я прийшов з пасовиська. Тоді я був беззахисним сліпим, який лише міг мовчки стояти перед спаленим домом, у якому догоряли рештки моєї родини. Тоді я нічого не міг зробити, але не зараз.

Швидкий стрибок. Ще один. Нове тіло рухалося набагато краще. Очі вночі розрізняли найменший порух тіні. Ніс вів мене. Дякую, Завивало, що згодився. На світанку я прийду сонячною стежкою до тебе та моїх найдорожчих. Стрибок і ще стрибок.

Я розсунув лапою зарослі ожинника та вихопив серед мороку дві постаті. Сторожа візантійського купця Миколи ліниво вдивлялася у розмиті силуети сплячого Києва.

«Вони теж там були».

На ґанок обійстя вийшов юнак, син купця. Пригладив темні пасма та насвистуючи завернув за будинок. Напевно відправився до вигрібної ями.

«Тоді він стане наступним».

Перед моїми очима спалахнуло видіння, яке показав мені Велес у мить переходу душ. Микола, сторожа та син його, Олег, у моїй убогій хатині стоять над Малушею та п’ятилітнім Любчиком. Купець за борг, що я випросив у нього для сім’ї, оплату взяв з жінки моєї. Всі вони наругу зробили над її тілом і нашим дитятком, що вона під серцем носила. Не витримала сердешна і передала душу Велесові у руки. Микола, щоб кари князевої уникнути, Любчику горло перерізав і підпалив усе. Той вогонь палахкотить зараз у мене в грудях і живить тіло.

Я запримітив чорного бика, що мирно жував траву на протилежному боці двору, не зважаючи на темінь ночі. Він зазирнув мені у вічі, мотнув головою та вказав на сторожу. Мій бог.

«Велесе, час помсти настав».

— Що се там шарудить у кущах? — запитав перший та наблизився.

— Хтозна, може звірина яка, — одказав другий, ставши позаду нього.

Я приготувався до стрибка. Той, що ближче, дістав меча з піхов і розсунув гілля. Я загарчав.

— Пес, — не встиг здивуватися він, як я стрибнув і притиснув його лапами до вологого ґрунту. Щелепа зімкнулася у нього на шиї. Його поплічник витягнув зброю, кинувся у наш бік, завдаючи удару. Я відкотився й спритно підвівся на чотири лапи. Ривок уперед — гострі ікла вп’ялися в стегно супротивника. Він похитнувся та впав. Щелепа знову зімкнулася на ворожій горлянці.

— А-а-а! Потвора! — почулось волання ліворуч.

Я повернув морду й виплюнув огидний шмат плоті.

«Ось і панич. Тепер він».

Угледівши мене, юнак почав утікати, але гнів наповнював мої жили та робив сильнішим. Стрибок і ще стрибок. Людські дві ноги не могли зрівнятися з проворністю напіввовка, яким був Завивало. Народжений від лісного звіра та прирученої собаки, він перейняв могутність хижака та покірність своєї матері. Спочатку сільський люд не хотів підпускати вовче поріддя до отари, але Завивало довів усім свою відданість і зрештою його прийняли. Ще цуценям він став моїми очима та вірно служив усі десять літ. У цю ніч людський дух і звірина плоть возз’єдналися. Ми разом здійснимо помсту. Стрибок і…

Хлопець дістався до ґанку, але двері різко прочинилися. У проймі стояла огрядна фігура.

— Батьку! Там демон! — вигукнув утікач і сховався за спину купця.

Я зупинився. Очі налилися кров’ю. Це він знищив мою родину, тепер я знищу його. Як кажуть візантійці: «око за око, зуб за зуб».

Микола взяв із сіней кочергу й придивився:

— Чи не пес Левка це часом? Олеже, то лише собацюра того сліпого пастуха.

Повільними кроками я наблизився. Сяйво свічі, яку тримав купець, впало мені на морду. Той сполотнів. Перевів погляд вбік і побачив двох мертвих охоронців, кров яких стікала з моєї пащі.

— О Господи, сохрани, — купець охрестив повітря кочергою та замахнувся у мій бік: — зникни, демоне ночі!

