Пісня далеких зірок

Вдома все було як завжди. Мама накривала обід і сварила тата за те, що він ніяк не згортав ворох паперів з кресленнями.

– Цим можна зайнятись і після обіду, а мені нікуди тарілки ставити, – дорікнула вона і вп’яла руки в боки.

– Полянки ж іще немає, – розсіяно відповідав батько, не перестаючи вивчати свої креслення для покращення господарського реманенту.

Поляна всміхнулася. Жителі маленького містечка Штольня давно зверталися лише до тата. Він не тільки вмів швидко лагодити будь-що з реманенту, а й завжди додавав щось нове та корисне. Це суттєво полегшувало працю, чи то в полі, чи в копальні.

– Вже є, – весело гукнула з порогу Поляна.

Батько відірвався від грубих листків з кресленнями і просяяв усмішкою.

– Повернулася, моя мандрівничко?

– Не називай мене так, тату! – одразу насупилась дівчина.

– Чому раптом? – здивувався батько.

– Бо я вже доросла!

Дівчина згадала як в дитинстві застрибувала тату на коліна, а він погоджувався розповісти щось цікаве, завжди починаючи свою розповідь словами: “Слухай, моя мандрівничко”.

– Гаразд, – засміявся батько. – То як пройшов день, Полянко?

– Читання Книг сьогодні було особливо захопливим, – очі Поляни аж засвітилися від згадки голосів, якими говорили Книги. – Сьогодні мені дозволили сидіти поряд із вівтерем і я чула навіть дихання Книг…

– Слухай, Полянко, – обережно почав батько. – Це чудово, що ти так захоплена Книгами, але тобі вже сімнадцять, тож маєш подумати про якусь професію…

– Я вже подумала! – майже вигукнула дівчина. – Хочу служити в Храмі!

– Поляно! – мало не впустила тарілки мама. – Перш ніж робити такий вибір, треба все дуже добре зважити.

Вона важко зітхнула, а тоді, ретельно підбираючи слова, продовжила:

– Бути Хранителькою Книг це не розвага. Це означає, що ти маєш повністю присвятити себе роботі в Храмі…

Жінка хотіла ще щось додати, але Поляна її перебила:

– Я все розумію, мамо, – серйозно сказала вона. – Та хіба це не шляхетне заняття, яке дозволяє торкнутися вищих знань.

– Звісно, доню… Але заради цього заняття доведеться багато чим пожертвувати.

– Ти про одруження, – іронічно всміхнулася дівчина. – Це невелика жертва, якщо зважити на те, з яких телепнів довелося б вибирати.

Батько не втримався від усмішки.

– Чоловіки з віком розумнішають, доню. Дай їм шанс!

– Ксене, зараз не до жартів, – суворо подививлась на нього дружина. – Ти ж бачиш, що вона серйозно намірилася змарнувати своє життя…

Вона не договорила, побачивши ошелешене обличчя доньки.

– То от що ви насправді про це думаєте? – з відчаєм вигукнула Поляна.

Вона звикла вислуховувати насміхання над своїм захопленням від ровесників, але не чекала почути це від найрідніших людей.

– Чекай, Полянко, – втрутився батько. – Ти не так зрозуміла маму. Вона просто за тебе хвилюється. Це не значить, що вона несерйозно відноситься…

– Годі, Ксене! Вона вже доросла і має зрозуміти, що життя то не казки, які ти розповідав їй у дитинстві. Бачиш до чого це призвело…

Поляна не дослуха і вибігла з хати. Вона щодуху побігла у своє таємне місце. Річка там вигиналась і завертала у ліс, створюючи невеликий пагорб між старими осокорами. З нього було видно все навколо, а того хто на ньому був, ретельно ховали дерева.

– “Вже доросла”, “життя то не казки”, – вголос мавпувала Поляна, сидячи на величезному корені дерева. – Якщо бути дорослою це вийти заміж за якогось телепня й змарнувати із ним життя, то я ніколи не хочу дорослішати!

З пересердя дівчина кинула у воду камінець. Річка негучно хлюпнула у відповідь і продовжила свій неспішний плин між двома пагорбами.

Вода завжди заспокоювала Поляну. Їй здавалося, що це якась первинна основа життя і все зародилося саме у цій неспішній стихії. Ні, вона звісно не заперечує священні тексти, які чітко говорять про те, що життя спустилося з неба, але…

Дивний звук привернув її увагу.

– Хто тут? – обернулася вона.

Але навколо нікого не було. Тільки розмірений шелест дерев, тихий шум води та хрускіт кущів, якими продирався їжак, заклопотано йдучи у своїх справах.

Поляна сумно зітхнула. З одного боку вона була рада, що про її сховок ніхто не знає, але іноді чомусь хотілося, щоб її думки хтось почув…

Вона сіла на великий, обкатаний водою, валун і дістала з-під літньої блузи кулон з блакитним каменем. Вона носила його на шиї ще з дитинства. Колись малою знайшла на горищі серед старих речей, які мама поскладала на роздачу бідним. На запитання, що це за камінь, мама лише стисла плечима і сказала, що це прикраси, які залишилися від пра-пра, і якщо їй подобається, то може взяти собі.

Поляні камінь дуже подобався. Майже прозорий, він був схожий на застиглу воду. Звісно, вода не може застигнути, але якби могла, то певно виглядала б саме так. Дівчина ще раз подивилася крізь блакитний прозорий кристал. Промені від обох сонць дивовижним чином заломлювалися кілька разів у його прозорих нетрях. Промінь жовтого сонця майже не змінював колір, а от промінь червоного сонця дивовижним чином ставав синім.

Взявши камінь двома пальцями, Поляна повернула його так, щоб на поверхню потрапляли тільки промені червоного сонця. На долоні одразу з’явився синій відсвіт.

– Дивовижно, – вкотре вразилась дівчина.

Їй завжди здавалося, що кристал живий і реагує на неї, проте це була лише гра світла. От прямо зараз він яскраво засвітився блакитним сяйвом. Мабуть вона вдало зловила останні промені червоного сонця, що вже закочувалося за обрій…

– Що сталося, капітане? – сонно прогудів навігаційний інженер, якого терміново викликали на капітанський місток.

Чоловік у сірому захисному костюмі, з емблемою Зорефлоту на грудях, мовчки вказав на кулькоподібний прилад, що стояв на панелі керування.

– Він світиться, – вражено промовив інженер.

– Схоже ми маємо сигнал, пане Гіре, – всміхнувся капітан.