Розділ 1

«Ніколи не говоріть з мертвими. Не звертайтесь до їхніх душ і не турбуйте той сон. Добром це не обернеться».

Я змахнула невидиму пилюку з вологих від поту плечей. У навушниках тихо грала музика, на випадок, якщо навколо буде відбуватися щось варте уваги. В електричці виявилося набагато менше людей, ніж могло бути. Цим спекотним літнім ранком подібний збіг обставин здавався справжньою благодаттю. Запах в електричці і так витав не найприємніший, але якби вона опинилася до відвалу забита...

Я скривилася, і власне відображення в запиленому дзеркалі змусило посміхнутися. Подруга б неодмінно перекривила мене і облаяла за такий настрій.

— Ти ж починаєш нове життя! — підбадьорювала вона мене до останнього.

Через кілька сидінь від себе помітила блакитну маківку волосся зібраного в пучок і нехай знала, що це не Юлька, усмішка знову сама собою з'явилася на обличчі. Ще кілька тижнів тому вона жартувала, що, вибравшись з притулку, я зможу взяти опіку над нею, і ми разом будемо жити десь подалі від них усіх. Не скажу, що не розуміла її прагнення втекти... З притулку в нас залишалися не найприємніші спогади.

Та й, до слова, виявилося, що у мене вже є будинок. Якась бабуся переписала його на моє ім'я. Юлька раділа, а мені все це тяжким тягарем давило на плечі. Її не хвилював той факт, що ні про яку бабусю я ніколи й не чула. Спогади про батьків з часом зовсім спотворилися, але те, що ніяких бабусь і дідусів у мене не було, — я могла стверджувати зі стійкою упевненістю. У будь-якому разі раніше.

План Юльки з опікунством полетів коту під хвіст за два тижні до мого дня народження. Її удочерила сім'я з міста, Скрипко справляли гарне враження, і я щиро сподівалася, що разом з ними Юля зможе стати щасливою. Що не кажи, вони були набагато кращим варіантом для неї — ніж я.

За вікном швиденько змінювалися пейзажі. Замість міських багатоповерхівок — невеликі будиночки, зрідка зустрічалися двоповерхові. Зелень навколо яскравими фарбами майоріла перед очима. Місце, куди я прямувала, могло виявитися куди краще, ніж я сама собі уявляла. Хотілося на це сподіватись.

Електричка зупинилася, але гуркіт коліс продовжував луною повторюватися у вухах. Знявши навушники і закинувши рюкзак, у який без проблем помістилися всі мої пожитки, на плече, я встала з місця. Інші пасажири здивовано підняли на мене очі.

Я десь забруднилася? Або в чому річ? Виглядали вони так — наче привида побачили. Зітхнувши, я вискочила з електрички — подалі від поглядів, що пропалювали морозом глибоко до нутрощів. Щойно ноги торкнулися землі, щось голосно бахнуло. Серце підскочило в грудях.

— От лайно! Що за погань... — Я кинула погляд на кросівки. Це була всього лише пачка з-під соку. Рідний «Садочок», як же я тобі рада.

Зітхнувши, звела погляд. Трохи поржавілий знак говорив: «Ласкаво просимо до Чорнодуба». Гарний початок — нічого іншого і не скажеш.

Про це селище міського типу я знала вкрай мало. А якщо точніше — нічого, крім назви та того факту, що він розташувався у Дніпропетровській області.

Взявши кінчиками пальців порожню коробку соку, я закинула її в найближчий бак для сміття. Скривилася і, не витримавши, полізла в сумку за серветками. Оперши рюкзак об коліно, я стояла на одній нозі — було не зовсім зручно. Мало не втративши рівноваги, я дивом встигла відсахнутися і не зачепити людину поруч. Дивно, бо коли я виходила, на зупинці панувала порожнеча. Нерви здавали.

Незнайомець здивовано дивився на мене. Під його пронизливим поглядом по спині пробігли мурашки, навіть при тому, що на вулиці температура стояла не менше тридцяти п'яти.

Я постаралася посміхнутися. Вийшло майже впевнено.

— Вибачте, треба бути обережнішою, я мало не налетіла на вас. Все гаразд?

