Балада про душу

Її душа закохана шалено

Чекає тихо біля ешафоту.

Душа завжди так вірила натхненно,

Що тут знайшла свій дім, свою свободу.

Душа не вірила, що ненависний кат

І є той Ангел, що кохання дарував.

Він обіцяв їй зорі, безліч свят…

Тепер він меч із піхов діставав

Він убивав граційно, зі смаком…

Серед людей він не вважався боязким,

Але відскочив, як пронизаний жалом…

Душі вмираючої погляд був жаским.

А що душа? Розтанула, як сніг,

Повстала Феніксом Душа із праху…

Убивця й Ангел – дві сутності в одній

Знову розрадив і повів… на плаху.