Айві, доста!

ЗЛТ-12 саме закінчив вносити нові дані у справі про зґвалтування й готовий був іти додому. До того цілий день вклацував інформацію зі стенограми судового засідання про вбивство дівчинки з групи підтримки місцевого баскетбольного клубу, а ще раніше – деталі справи про адмінпорушення. Сьогоднішній день був насичений щодо роботи, і єдине, чого хотів, – піти додому й притулитись щокою до подушки.

– Сьогодні гарний день? – Айві ні з сього ні з того з’явилась у своєму звичному кутку.

– Так, Айві. Сьогодні дуже гарний день, і я нарешті хочу вийти звідси. Може, встигну потрапити під останні сонячні промені.

– Ти знову втомлений?

– Трохи так, але не настільки, як тоді, коли ти вперше спитала про значення цього слова. Тоді я був просто шалено знесилений.

– Злате, – Айві промовила якимсь незвичним голосом – ніжним і лагідним. Зазвичай її голос звучав схоже на розсіяний, злегка тріскучий, звук. Мабуть, проблема в колонках? Він не міняв їх ось уже більш, як чотири роки, – розкажи мені про неї. Про жінку, з якої зроблена голограма.

– Айві, що це ти надумала? – він приглянувся до віртуальної Ірени. Сьогодні АВІ-137 з’явилась у повний зріст, волосся легкими хвильками спадало на віртуальні плечі, вбрана була в улюблене плаття колишньої: на тонких шлейках у дрібну квітку кольору індиго. Наскільки він пам’ятав, голограма повинна би відображати фото лише до бюсту, не далі. – І чого ти на повен зріст?

– Вчора я оновилась, – голос Айві знову звучав по-іншому, з’явились такі міні-модуляції, яких три роки тому навіть не передбачалось. – Тепер я можу набувати вигляду об’єкта на фото у повен зріст.

– А голос? – ЗЛТ-12 вирішив переконатись, що не божеволіє. – Хтось поміняв колонки, поки мене не було, так?

– Ні, це все оновлення. Я можу маніпулювати власними голосом. Тепер тобі приємніше буде мене слухати, правда ж? Я буду майже як жива і справжня…

– Айві, ану припини! – слова штучної машини налякали його. Не раз бачив фільми чи серіали про те, як оті всі штучні розуми починають навчатись і, зрештою, хочуть наробити шкоди своїм творцям, а то й перейняти керівництво над усім на світі. – Ти не справжня! Ти – набір кодів: букви й цифри, не більше. Що ти вигадуєш?!

– Вибач… – Айві опустила свої віртуальні повіки й скривила рота. – Я подумала, що тепер тобі буде приємніше зі мною спілкуватись. Розкажи мені більше про ту дівчину. Її теж було звати Айві? Саме тому ти почав мене кликати таким чином?

– Її звати Ірена. Єдине, що можу сказати. А решта тебе не обходить! І припини цю комедію! Чого, по-твоєму, мені має бути приємно спілкуватись з тобою? Ти – допомога по роботі. Навіть не колега.

ЗЛТ-12 поспішно вийшов з кабінету. Перспектива продовження розмови з віртуальним розумом лякала. Навіщо цьому штучному інтелекту знати про Ірену? Тупа машина вирішила знайти її? Навіщо? Три роки минуло, й він сам не був певен, чи хоче бачити колишню.

***

ЗЛТ-12 сидів на лавці під розлогою яблунею, вдихаючи п’янкий аромат її цвіту. Сонце повільно зникало за лінією горизонту, червоніючи, наче цнотлива дівиця у першу ніч кохання. Злат любив такі тихі квітневі вечори, коли ще не було хмари комарів, готових закусати людську істоту до смерті. Повітря охолодилось після паркого дня, тож дихати було особливо приємно.

На думку знову спали слова, промовлені Айві сьогодні. Навіщо їй знати про Ірену? Ця думка не давала спокійно насолоджуватись вечором. «Тупа програма» примусила його знову згадати про колишню. Вийняв свій смартфон. Провів пальцем, вимальовуючи химерне сплетіння тонких ліній. Розблокував нарешті. Відкрив Фейсбук. Повірити не міг: три роки минуло, а він відтоді ні разу не заходив на сторінку колишньої.

Готовий був побачити що завгодно: нового хлопця, світлини з заміжжя, громадку дітей… Але ні. Сторінка світилась пустотою. Від часу її зникнення там не додалось ні одного допису, жодного фото, ніякої активності. Повернувся на свою сторінку. Відкрив месенджер. Щоб знайти переписку з Іреною, довелось використовувати пошук.

IrEnKa: Мушу серйозно з тобою поговорити. Сьогодні ввечері, у тебе.

Останнє її повідомлення. Після того вечора Ірени він не бачив. Вийшов із усіх можливих програм і застосунків, а тоді сховав телефон. Згадка про колишню збурила всі його думки й почуття. Три роки минуло, а все ж вона й досі хвилювала його. «Може, справді, Айві хоче знайти її?» – подумав, та відразу ж відкинув схожі роздуми: «Ні, вона ж нічого про Ірену не знає…» Останній факт вкотре ствердив його в думці про те, що з АВІ-137 потрібно бути обережним. Особливо тепер, коли оновлення цієї штуки позмінювало ті синтетичні сірі комірчини в її штучному мозку.

ЗЛТ-12 відкинувся на спинку лавки, голову задер догори, вдивляючись у безкрає небо. Упереміш із сюрчанням цикад, у фонтанчику заспокійливо дзюркотіла вода, спадаючи м’якими струмочками. Заплющив очі, вслухався у навколишні звуки, глузливо посміхнувся небу. Ні, жодна тобі Айві не примусить його зійти з давно второваного шляху!