Частина 1.

I

- Насть! Йди снідати! – гукнув з кухні Марк, з сумом дивлячись на дві тарілки учорашніх макаронів.

У відповідь була тиша. Хлопець зітхнув, витер руки кухонним рушником й поплентався напівтемним коридором на пошуки сестри.

- Настюш, ти чуєш? Сніданок готовий, – Марк зупинився у дверях їх спільної кімнати, яку мама лагідно називала «котячим гніздечком».

Ще три дні тому дратувало це хлопця неймовірно. Колись, до того дня, коли у їх квартирі з’явилася Настя, кімната була його повною власністю й звалася «каютою». Давно, одного гарного вечора, маленький Марк, вражений серією пригодницьких фільмів «Пірати Карибського моря», заявив батькам, що тепер він не Марк, а знаменитий Джек Горобець, й звертатися до нього потрібно не інакше, як «капітан», а його кімнату треба називати виключно «каютою». Тато й мама, ледь стримуючи серйозний вигляд обличчя, урочисто погодилися з його вимогами, а коли Марк гордо пройшов до своєї «каюти», вибухнули істеричним сміхом. Чудовий був вечір. Потім, коли він уже вчився у другому класі, мама народила Настю. У день, коли це сталося, його «каюта» зробила перший крок у минуле. Ні, звісно поки рожеву істоту, що на той час гарно могла робити лише три речі: спати, коли не їсть; їсти, коли не спить, й волати годинами, коли не їсть і не спить, мама тримала біля себе у батьківській спальні – «каюта» у нього ще була. А ось потім, коли мала підросла й отримала своє особисте ліжко, посунув Марка у його кімнаті… Ось тоді й відбулося перейменування. «Каюта» остаточно зникла в глибинах історії.

«Мої кохані кошенята», постійно називала їх мама, ну а кімнату, відповідно: «котячим гніздечком». Так, ще три дні тому дратувало це хлопця неймовірно.

А сьогодні? А сьогодні він би усе віддав, аби це почути. Очі потихеньку наповнювалися вологою. Марк покрутив головою, відганяючи спогади, що так раптово й так недоречно налетіли саме зараз. Швидко й непомітно витер сльози, що ось ось готові були побігти по блідих щоках. Якщо це побачить Настя, то дуже злякається й почне плакати. А він не має права цього допустити, бо він чоловік. І зараз – найдоросліша людина у цій квартирі.

Мала в пів оберту сиділа на столі, впираючися босими ніжками на бильце свого ліжка й засунувши голівку за гардину. «Хоч би монітор не завалила», – роздратовано подумав Марк, а в голос, якомога спокійніше, звернувся до сестри:

- Я тебе кличу, а ти не відповідаєш. Пішли снідати.

- Макарони?

Гардина заворушилася, й з-за неї у кімнаті з’явилося заспане обличчя п’ятирічної дівчинки. Розпатлане після сну волосся, що кумедно стирчало у різні боки, й трішки припухлі оченята, викликали у Марка несподівану усмішку. У грудях потеплішало.

- Агов, соня! У садочку ви у цю годину вже поснідали й гуляти йдете, а тут ти ще у піжамі по столу лазиш. Не вмита, не зачесана.

Промовивши це, Марк відразу ж про це й пожалкував. Оченята малої почали швидко мокріти. Дівчинка закрила їх кулачками й зашмигала носом.

- Коли мама прийде-е-е!? – поступово збільшуючи тональність, зарюмсала вона.

Марк зітхнув, сів на ліжко й підтягнув до себе маленьку сестру. Притиснувши до себе худеньке тільце, хлопчик, обережно погладжуючи дитину по спині, міцно зажмурив очі. Настя була гарячою. Дія Нурофену, що він дав їй на ніч, скінчилася й температура знову полізла вгору. Що робити, він не знав. Спитати було ні в кого. Від відчаю очі хлопця знову стали вологими. «Мені не можна зараз плакати», – вдруге нагадав він собі. Настя, охопила рученятами шию брата, притулилася теплою щічкою до його правого вуха й ображено пробурмотіла, ковтаючи сльози:

- Ти учора казав, що з ранку його вже не буде! І коли його не буде, то повернеться мама і ми заберемо Борьку! А воно є!

- Хто, воно? – не відразу второпав Марк.

- Воно. Оте червоне повітря на вулиці, – пояснила дівчинка.

- Не зникне сьогодні, зникне завтра. До речі, я вранці дивився на вулицю, й мені здалося, що повітря вже не таке й червоне. А це вже не погано. Тож давай ми ще трохи почекаємо, а зараз вирішимо, що ми зробимо першим: вмиємо та розчешімо тебе й потім поснідаємо, чи навпаки?

- Мені не подобається ні те ні те, – сумно зітхнула Настя, відпустила брата й зі скорботним виглядом потьопала на кухню.

- Цікаво, а оті молекули, про які по радіо казали, тільки у червоний можуть повітря фарбувати? – запитала дівчинка, колупаючися виделкою у холодному сніданку.

- Звідки я знаю. Ми ж не дослухали учора, та й у маминих записах про це нічого немає. Хоча, як на мене, воно скоріш багряне, ніж червоне, – відповів Марк, в котрий раз дивлячися у вікно.

А картинка ззовні вражала. Повітря за вікном нагадувало собою пляму бензину на воді, яка хаотично, але дуже красиво звивається всіма кольорами веселки. Тільки зараз усі кольори веселки замінив один – червоний. До цього Марк й уявити собі не міг, яким різним може бути один колір. Багряний, бордовий, малиновий, червоний, гранатовий. І це ж лише ті, які він міг згадати. І ось усі ці кольори повільно плавали за вікном, змішуючися один з одним, від чого перед очима поставали такі фантастичні відтінки, що мабуть й назви ще не мали. «Шкода, що Інтернет не робить, – пролетіла думка у хлопчачій голові, – цікаво було б загуглити, яким буває червоний колір».

- А солдати за нами скоро прийдуть? – мала кинула не смачну їжу й теж витріщилася у вікно.

- Та не знаю я! А ти чого не їси? – погляд хлопця відірвався від вікна й уперся у сніданок сестри, у якому мала ледь поколупалася.

- А чого вони холодні? Учора ти їх гарячими робив, – заскиглила мала, відсовуючи від себе тарілку.

- Бо вчора ще газ був, тому була можливість їх розігріти! – зриваючися на крик, відповів Марк. – А сьогодні вранці вони й газ відрубали, тому їж, що дають! Нам ще треба тобі температуру виміряти, ліки випити й оту незрозумілу вавку на спині ще раз зеленкою помазати.

Губи дівчинки затремтіли, голова низько нахилилася й на стіл закапали сльози.

Марк мовчав. З одного боку йому дуже хотілося заспокоїти сестру. Витерти заплакані оченята, сказати щось тепле, ласкаве. А з іншого навпаки – спостерігаючи відчай й розгубленість дівчинки, йому було легше сховати за цим свої страхи, свій розпач від ситуації, що склалася. А йому було страшно. Дуже. Мозок хлопця розривався від питань, що вже третій день кипіли у його голові. Тоді все сталося так швидко, так несподівано, що думати не було часу. Треба було просто якнайшвидше забігти до квартири, позачиняти усі вікна й чекати. Так сказала мама у слухавку, до того, як зв'язок обірвався. Вони так і зробили. Забігли, зачинили, й почали чекати. Та скільки чекати, мама не встигла сказати. Сьогодні вже пішов третій день, як вони зачинилися у квартирі. Сьогодні вже пішов третій день, як вибухнула «Запоріжсталь».

***

Настрій був пречудовим. А чому б йому таким не бути? Настюха у садочку й забирати її він піде десь о шостій вечора. Мама казала, що затримається на роботі, бо у неї якийсь важливий звіт. Домашки у школі сьогодні майже не задали. Навчальний рік добігає кінця. Тож все складається дуже предуже гарно. Генка, сусід з квартири навпроти, однокласник та единий друг, вже до гикавки засмикав Марка своїми дзвінками. Це чудо якось спромоглося підхопити ангіну у середині травня тому зараз сиділо на лікарняному й кожні п’ять хвилин телефонувало Маркові, контролюючи час, коли той вже нарешті буде вдома. Counter-Strike. Ця мережева гра міцно затягнула їх у свої тенета. І сьогодні усе складалося так, що хлопці спокійно, без перешкод з боку батьків, могли зануритися у «стрілялку» до самого вечора. Настрій був пречудовим.

У кишені черговий раз заспівав телефон. Марк різко витягнув слухавку з неперевершеним бажанням послати Генку під три чорти. Телефонувала мама.

- Привіт, синку. Як справи?

- Добре. Зараз йду додому, пообідаю, помию посуд, пороблю уроки й о шостій заберу Настю. Усе по плану.

- Ти ж мій маленький чоловічок.

По голосу Марк відчув, що мама усміхається і його губи теж мимоволі розтягнулися у теплій посмішці.

- Тільки, синку, план трохи змінився. Дзвонили з дитячого садочку. Здається Настя прихворіла. У неї соплі й температура тридцять сім і два. Ольга Анатоліївна просить, якщо є така можливість, забрати Настюшу додому. Будь ласкавий, забіжи у садок, забери сестру. Вони її поки спати після обіду не вкладали. Я виховательці зараз передзвоню й повідомлю, що ти скоро будеш. Гаразд?

- Гаразд, – приречено видихнув у слухавку Марк.

- Дякую, мій хороший. Коли будете вдома поміряй їй температуру й передзвони мені. Я тебе по ліках проконсультую. Ну а ввечері я вже сама за неї візьмуся. Добре?

- Угу, – це було єдине, що зміг видавити з себе хлопець у відповідь.

- Все. Цілую тебе й Настюшу. До вечора.

Мама відключилася, а Марк ще з хвилину тупо дивився на згаслий екран телефону намагаючись якось вгамувати круговерть почуттів, що вирувала у його голові.

«Награвся, капець! – роздратовано бубонів хлопець, піднімаючись на другий поверх корпусу, у групу Насті. – Ну чому так не везе!? Чому саме зараз!? Так же ж гарно все складалося!».

- Здрастуй, Марк, – Ольга Анатоліївна, його, а тепер вже й Настюхіна, найулюбленіша вихователька, зустріла хлопця лагідною посмішкою. – Швидко ти.

- Доброго дня, Ольго Анатоліївно. Я поряд був, тож і вийшло швидко. Що там з Настею?

- Сподіваюся, що нічого страшного. Перед обідом почала шмигати носом й скаржитися, що у неї головка болить. Я її відразу до медсестри повела. Ти ж знаєш – тут з цим строго. Поміряли температуру. Тридцять сім і два. То ж я мамі вашій й зателефонувала. Та, я думаю, що страшного нічого немає. Може то через оті викиди заводські? У мене в самої вже другий день голова болить. Тетяна Іванівна наша каже, що то, мабуть, отой вантаж закордонний у перероблення пішов, тож і смердить від цього вже не один день на районі. А ти чого такий сумний? Сам хоч не захворів? Чи у школі якісь негаразди?

- Та ні, Ольго Анатоліївно. Зі мною все гаразд. Не захворів і у школі все нормально. Кінець року, тож, мабуть, стомився трохи.

- Це ти вже який клас закінчуєш? – вихователька лагідно погладила Марка по голові.

- Та вже сьомий.

- Боже, як летить час!

- А що за закордонний вантаж? – поцікавився Марк, але відповіді на своє питання так і не почув, бо в цей час на порозі групи з'явилася Тетяна Іванівна з Настюхою. Швидко привітавшися із хлопцем і вклавши у його долоню теплу долоньку сестри, помічник вихователя стурбовано звернулася до Ольги Анатоліївни:

- Оля, телефонуй Кириленкам. У Ярослава тридцять сім і чотири.

- А я Дімку більше не кохаю, – заявила Настя, щойно вони вийшли за хвіртку дитячого садочка, – бо він Карину цукеркою пригостив, а мене ні. Я тепер Ярослава кохаю, тому що він Дімку стукнув.

- За тебе помстився?

- Ні, – зітхнула мала, – він його стукнув, бо то була його цукерка. Ярославу її Кіра дала, а Дімка поцупив й Карину пригостив.

- Нічого собі, у вас там мексиканські пристрасті вирують! – весело відреагував Марк на любовні проблеми сестри. – Та не переймайся. Ще вибереш собі гарного хлопця. Краще скажи, як ти себе почуваєш?

- Та я нормально. Ось Борька сьогодні від сніданку відмовився. Що робити з цією дитиною, геть не знаю.

Борькою Настя звала невеличкого, рудого, плюшевого ведмедика, якого татко привіз їй зі свого першого відрядження. Маркові ж, пам'ятаючи про його захоплення, батько тоді вручив справжній капітанський бінокль. А у другому відрядженні татко загинув. У їхню з експедитором автівку на трасі влетіла якась компанія молодиків на іномарці. Експедитора, дядька Олега, з важкими травмами доставили до лікарні, а татко…

- Може він теж захворів? – підігруючи сестрі, припустив Марк. – Зараз прийдемо додому й обом вам температуру поміряємо. Домовилися?

Надійка вражено подивилася на брата.

- Ти правда пограєшся з нами у лікарню!?

- Пограюся. Тільки пообіцяй мені, що потім, до маминого повернення з роботи, даси мені змогу з Генкою у «CS» порубитися. Домовилися?

- Знову увесь вечір за «стрілялкою» зі своїм Генкою просидиш? А уроки коли будеш робити? – копіюючи маму, строго мовила Настя до брата.

- Ну, все! – театрально вигукнув Марк й показово зітхнув. – Була у мене щойно сестра і вже немає. Якась ябеда поряд йде, яку я, до речі, й знати не хочу.

Не зрозумівши гумору, Настя зупинилася й почала здивовано озиратися навколо. Марк весело спостерігав за сестрою, чекаючи на її подальшу реакцію. Нарешті до малої дійшов зміст сказаного. Дівчинка поглянула на брата й осудливо мовила:

- Знаєш що, Марку? Якщо ти будеш обзиватися, то я не розповім тобі про потяг з ерогліфами за який Тетяна Іванівна Ользі Анатоліївні сьогодні розповідала! Ось!

Мала показала Маркові язика й гордо пішла вперед щось шепочучи Борьці у його плюшеве вухо.

- Ану зачекай, шантажистка дрібнокаліберна! – Марк кинувся наздоганяти сестру. – Що ти там за потяг казала?

- Спершу вибачся за те, що ябедою мене назвав.

Дівчинка зупинилася й очікувально подивилася на брата.

- Добре, вибач, – здався Марк на умови.

- Не так, – Настя простягнула братові мізинець й величаво мовила: – Дай скоріш мізинчик свій. Зачепи його за мій. Мізін-мізін-мізінець. Помирив нас, молодець!

Марк з серйозним виглядом зачепив свого мізинця за палець сестри й урочисто потряс рукою.

- І більше не кажи, що в тебе немає сестри й не називай мене ябедою.

- А ти не повторюй мамині слова.

Мир було відновлено.

- Так що то за потяг, про який Тетяна Іванівна розповідала? – повернувся Марк до свого питання.

Настя взяла брата за руку й, коли вони продовжили рух додому, почала розповідати.

- Сьогодні вранці, коли ми снідали, Ольга Анатоліївна скаржилася Тетяні Іванівні на те, що в неї голова болить. А Тетяна Іванівна відповіла, що то, мабуть, через те, що «Запоріжсталь» почала переробляти той вантаж з потягу з ерогліфами й через це у повітря викиди пішли якісь отруйні.

- З ієрогліфами, – автоматично виправив сестру Марк. – А звідки ж Тетяна Іванівна знає такі подробиці?

- Ольга Анатоліївна теж її про це запитала. А Тетяна Іванівна відповіла, що її зять, а хто такий зять? – Настя несподівано перервала питанням свою розповідь.

- Зять, то чоловік її доньки. Не відволікайся!

- Так от, – продовжила розповідати дівчинка, – той зять на заводі охоронцем працює. А позаминулої ночі його несподівано на роботу викликали й він охороняв вагони з ієрогліфами, які потяг на той завод затягнув. Тільки це велика таємниця! Так зять Тетяні Іванівні казав. І ще він якісь папери підписав, про те, що не буде нікому розповідати.

- Ага! А Тетяні Іванівні все ж таки розповів, – посміхнувся Марк, – ну а та теж не втрималася, й Ользі Анатоліївні все розпатякала.

- Жінки, – філософськи підсумувала Настя.

- Марк! На хвилинку! – неприємно проскрипіло з дитячого майданчика, який колись батьки малечі їхнього будинку власноруч побудували у дворі.

«Якщо не везе – то це вже надовго. Її ще мені не вистачало на сьогодні!», – подумав хлопець й приречено поплентався на голос.

Марина Йосипівна, їхня сусідка по сходовій площадці, сиділа на лавочці серед молодих матусь й свердлила Марка холодним поглядом своїх зміїних очей крізь товстелезні лінзи величезних окулярів. Суха, чварна бабусенція, у незмінному домашньому халаті жахливого забарвлення, який мама називала "Пожежа в джунглях", повсякчас всім невдоволена, постійно тріпала нерви мешканцям їхнього, та й не тільки їхнього, будинку. Періодично від її характеру потерпали всі: двірники, дільничий, власники домашніх тварин, голова ОСББ, сімейний лікар і багато інших, ні в чому не повинних громадян. Колишня вчителька математики вже давно перебувала на заслуженому відпочинку, але не в змозі й досі з цим змиритися, активно нав'язувала свої послуги репетиторства батькам учнів їхнього будинку. До цього, посилаючися на свій, майже піввіковий, досвід виховання дітей, пропонувала молодим сім'ям погодинний догляд за їхніми чадами. І брала, до речі, за це непогані грошенята, до яких була неймовірно жадібна. Багато батьків, знаючи її бридкий характер й захмарні розцінки, під будь-яким приводом відмовлялися від цих послуг, в наслідок чого відразу записувалися мстивою сусідкою у вороги народу. Та все ж таки патологічна впертість старої вчительки давала свої плоди, тому без роботи вона не сиділа. Ось і зараз Марина Йосипівна вигулювала на майданчику трирічного хлопчика молодої сімейної пари, що три тижні тому оселилася у сусідньому будинку.

- Доброго дня, Марино Йосипівно, – якомога чемніше привітався Марк підходячи до сусідки.

- А чого це ти Анастасію так рано з садочка забрав? – строго запитала жінка, проігнорувавши вітання. – Хіба ти не розумієш, що твої особисті інтереси, або, швидше за все, негативні якості твого характеру не повинні позначатися на твоїй сестрі. Ти не маєш права через свою лінь, що, взагалі то, властиво у твоєму віці, лишати Анастасію можливості адаптації у соціумі.

Кілька молодих матусь почувши таку тираду водночас пирскнули зі сміху й, відразу, аби не потрапити під гарячу руку пенсіонерки, демонстративно, з перебільшеною увагою зайнялися своїми діточками.

- У неї температура, – ледь спромігся вичавити з себе Марк, приголомшений такою хвилею несправедливих звинувачень. – Мамі повідомила про це вихователька, тож вона зателефонувала мені й наказала забрати Настюшу з садочка.

- Це дуже безвідповідально з боку Олени, йти на поводу у співробітників дошкільного закладу й перекладати на тебе їх обов'язки, – брови старої грізно зійшлися на переніссі. – Для таких випадків їх в повній мірі забезпечено усім необхідним обладнанням і персоналом! Вони ж, замість того, щоб якісно виконувати свою роботу, просто віддали хвору дитину неповнолітньому, безвідповідальному хлопчику! І далі що!? Що ти будеш робити, якщо у дитини виникнуть ускладнення?

Стара вчителька закипала на очах.

- Та чого ви до нього причепилися, Марино Йосипівно!? – несподівано заступилася за Марка наймолодша з матусь. – Йому додому треба сестру вести, ліки якісь дати, а ви затримуєте хлопця своїми лекціями недоречними. Мати краще знає – забирати дитину з садочка чи ні. Вам до цього яке діло? Краще оно за своїм підопічним дивіться! Ваш малий вже другу жменю піску їсть!

Марк з вдячністю глянув на молоду жіночку. Пенсіонерка ж на кілька секунд застигла з відкритим ротом від такого нахабства.

- Мати краще знає… – нарешті прорвало Марину Йосипівну, й вона бридким голосом перекривила несподівану захисницю. – Ти ще мене повчи! Молоко з губ спершу витри. Мати. Сама оно нещодавно з-за парти шкільної вилізла…

Дослухати гнівно-емоційну промову старої Марку завадив телефонний дзвінок. Телефонувала мама. «Блін! – Марк у відчаї дивився на екран. – Ми вже вдома давно повинні були бути! Температуру поміряти й передзвонити! А тепер через цю стару ворону відгребу на горіхи й вже точно сьогодні з Генкою не пограємо!».

- Слухаю, мам, – якомога спокійніше мовив Марк у слухавку.

- То Олена!? – чутливе вухо Марини Йосипівни працювало без перебоїв. – Скажи їй, що я через годину Даню його батькам збагрю, й зайду до вас: з Анастасією посиджу, поки вона з роботи не прийде. І, до речі, нагадай своїй мамі, що я ще два дні тому питала її про цей сморід на районі! – й надалі, повернувшися до сусідок по лавці, мовила ображено: – Дав Бог сусідку! Працює на тій «Запоріжсталі» у цілому управлінні охорони навколишнього середовища, а відповісти, чим вони нас вже два дні труять, не може.

- Ви вдома!? – з надією у голосі відчайдушно закричала мама.

- Не зовсім. Ми на майданчику. Тут Марина Йосипівна…

- Марк! Рідненький мій! Хапай Настюшу й мерщій біжіть додому! Чуєш мене!? І відразу позачиняй усі вікна! Тут у нас…

У слухавці щось заскреготало, й останнє, що Марк почув до того, як зв'язок перервався було: «Передзвоню».

Марк пополотнів. Усвідомлення біди, інтонації й тремтіння маминого голосу, відчай, яким було просякнуте кожне речення, змусило серце злякано забитися у хлопчачій груді. Додому! Треба бігти додому! Настя! Де Настя!? Хлопець панічно закрутився навколо себе. Сестра качалася на гойдалці з якимось хлопчиком на іншому краю дитячого майданчика.

- Безкультурне покоління! – прошипіла Марина Йосипівна дивлячись на Марка. – Тобі така фраза: «повага до старших», знайома чи ні? Що я просила твоїй матері повідомити та про що запитати?

- Усі терміново біжіть додому й позачиняйте вікна! – вигукнув хлопець й, не втрачаючи часу на пояснення, підхопив сестру на руки й побіг у напрямку свого під'їзду.

Нічого не розуміючи, перелякана Настя міцно обхопила руками шию брата і лише коли останній притулив ключ до домофона й потягнув на себе важкі залізні двері, вона дико заволала йому у саме вухо: «Борька!».

Ведмедик лежав на лавці, куди його поклала Настя перед тим, як залізти на гойдалку. «Чорт! – вилаявся Марк ставлячи Настю на землю. – Стій тут. Зараз принесу». Але хлопець не встиг зробити й жодного кроку для повернення Борьки. Потужний вибух струсонув район. Над «Запоріжсталлю» підіймалася величезна багряна хмара.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.