Вчення

Якось зимою вертався додому,

Катався на лижах, на санках.

Дивлюся, сидить товстий чорний кіт на старім, обшарпанім ґанку .

Як завжди, тихенько, я двері відкрив.

Навшпиньки побіг до кімнати.

І тихо всідаюся за старий стіл,

«Хоч би не прокинувся тато..»

— Василю! — кричить, а я весь похолов..

«О ні, і все знову, спочатку..»

Боюсь ворухнутись… бо знову, як завжди, я буду сидіти на ґанку ...

— Василю, сюди йди!,—кричить він все зліш—мені тут дзвонив твій учитель… сказав, що ти двійку сьогодні схопив, нічого не хоч пояснити?!

А я все тихіше й тихіше сижу, вжимаю лиш голову в плечі.

Кусаю язик, та про себе—«мовчи, не смієш йому ти перечить.»

— Татусю, не треба, тільки не бий! — молю, як ввірвався в кімнату.

Та він вже не чує, дістав вже пасок і хоче мене відшмагати..

— Мале сученя, де це ти був?! Уроки давно вже скінчились!

Боюся сказати, але не мовчу — шмагатиме з усеї сили.

— Я в парку гуляв, хотів відпочить й подумать як справить оцінку..

— Де-де ти гуляв? Ти геть одурів? Погано ми тебе вчили!

І знову удар.

По рукам, по лицю.

По шиї, по грудях, по стегнах.

А я лиш мовчу. Мовчу і терплю.

Бо інше мені вже не треба.

А він усе б’є, б’є і б’є.

Стояти уже нема сили.

На підлогу упав.

З вуха кров потекла.

Гаряча, червона й пахуча.

А батько мене все паском добива.

«Коли він мене вже домучить?»

Підлога холодна.

Я очі прикрию.

Нічого вже майже не чую.

Ще трохи полежу, ще трохи поб’є, і смерть я свою поцілую…

Грудень 2023.