Розкажи про це Карпатам

Срібні зірки розкидає ніч на темний оксамит високого неба, підвішує тонкий ріжок молочного місяця. Не оминає старий ліс, щедро розписуючи старезні скрипучі ялини та сосни химерними чорнильними візерунками.

Трава стиха шелестить під ногами хлопця, що вперто продирається крізь розлоге гілля. Десь глухо гухає сова, здалеку застережливо невідома птаха лопотить крилами, а в тремтячому повітрі перекочується звук, що підозріло схожий на чиєсь дихання.

Златомир трохи боїться цього місця, тож від страху серце починає гучно гупати десь у горлі, закінчуючи набатом у вухах. Хлопець мріє негайно повернутися додому, у теплі обійми улюбленої пухової ковдри, але прохання сестри-відьми жене вперед — на пошуки необхідного їй інгредієнта.

Марена стала чаклункою після зникнення матері — та пішла до лісу і зникла. Батько досі топить горе на дні чарки, не помічаючи змін у дочці. Дівчина зробилася похмурою та відлюдкуватою, лякаючи моторошним блиском карих очей. Вона то зілля варить, то щось нашіптує під ніс, то буркоче до ляльки-мотанки — словом, полюбляє займатися відьомським ремеслом.

Так і зараз: тільки-но всі поснули, Марена біжить до пічки, жваво помішує мутне вариво й дивно йому всміхається. Але навіть це не заважає хлопцю любити свою сестру, а в результаті — блукати чагарниками заради рідкісної рослини.

В один момент дерева порідшали: колом обступивши невеличку галявину, яку за описом дівчини шукає Златомир. Нею розлиливається примарне сяйво місяця, осідаючи пилом на бліді пелюстки дрібних квітів. Парубок радісно кидається до них, бажаючи якнайшвидше зрізати декілька стебелець. Присівши, він дістає маленький ніж і, з почуттям провини, відтинає їхні красиві голівки. Хлопець завмер, раптово відчувши на собі чужий погляд, який стає дедалі нахабнішим, розглядаючи напружені плечі. Крадькома роззирнувшись, зляканий юнак нічого не помічає, але тривога відмовляється його полишати, нажахано б’ючись у грудях. Несподівано ніж випадає з руки, що примушує Злата за ним потягнутись. У ту ж мить чорнезна тінь сталевою хваткою вчепилась у його передпліччя, від виду якої він закляк, не в силах витиснути із себе жодного звуку.

В’юнкими лозами страх сковує тіло Златомира, не залишаючи жодного шансу на втечу чи будь-який інший рятунок.

Краєчком ока хлопець помічає, як обліплений мороком силует нагинається до його плеча.

— І як ти поясниш безжальність, з якою зрізаєш мої квіти? — гаряче дихання обпалює вухо й щоку юнака, у якого від переляку серце, здається, у вузлик скрутилося.

У горлі пересохло, а язик відмовляється рухатися. Спиною градом котиться крижаний піт, просочує переляком білу сорочку. Вона липне до тіла, дозволяючи пронизливому вітру облизувати майже беззахисну, вкриту сиротами, шкіру.

— Н-ніяк, напевно… — запинаючись, хлопець тремтячою рукою підіймає оберемок квітів трохи вище, привертаючи до них увагу. — А ці м-можна мені на м-м… могилку поставити…

Незнайома сутність на мить замовкла, поки не видала щось схоже на сміх.

— Звідки ти взяв, що в тебе могила буде? — запитує поблажливо, обвиваючись густим туманом навколо Злата.

— Якщо в-ви досі м-мене не… не… Е-е… Того… То, може… і-і могилку мені з-зробите? — гикає у відповідь, забувши зі страху, як ті звуки правильно в слова складати.

Тінь кахикнула десь збоку, а тоді повільно розчинилася, відкриваючи людині шлях назад.

— Йди собі, якщо вже зміг мене трохи потішити. Але квіти облиш — інакше справді під землею з ними зостанешся.

