Календар мандрівника. (Подорожні замальовки)

Лютневі нотатки

Цього року зима  виявилась справжньою. Скувало кригою навіть холодне Балтійське море. Воно вкрилось цікавими візерунками. Це закручені хвилями солоної морської води, шестикутні, округлі, або ще якоїсь незрозумілої форми замерзлі фігури з піднятими дашками у вигляді бурулькових куполів, які з'єднались між собою перехідними, на вигляд, не міцними, льодовими кірками. Згори це виглядає, гігантською крижаною мозаїкою, яка вкрила прибережну зону Балтійського моря.

Трохи далі від берега – наступна морська смужка. Вона виглядає  не такою зледенілою А ще далі – намагається вирувати крижана вода, яка все ж не перешкоджає судноплавству. То кораблі-підкорювачі зимових хвиль все ж з'являються на брудно-синьому обрії.

А маршрут до цього Балтійського чуда природи  супроводжують кав'яреньки. Їх володарі, мабуть, сподіваючись  на поблажливу зиму, не заховали величезні парасолі зі столами на зимову сплячку. А залишили їх для клієнтів-відчайдухів. які обирають випити каву або з'їсти гарячу рибну зупу на відкритому повітрі.

Літні рестораційні майданчики філософськи вдихають зимове повітря та продовжують функціонувати. Якісь парасолі розкладені, та під ними, відпочивають, якщо доречно взимку так сказати, замотані у теплі пледи гурмани кавового напою. Вони розмістились серед електричних імітацій гасових ламп, захищених  скляними колбами.

Далі йдуть поодинокі нерозкриті парасолі маленьких кав'ярень. Замерзлі столи зі стільцями, засипані снігом, ховаються поміж засніжених дерев. Сніг то розноситься вітром, то насипається із великих сірих хмар знов. Сніг не розчищають. Бо немає потреби. Заклади зачинені. Ці стільці та столики знемагають під вагою снігу. (А чи знемагають?). Та незадоволено перемовляються між собою:

— Отже ж, доля – стояти на відкритому майданчику, засипаному по самі ніжки в снігу, та тримати на собі білий килим зими, — незадоволено проговорив квадратний білий стіл. — Я вважав, що стіл ресторації, навіть на свіжому повітрі, – для блюд та напоїв. У найгіршому випадку – для перелитої кави та крихт їжі, яку скльовують птахи. І зовсім не для тижневого утримання снігу.

— Знов бурчиш, — відгукнувся на промову столу, білий стілець, який кольорово злився  зі снігом.

— Не бурчу, а сумую. — відповів стіл. —  Скучив за людьми. Іноді підслуховую їх розмови. Дивуюсь.

— І що цікавого?

— Різне. Місцеві розмовляють про політику та економіку своєї країни.

— Ну це зрозуміло, турбуються. — уявно підвівши уявне чоло до гори, підсумував стілець.

— Ще обговорюють плани на відпустку, тобто на подорожі.  А туристи сварять цю країну, це море, цей клімат разом з погодою. Бо приїхати на літній відпочинок і не знімати теплої камізельки то був сміх крізь їхні втрачені гроші.

— Тааак, — втрутився другий стілець з цього ж меблевого комплекту, який ще не брав участі в розмові, — останнє літо видалось таким собі. Країна теж на туристичних внесках втратила минулого року.

— А мігранти про що говорять? — це знов цікавиться перший стілець.

Стіл зітхнув:

— Мігранти вони різні. Деякі сумують за своїм краєм, деякі пристосовуються. Дехто ще в роздумах. Хтось під тиском такого незвичного життя просто деградує. А хтось навпаки, хоче зжерти того, хто сильніший, вже й мови нема, що зробити зі слабкішим. Або втоптати всіх разом в багнюку.

— Ееех...

—  Є такі, які мовчки попивають свою каву. Та розглядаючи природні дива навколо, мовчать, ніби приховують якусь велику таємницю, та сумно посміхаються. Але їх залишається все  менше.

— Сумно...

— Дуже сумно...

Але вітер не дає сумувати. Він розколихує гілки дерева, з яких прямісінько на стіл звалюється купа колючого замерзлого снігу.

Вдень пролітають над залізно-крижаними меблями чайки. Вони розправляють крила та чіпляють снігові покривала, залишаючи невиразні сліди. Вночі тільки поривчастий вітер, притаманний цій місцевості, турбує засніжені поверхні.

Все в очікуванні весни..

Лютий, 2026.