Виправдання жорстокості

Закінчилась ще одна зміна і я, чого приховувати, був радий цьому. Всі ці температури, вимірювання тиску і проноси зараз здавались мені чимось далеким і зовсім несуттєвим. Мені хотілося скоріше дістатися до своєї квартири і звалитися в ліжко.

- Спати, спати, спати... - пробурмотів я, натискаючи кнопку виклику ліфта.

Двері відчинилися і я увійшов до кабіни, натиснувши кнопку з цифрою "8". Дверні стулки почали зближуватися, і в цей самий момент в кабіну ліфта заскочила молода жінка, граційно прослизнувши між стулок, які зімкнулися за її спиною. На ній був топік з написом "AC/DC" і обтягуючі шортики, зроблені з обрізаних джинсів. Волосся у неї було червоне з чорним, зібране у високий пучок.

Я спитав, кнопку якого поверху їй натиснути, на що жінка відповіла: "Мені на шостий".

Я натиснув потрібну кнопку і далі ми з нею стояли в мовчанні, яке порушилося лише скрипом ліфта, коли він почав підйом шахтою.

Тут я відчув, що вона дивиться на мене. Перехопивши її погляд, я трохи зніяковів.

А вона раптом спитала:

- А ви мене не пам'ятаєте?

- Ні... вибачте, - відповів я.

- Ви якось мою маму лікували. У неї була ця... стенокардія. Ви і лікар - літня жіночка така в окулярах.

Молода жінка була мені знайомою, але в мене не було жодних спогадів про неї. От якби я її матір побачив, може щось і згадав. Але це теж не факт.

- Раніше я в іншому районі жила, а тепер з Ілюхою, моїм хлопцем, сюди перебралася. Жінка, у якої ми до цього винаймали житло, за оренду брала не так багато, якщо порівнювати з іншими, але Іллі не подобалися наші сусіди з їхніми п'яними розбірками. А ще його бісили таргани. Їх там справді було дуже багато. Якщо вночі увімкнути на кухні світло, то видно, як вони починають швидко розповзатися. Коротше, він наполіг на тому, щоб ми переїхали.

Вона говорила легко і невимушено, ніби знала мене дуже давно. Це мене в ній не здивувало, а навпаки сподобалося.

Я здогадався, у кого вони з хлопцем тепер квартиру винаймають.

- Вам житло Єгорівна здає?

- Так, вона. А як ви здогадалися?

- А це елементарно, мій любий Ватсон, - з усмішкою сказав я. - Просто у нашому під'їзді лише дві особи квартири в оренду здають. Це Єгорівна, у якої тепер житло винаймаєте ви, і ще одна жінка, у якої житло винаймаю я. Тож неважко було здогадатися.

Жінка усміхнулася, і тут ми обоє засміялися.

Раніше Єгорівна сама жила у цій квартирі. Але це не єдине житло, яке в неї було, а оплата комунальних послуг з кожним роком ставала все більшою, тому в результаті перед Єгорівною став вибір - або продати зайву квартиру, або її в оренду здавати. Бабця вирішила здавати в оренду. Грошей небагато, але стабільно. Отримуєш щомісяця.

А ще Єгорівна, коли мешкала тут, часто викликала мене для консультації, у неробочий час, по-сусідськи. Доводиться миритися з тим, що рано чи пізно добрі знайомі та кращі друзі звертаються до тебе за консультацією.

- Отже ми тепер сусіди.

- Сусіди, - знову усміхнулася жінка. - Я - Соломія. - Вона простягла мені руку. Я її потиснув.

- Максим, - представився я. - Радий знайомству.

А потім двері ліфта відчинилися і Соломія вийшла. Вона попрямувала до дверей квартири, яку тепер знімала разом зі своїм хлопцем, витончено похитуючи стегнами. Я дивився їй услід, поки дверні стулки, що зачинилися, не приховали її від моїх очей.

Отак я і зустрів Соломію Марчук.