Чортополох

Я пам’ятаю той світлий весняний день,

Як зірка твоя крізь моє вікно світила,

Як голос відбирав в своїх пісень

Й у відчаї обрубував свої пожовклі крила.

Як з свіжих ран на грудях сочилися любові сльози

Синіми краплями, що не лишились на папері,

Той біль німий, який могли лиш змити грози,

А гроз не було, зате були у всіх закриті двері.

Я пам’ятаю ніч, коли рука твоя нависла наді мною,

Тремтячи; слова холодні обпалили груди, -

Так легко споріднена душа стає чужою

Тільки з страху, що після всього скажуть люди.

Я пам’ятаю, як упав, як очі обпекло багно,

І так лежав без крил, пісень і без людей.

Як розум помутнів, і прийнялося темряви зерно

В душі, і те солодке марево змарнованих ночей.

Отак ішли роки, оповиваючи саваном з павутиння,

Немов недоїдки кимось забуті на підлозі,

Малюючи на стінах іржаві клапті-ластовиння,

Лишаючись слідами сірими за мною по дорозі.

А я усе лежав між трупами пісень, що не воскресли,

У спогадах про тих, що не прийдуть назад уже,

Тебе усе питав, чому вогні твоєї стели згасли

Такі колись яскраві, та в відповідь лунало щось чуже.

І, раптом, збираючись спитати те саме вкотре,

Я зупинився, осяяний таким простим прозрінням:

Ніщо вже з пам’яті твоєї ті спогади не зотре,

Ніхто не змусить тебе випустити з рук твоє каміння.

Я усвідомив: і скільки б не звучало отих ображених «без образ»,

І скільки б ми не прикидались хто ми,

Пройшли роки, пройшов отой змарнований весь час,

І є обманом всі виведені мною аксіоми.

Я усвідомив: деякі із прірв, щоб не пустити нас назад,

З’являються, а не для того, щоб будувати через них мости,

Щоб показати нам, що міражем був отой казковий сад

В минулому, - землею, де чортополох лиш і буде́ рости.

8.05.2017

Настрій: Flipsyde - Someday