Зелені соняхи майбутньої перемоги

Тетянка вже встигла побувати в бомбосховищах у різних містах. Тож була щиро переконана, що знає про ті сховища все. І вже точно більше за своїх ровесників.

Та коли вона так казала, мамині очі ставали сумними-сумними. Певно, тому що хвалитися негарно. Тому Тетяся намагається зайвий раз не ділитися своїми знаннями з новими знайомими. Хіба вже коли чекати відбою повітряної тривоги стає геть нудно, а нічого цікавішого для початку знайомства із тимчасовими сусідами на думку не спадає.

Але такого дивного підвалу під старою школою їй ще не траплялось. По-перше, тут усім заправляла сувора тітонька. Дівчинка відразу збагнула, що це – навіть не вчителька, а завуч. І що вона відразу почне виховувати не лише дітей, але й їхніх батьків, показуючи, де в них вода стоїть, де можна присісти, а де – ноги витерти треба, бо хай і повітряна тривога, але вони вже в безпеці зараз, тож ноги мають бути чистими.

І справді, пані Галина, як та тітонька представилась, відразу спитала Тетянчину маму звідки вони, куди прямують, чи зразу зручно влаштувались на перепочинок, чи нічого не бракує? Мама трохи розгубилась, тож відповідала старанно, мов відмінниця вимогливій вчительці.

А коли пані Галина похвалила акуратно заплетені кіски Тетянки, дівчинка відразу збагнула, що зараз почнуть розпитувати її. І навіть сама наперед чесно-чесно запевнила, що вона дуже любить школу. Й що зараз би із великим задоволенням сиділа в класі та вчила математику и виводила б рівненькі літери, аби лише війна закінчилася, а вони з мамою повернулися додому.

Пані Галина й мама чомусь водночас сумно зітхнули, за ними стиха зітхнули й інші жінки в підвалі. Вони всі зібралися попід стінкою й саме плели маскувальну сітку: не витрачати ж часу даремно, поки ті гаспиди від їхньої зброї змушують у підвалах ховатися?

Та сумувати в цьому сховищі не дозволялось. Маму посадили поруч із місцевими: допомагати їм, вислуховувати поради й співчуття. А Тетянці дали віник так, мовби це – велика нагорода:

- Ти вже доросла, тож будеш моєю помічницею, гаразд? –пані Галина сказала це так серйозно, мовби від того, наскільки чистою буде підлога в сховищі, залежить, коли вони всі зможуть звідси вийти.

І Тетянка старанно зашурхотіла віником, бо не хотіла визнавати, що не дуже любить прибирати. А потім, ніби вона гарно склала важливий іспит, дівчинці вручили шоколадний батончик і відправили знайомитись із місцевими дітлахами.

Два хлопчики й дві дівчинки старанно щось писали, обліпивши стару парту. Певно, колись ті меблі віднесли до підвалу, щоб відремонтувати чи й викинути згодом, але так і забули, а от тепер знадобилась.

На новеньку спершу не зважали, аж поки одна із дівчат задавакувато не кинула:

- А вчора, як тривога була, я підмітала! І в мене краще ніж у тебе вийшло, от!

- Так ти ж і старша, – розважливо зауважила Тетянка, розуміючи, що шоколадку доведеться ділити на п’ять частин. А вона, та шоколадка, якщо чесно, і так виглядала не дуже великою.

Та виявилось, що один із хлопців, Славко, не любить солодкого. Інші не здивувались, бо не вперше це чули від нього.

А ота трохи задавакувата Людмилка чесно розділила батончик на чотирьох. А що один шматочок виявився трішки більшим, то його віддали Тетянці. Вона навіть вирішила, надкушуючи смаколик дрібно-дрібно, що попросить маму трішки тут затриматись, перш ніж далі до тітки добиратися. Бо хтозна, які в тому тітчиному селі діти й чи пощастить із ними потоваришувати? А тут ніби непогані.

Але батончик, хай і солодкий-солодкий, закінчився швидко. А з укриття ще не можна було виходити. Тож і Людмилка з Ольцею, і Славко з Михасем повернулися до малювання. І трохи посунулись, аби й Тетянці місця біля тої парти вистачило.

Малювати Тетянці подобається більше ніж прибирати, звісно. От тільки вона не дуже гарно це вміє. Як була меншою, то мама питала, а що то доня намалювала, а потім підписувала малюнок і чіпляла на холодильник. А вже тато приходив і читав, а потім вихваляв малу художницю. Тому Тетясі тоді здавалося, що тато краще її малюнки розуміє ніж мама.

Але зараз вона вже майже доросла, школярка, тож їй не важливо, чи її малюнки хвалитимуть. А ще, холодильника зараз у них нема, щоб ті малюнки чіпляти, – він залишився далеко позаду, вдома. І вона не дуже певна, що і дім у них ще є, лише не питає маму, щоб та ще більше не сумувала.

