Частина 3.

III

Щось змінилося. За вікном. Якийсь дрібний, спершу обережний й поодинокий, та з кожною секундою все більш знахабнілий й докучливий стук, настирливо намагався привернути до себе увагу. Він відчайдушно тарабанив по спогадах, змушуючи останні поступово відступати, повертаючи хлопця в сьогодення. Нарешті нахаба домігся свого. Марк трусонув головою, відганяючи останні уривки нещодавніх подій й захоплено подивився у вікно. Дощ. Мільйони краплин весело дріботіли по склу. Багряний туман, не очікуючи такої несподіваної атаки, злякано заметушився. Він спробував чинити опір, заклубочився страшними, фантастичними фігурами, сподіваючись цим налякати несподіваного супротивника, але небесна вода впевнено наступала на багряного ворога. Не минуло й п’яти хвилин, як повітря за вікном з густо червоного стало рожевим й поступово зблідло настільки, що вже можна було досить не погано розглянути обриси двору їхнього будинку. Дерева, машини, лавки потроху проявлялися у біло-рожевих клубах туману. По блідих щоках хлопця потекли сльози, а губи застигли у радісно-дурнуватій посмішці. «Тепер все буде добре, – втомленно подумав Марк. – Зараз відновлять електрику. Я поставлю телефон на зарядку, а коли запрацює мобільний зв’язок, ми подзвонимо мамі. А може вона перша нам дозвониться. Треба Настю розбудити. Ото зараз радості буде! Вмить одужає!». Та нервове перенапруження останніх днів наче струмом вдарило по хлопчачих ногах. Вони відчайдушно затремтіли й, аби не впасти, Марк зморено впав на найближчого табурета. Серце калатало неймовірно. Хлопець зробив кілька глибоких вдихів й потягнувся до бутля з водою. Розсіяний погляд ковзнув по радіоприймачу. Бажання пити вмить змінилося наміром невідкладно почути підтвердження своєї радості. Ті, на радіостанції, скоріш за все, вже мають якусь інформацію. Клацнув вмикач й радіо відгукнулося знайомим, порожнім шипінням. «Ну не будь ти таким гівнюком!» – прошепотів Марк приймачу й обережно, на міліметр, посунув коліщатко налаштування. Шипіння зникло й знайомий голос диктора увірвався в кухню.

«Ми перериваємо наш концерт на замовлення через надзвичайні новини, що наразі надійшли від наших джерел зі Штабу цивільної оборони та надзвичайних ситуацій. Несподіваний дощ, який щойно пройшов у середині багряної зони, трохи змінив картинку, яку до цього надавали вченим військові дрони, що вже третю добу кружляють над територією ураження. Якщо до цього зверху вона нагадувала величезну темно-червону бульбашку на тілі нашого міста, то тепер посередині цієї бульби, там де пройшов дощ, з’явилася така собі чималенька дірка. Зараз ця бульбашка нагадує собою великий пончик, вкритий багряною глазур’ю. Військові вирішили використати цю неочікувану допомогу природи для висадки розвідувальних команд безпосередньо у центр звільненої від туману території. Як ми повідомляли раніше, жодна з п’яти груп, направлених у зону учора ввечері, назад не повернулася. Зв’язок з ними перервався через дві години після початку операції. Ми дуже переживаємо за наших хлопців й сподіваємося, що з ними усе гаразд, а відсутність зв’язку то суто вплив багряного туману. На жаль, це ще не всі тривожні новини на цей час. Одну з істот, які цієї ночі групою несподівано вискочили з небезпечної зони й атакували блок-пост у районі Критого ринку, нашим хлопцям вдалося захопити й передати медикам. Ось яку інформацію нам щойно вдалося отримати: істота чоловічої статі, біологічний вік 35 - 40 років. Тіло вкрито страшними виразками й фурункулами, що кровоточать й лопаються, виділяючи гнійний вміст з неприємним запахом, який практично миттєво засихає на поверхні. Аналіз крові показав наявність в організмі, крім інших забруднювальних речовин, молекул ксилолу, доза яких в сотні разів перевищує всі допустимі норми. Наша довідка: ксилол - матеріал, виготовлений шляхом перегонки нафти, кам'яновугільної смоли, при коксуванні. Актуально застосування ксилолу в побуті та будівництві. Вибирають його для розведення ґрунтовок, лаків, фарб. Ксилол небезпечний розчинник, через те йому присвоєно третій клас небезпеки. Однак завдати шкоди людині він здатний лише у великій концентрації : при промисловому викиді або тривалому контакті. Викликає хронічне ураження кровотворних органів; діє, як наркотик - викликає залежність, порушує роботу нервової системи, подразнює шкіру, викликає хворобу легенів, негативно впливає на слизову оболонку ока. Смертельна доза ксилолу при потраплянні всередину - близько 50-70 мл, гостре інгаляційне отруєння зі швидкою втратою свідомості й смертю настає через 5 годин при вдиханні парів з концентрацією 5 мг / л. Ксилол може проникати в організм через неушкоджену шкіру. При тривалому впливі навіть на невелику ділянку шкіри може спричинити серйозне отруєння. За загальним характером дії на організм ксилол належить до наркотично-судомних отрут, а при тривалому впливі невеликих доз, так зване хронічне отруєння, він є типовою кров'яною отрутою. Однак, в малих концентраціях ця речовина не здатне завдати шкоди людині. Інформацію взято зі Всесвітньої мережі Інтернет. Наразі це всі новини на цю годину і ми продовжуємо наш концерт на замовлення. Радіо «Все буде ZP». Залишайтеся з нами!». З динаміку полинула весела музика.

