Розділ 2

«До чаклунства підходите з усією серйозністю та обережністю. Воно завжди витає поруч, але якщо зв'яжете з ним своє життя — дороги назад не буде».

Ступивши за паркан я почула шелест. Насторожилася, не знаючи чого чекати.  Може зрештою це був чийсь злий жарт, а не реальна спадщина? Аж надто підозріло складалися обставини.

Проковтнувши ком застиглий у горлі, я повільно просувалася далі. Дивні кушніри дряпали ноги, торкалися листям оголених литок, викликаючи свербіж, комахи дзижчали біля вух, не реагуючи на мої спроби відігнати їх від себе.  Пройшовши кілька метрів, я обернулася.

Ян залишився за воротами, так само не відриваючи свого погляду від мене, ніби дивлячись наскрізь. Начебто бачив справді набагато більше, ніж було дозволено бачити незнайомцям. Що ж цікавило його думки?

— Зайдеш? — не розумію, чому я так нервувала. На той момент все здавалося абсурдним.

— Боїшся?  — піднявши брову, поцікавився Ян.

Його проникливість продовжувала дивувати. Не хотілося здатися боягузкою, але я кивнула, точно визнаючи поразку. Сенс приховувати очевидне?

Він усміхнувся, підбадьорливо. Карі очі на сонці переливались подібно до міцного чорного чаю. Ян опустив погляд на хвіртку, що залишилася напівприкритою. На мить на його обличчі відбилося сум'яття, але це сталося так швидко — що я засумнівалася, чи не здалося? Адже тут Ян знову глянув на мене, весело й привітно.

— Відчиняй будинок, я йду слідом, не бійся.

Зітхнувши, нервово закивавши замість відповіді, я дістала з рюкзака ключ і попрямувала до темно-зелених старих дверей. Фарба облупилася, а металева ручка зіпсувалась і місцями вкрилася іржею. Навіть у такий спекотний день, як цей, вона виявилася холодною, хоч і була в тіні, але хіба таке нормально?

Обернувшись хотіла запитати у Яна, але несподівано для себе виявила хлопця буквально за власною спиною. Здригнулася. Пару разів просто відкрила і закрила рот не знаючи що сказати.

— Як? — згодом усе ж таки видала запитання.

Ян знизав плечима, таємниче посміхаючись. Він взагалі майже весь час тільки й робив, що посміхався. Не те, щоб мені не подобалася його посмішка... і про що я тільки думаю?

— Хвіртка навіть не рипнула! — мало не жалібно помітила я.

— Безшумність моє друге ім'я! — спокійно запевнив мене хлопець.

А й справді. Рухався Ян тихо, так що я взагалі не помічала і шурхіт за ним. У дитинстві у мене теж виходило так, але якось втратила подібну здатність із віком.  Шкода звичайно, але що вдієш?

Ключ сяк-так увійшов у замок, трохи повозившись мені вдалося відчинити двері.  Відчинилася вона, на відміну від хвіртки, тихо та плавно. Не знаю, що я очікував побачити там, усередині цього будиночка — але точно не те, що постало перед очима.

Мимоволі я оступилася. Легкий подих торкнувся вуха.

— Обережніше. Не впади. — Тихо помітив Ян.

— Так.

— Сміливіше. Тобі нічого тут бояться.

Не знаю що було дивніше, той факт, що Ян думав ніби мені не треба боятися цього місця, або те, що його самого ніби ні краплі не дивувало побачене? А може, й зовсім те, що я була тут з незнайомцем. У зовсім чужому, глухому місці...

Усередині будинок являв собою щось на зразок лігва відьми, як у казці. Але атмосфера тут панувала не така. Вона пробирала мене до тремтіння, рука сама опустилася по телефону. Може Юлька притулить мене на якийсь час?

— Дідько! От паскудство!

Ян схилився з мене.

— У мене для тебе погані новини, мережа є лише на зупинці, звідки ми прийшли.

Самому хлопцеві ніби був байдужий такий стан речей. Але ж це селище міського типу, а не конкретна глушина! Так чому? Мабуть, відповідей я не отримаю. Не цього разу так точно. Не сказати що я була з тих людей, які безпосередньо залежні від гаджетів, але все ж таки новина про те що навіть просто зателефонувати не вийде ... як тоді тут викликати міліцію? Швидку?

— Роксано, все гаразд?

— Так. — На автоматі відповіла я, очевидна брехня, і Ян це зрозумів.

Ми разом дивилися на ту саму деталь, що виділялася серед бардаку. Череп.  Людський.

Промінь світла, що пробивався крізь запилене вікно, падав прямо на світлий предмет декору.

Він хоч не справжній? Занадто реалістичний. Мабуть, краще не знати.

Сушені трави висіли під стелею. М'ята, калина, сон-трава, беладонна ... навіщо все це? Павуки сиділи в кутках, виплітаючи на них нові візерунки, чекаючи на чергову жертву. Мухи повзали по шматку зачерствілого хліба, порослого цвіллю, забутого кимось на столі досить давно.