Тато, звісно, в Тетянки є й завжди буде. Однак він далеко від них із мамою, в армії, боронить їх і не тільки їх, а всіх-всіх українців. І, певно. теж за донею дуже-дуже сумує.

А от кілька олівців у дівчинки в наплічнику є. То коли мама їй збиратись допомагала, поклала, щоб Тетяся малювала в дорозі. Та не до малювання якось було.

А потім раптом виявилось, що олівці кудись поділися, розсіялись дорогою, а в наплічнику разом з улюбленою книжкою і бісером для плетіння залишилося лише два – жовтий і синій. Тетянка вчора потримала їх в руках, пораділа, що вони такі гарні – кольорів прапору, але так і не провела на аркуші паперу жодної риски.

А сьогодні в сховищі виявилось, що тут дітлахи малювати люблять, як нема більше чим займатися. А ось олівців багато не мають: тільки чорний, червоний, зелений із коричневим і чомусь рожевий. Оскільки Людмилка з Ольцею та Михась малювали ворожі літаки й танки, охоплені вогнем, то їм цих кольорів якраз вистачало.

А от Славко не хвалився своїм малюнком, сидів, схилившись над партою, голосно сопів від старання, щось креслив на аркушу, найчастіше налягаючи на зелений олівець.

Тетянка інколи обережно тягнулася за цим же олівцем: їй не хотілося малювати гидкі ворожі танки, навіть у полум’ї. Тож на її аркушику була рідна хата із зеленими й дуже гарними деревами довкола. Хоч коли вони від’їздили з дому, для листя ще було не час.

Та її ні про що не питали. Певно, дорослі наказали всій компанії бути чемними з новенькою, що приїхала звідти, де війна – то не лише далекі вибухи й нудьгування в укриттях.

І на Славка ледь покосували, однак не стали чіплятись. Певно, тут і справді гарних товаришів можна знайти. Але пані Галина відразу відчула, що у них щось дивне трапилось, хоч, здавалося, і не дивилась у їхній бік.

Підійшла, глянула на Славчин малюнок: там не було війни, зовсім, жодного танку чи літка, чи міни. Навіть будинків і людей не було. Лише сад, де багато-багато соняхів і маків, а зверху – велике, на пів аркуша, сонце. Тобто квіти були дуже схожі на соняхи, однак не лише їхнє листя, а й пелюстки були старанно розфарбовані зеленим олівцем. І сонце було зеленим посеред білого неба. Бо потрібних олівців у хлопця не було, тож він взяв колір, який йому найбільше сподобався.

- Війну вони вже намалювали гарно, і те, як ворог програє. А я це намалював перемогу. Тільки вона буде дуже-дуже гарною. Значно гарнішою ніж на малюнку, бо я не вмію добре малювати, – Славко пояснював свій малюнок швидко, ледь затинаючись. Та його всі зрозуміли.

А коли пані Галина з іншими жінками перезирнулась і ледь зітхнула, то Тетянка раптом збагнула: хлопчик теж не місцевий, приїхав, як і вона, здалеку, й, певно, так само далі помандрує. Їй хотілося сказати Славкові щось гарне, однак вона не знала, що саме. Бо ніколи не товаришувала з хлопцями, ще й із такими дивними.

Вона не зраділа, коли пані Галина заявила, що вони всі – великі молодці і що такі гарні малюнки обов’язково всі треба повісити на стінку: тоді підвал виглядатиме затишніше. Бо знала, що це так усім дітям кажуть. Насправді гарно вийшло лише у Славка, хай і неправильними кольорами розфарбовано.

Та все ж ті малюнки прикріпили на стіну. Спершу – бої, де наші воїни перемагають, потім – рідну хату Тетянки, куди вони з мамою повернуться, потім – розквітлі соняхи й щасливе сонця в небі, бо перемога ж.

А коли пролунав сигнал відбою на всіх мобільних у дорослим і дітям дозволили йти на вулицю, Тетяся, звісно, зраділа. Однак чомусь почувалась дуже втомленою, мов на дворі вже пізній вечір і комендантська година, а не білий день. Вона навіть не залишилась погратись із новими товаришами.

А як вони з мамою прийшли до хати тітки Марти, де зараз жили, то Тетянка поклала жовтий і синій олівець на столі так, щоб весь час їх бачити. Тож коли буде наступна тривога, вона їх не забуде прихопити у сховище й віддати Славкові.

І він тоді намалює найкращу перемогу. Саме таку, яка буде зовсім скоро насправді. Тоді сховище знову перетворять на звичайний підвал сільської школи. А от гарний малюнок із глибоким синім небом й розквітлими соняхами, де нема болю, а є перемога, обов’язково залишиться на його стіні, на згадку.

Певно, тоді Тетянка, вже трохи старша, встигне про цей день забути. Та поки їй приємно знати, що такий правильний малюнок буде розфарбований її олівцями.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.