***

Настраханого Златомира зустріла дивно-сполотніла Марена. Витріщила очі й завмерла посеред кімнати з воронячим черепом у руках. Хлопець всівся на потрісканий табурет, маркітно белькочучи про подію, яка трапилась із ним. Він досі не міг оговтатися, а розуміння того, що саме могло відбутися, хвилями нудоти підкочує до горла. Проте сестра, здається, не слухає. Дивиться кудись повз, думає щось своє — ті думки глибокою зморшкою пролягли білим чолом.

Наступний вечір застав Марену в кожушку коло дверей. Вона не каже, куди йде, але Злат бачить із вікна її постать, що швидко зникає в нічній темряві — там, куди м’яке світло з хати вже не може дістати.

***

Не одразу, але юнак зауважує, що його сестра перемінилася ще дужче. З кожним днем вона стає дедалі байдужішою до нього, ігнорує чи холодно відрубує відповіді. Дівчина досі порається по господарству, готує їжу, щебече з батьком, таємно підсипаючи йому снодійне. Златомир бачить це, намагається з нею поговорити, але Марена грубо перериває будь-які його спроби зав’язати розмову, натомість загадково зиркає з-під лоба.

Сумуючи, хлопцю згадувалось, як вони завжди підтримували одне одного, особливо після того, як щезла їхня матір. Вона теж була відьмою — парубок знає це від сестри, але що сталося насправді, схоже, назавжди залишиться невідомим.

***

— Я хочу приготувати юшку, тож сходи по гриби, — беззаперечно кинула дівчина, не залишаючи брату шансу відмовитись.

І навіть те, що на дворі височіє яскраве сонце, освітлюючи ледь не кожен закуток, не допомагає Злату побороти острах. Йому так сильно не хочеться знову йти туди, що хоч ногу зламай, аби тільки облишили! Але ж не батька відправляти, який зморено присів біля криниці, жадібно ковтаючи прохолодну воду — вони нещодавно завершили виполювати бур’яни. Взявши плетений кошик, хлопець затамовує дух і втомленим кроком плентає до потрібного місця.

Вдень ліс видається навіть сумирним. Легкий вітерець ніжно лоскоче загорілі щоки, погладжуючи золотаве волосся юнака. Звідусіль доносяться терпкі пахощі хвої, молодої трави і свіжості, п’янко наповнюючи легені. Плин гірської річки мелодійним дзюрчанням розливається навколо, і разом із тьохканням пташок утворюють свою незвичайну весняну пісню.

Хлопець, хоч і милується красою природи, але намагається вести себе тихо, щоб не привернути зайвої уваги. Гриби ніби навмисне поховалися, спонукаючи юнака йти все далі в глиб.

Нарешті під маленьким, вкритим мохом, пеньком, ледь не на очах прорізається світла шапка на пузатій ніжці. Златомир радіє, сподіваючись знайти поряд ще хоча зо двійко.

— Я б його краще не брав, — над головою роздався відкілясь знайомий голос.

З несподіванки хлопець не втримує рівноваги, незграбно прикладаючись лобом до того самого пенька. Перед очима застрибали зірочки. Кинувши переляканий погляд у бік незнайомця, Злат побачив високого блідого чоловіка, що преспокійно нависав над ним, склавши руки на грудях.

— Щ-що? Чому? — видавлює із себе перше, що спало на думку юнак, розтираючи почервонілу шкіру на обличчі.

— Бо це не гриб, а дрібний дух-шкідник. Щойно потрапить додому — одразу почне шкоду приносити, — буденно відповідає той, закладаючи неслухняне пасмо чорного волосся за вухо.

Парубок смиренно слухає, не знаходячи в собі сили відповідати чи дивуватися. Його сестра — відьма, тож звістка про духа його зовсім не лякала. Але таємничий чоловік — інша справа. У голові сполохано тріскотіла тільки одна думка — тікати, проте тремтячі ноги відмовляються слухатись. Внизу живота всі органи збилися докупи, а потилиця заніміла.

— А ви… Ну… Того, — розгублено гикає Злат, до кінця не розуміючи, що саме намагається сказати.

— Сніжан я, живу поблизу, — усміхається він, оголюючи гострі ікла. — Хочеш, покажу?

Хлопця ніби морозом обдає — настільки та міміка видається зловіщою.

— Ні! Красно дякую за запрошення, але… М-мама казала з незнайомцями не тинятися! Особливо лісом… Особливо з такими, як ви! — вигукує нажахано Златомир, вдивляючись у чорні очі навпроти.

— Це якими «такими»? — посміюється Сніжан, підходячи ближче.

— Які з’являються нізвідки і… і… — юнак схвильовано спостерігає за кожним кроком чоловіка, відповзаючи від нього подалі, поки не наштовхується спиною на жорсткий стовбур дерева.

— І-і… — розтягує голосні чорноволосий, — не роблять нічого поганого, — закінчує він фразу за хлопця, намагаючись запевнити того у своїх добрих намірах спокійним виразом лиця.

— Та невже? — недовірливо вигинає світлу брову Златомир, трохи заспокоївшись.

— Справді. Хіба я схожий на злодія? — виблискує поглядом Сніжан і подає руку.

— Якщо… якщо чесно… — занепокоєно мимрить хлопець, але все ж хапається за передпліччя і легко зводиться на ноги. — Я Злат. Златомир, — неспішно відповідає, потайки розглядаючи обличчя нового знайомого. — Дякую.

— За що?

— За допомогу, звісно.

***

Весняна погода завжди мінлива, особливо в Карпатах. Пронизливий вітер то швидко жене антрацитові хмари, то, наче пастух, розганяє їх по небу білими овечками. Сонце може приємно зігрівати втомлені від роботи руки, чи зрадницьки ховатися десь під посірілою густою ковдрою.

Верхівки дерев м’яко погойдуються і скриплять — ніби пошепки видають таємниці невідомою мовою. Птахи, занурені по маківку в жовтогарячі промені, заливаються щебетом.

Травень досі обдуває прохолодою зоряних вечорів і сонних світанків. Проте розщедрюється теплом, смарагдовим переливом трав та потемнілим чорноземом — у квітні ще лежить сніг.

Златомир лісу майже не боїться — загадкова мара не давала про себе знати, а нічого страшнішого тут і не було. Бентежать тільки роздуми про чоловіка, якого недавно зустрів. Ті чорно-агатові очі він досі згадує, особливо вночі — наодинці із собою. Надто вже вони приворожливі, та й ніби увесь час поруч. Такі думки лякають, але водночас стають і втіхою, бо холоднокровна сестра і хворий батько наганяють смуток байдужими поглядами. Злат навіть не старається позбутися примарної постаті Сніжана, що нахабно поселилась у голові.

Хлопець акуратно складає нарубані дрова рівненькою купкою, ховає в тіні дерев неподалік стежки — щоб не нести всі одразу, беручи тільки необхідну кількість. Закінчивши з роботою, Златомир змучено втирає рукавом спітніле обличчя. Бажання освіжитися нав’язливою мухою дзижчить над вухом. Тож навіть крижана, до посинілих губ, гірська річка його не спиняє. Із зойком він застрибує до знайомої заплави, де прозора вода миттю вибиває повітря з легень. Плавання закінчується ледь не одразу — усе тіло пробирає заніміння і болісне поколювання.

Вилізши, юнак тремтяче носиться кам’янистим беріжком, натягуючи задубілими руками одяг. Розтираючи плечі, Златомир озирається і здивовано витріщається на чоловіка, що ледачо сидить під деревом, з травинкою в зубах.

— Привіт? — невпевнено вітається хлопець, підійшовши ближче.

— Як водичка? — поблажливо питає Сніжан, розтягуючи губи в посмішці.

— Може, сам спробуєш? — з викликом заявляє Злат.

— Зараз злива буде, тож і так змокну, — відповідає брюнет, а тоді підіймається, обтрушуючи штани.

— Га? Та невже? — парубок підводить до гори очі, вражено розглядаючи дощові важкі хмари, які невтомно підганяє вітер. — Але ж тільки-но ще сонце було…

— Весна, — пояснює Сніжан, упіймавши блідою долонею першу холодну краплю. — Нам варто сховатися. Глянь! — вказує пальцем на небо. — Гроза суне.

— До мого… До мого дому пів години звідси, — вагаючись, каже юнак.

— Мій ближче, — кидає чоловік, розвертається і неспішно зникає в рясній зелені ялин.

Златомир із недовірою дивиться услід Сніжану, але наростаюче лопотіння дощу примушує його поспішити навздогін.

***

Дерев’яний маленький дім яскравою плямою виділяється на тлі темного лісу. Всередині неймовірно затишно: пахне вогнем, свіжим хлібом, трав’яним чаєм і полуничним варенням. Юнак із захопленням розглядає розфарбовану пічку, вишиті рушники, тендітні саморобні обереги й ляльки-мотанки з довгими косами. Кожна дрібничка — дивно-нова, охайна і вдало покладена.

— Чай будеш? — питає чоловік, дістаючи з полички дві білі чашки.

— Так… Напевно, — ніяково тупцює на місці Злат.

— Проходь, почувайся, як удома. Якщо змерз — сідай он там, біля пічки.

— Дякую. Я просто… Це все так незвично. Тобто… Такий чудовий дім посеред лісу, ти і твої знання… Ну, тоді про гриби, пам’ятаєш? Хто ти такий насправді? — серйозно запитує хлопець, склавши руки на грудях, ніби таким чином намагається себе захистити.

— Не людина, — спокійно усміхається Сніжан, розливаючи запашний напій.

— Це не те, щоб мене дуже лякало… Моя сестра — чаклунка. Але, якщо ти не людина, то може якийсь… вовкулака? Лісовик? Боронь Боже, упир?!

Чоловік щиро сміється з останнього, а тоді зручно вмощується на кріслі. Він мовчки вказує на сусідній порожній стілець. Златомир затамовує дух, ніби прямує в пащу звіра, проте сідає, програвши цікавості.

Хлопець трохи шаріється від такої близькості — їхні коліна ледь не торкаються. Він перше відчуває щось схоже. Ніколи раніше не ніяковів у присутності когось, тим паче чоловіка! Проте варто тільки мазнути полохливим поглядом по світлошкірому, красивому обличчі — щоки одразу починають палати, а серце зненацька скаче гопаком у горлі.

Злат чесно намагається тримати себе в руках, виглядати розсудливо-серйозним у незручній ситуації, до якої раптово втрапив. Дві думки безжально борсаються в черепній коробці, розриваючись головним болем.

«Тікай!»

«Залишся!»

Юнак стиха зазирає у вугільні очі напроти, намагаючись знайти правильну відповідь, однак бачить тільки своє відображення.

***

— Яка краса! — намагається перекричати шум води Златомир, приголомшено роззираючись.

Водоспад невтримною силою падає з гори, розсипаючись сріблястими переливами. Шаленість, з якою потоки розбиваються об скелі, зачаровує.

Сніжан тільки загадково усміхається, а коли юнак вдосталь надивився — веде його далі.

Гірські тихі озера, широкі, ледь не безкраї полонини, сповнені солодкими запахами нагрітих сонцем трав, неозора блакить безхмарного неба, гордовиті скелі-монументи, приховані галявини, що щедро всипані рідкісними квітами…

Злат довірливо йде за чоловіком, ледь не щодня потрапляючи до магічно-захоплюючих місць. Щоразу перед ним постає щось нове, таке ж неймовірне, як Сніжан із його лагідним сміхом, чуйним ставленням і сяючим поглядом.

***

— …і звісно ти не зайдеш, — засмучено каже Злат, тримаючи брюнета за крижану руку.

— Не сумуй. Я не хочу турбувати твою сім’ю, — м’яко відповідає чоловік.

— Дякую тобі. За все. Дякую, — серйозність додає сталевої нотки тихому, щиросердному голосу юнака.

Сніжан на мить завмирає, а тоді не може стримати себе: лагідно пригортає до грудей здивованого Златомира, зариваючись довгими пальцями в золоті шовковисті кучері.

Хлопець, стиснутий в обіймах, ледь дихає — боїться, що це сон. Боїться прокинутися наодинці в темній кімнаті дому, де всім на нього стало байдуже. Від суміші щастя, розчуленості, закоханості й неймовірного задоволення водночас юнак не втримався: очі підозріло защипало, і вишита сорочка брюнета пливе строкатими плямами. Всередині щось тріпоче, ніби щосили намагається оббитися крильцями в стінки шалено клекочучого серця. У голові думки гуркочуть гарматами, підривають муровані стіни замку «правил та традицій», що із жорстокою завзятістю нав’язували до цього.

Чоловік трохи відсторонюється і обережно ловить підборіддя Злата. У погляді юнака — довіра і відверте бажання, у його погляді — увесь велетенський світ, сонце, місяць та падаючі зорі. Хлопець зазирає в розлите чорнило на дні очей навпроти — ніби море — пірнає, не думає, з головою.

….а тоді Сніжан цілує юнака, накриваючи тонкі обвітрені губи власними.

У Златомира душа на частинки розпадається, збирається знову — але вже не так, як було раніше. Незбагненно нова деталь доєднується — складається пазл, стає одним незламним цілим.

Він заплющує очі, відчуваючи тільки полум’я поцілунку — це зводить із глузду, примушує ноги тремтіти і зрадницьки підгинатися. Жар розливається всім тілом, наповнюючи занімілі кінцівки дрібним поколюванням.

Гучний, ніби зловтішний скрип дверей, що різко відчиняються і гепаються в стіну, точним пострілом досвідченого мисливця перервав магічність моменту.

Златомир злякано обернувся, зустрівшись поглядом із навіжено злим батьком. Крива усмішка потворно розлізається багровим лицем, а дужі кулаки він затискує з такою силою, що шкіра на них ледь не лускає.

— Зайди в дім, сину, — гаркає Мирослав.

— Ходімо зі мною, — ніжно каже чоловік, ховає у великих долонях нажахане лице хлопця. — Ніхто й ніколи більше не нашкодить тобі.

Юнак у розпачі маже пальцями по червоногарячому візерунку на вишиванці чоловіка, відчуваючи під подушечками пружні м’язи грудей і гупаюче серце. Вагається, бо мріями давно за сотні кілометрів звідси, поруч зі Сніжаном — у безпеці й тиші. Але розум набатом повторює слова тата, не ставлячи ті під сумнів.

«Бо це твоя сім’я, твій дім, твій батько!»

— Пробач… — шепоче Златомир, відвертає погляд — боїться розчарування. Засудження. У відповідь — жодного звуку.

…невже він справді думав, що може бути щасливим по-іншому? Не в оточенні дітей, дружини й господарства? Не щонеділі в церкві, щоріздва в батьківському домі, щовесни в полях? Насправді думав, що переможе будовані століттями звичаї і закони…

Сніжан мовчки зникає, наче мара, — у підозріло-знайомих хвилях чорного туману.

Златомир не слухає навіженого крику тата, пропускає образи і прокльони попри вуха, але не втримується на ногах від стусанів. Мирослав добряче б’є його кудись у щелепу, але невдало промахується, від чого губа юнака лускає, рот наповнюється гарячою кров’ю, яка стікає підборіддям і багряним бісером розсипається одягом.

***

Крижана темрява ночі холодить не тільки тіло. Вкриває кіркою з льоду нутрощі всередині, стужою повзе артеріями до серця — воно завмирає, дріботить тонко й надривно.

Порожнеча до болю викручує кістки, стелиться між думок, безжально їх пожирає.

Юнак лежить біля ліжка доти, поки не чує сопіння батька. Тоді повільно встає і розглядає крізь вікно захмарене небо.

…самотнє і неживе без свого місяця.

З коридору лунають кроки, а тоді вулицею ледь видно миготить Марена, поспіхом натягуючи кожух.

Злат посеред шторму в дірявому човні. Не бачить і клаптика землі, а під ногами швидко набігає солона вода — хлопець тоне, не в змозі врятуватися.

Він натягує взуття і крадеться до вхідних дверей.

— Якщо підеш — не смій вертатися. Я не прийму такого сина, — випльовує Мирослав, несподівано з’явившись позаду.

Юнак зупиняється. Вкотре за сьогодні біль прострілює свідомість, несправедливість мотузкою звивається навколо горла, зрадницьки стискається до червоних смуг. Злість і нерозуміння змішуються, розливаються образою по дерев’яній підлозі до самих батькових ніг.

…і знову знайоме:

«Тікай!»

«Залишся!»

Без приємного очікування чогось нового, легкого хвилювання чи лоскотного збудження.

У його майбутньому залишиться тільки хтось один — з якою б силою ця думка не таврувала невидимими рубцями тіло. І можна сподіватися, що батько зрозуміє, прийме, любитиме, але непохитна категоричність у його голосі не допускала про таке жодної думки.

Це кінець.

Златомир приймає цю оголену дійсність без жодних прикрас чи фантазій. Він любить свого тата, що не відлипає від чарки та сестру-відьму, з усіма їхніми недоліками і проблемами.

Чому ж від нього так легко відмовилися?..

— Невже не зміниш думки? Хіба ж я щось погане зробив? — запитує хлопець. Знає — востаннє.

— Я сказав своє слово.

Двері тихо відчиняються, пускаючи в дім свіже повітря, котре одразу наповнює собою легені, виштовхуючи спертість відчаю. Златомир робить крок, а потім ще один. Виходить, озирається. Але батькові очі його більше не чекають. Чоловік відвернувся — невдоволений, злий, розчарований.

Залишивши за спиною здоровенний шмат власного життя, хлопець тягне себе, зраненого й закривавленого, в єдине на світі місце, де б його міг хтось чекати.

***

Серед порожнього лісу юнак не чує жодного звуку. Човгає знайомою дорогою, яка плететься незвичним серпантином. Дерева стоять страхітливою завмерлою армією, не пропускаючи навіть легкий вітер, що любить витися поміж щільне гілля.

Здалеку доноситься крик. З несподіванки Злат завмирає, але, не почувши нічого, через деякий час йде далі. Звук повторюється, вже гучніше. А тоді ще, і ще. Десь неподалік жіночий голос гукає про допомогу. Відлуння носиться від стовбура до стовбура, перекочується під ногами й тягне до себе.

У мороці забуття і болю утворився проріз від гострого леза благального плачу невідомої. Цього було достатньо. Хлопець кидається в хащі на порятунок.

Він заклякає від здивування, коли бачить поранену Марену і зловіщого гостровухого упира, який нависає над нею. Чудовисько зачуло шурхіт кроків, тож повертається блідим лицем у той бік, помічаючи ще одну жертву.

Златомир злякався так ледь не вперше. Серце бухає кудись у шлунок, а коліна тремтять.

Потвора шипить, а тоді облишає бліду дівчину і стрибає на нього, розчепіривши пазурі й роззявивши гострозубу пащеку.

Хлопець щиро відбивається, але упир майстерно валить його на землю, щедро вкриває незахищені груди порізами. Намистом заблищала кров, яка в ледь помітному місячному сяйві здається чорною.

Марена плаче, намагається підвестися, але ноги її ніби не слухаються.

…а юнак просто не може нічого вдіяти.

Несподівано щось майнуло поруч і почвара в ту ж мить розлітається навпіл, не встигнувши замастити рештками хлопця.

— Злате! — цей голос юнак впізнає поміж тисячі інших. Сніжан раптово опиняється поруч, обійнявши його. Сильні руки ніби закривають від горя, яке грозою виливається на голову.

Але це триває недовго. Він різко підіймається, закриваючи собою Златомира.

— Це теж було частиною твого плану? — такого тону хлопець від Сніжана не чув жодного разу. Сталевий голос пробирає до кісток і не віщує нічого хорошого.

— Я не хотіла… — ковтаючи сльози, виправдовується дівчина.

— Що… що відбувається? — слабко запитує юнак, з допомогою чоловіка обережно піднявшись.

— Розкажи йому. Інакше це зроблю я, — складає Сніжан руки на грудях.

— Сказати що?

— …це я, — шепоче Марена, опустивши голову, — Це моя вина. Це я тоді тебе послала до лісу, бо планувала принести в жертву Лиху, — вона дивиться на Сніжана крізь пасма розпатланого волосся. — Я посилала тебе ще, бо потім він сам мене попросив. А сьогодні… Я бачила, як Лихо розлютився на тебе, тож вирішила скористатися моментом. Поки йшла лісом, то багато думала. Врешті-решт мені стало надто шкода… Соромно, що вирішила брата продати… Я поверталася, коли на мене цей напав… Вибач мені, Златику! — останні слова здіймаються виттям над верхівками мовчазних сосен.

— Я твоя кара, Марено, і я зітру тебе в пил, — сухо карбує чоловік, не зводячи з неї погляду.

Златомир ніби вростає в землю. Чіпляється намертво за неї, відчуває її тиху пульсацію, вологу прохолоду чорної глини. Проте легкість і бліді промені зірок примарними руками підхоплюють його, вітер несе запах кришталево-чистої річки, високогірних трав, снігу й чогось невловимого. Того, що одразу оселяється на дні легень, що хочеться вдихати знову і знову. Наче під товщею води до хлопця доноситься журливий плач сестри: невиразний, якийсь сумирний і ледь чутний.

— Сніжане, облиш її, — просить Злат, впіймавши його на диво теплу долоню своєю.

— Ти ж тепер знаєш, хто я, — в очах Сніжана виблискує щось трагічно-загадкове, але чоловік мовчить, щиро стискаючи руку юнака.

— Невже думаєш, що моя природа дозволить так легко відпустити когось? Я не можу побороти бажання вбити її тут і зараз.

— Не можеш чи не хочеш? Сніжане, ти сам колись зізнався, що не людина. Хіба я втік? Це не злякало мене, і зараз не лякає. Чи Лихо ти, чи чорт… Та хоч домовик! Я кохаю тебе, тож приймаю будь-яким. Але й ти повинен прийняти мене, — лагідно шепоче хлопець, заглядаючи в красиве обличчя, — Кожне життя важливе, кожне потрібно намагатися зберегти. Я розумію, що ти іншої думки, але чи зрозумієш ти мою?

Сніжан завмирає, але через мить мовчки цілує золотаві кучері на маківці.

— Я приховаю твої сили, Марено. Можливо, колись ти зможеш спокутати свій гріх, тоді вони повернуться до твоїх дітей. Забороняю проводити будь-які відьомські ритуали, що не потребують магії. Існуй своїм звичайним життям і не трапляйся на очі, — суворо мовить Сніжан тоном, який не приймає заперечень.

— Дякую… — сипить дівчина й ховає заплакане лице в широких рукавах.

***

— Сніжане! Ну ходімо, мені ж цікаво! — сміється Злат у вухо чоловіка, застрибнувши на його спину і вхопившись за шию.

— Чому б нам не піти кудись ще? До моря, наприклад? Невже не хочеш побачити? — запитує Сніжан, залишаючи м’який поцілунок на щоці хлопця.

— Хочу, звісно. Але ще більше хочу побачити тата й сестру. А тоді й до моря можна…

Сніжан нічого не відповідає, мовчки погоджується.

Вони не доходять до дому юнака. На межі лісу й поля бачать Мирослава з Мареною, що стоять поблизу земляного насипу й тихо переговорюються, схиливши голови.

Хлопець намагається почати розмову, але вони ігнорують його, роблять вигляд, що не бачать. Тільки міцніше обіймаються, стискають губи. Злат стоїть ще трохи, а тоді сумно йде геть.

«Не простили, не прийняли», — крутиться в голові.

Під щирим поглядом білобоких Карпат Златомир і Сніжан прямують кудись далеко. За ліси й гори — до гарячих пісків і бездонних океанів, мріями про які вже так давно зваблюють один одного.

…і не бачать, як Мирослав швидко витирає скупу сльозу перед самотнім кам’яним надгробком.