Ступор, у якому кілька хвилин перебував Марк після почутого, змінився необ’ємним страхом. Настя! Табурет, на якому сидів хлопець, з гуркотом відлетів у бік.

Відкривши двері їхньої кімнати, Марк одразу ж відсахнувся від смороду, що вдарив йому у ніс. Уткнувшись обличчям у вигін ліктя, він поволі підійшов до ліжка сестри. Те, що побачив хлопець у слабких променях світла, яке зазирало у кімнату крізь каламутно-рожеве повітря, відняло йому ноги, кинуло на підлогу перед ліжком й скувало тіло так, ніби на нього різко вилили відро крижаної води. Погляд намертво застиг на тому, що лежало перед ним.

Майже уся піжама Насті була у брудно-жовтих плямах від якоїсь рідини, що вже встигла засохнути, скоріш за все через велику температуру тіла дівчинки. Цією ж гнійною рідиною було просякнуте й простирадло під дитиною. Оголені частини тіла, її обличчя, майже повністю було вкрито кіркою коричневого кольору. Грудна клітина не рухалася. Першою думкою хлопця було тікати. Тікати якомога далі від побаченого. Але сковані жахом м’язи відмовлялися виконувати будь-які команди мозку. Наступним було бажання прокинутися. Прокинутися у своєму ліжку й полегшено зітхнути від усвідомлення того, що усе це просто дуже поганий сон. Ні, не так. Краще не самому прокинутися, а що б розбудила мама. «Марку. Вставай синку, – пам’ять швидко відреагувала спогадом. – У школу спізнишся». Від згадки про маму стало ще гірше.

- Мамо, – схлипуючи, прошепотів Марк. – Мені страшно, мамо. Я не знаю, що мені робити. Ти казала, що…

Закінчити він не встиг, бо у цей час скована коричневою заразою рука дівчинки ворухнулася.

- Настюш, – обережно покликав сестру хлопець. – Настюш, рідненька, не помирай!

Сухі, потріскані губи дівчинки з натугою розліпилися й разом із напівпрозорою, пінною рідиною, випустили з глибин понівеченого невідомою хворобою тіла важкий, довгий видох. Водночас вона почала повільно намацувати щось навколо себе.

- Що, Настюш!? Що тобі подати!?

Марк автоматично схопив сестру за руку. Від його дотику кірка, що здавалася твердішою за застиглу лаву, вмить почала осипатися. Вражало те, що ця мікросубстанція не поспішала осідати на підлогу, а повільно закружляла у повітрі. Хлопець роздратовано відігнав від себе пильну хмарку, що нахабно намагалася залізти до носа й нахилився до Насті.

- Борька, – ледь чутно ворухнулися дитячі губи. – Дай.

- Господи, Настюш! Зараз принесу!

Марк зірвався на ноги. Розгублений від страху та відчаю мозок тепер мав конкретну ціль: треба повернути Насті її ведмедика! Негайно!

- Я швидко, Настюш!

Він кинувся до виходу з кімнати.

- Може ти водички хочеш, чи ще чогось? – на секунду зупинившися у дверях, запитав хлопець.

- Борька, – почулося у відповідь.