— Так ось що я мала дізнатися сама? — Хотіла спитати весело, але голос здригнувся.

— Вибач, напевно все ж таки варто було попередити.

Про що саме? Про те, що бабця була поїхавша на голову? Займалася чаклунством? Чи було ще щось?

— Ооо, не вибачайся. Що ж тепер, — похмуро пробурмотіла я.

І зробила крок вперед. Можна скільки завгодно боятися, але чи є у цьому сенс?  Якщо мені все одно жити тут, потрібно якнайшвидше прийняти сувору реальність.

Через тишу, що настала, я обернулася переконатися що Ян все ще тут. Яка не яка а підтримка. Залишатися тут однією хотілося найменше.

— Ян?

— Що? — поцікавився він.

Його брови підскочили вгору. Дивився віддано і з надією. Вся злість зникла. Мені навіть стало соромно, що я так уїдливо відповіла перед цим. Зрештою Ян взагалі не повинен був зі мною возитися.

— Може... хочеш чаю?

Він полегшено зітхнув і посміхнувся. Заперечно хитнув головою.

— Ні, дякую. Але якщо ти хочеш випити чаю, то я з радістю просто складу тобі компанію.

Я ще раз оглянула кімнату. Мурашки пробігли шкірою. Це місце потребувало термінового прибирання, але мені не хотілося навіть торкатися всіх цих моторошних речей.

А доведеться.

Прокляття якесь. Голова трохи закружляла, чи то від спеки, чи то від побаченого.

— А знаєш... чогось і мені не хочеться.

— Можемо просто посидіти і поговорити, — знизав плечима Ян, дивлячись мені в очі.

Трохи дивувало, що він все ще нічого не сказав про те, що вони у мене різного кольору. Або ж Ян виявився набагато вихованішим за всіх інших знайомих.

— Вибач, я нав'язуюсь? — Переминаючись з ноги на ногу поцікавився хлопець, і я зрозуміла, що занадто довго мовчала, занурившись у роздуми.

— Ой ні! Що ти! Ні звичайно! — квапливо заговорила. Навіть надто поспішно.

Жар прилив до щок, але очі Яна сповнилися щасливим спокоєм. Можливо це було якось пов'язано з тим, що всі в Чорнодубі вдавали, ніби його не існує.  Знову прокручуючи цю думку у себе в голові, я не могла зрозуміти, за що ж вони так з ним чинили. Втім, іноді людям і не потрібна причина, щоб зробити із тебе ізгоя. Кому як не мені це знати, особливо оглядаючись на минуле в притулку.

Ми пройшли трохи далі, кінчиками пальців я взялася за покривало розтягнуте на старому дивані.  Струснула пилюка і зайшлася в приступі кашлю. Застелила назад.

Приберуся потім.

Відчинила вікно, щоб хоч трохи провітрити приміщення. Повернулась до дивана і плюхнулася, морщачись від огидного скрипу. Поплескала за місцем поруч із собою.

Ян пройшов до нього, легко сів на іншому краю, так що між нами залишалося місце для когось третього.

Мабуть, моє недоуміння позначилося на обличчі, бо Ян приречено зітхнувши заговорив:

— Роксано, справа не в тобі... просто я, — хлопець замовк, нервово бігаючи поглядом на мене. Не наважуючись домовитись.

— У тебе гаптофобія?

Він підвів на мене здивовані очі. Наче хотів перепитати «що?».

— Ну, на мізофобію не схоже, адже на цей курячий диван ти сів, та й торкався ручок дверей і хвіртки. Виходить, страх дотиків? — Пояснила я свій здогад.

Ще в сирітському притулку мені доводилося зустрічати різних людей, з деякими жити. Одна дівчинка, на два роки старша — страждала на мізофобію. Вона не була через це поганою, просто трішечки відрізнялася від інших.

Куточок його губ нервово смикнувся верх.

— Я в жодному разі не засуджую чи щось таке, — про всяк випадок запевнила хлопця. — Я все розумію. В цьому немає нічого страшного. Можеш не турбуватися щодо цього.

— Дякую, — тихо подякував Ян, відводячи погляд убік.

Пилинки кружляли в повітрі, підсвічувані золотими променями сонця. Вони ніби застигли — поза часом та простором. Між реальністю та вигадкою.

— Розкажеш про себе? — Поцікавилася я, спостерігаючи за новим знайомим.

Як він відхилився на спинку дивану.  Як знову повернув голову до мене.  Його вії були довшими ніж у більшості дівчат.

— Тут нема чого розповідати. Усе своє життя провів тут.

— Звучить жахливо, — спробувала пожартувати я, і він посміхнувся. Йому було всеодно, що жарт невдалий.

— Що ж. Я краще про тебе послухав би, — махнув головою в мій бік Ян.

