Мишача душа

Десь у далині Максим чує той самий голос, як у тумані: — Лише два дні... У тебе залишилося лише десять годин... десять...

— Справжній вчинок... Онучку ти здатний зробити це... — чує голос бабусі. — Зроби хоч щось цінне у своєму житті...

— Який вчинок? Коли та де мені його зробити? Як? — в шаленстві нерозуміння не знає, що робити далі: чи бігти до дівчини, чи слухати розмови привидів, чи залишити усе як є й дочекатися товариша. Тіло кидає в піт. Тремтить, як від лихоманки, — Та ні, вона цього не зробить!

— Зробить, ще й як зробить, Максимку! Пані Смерть уже чекає, щоб забрати її, — доноситься мова рідної людини.

Й справді на цьому вокзалі, окрім перехожих, майнула постать у чорному плащі та з гігантськими красивими крилами.

— Я маю щось зробити, але що? — хоробрість залишає його, голова наповнена купою перемішаних думок.

— Максику, зроби хоч щось. Не чекай, позаяк часу обмаль... У тебе лише десять годин... десять годин... — голос прадавньої родички вмовк.

Тепер біля колій залишилися тільки Максим, дівчина та осторонь спостерігає за всім пані Смерть.

Наважився крикнути: — Дівчино, не робіть цього. У вас ще часу достатньо, а в мене обмаль, — підходить ближче.

— Навіщо ти тут? Я не маю часу на пусті розмови. Уже мій потяг скоро. Ще декілька хвилин, — промовила юнка так, ніби просто чекає на свій рейс. Байдуже та тихо прозвучала її відповідь.

— У мене часу теж обмаль. Можна я з тобою? Ти, я чую, українською розмовляєш? — підійшов до дівчини та став поряд. Намагається зробити вигляд, що все так і має бути, нічого не звичного не прогнозується. Немовбито це звичайнісінька справа — спілкуватися із розгубленими душами.

— Так, розмовляю. Куди зі мною? Ти що дурний? Я стрибати під потяг буду, — промовила ледь чутно. Певне збентеження промайнуло по її обличчю. — Гаразд, як хочеш.

— Я з тобою. Он уже й пані Смерть чекає на нас двох, а що, хороший улов, чи не так? — вказує на видиму тільки для нього постать. — Мене, до речі, Максим звуть, а тебе як?

— Віка, — промовила ледь чутно. Думає, що він зовсім із глузду з’їхав.

— Приємно познайомитися, — промовив так само тихо, але емоційно піднесено. — Можна тебе за руку взяти, щоб не так страшно було?

Дівчина мовчки протягнула долоню. Не бажає суперечити новому знайомому. Юнак відчув ніжний теплий дотик у своїй долоні. Посміхнулася кутиками уст.

— На який потяг ми чекаємо? — запитав через хвилину мовчання.

— На перший зустрічний, — дівчина відповіла, по щоці покотилася сльоза.

— А он і він, дивися! — додала ледь чутно панночка.

Й справді у далині угледіли потяг. Червоно-сірими смугами... Новий...

Молода красуня пані Смерть наближається повільно, волочачи важкі величні крила.

Уже й люди починають скупчуватися за огорожею, дивлячись на цих двох.

Потяг все ближчає, людей все більше збирається. Чутно звуки поліційних сирен.

— Ні, зачекай. Я не готова! — дівчина стисла руку Максима, уже коли поїзд от-от був біля них. Чутно гул від сигналу потяга. Машиніст угледів цю парочку екстремістів, але швидко загальмувати не встигає.

— Я теж, — без зайвих слів обійняв незнайомку. Тремтять обоє.

Поїзд уже проїхав біля них та зупиняється на призначеному місці такого транспорту.

Вікторія не сперечається, бо, мабуть, так і треба.

— Ходімо звідси куди-небудь, — прошепотіла ледь чутно. Душа перевернулася з голови на ноги й з ніг на голову одночасно.

— Так, звичайно. Мій друг Влад казав, що через дорогу у кафе готують чудову каву, — взялися за руки та відходять від колій.

Максим озирнувся й бачить, що красуня Смерть розправила свої величезні крила та відлітає у протилежному напрямку.

— Ти цього разу її вмовив: врятував життя цієї дівчинки та своє. Я пишаюся тобою, онучку. Тепер ти відповідаєш за неї, а вона за тебе. Пам’ятай це! Зустрінемося ще не скоро, — почув голос бабуні неподалік, але не промовив нічого, тільки кивнув у знак згоди.

Жінка помахала рукою та зникла.