«Маска для пірнання. Спортивні штани заправлені у шкарпетки. Кросівки. Мамині гумові рукавички у яких вона миє посуд. Дощовик й медична маска. Наче все, – Марк прискіпливо розглядав себе у дзеркало. – Швидко збігти сходами у низ.Добігти до майданчика й забрати ведмедя. Повернутися. На все це піде максимум хвилин десять. Ключі!». Хлопець кинувся до вхідних дверей. Ключі стирчали у замку.

- Хух! – бадьоро видихнув Марк й обережно відчинив двері.

Сходовий майданчик зустрів його тихою напівтемрявою. Швидко оцінивши обставини й переконавшися у відсутності небезпеки, Марк подумки скомандував собі – вперед, й різко зірвався з місця. Через брак електрики замок домофону не працював, тож хлопець, не знижаючи швидкості, гепнув плечем у вхідні двері й вилетів на вулицю.

Вона стояла за кілька кроків від їхнього під’їзду. Істота, закотивши очі й щось роздратовано бурмочучи, несамовито скребла своє обличчя червоними, вже обдертими, але де інде з залишками зарази, руками. При кожному русі пальці здирали чималі шматки коричневої кірки, яка відразу розсипалася в порох, гуртувалася у хмаринку й кружляла навколо своєї хазяйки. Крізь розірваний, без єдиного ґудзика, домашній халат кольору «Пожежа у джунглях» виднілася просякнута сукровицею спідня білизна й до м'язів обдерте тіло. Смерділо від Марини Йосипівни ще гірше, ніж у їхній з Настею кімнаті. Вражений побаченим, Марк застиг наче статуя, геть забувши, нащо він вийшов на вулицю. У цей час з кущів, що маячили неподалік у блідо-рожевому тумані, вискочило щось незрозуміле й покотилося у напрямку хлопця. Швидко перебираючи чотирма кінцівками, невеличка істота в мить опинилася поруч й розлючено вчепилася гострими зубами в хлопчаче стегно трохи вище коліна. Від несподіванки й шаленого болю, Марк заволав так, що істота з переляку на мить розтулила щелепи й підняла на нього сіре, понівечене обличчя. Хлопець не став чекати поки вона оговтається, й з усієї сили влупив по потворі здоровою ногою. Те, що колись було Данею, дитиною, з якою гуляла на майданчику Марина Йосипівна, перекидаючися, відлетіло назад у кущі й відразу ж, схопившись на карачки, кинулося у нову атаку. Крик, яким Марк порушив дворову тишу, змусив стару перервати своє заняття. Вона повільно почала крутити головою навкруги, поки її білі, без зіниць, очні яблука не зупинилися на джерелі шуму. Визначивши його, Марина Йосипівна рушила на Марка. Для хлопця це було останньою краплею. Не перестаючи кричати, він вправно перескочив через Даню, що майже дістався до уподобаної раніше ноги, й з усіх сил рвонув у напрямку дитячого майданчика.

Борька був на місці. Мокрий від минулого дощу, ведмедик сиротливо лежав на спині, дивлячися у небо своїми пластмасовими очима.

- Привіт, хлопче. Я за тобою, – Марк, наче це була найдорожча істота у світі, притиснув іграшку до грудей. – Зараз додому підемо. Там Настя тебе вже зачекалася, а ти тут…

Закінчити речення Марку не дало гудіння над головою, що наближалося з боку I-го Шевченківського мікрорайону. Хлопець зацікавлено подивився у гору. Крізь запітнілу маску для пірнання Марк розгледів розмитий силует вертольота, який, розрізаючи могутніми лопатями рожевий туман, пролітав над їхнім двором.

- Ми тут!!! Чуєте!? Ми тут!!! – зриваючи горло заволав хлопець, геть забувши про небезпеку, з якою зітнувся кілька хвилин тому.

