* * *2
Розмірковує, сидячи за письмовим столом над купою зошитів у маленькій кімнатці.
— «Щоб я змінив у сучасній історії?» — прочитав уголос тему твору.
— А й справді, що б ти змінив у історії свого життя? — почув позаду незнайомий жіночий голос.
— Мамо, це ти прокинулася? Чому тобі не спиться, уже пізня пора? — озирнувся на голос, але в кімнаті нікого не було.
— Що за маячня? Мабуть, почулося, — пробубонів уголос.
— Ти ж нічого ніколи не змінював. Усе відкладаєш на потім. Шукаєш невдалі причини. Тікаєш від самого себе! — чує той самий голос позаду себе. Чиясь холодна рука лягла йому на плечі. Підняв голову.
— Ти хто? Ти моя бабуся? Але ж... — оторопіло ледь чутно прошепотів. Тіло скувало, ніби міцними мотузками його щось зв’язало, кинуло в піт. Ноги оніміли й стали нерухомими, ніби по них протікає не кров, а важкий метал.
— Так, це я, але дуже молода. Ти не хвилюйся, у мене все добре. Я прийшла за тобою, — посміхнулася кутиками уст.
— Як за мною? Я ще не планую. Куди? Ти ж... А я живий... У мене ще справ багато невирішених, я не можу, — виправдовується, у жилах протікає уже холодна кров, руки тремтять, весь ніби скам’янілий.
— Ти ж даремно на цьому світі час витрачаєш. За свої тридцять п’ять років нічого не зміг зробити по-справжньому сміливого. Щось вагомого для себе, усе причини шукаєш, — уже й друга рука лягла на інше плече чоловіка.
— Але ж я намагаюся робити все, що в моїх силах, — виправдовується Максим.
— Ти нічого не робиш. Під лежачий камінь вода не тече, мій онучку. Я радію, що вона дозволила бути твоїм провідником мені. Це велика честь, — жінка озирнувся та глянула у лівий кут кімнати. — Дякую Вам, пані!
Максим теж мимоволі обернувся на ці слова і його серце забігло в п’ятки ще більше, позаяк у лівому куті кімнати стоїть постать молодої жінки у чорному вбранні з капюшоном, а позаду у неї звисають величезні чорні крила. Велич крил перехоплює дух ще більше, ніж врода дівчини, яка прикриває обличчя під чорним капюшоном. У її тендітних руках така не жіночна коса. І навіщо тільки дівчині це приладдя?
— Але ж у мене ще купа справ... я не можу... — перелякано бубонить чоловік.
— Можеш, ти зможеш усе встигнути. А тепер послухай мене уважно, онучку! — уп’ялася холодними руками у плечі нещасного. — Пані Смерть дає тобі лише два дні, щоб ти зміг вчинити свій справжній сміливий вчинок.
— Який вчинок?! А якщо не встигну? Я не знаю, що мені потрібно зробити, — схвильовано тараторить.
— Запам’ятай, ми повернемося через два дні. Якщо не встигнеш, то пані Смерть відбере твоє життя. Якщо зробиш, усе як потрібно, то вік буде довгий твій і не такий сумний, — попереджає жінка. — Пам’ятай, онучку, часу обмаль!
— Часу, якого часу? Що мені потрібно зробити? — вигукнув, як у лихоманці.
— Максику, часу обмаль... обмаль... обмаль. Два дні... тільки два дні... — почулося ніби вдалині голос покійної бабуні.
І уже за пару секунд дві постаті розвіялися, так, ніби це сон. Але Максим цього разу був певний, що ніякий це не сон. Таке навряд чи може приснитися. У голові відлуння ще й досі звучить: «Часу обмаль... Два дні... Справжній вчинок... Повернуся...»
От уже й перевірка контрольної роботи не надихає на краще. Тіло й мозок ще й досі не розуміє, що трапилося, та відмовляються вірити у почуте.
Не зміг зімкнути повік до самісінького ранку, хоча, мабуть, навіть і не намагався цього зробити. Ліжко цієї ночі не дочекалося свого господаря.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!