Я знизила плечима.

— У шість із половиною років потрапила до сирітського притулку. Зросла. Виявилося, що отримала спадщину від дивної бабки з Чорнодуба. І ось я тут.  — Перерахувавши свої здобутки, зазирнула йому в очі. При контакті мене ніби вразило струмом. Що ж таке діється? Я швидко відвела погляд, зніяковівши.

— А що сталось із твоїми батьками? — нерішуче поцікавився він.

Якби ж то мені хтось розповів, що ж із ними трапилося насправді...

Я відкинулася назад, прикрила очі долонями, занурюючись у морок і власні, не менш чорні, ніж нічне затягнуте хмарами небо, спогади.

— Роксано, сонечко, ми скоро повернемося. Слухайся тітку Олю.

Сказавши це, тато нахилився і поцілував мене в лоба. Від нього, як завжди, пахло дорогим одеколоном з ялиновими нотками. Легка щетина колола мене, викликаючи вереск і сміх.

Мама присіла поруч, поправляючи мої кучеряву, що вибилися з-під обруча.  Поцілувала в обидві щоки, і нахилилася до вуха, ніби бажаючи розповісти якусь супер важливу таємницю. Майже так воно й було.

Тітка Оля стояла у дверях. Вона жила у квартирі навпроти скільки себе пам'ятаю.  Завжди пригощала всіх солодощами та вміла грати на скрипці. Працювала вчителем у музичній школі.

— Ти ж пам'ятаєш, ми не розповідаємо про нашу сімейну таємницю нікому.  Навіть тітці Олі.

Говорила мені на вухо мама, серйозно та наполегливо. Під сімейною таємницею йшлося про те, що іноді я бачила дивні речі.

Тіні. Найчастіше це були потворні, чорні та плоскі тіні. Рідше — щось схоже на примар, більш об'ємні, але, як і раніше, напівпрозорі. Все добре, якби на цьому все закінчилося. Але ні, бувало мого погляду були істоти страшніші. І ще їхні голоси... шепіт, нерозбірливий, але близький і лякаючий. Іноді він заважав спати.

Втім, я змогла потоваришувати з нашим домовиком. Його теж ніхто, крім мене, не бачив. Це був дідок, з довгою-довгою шевелюрою та бородою що волочилася по підлозі. Він спирався на тростину, таємниче посміхався, і завжди просив мене поділитися солодощами. Ну, я й ділилася. Мені ж не шкода. А він натомість допомагав шукати мені речі, які губилися. Не пускав лиха додому.  Хороша угода — як на мене.

— Роксано, пам'ятаєш? — повторила вона.

— Так! — Ображено відповіла я. Невже мама не довіряла мені?

Вона посміхнулася і знову цмокнула в щоку. Її світлі локони розсипалися по плечах. Завжди вражалася маминою красою. Хотіла стати такою ж, коли виросту.

— Не хвилюйся, якщо що, роби вигляд, що не помічаєш їх. Не намагайся говорити з ними. Ми з татом скоро повернемося, і вони дадуть тобі спокій.

— Правда? — з надією спитала я.

Як би не храбрилась, а ці речі мене лякали. Окрім дідуся домовика, звісно. Він мені навіть подобався.

— Правда, — пообіцяла мама, в тато кивнув. Але від мене не сховалося, що в їхніх обличчях ховалося занепокоєння.

— Ну що, Роксано, ходімо до хати? Мамі та тату пора їхати.

Я зітхнула, не бажаючи відпускати. Але хіба хтось питав мою думку? Ні.  Хто слухатиме шестирічну дитину? Навіть якщо їй майже сім.

Тітка Оля проштовхнула мене до квартири. Щось сказала батькам. Чи спитала?

— Куди ви їдете?

Їхні голоси з-за дверей звучали приглушено. Але підслуховувати у мене виходило просто чудово.

— Чорнодуб.

— Що ж це за таке місце? Я й не чула про нього жодного разу, — відповіла тітка, все ще тримаючись рукою за ручку.

— Вважайте вам пощастило, — промимрила мама, вже спускаючись сходами вниз.

Я різко розплющила очі і ледь не схопилася з дивана. Ошаленим поглядом пройшлась по будинку і потім по Яну. Він виглядав не менш здивованим, ніж я почувалася втраченою.

Як я взагалі могла забути щось подібне? Як? Це навіть не вміщалося в голові!

— Вони зникли. Безслідно.

Я попрямувала по кімнаті, вже не звертаючи уваги на жахливу атмосферу цієї відьомської халупи.

— Того дня вони їхали сюди. В Чорнодуб.

Ян мовчав. Стривожено оглядаючи мене.

— Як я могла забути? — повторила свої думки на слух, запускаючи долоні у волосся. Серце билося ніби шалене. Кололо під ребрами.

Що це? Жахливий збіг обставин? Доля? Чи щось зовсім інше?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.