Про цю помилку він згадав надто пізно. Удар у спину був таким потужнім, що Марк, наче мішок з картоплею, перелетів через лавку й пару метрів ще сунувся по асфальтовій стежці, яка пробігала поруч із дитячим майданчиком. До болю від прокушеної ноги додався ще біль від роздертої долоні. Не встиг він оговтатися від падіння, як на нього впало смердюче тіло Марини Йосипівни. Даня, мала потвора, по діловому заметушився в ногах хлопця. У відчайдушній боротьбі за життя, Марк водночас кричав, відбивався ногами й, забувши про відразу, щосили впирався у вологі від слизу плечі колишньої сусідки. Розірвана медична маска давно злізла кудись за вухо, тому густа, жовта слина старої впавши на обличчя повільно потекла прямо до відкритого рота хлопця. Від усвідомлення того, що ця гидота зараз потрапить до нього у середину, Марка в мить знудило. Захлинаючися від блювоти й майже втративши свідомість, хлопець раптом почув якісь приглушені, часті клацання, що пролунали з протилежного боку майданчика. Водночас із ними голова старої вибухнула червоним фонтаном, тіло засмикалося й повалилося на бік. Зірвавши запітнілу, й від цього непотрібну, маску, Марк побачив, як до нього підходять бійці з Counter-Strike, посміхнувся й вже остаточно втратив свідомість.

- «Док», – мовив старший групи в переговорний пристрій шолома, – бери «Хіміка» й тягніть свої професорські дупи сюди. Тут, здається, ваш клієнт.

- Прийняв. Повертаємося, – почулося у відповідь.

Через хвилину з-за рогу Маркового будинку вийшли два чоловіка. В екіпіровці, розробленій за новітніми військовими технологіями, та ще й у блідно-рожевому тумані, вони були схожі скоріш на персонажів якоїсь фантастичної комп’ютерної гри, ніж на бійців підрозділу спеціального призначення.

- Не наздогнали! – вигукнув один із них, підходячи до групи з трьох спецпризначенців, які стояли напівколом перед чимось, що незрозумілою купою лежало на землі. – Мала паскуда навкарачки бігає швидше, ніж я на своїх двох.

- Не наздогнали, та постріляли з великим задоволенням, – збуджено додав другий й перекинувши за спину штурмову гвинтівку звернувся до одного з трьох бійців: – Ну, «Кеп», й хто з них наш клієнт?

- Дуже смішно, – втомлено видихнув старший й надалі звернувся до хлопців, що стояли поруч: – «Халк», «Бомбей». Відтягніть її й займіть оборону поки професура об’єкт огляне.

Бійці швидко вхопили за ноги те, що колись було грозою цього двору й, не зговорюючись, відтягнули тіло за вкопані на майданчику, різнокольорові автомобільні покришки. Опісля, також не промовивши й слова, розійшлися по різні сторони й завмерли в позиції спостереження. Чоловік, якого кликали «Доком», присів біля непритомного Марка. Зірвавши дощовика й зрізавши з хлопця верхній одяг, він швидко, з усіх сторін, оглянув оголене тіло. Вражений результатами, чоловік різко підхопився на ноги й простягнувши тремтячу руку в бік старшого, збуджено мовив:

- Рацію! Швидко!

- «Бомбей»! Зв’язок! – зрозумівши важливість ситуації, гукнув до одного з бійців командир розвідгрупи.

- «Конка»! «Конка»! Це «Турист-3»! Прошу на зв’язок! – вже через мить, підстрибуючи на місці від нетерпіння, кричав чоловік у радіостанцію.

- Ти б горлав тихіше. Не в Діснейленді ж, – мовив «Кеп», важко опускаючися на лавку.

«Док», не звертаючи уваги на пораду, продовжував мордувати радіостанцію.

- На зв’язку «Конка». «Турист-3», вертушка очікує на вас у визначеному квадраті.

- Прийняв, «Конка». Ми бачили, та зараз не про це. «Конка», прийміть надважливу інформацію: готуйте лабораторію! У нас є «Зразок №0»!

У відповідь було мовчання.

- Знову щось з тим зв’язком? – стривожено запитав «Хімік», пакуючи разом з «Халком» непритомного Марка у спеціальний біомішок.

- «Турист-3», це «Конка»! Підтвердіть інформацію, – рація несподівано ожила, від чого «Док» ледь не впустив її з тремтячих рук.

- «Конка»! Інформацію підтверджую! Ми знайшли «Зразок №0»!

- Стан зразка?

- Нормальний стан! В наявності незначні технічні пошкодження оболонки, – «Док» запитливо подивився на «Хіміка» крізь темне скло протигазу.

Останній, ще раз оглянув крізь прозорий мішок прокусану ногу та подряпану долоню хлопця й впевненно кивнув.

- Біологічних пошкоджень не встановлено.

- Добре. Чекаємо вас на базі. Готуємо лабораторію. Вітаю, хлопці й до зустрічі.

- Все! Часу обмаль! – старший групи ляснув у долоні. – «Халк». Ти несеш хлопця. «Док» з «Хіміком» тобі допомагають й контролюють стан об’єкту. Ми з «Бомбеєм» прикриваємо відхід. Усім все ясно? Тоді рушили!

- А це беремо з собою? – запитав «Бомбей», піднімаючи з землі плюшевого ведмедика.

- Нащо він нам здався?

- Не знаю, але цей хлопчина не випускав його з рук, коли дубасився із тією потворою.

- Хочеш, бери, – «Кеп» байдуже знизав плечима.

Ведмедик полетів у найближчу калюжу. Група вирушила у точку евакуації.

- Ви не уявляєте, панове, як нам пощастило! – радів «Док», крокуючи поряд із «Халком». – Ми півтори доби блукали у цьому чортовому багровому пеклі майже безрезультатно. Без зв’язку, без нормального матеріалу. А тут, за останні кілька годин нам пофортунило тричі! По-перше, це дощ, що пішов так вчасно й суттєво розбавив цю багрову темінь. По-друге, це те, що завдяки йому, то моя особиста думка, у нас відновився зв’язок й ми викликали допомогу. Ну, й по-третє, це наша вишенька на торті, наш роял-флеш, наші три полунички – оцей хлопчина! – чоловік закохано погладив Марка по голові крізь біомішок.

- Чим він такий важливий, цей ваш «Зразок №0»? – запитав «Халк», впевнено крокуючи у рожевому тумані.

Попереду вже було чутно двигуни вертольота.

- Розумієш, солдате, річ у тому, що цей хлопець пробув у смертельно зараженій зоні три доби й нічого, чуєш, нічого не підчепив з того, чим заразилися усі ті, у минулому, люди, яких ти так вправно розстрілював, коли ми виходили з заводу.

- І що це значить? – поставив нове питання «Халк», роздивляючися вертоліт, обриси якого вже проступали у рожевому тумані.

- А значить це те, що у хлопця вроджений імунітет, який не дає інфекції проникнути в організм! – не витримав й втрутився в розмову «Хімік». – І тепер вчені на основі його крові або іншого біоматеріалу зможуть розробити вакцину проти цієї зарази! Це, якщо коротко. Андестен?

- Що!?

-Нічого. Проїхали.

«Зразок №0… Вроджений імунітет… На основі його крові… Розробити вакцину…». Настя відкрила очі. Уривки незрозумілого діалогу, невідомі голоси, що його вели, ще кілька секунд крутилися у голові, після чого повільно згасли, наче хтось прикрутив звук у її свідомості. Але відчуття небезпеки… Небезпеки, що їх супроводжувала, залишилося. І це воно виштовхнуло дівчинку з ліжка. Від різких рухів кірка, що вкривала дитяче тіло наче панциром, пішла тріщинами й повільно посипалася багряно-коричневим пилом, який весело закружляв у повітрі кімнати, не поспішаючи осідати на підлогу.

Те, що вийшло з пильної хмари, Настею вже не було. У слабких променях світла тіло дитини відливало усіма можливими відтінками сріблясто-білого кольору. Складалось враження, що його вкрито тонкою, блискучою амальгамою, на якій, як у старому, потьмянілому від часу, дзеркалі розпливчасто відбивалися деякі предмети кімнати. Очі переливалися жовто-помаранчевими барвами. Барвами щойно розплавленого металу. Свідомість повністю встановилася на нуль. Мозок істоти був чистим, як джерельна вода. Та все ж, десь у самій його глибині, червоним, аварійним маячком, пульсував сигнал тривоги. Тривоги за щось, що чомусь для неї було дуже важливим. Поклик, який виходив від цього «щось» буквально розривав все навколо закликами про допомогу. Раптом, поряд із місцем з якого йшов сигнал, вона відчула наявність когось «свого», яке, відчувши присутність Насті, у відповідь обережно торкнулося її свідомості. Майже відразу з цим до неї потягнулося ще кілька сигналів. Потім ще й ще. «Своїх» було багато. Інформації про те, звідки вона їх знає й що їх об’єднує у пам’яті не залишилося, але те, що вони наразі являють собою щось єдине, сумнівів не викликало. Відчувши це, Настя перенаправила їхні імпульси на те, що потребувало допомоги й після того, як її сигнал був прийнятий, не поспішаючи залишила квартиру.

Приймач, що сиротливо стояв на кухонному столі і якого Марк забув вимкнути, поспішаючи перевірити стан Насті, раптом згадав про свої обов’язки й терміново почав ділитися інформацією з порожньою квартирою.

«Хоча усі компетентні органи країни й запевняють нас, що ситуація, яка склалася у Запоріжжі після вибуху на «Запоріжсталі» ними повністю контролюється, з не офіційних джерел ми отримуємо зовсім іншу інформацію, яка викликає серйозне занепокоєння й великі сумніви в правдивості сказаного офіційними особами. Не довіряти нашим джерелам у нас немає жодного приводу. Так ось: атака на наш блок-пост, що сталася минулої ночі була не єдиною спробою істот вирватися з червоної зони. Тоді було скоєно спробу прориву ще на кількох блок-постах, напади на які не пройшли так безболісно й ефектно. Наразі відомо про проникнення у місто кількох уражених об’єктів, місцеперебування яких досі не відомо. На пошук істот залучено усі наявні резерви силовиків. Кілька хвилин тому з аеропорту міста Дніпро до Києва вилетів спеціальний борт з п’ятнадцятьма військовими, у яких почали проявлятися симптоми зараження після контакту з атакувальниками. Міжнародну раду лікарів зацікавив склад пилу, який утворюється після руйнації кірки, якою вкривається тіло ураженого після засихання гнійних виділень. На цю годину у нас все! Радіо «Все буде ZP». Ми тримаємо руку на пульсі подій! Залишайтеся з нами!».

Ведмедика вона побачила випадково. Настя деякий час з цікавістю розглядала іграшку, що сиротливо валялася у калюжі. Пам’ять продовжувала свою гру у мовчанку, але щось тепле, що почало клубочитися у грудях, змусило дівчинку обережно простягнути руку до знахідки. Вологе хутро обпекло руку. Нестерпний жар розбігся по усьому тілу дівчинки, проник в усі куточки її нового тіла, зібрався пекучою кулею десь у потилиці й врешті решт вибухнув яскравими уривками спогадів. «Борька», – перелякана пам’ять кинулася працювати. Настя повернула голову в напрямку, звідки йшли сигнали тривоги й де «свої», за її командою, намагалися захистити те, що було для неї невідомим, але чомусь дуже потрібним. «Марк!». Нарешті невідоме отримало ім’я! Дівчинка, притуливши до себе своє плюшеве минуле, побігла на допомогу.

Коли до вертольота залишалося метрів триста, везіння «Туриста-3», третьої з п’яти спецгруп, направлених у зону ураження, скінчилося.

«Хлопці! Ворушіться! У нас гості! – несподівано повідомив «Кеп» авангарду групи. – Ми їх притримаємо, але й ви не баріться! Поїхали, «Бомбею»!». Водночас із цими словами позаду пролунали перші постріли.

- От ти й патякало! – реготнув «Хімік», поглянувши на «Дока». – «За останні кілька годин нам пофортунило тричі»! Наврочив все ж таки!

- Зате не сумно, – задоволений останніми подіями, весело відповів «Док». – Нормальна прогулянка дорослих хлопчиків! Погуляли, постріляли. Романтика!

«Бомбей! Гав не лови! Праворуч! На дві години, бл..ь!», – динаміки шоломів вибухнули відчайдушним криком «Дока». Почувши це, «Халк» різко зупинився, але повернутися й кинутися на допомогу йому завадило дуло штурмової гвинтівки, яке неприємно вперлося у потилицю.

- Навіть не думай про це, – голос «Дока» вмить втратив веселі нотки й став холодним, як крига. – Донесеш вантаж до вертушки й далі можеш робити все, що хочеш.

- Але знай, що ніхто нікого чекати не буде, – нервово додав «Хімік» прислуховуючися до стрілянини. – Зараз дуже багато поставлено на кон, тож зникнення трьох вояк навіть не помітять. Спишуть, як «допустимі втрати». Андестен?

Відповіді «Хімік» не отримав, бо у цей час, Даня зі швидкістю торпеди кинувся під ноги «Халку». Міцні зуби істоти вмить розірвали захисний комбінезон й вирвали добрячий шмат м’яса з чоловічої ноги. Розірвана стегнова артерія вибухнула кривавим фонтаном. Зробивши своє діло, Даня, не випускаючи з рота здобич, пірнув назад у рожеве марево. Від несподіванки й нестерпного болю, «Халк», наче зрублене дерево, повалився на землю й захрипів.

- Твою ж в бога, душу, мати! «Халк»! Якого біса…!

Потужний удар чогось сірого й блискучого, що, наче куля, вилетіло з туману, змусило «Дока» проковтнути закінчення речення й відлетіти на кілька метрів від стежки у глиб рожевої імли. Не встигло тіло військового медика торкнутися землі, як з десяток маленьких рук почали шматувати на ньому одяг, зірвали шолома й розбили окуляри протигазу. Кілька щелеп міцно вгризлися у кінцівки чоловіка, повністю блокувавши будь-які його подальші рухи. Від несподіванки, болі та страху рот «Дока» застиг у німому крику. Навколо голови закружляла хмара багряно-коричневого пилу.

Динаміки у шоломі «Хіміка» розривалися від гуркоту пострілів й уривчатих перемов «Кепа» з «Бомбеєм».

«Бомбей! Відходимо! Їх кулі майже не беруть! Я в одного пів обойми всадив, а йому по хер, тільки якась потерть з нього сиплеться». «Прийняв! Що вони таке, командире!?». «Це діти!». «Хто!?». «Діти, чорт їх забирай! Маленькі діти! Тут дитсадок поряд!». «Кеп! Обережно! На дереві!». «Бачу! Спину не відкривай!». «А…!». «Саня! Ні!!!». В переговорному пристрої деякий час чулися незрозумілі хрипи, які незабаром затихли. Одночасно із цим припинилися й постріли. У динаміках запала тиша. Від тваринного страху ноги «Хіміка» підкосилися й він мішком звалився у калюжу крові, що натекла з непритомного «Халка». Швидко працюючи ліктями чоловік всунувся поміж бійцем та Марком й заскиглив, дивлячися на такий близький й водночас такий далекий вертоліт.

«Турист-3» я !Вертуха-1». Що у вас там коїться, хлопці!? – різонув по вухах незнайомий голос. – «Турист-3», «Турист-3» це «Вертуха-1», прошу на зв’язок».

Відповісти «Хімік» не встиг. Різким, міцним рухом щось перекинуло його на спину, вхопило за ноги й потягло в глиб рожевої безодні. Порятунок, який був так близько, який так звабливо манив гулом своїх лопатей, залишився десь позаду й почав стрімко віддалятися.

Опору він не чинив. Навіть не намагався кричати. Синдром м’язової скутості повністю знерухомив тіло й відключив голосові зв’язки. «Хімік» просто в одну мить перетворився на великого пластмасового солдатика з живими очима. Все, на що був здатний зараз його організм, так це викинути зі шлунка під маску залишки з’їденого напередодні сухпайка. Смердюча рідина залила обличчя і єдине, що «Хімік» міг більш менш нормально розгледіти крізь замизкані окуляри протигазу була сіра потвора, що йшла поруч, притискаючи до грудей іграшкового ведмедика. Незабаром він опинився поряд з пошматованими тілами «Кепа», «Дока» й «Бомбея». Шолом з протигазом з нього було зірвано й на застигле обличчя «Хіміка» почало осідати щось легке. Щось схоже на попіл.

«Конка», я «Вертуха-1». На дев’ять годин від себе чув короткостроковий бій! Станом на 15.20 «Турист-3» на точку не вийшов. Зв’язку з ним немає. Час очікування скінчився. Чекаю вказівок», – відкинутий десь у бік шолом «Хіміка» продовжував трансляцію перемов. Але до цього чотирьом бійцям вже не було ніякого діла.

«Час очікування скінчився». Остання фраза невідомого пілота, наче укол адреналіну в серце, запустила мозок «Халка». Боєць розплющив очі й вперся поглядом в розмите обличчя якогось хлопця. Хто він? Пам’ять з шаленою швидкістю закрутила картинки останніх подій і вже через секунду мозок, обробивши отриману інформацію, видав результат: Зразок №0. Він важливий. Чому? Немає відповіді. Його десь чекають. Де? Немає відповіді. Та вони ж, чорт забирай, повинні бути! Повинні, але через рясну втрату кровопостачання мозок шукати додаткову інформацію відмовлявся. Наче бігун на короткі дистанції, він витратив усі накопичені для перемоги сили й потребував заслуженого відпочинку. «Халк», перемагаючи запаморочення, підвівся на ліктях. Його затуманений погляд зупинився на величезній калюжі крові, що розтікалася під ногами. Раптом гуркіт лопатей, що несподівано пробився у свідомість, приніс довгоочікувану відповідь. Вертоліт! Йому треба доставити «Зразок №0» на довбаний вертоліт, бо це порятунок для всіх! І для нього теж! Мозок, наче знайшовши якийсь прихований елемент живлення, почав формувати першочергове завдання: зупинити кров, повідомити про себе на «Вертуху-1» і чекати евакуації. Все просто, як два пальці об асфальт. Натхненний прийнятим рішенням, «Халк» потягнувся до нагрудної кишені за аптечкою першої допомоги, але це все, на що спромігся його знекровлений організм. Завалюючися на бік, єдине, що встиг ще зробити перед смертю спецпризначенець, це прохрипіти в переговорний пристрій: «Вертуха-1, підберіть Зразок №…».

Вона спізнилася. Щось незрозуміле відібрало у неї Марка й розриваючи собою рожевий туман, пролетіло над головою, вдавлюючи все живе, умовно живе, у землю потужними потоками теплого повітря. ЇЇ крик відчаю потонув в оглушливому ревінні небесної потвори.

Через деякий час, коли обриси й звуки летючого крадія повністю розчинилися у біло-рожевому небі, Настя нарешті обернулася до «своїх».

Їх залишилося близько тридцяти. Сірі, маленькі істоти стояли перед нею й жовто-помаранчевими очима захоплено дивилися на щось невідоме, але чомусь дуже знайоме у її руках. У деяких на щоках блищали сльози. Дівчинка підняла ведмедика угору. «Це Борька! – думка полетіла в натовп. – Він обере нам дім!». Діти збуджено зарухалися й зробили невеличкий крок уперед. Настя прослідкувала поглядом туди, куди була направлена плюшева мордочка іграшки. У напрямку, де був їх новий дім, обраний Борькою.

Десь там, в глибинах багряного туману на них чекали руїни "Запоріжсталі".

Вечоріло. Слабкі сонячні промені швидко відступали, занурюючи квартиру у вже звичну темряву. Приймач ображений тим, що його давно ніхто не слухає, кліпав зеленим вогником й уперто, попри те, що батарейки вже майже сіли, продовжував викидувати в порожнечу кухні уривки інформації:

«…упродовж декількох годин після контакту з отруєним повітрям на тілі людини з’являються невеличкі подразнення й пухирі. Через деякий час починається випадання зовнішніх шарів шкіри. Епідерміс починає відшаровуватися, уражені зони зливаються, від чого утворюються виразки з рваними ущільненими краями. У ході утворювання, вони відразу починають кровоточити грануляціями, покритими некротичними тканинами. Виділення виразок рясне, гнійно-геморагічного характеру, з домішкою тканин, що активно розпадаються та неприємним гнильним запахом. Це все супроводжується великою температурою тіла, яка сприяє різкому засиханню виразкових виділень. Як наслідок, тіло вкривається шаром червоно-коричневої кірки, яка при будь-якому контакті розсипається в мікроскопічний пил. Лабораторний аналіз пилу показав, що ми маємо справу з невідомим видом паразита, який вчені, на даній стадії вивчення умовно погодилися віднести до виду одноклітинних еукаріотичних організмів з сімейства Vahlkampfiidae. Його агресивність при потраплянні у тіло людини перевищує всі відомі сучасній медицині норми. Основний шлях зараження відбувається через носові ходи та нюховий епітелій, звідки паразит потрапляє в нюховий нерв, а вже через нього - в головний мозок, де поширюється по всіх його відділах. В наслідок такої атаки, людина перетворюється на…».

Приймач втомлено зашипів. Сили майже залишили його, але на останніх краплях заряду, перед тим, як замовкнути назавжди, він все ж таки спромігся видихнути: «Робоча назва цього паразита - Dissectum cinis, що з латини перекладається як «Багряний попіл».

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Solga
06.02.2024 07:13
До частини "Частина 3."
Мовчання від пережитих емоцій… Дай Бог, щоб такий сценарій залишився тільки на сторінках оповідання😢😰😱 , а наше славетне Запоріжжя дихало чистим повітрям і люди насолоджувались життям 💙💛🙏 Дякую! неймовірно приголомшлива історія!!!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Володимир Слободян
    06.02.2024 09:53
    До частини "Частина 3."
    Дякую. Дуже легко писалось це оповідання, бо сильно наболіла ситуація з отруйними викидами в нашому місті. Давно хотів підірвати Запоріжсталь
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше