О, Дульсінея!

О, Дульсінея!

Рушаю в путь. Прощай кохана.

Чекай, я на колінах пред красою стану.

Для тебе – лицар вірний на усе життя.

Смієшся… Що, здаюсь тобі безумцем?

Та серце, серце! Воно твоє, твоє навіки.

Що кажеш? Марний фіміам. Не треба

Моїх невтішних почуттів, химерних.

Мене не знаєш і не бачила. Аякже.

Я лицар Дон Кіхот, а лицар без любові,

Мов тіло без душі, не варт нічого.

Не забирай останньої надії.

І неба синь, і моря широчінь

Милуються красою незрівнянною;

Лице – троянди, очка – сонце, перса – мармур,

Достойні лиш поети прославляти.

Що, світлі помисли мене погублять?

І не прикрашене життя інакше,

І я його придумав і не знаю,

І ідеали існують, лишень в романах?

Ні, цього не може бути, добро оцінять!

Вернуся на коні, на піку слави.

У обладунках упаду в обійми

Твої. О, Дульсінея! Пташко ніжна.

Мандрівний Дон Кіхот… Душа дитини

Він марив, мріяв, вигадав кохану…

Намудрував і зліг без тями. У дні останні

Відмовився від лицарства, ілюзій і фантазій

Та став звичайним – Алонсо Кіханом.

Все – тлін. Змирившись із реальністю, вмирає.

Чому Сервантес поховав його? Нема надії?

І людство не змінити? Гірка та усмішка…