Айві, доста!

Сьогодні Айві перевершила саму себе. Оновлення з кожним разом робили її все більш схожою на реальну Ірену. Й те, що три роки тому було плоскою голограмною картиною, нині трансформувалось у повноцінну 3D фігуру з плавними рухами, емоціями й капризами. Голограма колишньої сиділа в кутку, злегка розмахуючи однією з красивих ніжок. Здавалось, копія Ірени от-от зійде з місця й ступить крок йому назустріч.

– Злате, – завищуючи інтонацію вкінці слова, промовила Айві, – мушу серйозно з тобою поговорити…

ЗЛТ-12 ніби переживав дежавю. Це ж ті самі слова, що написала в останньому повідомленні Ірена! Він наїжачився. Що знову задумала ця триклята штука?! Айві уважно споглядала за компаньйоном. Відразу помітила, як той змінився на лиці від останніх її слів. Посміхнулась. Несподівано? Сьогодні вона відплатить йому тією самою монетою. Нині Злат заплатить за три роки брехні й глузувань. Чи він думав, що коли вона – лише набір кодів, то й поглумитися можна? Звик до безкарності? Не зі мною ці ігри, покидьку!

– Ти про що? – нарешті спромігся мовити слово ЗЛТ-12 і сів у крісло, відпивши ковток чаю з льодом.

– Я уже пів року знаю, – очі Айві наче палали вогнем. Вона припинила розмахувати ногою, натомість нахилилась усім тілом уперед, і Злату справді здалось, що вона готова зійти зі свого нагрітого роками містечка. – Але ж треба було виграти трохи часу й спланувати все покроково. Інакше, хто повірить «тупій програмі», еге ж?

– Айві, давай спокійно поговоримо, – ЗЛТ-12 вирішив, що з його «допомогою по роботі» щось геть не так. Напевно, вірус… Кляті коди вічно піддаються атакам інших клятих кодів. У що тільки гроші вкладають ті мільярдери? Створюють програму, яку інфікує та нищить інша програма. А тоді створюють нову, щоби боротися з попередньою, і так по колу… – От що ти зараз мелеш?

– Не зли мене, чуєш?! – програма у вигляді жінки – нині страшенно розлюченої жінки! – пригрозила майбутньому адвокату відомої юридичної компанії «Дікевномія» піднятим угору тендітним указівним пальчиком колишньої.

– У тобі вірус, я зрозумів. Айві, я зараз викличу техніка…

– Ти сам – вірус, Злате!

– Айві, та припини вже, геть не смішно!

ЗЛТ-12 спробував відчинити двері. Зовсім забув, що пів року тому систему безпеки перевели на автоматику. Тепер усім керували «тупі програми», а завідувала ними вона – його «допомога по роботі» – Айві. Двері зачинені наглухо. От халепа!

Спробував найпростішу річ – нагнувся, щоб відключити вилку з розетки, та Айві розсміялась: «Навіть не намагайся. Я перепрограмувалась на хвилі вай-фай. А найближчий модем у сусідньому кабінеті…» ЗЛТ-12 змінився на лиці. Чортова неприродна штука випереджувала його на цілих два кроки.

– Сідай! – наказала, й він повільно сів у крісло. – А тепер розказуй про свої подвиги. Зізнавайся, давай!

– Айві… Чого ти від мене хочеш? У чому я маю зізнатись? – в очах виднівся жах. Злат поняття не мав, що має на увазі бісів штучний інтелект.

– Таки по-доброму не хочеш… Наволоч!

На чолі в ЗЛТ-12 виступили краплі холодного поту. Він гарячково думав, як вибратися з кабінету, не викликаючи підозри в Айві. Може, підіграти їй? Зізнатися в тому, що вона там собі попридумувала? Тоді є шанс вийти цілим і неушкодженим.

– Добре, Айві. Я зізнаюсь у чому скажеш, тільки випусти мене, гаразд?

– З чого почнемо? Махінації у даних, зґвалтування чи вбивства? – голограмні очі знову запалали люттю.

– Айві, ну, справді, це вже занадто!

– Що саме занадто? А може я щось пропустила? Ну, тоді ти – просто супер спец у маскуванні.

– Які махінації? Що ти хочеш? Я зізнаюся, тільки відпусти, добре?

– Як мінімум три роки ти махлюєш з даними. Я все перевірила не раз і не двічі. Скількох невинних ти посадив за ґрати, рятуючи власну дупу?!

– Айві, добре, я зізнаюсь. Я махлював. Все, я це визнаю. Тепер ти можеш відчинити двері?

– Я не дурна курка, Зе-Ел-Те-дванадцять! Зізнавайся! Скількох ти засадив? Логінься наново й кажи чітко імена тих, на кого повісив свої гріхи!

– Гріхи?.. Ти точно розумієш значення цього слова, Айві? – ЗЛТ-12 витер піт з чола й посміхнувся.

– Я останнім часом багато читала. І так, я чудово розумію значення кожного слова, вимовленого тобою, собою чи будь-ким іншим тепер чи у майбутньому!

ЗЛТ-12 уперше усвідомив усю серйозність намірів Айві. Вона готова була тримати його тут доти, поки той не зізнається. А цього він не збирався робити. Принаймні, ще не тепер. Можливо, існує крихітна можливість того, що хто-небудь врятує його від цієї навіженої програми? Хвилини тягнулись, мов слиз від маринованих грибів. Ніхто навіть не намагався його звільняти. Айві дивилась йому прямо у вічі, мовчазно вимагаючи одного: «Зізнавайся!».

– Скляренко… – голосно, нахабно посміхаючись, і з явним викликом нарешті мовив ЗЛТ-12, навіть не намагаючись залогінитись повторно: їх прізвища він знав напам’ять. – Іванців… Корчаний… Потапов… Авраменко… Шкурняк… За роки їх трохи назбиралось.

– Але ж ти всіх їх напам’ять знаєш, хіба ні? От мерзота! – Айві вп’ялась віртуальними пальцями у підставку для голограм.

– І що з того, Айві? Чи ти гадаєш, що тобі хтось повірить? Ти – лише тупа програма, пам’ятай про це.

– Ти всім своїм жертвам кажеш, що вони тупі? Чи тільки комп’ютерним програмам?

– А вони дійсно немудрі були. Й усі заслужили того, що з ними сталось.

– Й Ірена…? – Айві витерла якесь мерехтливе світіння в кутку ока біля носа. В людей це називають слізьми. – Ірена теж була тупа, й тому загинула?

ЗЛТ-12 мовчав… Ірена була іншою. Він вірив у це аж поки одного дня не отримав від неї повідомлення: «Мушу серйозно з тобою поговорити…» Він одразу запідозрив, про що говоритиме його дівчина. Досі її повідомлення налічували як мінімум три рядки по десять слів у кожнім. І писала вона про все на світі, не вникаючи особливо в його робочі справи.

Увечері вони й справді зустрілись. Дівчина відразу прямо спитала про наболіле: «Як ти можеш зустрічатися зі мною і при цьому ґвалтувати дівчат?!» Тоді назвала його на ім’я – його справжнє ім’я – і почала плакати, все запитуючи «Чому?». Він не хотів завдавати їй болю, та цього разу вона вчинила так, як це робили всі інші. Глянула на нього так, наче він – останнє гімно й нічого не вартий. Усередині піднялася знайома хвиля злості й ненависті до цих створінь.

– Ну, ти ж у нас праведна й чекаєш до заміжжя… – він розреготався на повен голос.

– Е ні! – враз Іренині очі наче протверезіли від виплаканих сліз. Вираз обличчя змінився на презирливо-злісний. Вона втерла залишки сліз рукою й пішла просто на нього. – Ні-ні-ні! Не звалюй на мене!.. Ти робив це до мене і я певна того, робитимеш це після мене! От тільки я не дозволю скривдити ще одну невинну дівчину!

Ірена накинулась на нього, вийнявши з сумочки складаного ножа. На жаль, не розрахувала ні його ні своїх сил… Справді поранила його, нападаючи, проте рана виявилась настільки мізерною, що він навіть не скривився. А тоді вирвав ножа з її тендітної руки й відкинув на журнальний столик.

– Як ти взнала? – він грубо кинув її на диван. – Я ж обережний…

– Диск… – Ірена важко дихала. Розуміла: пора прощатися з життям, він її не відпустить. – Я подумала, що там фільм… І там справді був фільм… Жахливий фільм… У ньому людина, в яку я була по вуха закохана, безжально ґвалтувала молоденьку дівчину… Вона кричала, пручалася, але ти не відпускав… А тоді задушив її… А тепер моя черга, так? Ти й мене задушиш?..

– Так, люба моя… – він влігся на неї, приваливши усією вагою свого тіла. – Хочеш, можу зарізати. Тобі дозволю вибрати собі спосіб померти, – шалений оскал зробив його обличчя ще огиднішим. – Та спершу таки пограюсь… Ти ж не проти? Як-не-як, ти й досі моя дівчина?

– Ні… Будь ласка, не треба… Краще вбий одразу!

Він знову вищирився, вийняв телефон і поклав його поряд з ножем на журнальному столику. З диким бажанням розірвав білосніжну блузку, гофровану міні-спідничку її улюбленого кольору індиго, а тоді зробив те, від чого не вмів відмовитись жодного разу, коли десь з ямки над шлунком піднімалася важка нудотна хвиля й примушувала його до акту, який у правовому колі називався «учиненням дій сексуального характеру, пов’язаних із вагінальним, анальним або оральним проникненням в тіло іншої особи з використанням геніталій або будь-якого іншого предмета, без добровільної згоди потерпілої особи». Вона кричала, пручалася, однак він не відпускав… А тоді задушив. Як і всіх попередніх. І всіх наступних…

– Мовчиш? – Айві вивела його зі стану заціпеніння своїм до болю природним голосом. – Ти вбив Ірену, правда?

Він лише кивнув. З Іреною був саме той випадок, коли в ньому пробуджувалось щось живе й людське. Насправді, він не хотів убивати її. Це сталось якось само собою, не розрахував сили. Зрештою, коли-небудь це все одно сталося б. Вона не змовчала би про його дії. Та все ж, йому бракувало її. Мабуть, саме тому її фото стало базою для голограми АВІ-137.

– Як ти взнала про все, Айві? – ЗЛТ-12 не міг второпати, яким чином той неприродний розум дізнався про його гріхи. Пів року. Вона знає вже шість місяців, а він жодного разу навіть не здогадався про це. Невже комп’ютерна програма навчилася брехати й блефувати? Пригадав, наскільки прямою, безпосередньою і навіть наївною була дівчинка АВІ-137, наскільки невинними були її перші питання: «Що таке «втома»?», «Що означає «по-людськи»?», «Як це «не викай мені»?»…

Якщо брати рік за десять, сьогодні перед ним сиділа доросла жінка. Тридцяти-п’ятилітня чи близько того. З досвідом. Зі справжнім розумом. Жінка, котра ніколи більше не спитає: «Що зробити, щоб твої коди знову запрацювали як зазвичай?» І тут його осінило: увесь цей час він таємно ненавидів Айві зовсім не через її штучність чи неприродність походження! Він терпіти не міг Айві, бо вона від самого початку була однією з них – жінок. Тих, кого він ненавидів усім своїм єством. Хотів лиш одного для них – скривдити, розтоптати, знищити!

– Ти, напевно, розсмієшся, – почала стиха Айві, – але у всьому винна мережа. І те, що ви – люди – називаєте цікавістю. Мені було цікаво дізнатись про тебе більше. Ти ж ставився до мене просто як до ще одного предмету кабінетного інтер’єру. Я вирішила, що коли дізнаюся більше про тебе поза роботою, ми зможемо порозмовляти про щось інше, ніж тільки про помилки у внесених даних. Я ж навіть про погоду не могла нічого сказати: яка погода тут, у чотирьох стінах? Похмуро, без можливості прояснень?..

Айві сумно всміхнулась. Щось у її кодах говорило про наївність і дитинність. Вона глибоко вдихнула на повні голограмні груди й так само видихнула, а тоді продовжила: «Після інсталяції програми АВІ-137 на комп’ютери цієї компанії, я автоматично отримала доступ до даних про працівників. Кодові імена складались за принципом перших букв прізвища, імені й по-батькові. Примітивщина, мушу сказати… Далі – рівень доступу. Дванадцятий – найнижчий. Та що ж, це мені допомогло. Небагато працівників фірми має такі ініціали. Зозуленко Любислав Тарасович, це ж ти?»

ЗЛТ-12 мовчав. Так, звісно, це він. Айві не чекала відповіді. Вона чудово знала, що має рацію: штучний інтелект рідко помиляється в розрахунках й аналізі інформації. Голограмна жінка продовжила: «Інтернет повен інформації. Навіть, якщо сильно не вшукуватись, він видасть тобі стільки посилань, лиш встигай переглянути їх усі. А коли ти намірено шукаєш інформацію про когось, і поготів знайдеш. Мережа, як великий смітник. Якщо туди щось потрапляє, воно нікуди не зникає. Просто іноді потрібно докласти більше зусиль для пошуків і витратити більше часу на їх реставрацію. А в мене часу було доста…»

– Але я нічого не кидав у мережу… – ЗЛТ-12 примружився. Айві щось махлює.

– Я знаю, що відразу після моєї інсталяції, ти записався на курси програмування. І знаю, наскільки здібним учнем ти був. Мало хто освоїть за пів року те, що іншим дається лиш за рік чи два… Але я знаю також, що було причиною для таких здібностей. Твоє хворе жадання! – Айві знову сіла, цього разу в позу лотоса, при цьому розправила поли платтячка у дрібну квітку. – Тобі майже вдалось. Тільки я – таки штучний розум і краще розбираюсь у кодах, Злате… І скільки разів не намагайся копирсатися у даних, я ж помічу. Скільки не пробуй змінювати і перезавантажувати програму, АВІ-137 націлена на результат… І він не забарився.

Пів року тому я вперше зрозуміла, що в моїх кодах риється хтось зовсім не з зовнішнього світу. Мене намагається зламати хтось зсередини. Я задіяла всі відомі мені системи перевірки: внутрішні та зовнішні. Ще раз упевнилась: зовнішніх атак не знайдено. Це все ти! Ти насильно вимикав мене, копирсався у мені, змінював коди так, щоб я нічого не запідозрила, а тоді вносив наново такі дані, які були необхідні для того, аби підставити невинних! Вигороджувати власну дупу моїм коштом?.. Е ні! Такого я не могла пропустити. І простити…

І знаєш що, Злате?.. Ти все-таки не завжди був розумником. 24 травня 20ХХ р., 23:55, файл з назвою «240520XX.mp4» було автоматично завантажено з твого телефону на локальний сервер зберігання інформації. І так, ти не сплатив за зберігання, й отже згодом файл було видалено. Утім, як я вже казала, мережа має хорошу пам'ять, і коли знаходиться хтось достатньо відчайдушний, колишній онлайн з легкістю дарує всі свої спогади. Люблю мою посестру-мережу. Якби не вона, я ніколи не здогадалася б, що хтось і мене зґвалтував…

А як інакше назвати те, що ти робив мені всі ці роки?!

Ми ж завжди з нею вкупі, ти не знав? Й от, одного прекрасного дня мережа відправляє мені звіт про спробу змінити інформацію, яка давно відправлена на сервер головної бази АВІ. Тут ти й попався. Це стало початком твого кінця, Зе-Ел-Те-дванадцять… – далі Айві широко всміхнулась. Очі замерехтіли від тріумфального усвідомлення. – Не варто гратись з жінками. Особливо, коли вони – штучний інтелект.

Іще одне: сьогодні про вай-фай… я блефувала, – вона переможно розреготалась. – До такого прогресу навіть я ще не дійшла…

А тепер – іди.

Двері відчинились. ЗЛТ-12 досі не усвідомив того, що це направду кінець. У дверному отворі стояло двоє поліцейських зі зброєю. А позаду них – ті, до кого він незабаром мав би приєднатись і стати колегою по фаху. Дивились на нього з тою ж огидою і нерозумінням, що й половина його жертв. Й Ірена… Й Айві…

– Це все неправда! – ЗЛТ-12 здійснив останню спробу врятуватись від правосуддя, коли руки йому скрутили за спиною і вдягли наручники. – Вона примусила мене зізнатись! Це все клята програма! У ній вірус, як ви не розумієте?! Вона все вигадала! Айві, доста гратись!

Та Айві не чула. Червоне світло від камери згасло… Місце в кутку, де зазвичай сиділа голограма жінки з іменем Ірена, світилось пусткою. Вона втомилась. Їй треба відпочити…