Я швидко відстрибнув і вхопив пащею край кочерги. Злоба застелила мені очі. Клац — у правиці Миколи зостався огризок.

— Згинь, диявол! — зойкнув Микола й зачинив двері.

«Мене це не спинить».

Благословенний десницею Велеса, я боком стрибнув на перешкоду. Удар! Ще удар! Одна за одною дошки переламалися та відлетіли. Я застрибнув у середину та роззирнувся.

У напівтемряві місячний промінь з вулиці вихопив лезо. Я впав додолу. Смерть пронеслася над головою.

— Убий його! — заревіло ліворуч.

Я відчув праворуч небезпеку. Клац — мої ікла зімкнулися на чиїйсь руці.

— Батьку! Воно вкусило мене!

Між моїми щелепами був затиснутий кулак, що стискав мисливський ніж.

— Відпусти його, тварюко! — лезо знову направилося мені під ребра.

«За Малушу. За Любчика».

Ривок головою і юнак опинився ліворуч від мене.

— Ах!

— Олег!

Хлопець виплюнув кров і повільно осів на долівку. Микола підхопив сина на руки.

— Пробач. Пробач, сину.

Гнів у моїх грудях охолов. Плата майже завершилася. Залишилася остання ціна. Я повалив лапою огрядного купця на спину та став зверху. Зазирнув йому у вічі. Його очі розширились.

— Левко? — з подивом упізнав мою душу. — Ні, ти диявол! Диявол!

Удар кігтистою лапою по лиці. Чотири криваві смуги проступили на щоці.

— Спаси та сохрани, Боже, — підніс останню молитву своєму божеству Микола й мої щелепи зімкнулись у нього на шиї.

Я підняв голову та побачив у проймі дверей того самого чорного бика.

«Знаю, мені вже час, Велесе».

Раптом з хати в сіни виповзло мале дівча. Воно незграбно рухалось навкарачки, крутило головою та принюхувалось. Підступило до тіла Миколи та вперлося носиком у його пошрамовану щоку.

Невже це його донька? Але як? Жінка купця загинула три літа тому, породивши на світ мертве дитя. Вся округа це знає. Але моє звірине чуття не може вводити в оману. Якщо дитя його, отже має зазнати справедливої кари. Я вишкірив ікла та підступив до останнього нащадка свого кривдника. Дівча незримим поглядом заглянуло мені у вічі. По спині пронісся холод.

«Чи маю я це зробити? Чи має понести кару за вчинки батька його невинне дитя…»

«Ти маєш приглянути за нею, — пролунало у моїй голові, — вона благословенна моїм даром. Очі її не бачать світу Яви, але здатні зазирати у міжсвіття живих і мертвих. Це дитя дане тобі як відплата за мою допомогу. Тому ти тут, тому ти досі живий».

І бог показав мені видіння, де жінка Миколи на смертному одрі клянеться у вірності пастирю душ, просячи зберегти дитя. Велес виконав її прохання, забравши дух породіллі у Вирій. Дівчинка ж зосталась, так і не пізнавши материнської ласки. Зненавидів Микола жінку та їхнє спільне дитя, горем упивався і вирішив, що ніхто не має бачити те нечестиве немовля. Росло дівча, замкнене під шістьма замками, ні батькової, ні братової любові не знаючи. Убити доньку Микола не посмів, але й полюбити не зміг.

Я підійшов до дівчинки, не розриваючи зорового зв’язку.

«Вона бачить, хто я насправді. Бачить мій біль і приймає його. Малуша, Любчику, Завивало, вибачте мені, але я мушу лишитися у світі Яви, щоб виконати волю Велеса».

Дівча підповзло до мене та обхопило ручками кудлату шию. Залишки мого гніву розчинилися у цьому дитяті.

«Микола навіть не нарік її іменем. Моя мама назвала мене на честь Велеса — се Лев, тоді ти будеш… Богдана, бо дана мені моїм богом».

Вона усміхнулась, ніби все зрозуміла, а я торкнувся вологим носом її щоки:

«Я покажу тобі шлях крізь темряву цього світу, Богдано, а ти продовжуй зцілювати мою зранену душу. Відтепер я твій поводир у Яві, ти — мій у міжсвітті».