Хоуп. Остання надія людства

Спека.

Спека стоїть страшенна не знаю вже скільки днів.

Світ пожовтів. Немає більше ані запашних троянд, ані соковитого зеленого газону. Всохли навіть невмирущий бур'ян та амброзія. Крокувати таким світом неприємно. Надто вже все довкола нині схоже на величезний, розбитий крематорій.

Йдеш-ступаєш його руїнами й летить на всі боки сірий прах. Втягнеш носом розпечене повітря й він набивається у ніздрі, змушує чхати. Обабіч дороги колись росли волошки. Вкривали все біло-зеленим килимом ще на початку весни, а вже через місяць всі висохли й посіріли. Пахло сіном та спокоєм. Спокій, однак…

Нам би попити, та де там! Струмки теж пересохли. З водою зараз взагалі складно. З харчами теж, звісно, та з водою складніше. Значно складніше.

Вранці мали вийти до річки, то була якась надія. От, вийшли. Немає її тут більше. Не чутно знайомого вологого запаху. Ну, тим краще для нас. Позитивне мислення й всяке таке інше. Однаково до міста йдемо. А он воно вже, на тому березі. Бродом переходити не доведеться. Шкода, звісно, що напитися не вийде. Залишилася тут якась калюжа, тільки смердить від неї так, аж сльози навертаються. Ще й пуголовки здохлі й висохлі поряд бовтаються. Таке пити – тільки слину дарма витрачати. А ще, судячи з запаху, десь тут нещодавно хтось здох. Бобер, може, чи нутрія, або лисиця, може. Дрібна якась звірина. А, втім, яка різниця хто і де? Дохлятиною тхне тепер всюди.

Повітря прогріте. Гарячий вітер розносить цей запах на багато кілометрів. Я до нього вже майже звик. Нічого. Від людей й раніше не квіточками пахло. Людина, взагалі, навдивовижу смердюча істота. Людина ніколи нічим приємним не пахне. Тхне тільки.

Від господаря мого теж попахує тепер. Він не жаліється. Не говіркий він у мене з того дня став. Та і я теж. А раніше пісень любили. Він, бува, заводить, а я підспівую. Давно було. Постарів я, зробився нудний. Мені тепер не до пісеньок. Більше буркотіти тепер люблю. І все більше тягнуся до спокою.

Я, взагалі, добряче змінився останнім часом. Не знаю скільки ми вже так мандруємо, сонце тепер зрадник, а не товариш. Щось зламалося таки у космосі. Може якась комета все ж долетіла до Землі, наштовхнулася на неї й збила планету з небесної осі чи Місяць кудись зник, розчинився й лишилося тільки воно. Сонце. Й ночі тепер геть інші. Беззоряні, з тонкою смужкою заграви на обрії, там, де горять в агонії міста. Страшні ночі. Безмежно душні ночі.

Я тепер можу думати. Не можу сказати добре це чи погано. Собакам, наче, думати не вільно. Застарий я для цього. Я не потягну. Був би молодий, то може ще б і радий був, а так... Старий я. Мені б вже час по райдузі, а старі, не міцні лапи ще тримають. Та й господар... Йому без мене буде тяжко.

Якось тут аж занадто тихо. Це змушує мене нервувати. Коли не шумлять дерева, не співають птахи, завжди чекаєш нападу. Бо неправильно це, коли весь світ мовчить. Він галасливий, цей світ. Якщо панує тиша, значить щось довкола не так. Тільки шуміти більше нікому. Всі повиздихали. Показилися точніше. Люди стали, як тварини. Кидаються тепер на все, що бачать. А тварини вимерли тепер. Птахи навіть здохли. Бачили їх багато на шляху. Мертвих. Горобців чи синичок, чи може ще кого. Я у птахах не сильно кумекаю. Про лелек наче казали, що вижили. Про ворон ще плітки ходили ніби адаптуються вони, призвичаюються. Хоча не здивуюся, як буде брехнею. Все ж таки більша частина земної кулі мовчить. Вдарила спека, розквітли болота, потанули льодовики - і почалося. Чума… Інфекція... Мутації...

Сидимо біля річки вже близько тридцяти хвилин. Ма поряд. Ма – мій господар, моя людина, моя родина. Марк він, та друзі його завжди скорочено кликали. Нікуди він без мене тепер. Дурнуватий став після того, нічого не поробиш.  Добре, що у нього є я. Ма сам би зараз не впорався. А раніше розумний був. Доктор медичних наук чи якось там. Я у цьому погано розбираюся. Не знаю чим він там точно займався. Пам’ятаю тільки, що на роботі у нього завжди було прохолодно, стерильно й тхнуло хлоркою й ще чимось медичним.

Сиди – не – сиди, а йти треба. У місті можуть бути харчі. Ма не завадило б пожувати чогось, та й мені теж, чого вже. Я схуд. Багато бігав й мало їв останнім часом. Скільки днів вже корінці та ягідки жую. Довго так не протягну, я не корова й не білка. Та й до міста однаково йти доведеться. Нам на північ треба. Ма весь час торочив: «Треба на північ… Там надія… Тільки закінчу роботу й одразу на північ…». А йти туди, однак, не хочеться. Хочеться навпаки, до лісу. Бігти вкритими ялинковими гілками доріжками та лисячими шляхами. Впасти десь, у тіні дерев, носом у чорниці, лапами у суниці, й потягти за собою Марка. Звідси подалі, подалі від тиші мертвого світу й від смороду загниваючих його решток, від палючого сонця геть… Але міста не минути. Ніяк…

На вулицях навдивовижу порожню. Зазвичай їх у містах багато. Стоять собі, хитаються, а тут немає. Поганий знак. Останнім часом ми тримаємося якомога далі й від людей також. Немає від них ніякої користі, тільки загроза. Я навіть й уявити не міг, що їх так багато вижило, тих людей. Радіти наче треба, та не радісно. Тільки за останні півмісяці нас тричі намагалися вбити. Двічі застрелити й один раз пробували задавити. Добре, що Ма міцно тримається за повідець, то сам біжу і його тягну за собою. А так давно б вже загинув. Ну, дурко він зараз, чого вже.  Посттравма у нього, мабуть. Ма колись розповідав про таке, поки у своїх пробірках копирсався. Що буває так. Коли здорова людина лякається сильно, а потім завмирає наче й не реагує ні на що. А жінка та нас тоді добряче налякала. Навіть у мене шерсть на загривку дибки стала. Та що там шерсть! Я й досі не можу згадати, що тоді сталося. Не пам’ятаю хоч ти трісни. Буду про нього турбуватися поки. Він про мене завжди піклувався. Тепер моя черга.

Ночівлю шукати треба. Поки думки думали сонце майже до обрію дійшло. Схованку треба шукати. Те, що на вулицях їх немає, не значить, що нема у місті. Ховаються десь по підвалах може. Ма якось з колегою на цю тему спілкувався. Механізм захисту у них там якийсь. Шкодить їм сонце. От вже цікаво! Спека цю бридоту породила, а сонце шкодить, значить.

Ми крокували вулицями передмістя і я ліз носом мало не у кожну шпарину. Ну точно. Немає їх тут. Тільки порохом пахне, металом й засохлою кров’ю. Геть не добре. Не маю я довіри до людей зі зброєю. Нервові всі занадто зараз. Тільки вуха з кущів висунеш, по тобі одразу залп з усіх боків. Тож краще ми з Ма якось самі. А сонце вже зовсім сіло. Я й у темряві непогано бачу, але як бути з Ма? Ще перечепиться через щось та й зверне собі шию. Та й обирати нам все одно ні з чого. Замки на дверях давно позривали. Порожні вони, ці будинки. Немає тут нікого й нічого. А як прийдуть? Що тоді? Однак, не хочеться до будинків…Але вибирати не доводиться. Я ще трохи понюхав повітря й потяг Ма за край медичному халату до хатки, від якої найбільше пахла родиною й найменше - смертю.

У будинку нічого не знайшлося. Ну, власне, передбачувано. Доведеться нам й сьогодні поголодувати. Так, тут жила родина. Нюх цього разу не підвів. Хоча останнім часом таке трапляється. Забагато дивних змін зі мною відбулося. Ой, забагато.

Ма застряг біля стінки з фотографіями. Їх тут багато. Ну, як родина... Була колись. Рудий чоловік й руда жінка та все їхнє руде сімейство. Троє чи четверо дітей. Точніше не скажу. Зір все ж таки плаває. Діти попідростали, поженилися. Роз’їхалися онуки-правнуки й, зрештою, лишилися лише трійко: старий та стара, та і їхній песик. Тьху, а не песик, якщо чесно. Мені такий на один зубок. Ніколи не розумів оцього сюсюкання довкола кишенькових собак. Захищати свою людину – наш собачий обов’язок. А як ти будеш його виконувати, коли тебе на одну лапу покласти можна, а іншою прихлопнути? Та це вже так, лірика. Зараз про нас з Ма. З вибором я таки не промахнувся. У будинку таки є запасний вихід. Прямісінько з підвалу веде до халабуди біля хатки, схований за старою шифериною й присипаний сухими соняхами. Гарний народ старенькі. Надійний. От у й підвалі у них все, як заведено: й консерви колись стояли, й макарони з крупами у пузатих банках були, й вихід, от, запасний у наявності. Правильно. Старенькі – народ хитрий. Як трапиться щось, хоч війна, хоч торнадо, вони у підвалі пересидять, а потім тихенько садами-городами та й підуть собі. От й ми з Ма раптом що, а вискочити встигнемо.

Ма впав на підлогу мішком й скрутився калачиком. Втомився бідося. Я впав біля нього, притулився боком, спостерігав за павуком, що в’язав свою павутину у кутку, й намагався не думати. Виходило погано. А що, як вночі вона прийде? Вона йде за нами, я це знаю. Такі вже то істоти. Як причепиться, то буде тягнутися за тобою до останнього. Їх, скоріш за все, тепер багато. Й вони терплячі. Сидять собі зараз у багатьох містах й терпляче чекають когось до обіду. Вони голодні, вони ж весь час хочуть їсти, й не зупиняться аж поки не зжеруть весь світ. Хоча тут наче немає. Люди тут все зачистили, але ж це ненадовго. Скоро тварюки будуть тут. Одна, принаймні. Одна така вже точно скоро буде тут. Адже ми ведемо її у себе на хвості.

Знаю я й те, що рано чи пізно мені доведеться з нею зустрітися. Доведеться дати їй бій, хоча який з мене боєць? Я старий, з сивою спиною, з понівеченими лапами, зі зламаними іклами. Я не годжуся. Та передчуттям на це начхати. Передчуття чогось невідворотного тисне на мене. Щось ось-ось має статися, я це відчуваю. Й павук у кутку це відчуває. Світ завмер й чекає. І я теж чекав, а потім кліпнув раз чи два й заснув, і мені снився сон.