Він відкрив рот, продовжуючи вивчати мене поглядом. Зсунув брови. Кивнув.

— Ви це мені? — якось недовірливо поцікавився незнайомець за мить.

Хлопець виглядав не набагато старшим за мене саму, може, років на двадцять. Та й... навіть його вигляд вирізнявся. Як я могла його не помітити, вискакуючи з електрички? Руде волосся по плечі відливало вогняними відблисками на сонці.

— Ну, Ви бачите тут когось ще? — посміхнулася я, але про всяк випадок озирнулася.

Раптом упустила ще щось. На периферії зору майнула потворна тінь, жваво ховаючись за обвалами глиняного будинку. Це змусило мене здригнутися. Я швидко відвернулася. Таке іноді траплялося, і часто подібної чортівні, крім мене, ніхто не бачив. Юлька вірила моїм словам, коли я розповідала про дивні видіння, але інші...

Хлопець усміхнувся куточком губ. Якось нервово. Або, може, це все давались взнаки мої власні змішані почуття щодо приїзду сюди.

— Справді.

Я простягла руку.

— Мене звуть Роксана, я тільки-но приїхала... Ви тутешній?

Він опустив погляд на руку. Варто помітити, хлопець був на цілу голову вище, та височив надію мною — такий нерішучий і тривожний. Він відступив назад.

— Так. Мене звуть Ян. Приємно познайомитися.

Я швидко опустила простягнуту долоню. Якесь незручне знайомство виходило. Вперше потрапила в таку безглузду ситуацію. І все ж Ян не виглядав так, ніби брехав. Може, у нього були свої причини не тиснути мою руку. Не варто зациклюватися на цьому.

— Роксано, Ви...

— Можна перейти на ти, — зауважила я і відразу додала, — якщо Вам так зручніше.

Ян мило посміхнувся, не зводячи з мене своїх теплих карих очей. Його риси обличчя притягали погляд. Відкрите, з розсипом ластовиння, акуратний ніс з горбинкою, точені вилиці і чітка лінія щелепи, родимка трохи нижче і правіше за куток губ — Ян виглядав немов промінь сонця.

— Роксано, ти в гості до когось? — Він схилив голову трохи набік, дивлячись тепер із домішкою дитячої цікавості.

Я покрутила головою, важке зітхання зірвалося з губ. Тильною стороною долоні я провела по лобі, стираючи крапельки поту. З ноткою заздрощів зазначила, що Ян на відміну від мене не виглядав спітнілим або вимотаним літнім сонцем.

— Ні, мені тут... я ніби приїхала сюди жити. — Відповідь вийшла невиразною, за що стало неймовірно соромно. Втім, щоки, як і решта обличчя, і так були червоними від спеки. Куди вже більше?

Ян кивнув, заклавши руки за спину. Куточок губ сіпнувся вгору. Блискнули білі рівні зуби з невеликими іклами з боків, життєрадісна посмішка нового знайомого викликала тліюче тепло в грудях. На щоках у нього з'явилися ямочки. Я глитнула, відриваючи погляд, та обдивилася навкруги. Непристойно так вирячатися на людину, але вчинити щось із собою було вище моїх сил. І все-таки, цілком імовірно, він до такого звик.

— То тебе провести?

Здається, він говорив щось ще перед цим, але я все прослухала. Значить, Ян хотів мене провести?

— Так, будь ласка. — Я усміхнулася у відповідь та пошарила в кишенях, шукаючи папірець з адресою.

Простягла йому, але Ян знову ухилився, натомість просто подивившись на вміст.

— Так, я знаю, де це. Ходімо?

Наскільки погано могла обернутися ця пропозиція? Яка людина у своєму розумі піде за дивним незнайомцем? Жаль, у мене не було з собою дзеркальця — інакше б відповідь відображалася в ньому. Я кивнула на знак згоди, і ми разом вирушили подалі від зупинки. Поки йшли, я скоса продовжувала розглядати його. Одяг Яна — сорочка та штани, зовсім не підходили погоді, та й були в моді років двадцять тому. Якщо не більше.

— Роксано...

Він ніби знову нервував. Причину знайти не виходило, але якогось поганого передчуття я теж не відчувала. А може, я просто не мала інстинкту самозбереження.

— Так?

— Вибач, я... ні, не має значення.

Я знизала плечима, не бажаючи тиснути на нього. До речі, у Чорнодубі було спокійно. Шелест трави, стрекотіння коників, бабки, що літали над пелюстками квітів, — все дуже відрізнялося від звичної міської метушні. Спів птахів і ляскання їхніх крил розносилися прямо над головою. І тіні... Або моя хвора уява. Навіть не знаю, який із варіантів був би кращим.

— Давно тут мешкаєш?

Незручне мовчання затягувалося, і якби у звичайній сірості днів мене це влаштувало — то зараз лише дратувало. Граючи на нервах, як на балалайці. Може, я все ж таки хотіла почати нове життя, більш товариське, ніж раніше. Можливо, Ян стане моїм першим другом у цьому місці? І другим взагалі у «довжелезному» списку моїх друзів. Що ж…

Я зітхнула, через похмурі думки не помітивши, як щось вискочило мені під ноги.

Зойкнула, штовхнувши це щось ногою, і знову пискнула, коли воно закудахтало!

— К-хм. — Ян прочистив горло.

Розвернувшись до хлопця, я побачила, як він прикрив рота рукою і відвів погляд. Силячись не розреготатися. Виходило у нього погано. Ми разом поглянули слідом за куркою, яка, ображено кудахчучи, віддалялася в захід сонця. А точніше — у чагарники та бур'ян ліворуч від дороги.

— Ну що тут сказати? — почала я, порушуючи мовчання, і, не втримавшись, розреготалася. Ян також. Вантаж важких думок ніби полегшав.

— Не думав, що ти так боїшся курей, — весело помітив Ян, перевівши подих.

— Та я не боюся їх! Просто не чекала...

— ...побачити в селі курку? — грайливим тоном підказав він.

— Ти знущаєшся?

Хлопець усміхнувся, широко та яскраво. Від цього і злитися на нього здавалося завданням просто нездійсненним. Я похитала головою, посміхаючись у відповідь. Його веселість була заразною.

— Може, зовсім трішечки? — знизав плечима Ян.

Я цокнула язиком, картинно закочуючи очі.

— Гаразд, якщо тобі приносить це задоволення, то добре. Так, давно ти тут живеш?

— Так, дуже, — якось сумно відповів він. Може, Ян був із тих, хто мріяв про життя в місті?

По сторонах і далі майоріла зелень, в чагарниках ховалася живність і рої комах. Особливо мені подобалося спостерігати за бабками та метеликами, легкими та вільними.

— А тут взагалі ще хтось живе? — поцікавилася я. Ян хмикнув.

— Так, ми просто йдемо дорогою, якою ближче. Не турбуйся, тут не зовсім глуш. Хоча та вуличка, на якій житимеш ти, Роксано...

Він замовк, щось обмірковуючи. Весь шлях я продовжувала ловити на собі його погляди і вперше не була впевнена, як їх охарактеризувати. Проста цікавість? Чи щось більше?

— То що там з тією частиною Чорнодуба, де житиму я?

— Ем, а ким тобі припадала Ада Семенівна? — запитанням відповів Ян.

Я підняла брову. Емоції на обличчі Яна були настільки змішані, що я зовсім не розуміла, про що він думав. Чи варто говорити як є? Не довго думаючи, все ж таки відповіла.

— Мабуть, бабуся моя. Але, якщо чесно, то я вперше почула про неї, коли дізналася про заповіт.

— А батьки, що, не розповідали про неї? — здивувався він.

Хоч вони зникли давно, питань без відповідей виявилося набагато більше, ніж я передбачала у дитинстві. Навіть після повноліття мені не вдалося дізнатися у міліції щось нове. Безслідно зникли — це все, що вони говорили. Закрадалися підозри, що, можливо, розслідування навіть не проводилося.

— Я сирота, але коли батьки ще були зі мною... ні, нікого, крім них, у мене не було. Про бабусь і дідусів нічого не чула. А ця Ада... без поняття, звідки вона взагалі взялася, — байдуже відповіла я, відводячи погляд, щоб не бачити той самий огидний вираз жалю, охоплюючого людей після того, як вони дізнавалися, що я сирота. Це я ненавиділа найбільше.

— Пробач, — згодом тихо вибачився Ян.

— Не варто. Що ти казав про бабусю?

Ян мляво посміхнувся. Мені стало сумно від того, що ця розмова зайшла зовсім не в те русло. Я не любила таке. Це пригнічувало.

— Скоро сама дізнаєшся. — Ян підморгнув і випередив мене на кілька кроків. Знову життєрадісний, як і раніше. — Роксано, а знаєш, чому село названо саме так?

Я знизала плечима. Звідки мені щось знати? Я про це місце до випадку зі спадщиною навіть і не чула.

— Хочеш потім прогулятися зі мною? — перескочив він на нову тему.

— З радістю, — не роздумуючи, погодилася я.

— Чудово. Я радий.

Це побачення? — хотілося запитати. Але благо, я притримала язик за зубами, інакше б знову влізла в незручну ситуацію.

— Я покажу тобі, чому це місце називається саме Чорнодубом. Знаєш, наше село досить цікаве. Чого ти так недовірливо дивишся? Скоро сама все зрозумієш!

Ян ніби закидав гачки і не квапився тягнути. Мої губи розпливлися в посмішці. Краєм очей в одному із дворів помітила жінку середнього віку. Квітчастий халат спочатку здався звичайним, поки я не угледіла темних бризок крові. Вона дивилася прямо на мене, похмуро і непривітно. У руці в жінки висіла нежива тушка курки.Крапельки крові з відрізаної голови повільно стікали вниз.

По спині ковзнув холодок.

— Ян?

— Га? Що таке, Роксано? — як ні в чому не бувало озвався він.

— А чому вона так дивиться на мене?

Він простежив за моїм поглядом, швидко змінивши вираз обличчя. Зам'явся і кивнув, покваплюючи рухатися далі.

— Чисто теоретично... через мене, — згодом сказав він. — Тобі краще ігнорувати мене і вдавати, що не бачиш, коли поруч хтось є.

У його голосі відчувалися смирення та смуток.

— Що за нісенітниця? Ти що, щось типу вигнанця тут?

Куточок його губ потягнувся вгору, але гірка усмішка швидше спотворила обличчя цього сонячного чоловічка.

— Можна й так сказати, — тихіше додав він, повільно видихаючи. — Просто... краще роби, як я сказав. Будь ласка.

Він майже благав. Я невпевнено кивнула, і тільки після цього Ян знову радісно посміхнувся.

— Але чому?

Він швидко закрутив головою.

— Колись... але не сьогодні, гаразд?

Мені не залишалося нічого іншого, крім як кивнути. Ми з Яном знайомі менше доби, не гоже було витягувати з нього те, про що він вважав за краще мовчати. Втім, ким би його не вважали жителі Чорнодуба, я не збиралася так само ігнорувати його існування.

— Ян...

— Ось ми й прийшли, — оголосив хлопець, зупиняючись прямо навпроти низького будинку, що швидше нагадував хатинку зі старих картин. Перекошені дощечки паркану, фарба на яких облізла віки тому, прикрашали дивні вирізані знаки. З саду виглядали чудові рослини. А біля самого входу сиділо маленьке чорне кошеня.

— Ласкаво просимо до твоєї нової оселі, Роксано! — радісно, ​​ніяково, але цілком щиро сказав Ян.

Так. Ласкаво просимо до мого нового будинку, Роксано... Я потяглася до хвіртки, і та з огидним скрипом відчинилася. Кошеня встигло зникнути. Холодок знову лизнув під ребрами, але відступати не було куди.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Avee Delmonico
25.07.2022 22:32
До частини "Розділ 1"
Так, я вернулася сюди, як блудний син😅😅 і здогадка номер один — Ян таки невидимка. Ну а що? Роксана може бути а-ля Ґвендолін з «Таймлесс» і бачити мертвих людей, тобто привидів. І істот. Коротше! Як на мене, варіант з привидом ідеально підходить Яну. Але він такий милий, аж шкода, якщо він справді привид🙄🥲🥲 Саме селище виглядає якось... Моторошно. Не знаю, може, це я сама собі такого надумала, але жінка з краплями крові це уже не дуже виглядає😅😅😅 а тут ще бабуся з нізвідки, старий будинок.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше