Пісня далеких зірок

Поляна знову бачила сон. І там знову були сяючі символи, що горіли у повітрі. Але найбільше її бентежив молодий чоловік, що почав з’являтись у сновидіннях нещодавно. Його зосереджені темно карі очі кожного разу дивилися кудись крізь неї. Сьогодні він говорив невідомою, але дуже приємною та мелодійною, мовою. Та мамин голос швидко розвіяв це чудове марево.

– Полянко, годі спати! Запізнишся на слухання книг! – почулося здалеку.

Знову все скінчилося на самому цікавому! А їй так хотілося довше послухати ту дивну мову, якою говорив чоловік. Або просто дивитись як він думає…

– Вже йду, мамо! – гукнула дівчина і невдоволено сіла на ліжку, ліниво рухаючи ногами щоб знайти капці.

Сни Поляна бачила ще з дитинства. Вони були про химерні сріблясті міста, металевих птахів та багато інших дивовиж. Мама казала, що це через їхню пра-пра, яка спустилася з зірок. Так вона малою і говорила іншим дітям, коли розповідала ці химерні історії. Але нічим добрим це не скінчилось. Їй вже сімнадцять і, хоч вона давно не розповідає нікому про свої сни, але в селищі її однаково вважають дивачкою.

Поляна швидко вдягнулася, вкинула у торбинку два яблука і вибігла з двору на вулицю. Там біля лав вже збиралася молодь, щоб разом іти на слухання книг.

– О, Полянка! Нарешті спустилася з зірок? – білявий хлопчина насмішкувато глянув у її бік і гурт молоді весело засміявся.

– Не займай її, Віторе, – награно заступилася смаглява дівчина, що стояла поряд. – Її такі хлопи як ти не цікавлять. Вона чекає свого зоряного лицаря, що прилетить за нею аж зі сріблястого міста і забере з цієї глушини.

– То чого ж досі не прилетів? – пирхнув Вітор. – Може заблукав серед зірок?

Поляна лише зціпила зуби й, нічого не сказавши, побігла до Храму Книги. Зараз ці дурні насміхання їй особливо дошкуляли. Вона нікому не розповідала про чоловіка зі сну, навіть мамі, але подумки називала його лицарем у м’яких латах. Все через дивну сіру одежу, що охоплювала його тіло і нагадувала металеві лати, але була такою гнучкою, наче сорочка з тонкого сукна.

Храм Книги гонорово стояв на пагорбі та вилискував на сонці своїм високим золотим шпилем у вигляді пера. Поблизу вже зібралося чимало людей, проте вони не дуже поспішали заходити всередину. Поляна швидко привіталась із сусідами та заскочила у приємну прохолоду храмового приміщення.

На відміну від інших, щонедільні слухання Книги для Поляни були не просто приводом потеревенити з сусідами та одягнути нову сукню. Вона відчувала щось особливе в цьому дивному просторі під монолітним металевим куполом. Її завжди дивувало, чому ніхто не цікавиться, що то за такий дивний білий метал і чому його не бере іржа, хоча Храм існує від самого Початку.

Ці та інші питання не давали Поляні спокою з самого дитинства. Вона з усіх сил намагалася зрозуміти суть того, що начитував храмовник на недільних слуханнях, але як і решта присутніх, могла лише повторювати та заучувати дивне поєднання звуків, що колись було мовою Перших.

Часто вона тишком приходила до Храму і старий храмовник дозволяв їй послухати його щоденні читання. Їх не було у недільній програмі й Поляні подобалося думати, що вона причетна до чогось втаємниченого.

– Знову перша за всіх? – всміхнувся у сиві вуса храмовник.

– Я можу допомогти підключити Книгу, – з готовністю прощебетала дівчина.

– Знаю я ту допомогу, – ще ширше всміхнувся старий. – Хочеш сама тексти послухати?

– Ні! Що ви! Я б ніколи… – почервоніла дівчина. – Я знаю, що то священні звуки й тільки посвячені можуть…

– Добре, що знаєш! – суворо глянув на неї храмовник. – Краще сідай ближче до вівтаря та уважно слухай. Бо не те важливо, яким чином книга говорить, а те, що вона говорить.

– Звісно, пане храмовнику! – опустила голову Поляна й сіла на лаву ближче до прямокутного металевого підвищення.

Наближався час початку читань і люди потроху заходили всередину. А коли всі розсілися й принишкли під суворим поглядом храмовника, він урочисто взяв провід з металевим циліндром і під’єднав до однієї з лунок в металевому кубі.

Почувся неприємний звук, який майже всі присутні витримали з гідною стійкістю, а тоді, нарешті, залунали перші слова…

Поляна аж затамувала подих. Низький чоловічий голос почав чітко, але напружено, промовляти незрозумілі слова. І хоча вона вже давно знала їх напам’ять, кожного разу вони викликали в неї хвилювання. Храмовник говорив, що ті слова про мудрість життя, але їй завжди здавалося, що чоловік з книги, намагався повідомити всім щось важливе… дуже важливе…

Храмовник тихо наслідував слова невідомої мови, створюючи наче відлуння, але так, щоб ні в якому разі не заглушити оригінал. Поляна напружено завмерла, коли голос чоловіка обірвався і змінився шумом, а тоді настала тиша.

Наступна книга говорила жіночим голосом. Приємний мелодійний голос довго розповідав про щось дуже цікаве та захоплююче. Поляна була в цьому впевнена! Ця книга завжди надихала та заспокоювала.

Але найулюбленішою була книга, в якій промовляв глибокий голос літньої жінки. Вона теж говорила невідомою мовою, але чомусь саме ці поєднання звуків викликали у Поляни особливий відгук. Їй здавалось, що ця жінка має бути схожа на її пра-пра, хоча насправді прабабуся померла задовго до її народження…

– Бережіть себе та шануйте Книгу! – сказав на завершення храмовник і Поляна зрозуміла, що знову занадто занурилась у свої роздуми.